Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАН. І
Обличчя його вражало виразом напруженої думки. Якимсь шляхом, що не піддається аналізу, він уже намацав ключ до дражливої загадки таємничих маленьких комашок.
Перед ним лежав буквар, а в букварі був малюнок, що зображував маленьку мавпу. Ця мавпа схожа була на нього, але, за винятком рук і обличчя, була вкрита якимось дивним кольоровим хутром. Тарзан вважав хутром одяг людини! Над картинкою виднілися сім маленьких комашок:
Х-л-о-п-ч-и-к.
І він помітив, що в тексті, на тій самій сторінці, цих сім комашок багато разів повторювалися в тім же порядку.
Потім він осягнув, що окремих комашок було порівняно небагато, але що вони повторювалися багато разів іноді поодинці, а частіше в супроводі інших.
Він повільно гортав сторінки, вдивляючись у картинки і текст і відшукував повторення знайомого сполучення х-л-о-п-ч-и-к. От він знову знайшов його під іншим малюнком: там знову була маленька мавпа і з нею якась невідома тварина, що стояла на всіх чотирьох лапах, і схожа була на шакала. Під цим малюнком комашки складалися в таке сполучення:
Х-л-о-п-ч-и-к і с-о-б-а-к-а.
Отже ці сім маленьких комашок завжди супроводжували маленьку мавпу!
У такий спосіб посувалося вперед навчання Тарзана. Правда, воно йшло дуже, дуже повільно, бо, сам того не знаючи, він задав собі важку і копітку роботу, що вам чи мені здалася б неможливою: він хотів навчитися читати, не маючи ні найменшого уявлення про букви або письмо і ніколи не чувши про них.
Тарзану довго не вдавалося впоратися з поставленим завданням. Спливло багато місяців і навіть років, поки він осягнув його. Але декілька років по тому, він все-таки осягнув таємницю маленьких комашок. І коли йому виповнилося п’ятнадцять років, він уже знав усі комбінації букв, що супроводжували ту чи іншу картинку в маленькому букварі й у двох книжках для початкового читання.
Зрозуміло, він мав лише невиразне уявлення про значення і вживання сполучників, дієслів, займенників, прислівників і прийменників.
Якось (йому було тоді близько дванадцяти років) в одній із шухляд столу він знайшов кілька олівців. Випадково провівши кінцем одного з них по столу, він із подивом побачив, що олівець залишає за собою чорний слід.
Тарзан так ретельно зайнявся цією новою іграшкою, що поверхня столу незабаром вкрилася лініями, зиґзаґами і кривими петлями, а кінчик олівця стерся до дерева. Тоді Тарзан узявся за новий олівець. Але цього разу він уже мав певну мету.
Йому запраглося самому зобразити деякі з маленьких комашок, що плазували на сторінках його книжок.
Це була важка справа, насамперед уже через те, що він тримав олівець так, як звик тримати руків’я кинджала, що далеко не сприяло полегшенню написання чи розбірливості написаного.
Однак Тарзан не кинув своєї витівки. Він брався до письма кожного разу, коли приходив у хатину, і, зрештою, практичний досвід підказав йому таке положення олівця, при якому йому легше було спрямовувати і водити ним. І тоді він здобув можливість відтворити деякі з маленьких комашок.
Таким чином він навчився писати.
Змальовуючи комашки, він осягнув інше — їхню кількість. І хоча він не міг рахувати в нашому розумінні цього слова, він усе-таки мав уявлення про кількість, в основі якої лежало число пальців на одній руці.
Риючись у різних книгах, Тарзан переконався в тім, що йому тепер відомі всі види комашок, що з’являються в різних комбінаціях. Тоді він легко розташував їх у належному порядку. Йому було не важко це зробити, бо він часто гортав цікавий ілюстрований буквар.
Його наука, таким чином, просувалася вперед. Але найважливіші знання він придбав у невичерпній скарбниці величезного ілюстрованого словника. Навіть після того, як він зрозумів зміст
комашок, він продовжував набагато більше учитися по картинках, аніж за допомогою читання.
Після того, як він відкрив розташування букв за абеткою, він із насолодою шукав і знаходив знайомі йому комбінації. Слова, що супроводжували їх, і їх значення кликали його усе далі і далі у величезну царину знання.
До сімнадцяти років Тарзан навчився читати дитячий буквар і цілком збагнув дивовижне значення маленьких комашок.
Він уже більше не зневажав своє голе тіло, не вдавався у відчай, побачивши своє людське обличчя; він знав тепер, що належить до зовсім іншої породи, ніж його дикі і волохаті співтовариші.
Він був л-ю-д-и-н-а, а вони м-а-в-п-и. Маленькі створіння, що скачуть по верхівках дерев, теж були м-а-в-п-и. Тарзан довідався також, що стара Сабор л-е-в-и-ц-я, Хіста з-м-і-я, а Тантор с-л-о-н.
У такий спосіб він навчився читати.
Відтоді його успіхи пішли дуже швидко. За допомогою великого словника і завзятої роботи здорового розуму Тарзан, що успадкував здатність до мислення, властиву високій расі, часто здогадувався багато про що, чого в дійсності не міг зрозуміти, і майже завжди його здогади були близькі до істини.
У його навчанні траплялися великі перерви, адже плем’я іноді мандрувало далеко від хатини, але навіть удалині від книг його жвавий розум продовжував працювати над цими таємничими і захопливими питаннями.
Шматки кори, пласке листя і навіть гладенькі ділянки землі слугували Тарзану зошитами, на яких вістрям мисливського ножа він видряпував уроки.
Але в той час, як він рухався за своєю схильністю до розумової праці, він не зневажав і суворими життєвими знаннями.
Він вправлявся з мотузкою і грався зі своїм мисливським ножем, що його навчився точити об пласке каміння.
Плем’я зміцніло і збільшилося відтоді, коли в ньому з’явився Тарзан.
Під орудою Керчака плем’я вигнало інші племена зі своєї частини джунглів, так що в них було тепер вдосталь їжі і майже не доводилося потерпати від зухвалих набігів сусідів.
І тому коли молоді самці виростали, вони вважали більш зручним для себе брати дружин із власного племені, а якщо і брали в полон чужих самиць, то приводили їх до Керчака, воліючи підкоритися йому і жити з ним у дружбі, аніж улаштовуватися самостійно.
Зрідка який-небудь самець, більш лютий, ніж його товариші, намагався оспорювати владу Керчака, але ще нікому не вдалося здолати цю люту і жорстоку мавпу.
Тарзан перебував у племені на особливому становищі. Хоча мавпи і вважали його своїм, але Тарзан занадто помітно від них відрізнявся, отож був самотнім у їхньому товаристві. Старші самці ухилялися від контактів з ним і або не звертали на нього уваги, або ставилися до нього з такою непримиренною ненавистю, що якби не дивовижна спритність хлопчика і не захист могутньої Калу, що оберігала його з усім запалом материнської любові, — він був би убитий ще в ранньому віці.
Найлютішим постійним його ворогом був Тублат. Але коли Тарзану минуло близько тринадцяти років, переслідування його ворогів раптово припинилися, йому дали спокій і навіть стали виказувати до нього певну повагу. Тарзан міг нарешті розраховувати на спокійне спільне життя з плем’ям Керчака, за винятком тих випадків, коли когось із самців охоплював напад божевільного шаленства, якими страждають у джунглях самці диких звірів. Але тоді ніхто з мавп не був у безпеці.
Винуватцем цього щасливого для Тарзана повороту був не хто інший, як той же Тублат.
А було так.
Якось усе плем’я Керчака зібралося в маленькому природному амфітеатрі1, що лежав серед невисоких пагорбів, на широкій і чистій галявині, вільній від колючих трав і ліан.
Галявина була майже круглою. З усіх боків амфітеатр обступали могутні велети незайманого лісу; їхні величезні стовбури були заплетені такою суцільною стіною підлісся, що доступ на маленьку гладеньку арену був можливий лише по галуззі дерев. Тут, у безпеці від будь-якого ворожого вторгнення, улаштовувало свої збори плем’я Керчака. У середині амфітеатру височів один з тих страшних земляних барабанів, з яких антропоїди видобувають пекельну музику при здійсненні своїх обрядів. З глибини джунглів глухі удари їх іноді долинають до людського слуху, але ніхто з людей ніколи не був присутній на цьому жахливому дійстві. Багатьом мандрівникам удалося побачити ці дивовижні барабани мавп. Інші чули навіть гуркіт лютого, буйного розгулу величезних людиноподібних, цих перших володарів джунглів. Але Тарзан, лорд Грейсток, був безсумнівно першою людською істотою, що коли-небудь сама брала участь в п’янливому розгулі Дум-Дум.
Цей первісний обряд послужив прототипом для всіх служб, церемоній і торжеств, які влаштовувалися і влаштовуються церквою
Амфітеатр — відкрита кругла або напівкругла споруда, що підвищується, розширяючись догори. ,
і державою. На зорі людської свідомості, у сивій глибині століть, за далекою гранню людства, що зароджується, наші люті волохаті пращури при яскравому світлі місяця витанцьовували обряди Дум-Дум під звуки своїх земляних барабанів, у глибині величних джунглів, що залишилися такими ж і дотепер. Усі наші релігійні таїнства й обряди зародилися в ту давно забуту ніч,, у тьмяній далечіні давнього минулого, коли перший волохатий наш предок, розгойдавши своєю вагою гілку тропічного дерева, легко зістрибнув на м’яку траву, на місце першого збіговиська.
У той день, коли відбулася подія, після якої Тарзан домігся, нарешті, припинення тих переслідувань, яких він зазнавав протягом перших дванадцяти років свого життя, плем’я Керчака, що складалося тепер уже з цілої сотні мавп, сунуло мовчазною юрбою по нижніх гілках дерев і безшумно спустилося на арену амфітеатру.
Свята Дум-Дум улаштовувалися зазвичай з нагоди тієї чи іншої важливої події в житті мавп, наприклад — при перемозі над ворожим плем’ям, чи з нагоди захоплення бранця, чи умертвіння пійманого великого хижака джунглів і, нарешті, з нагоди смерті чи воцаріння владики — глави племені. Кожен такий випадок супроводжувався урочистими обрядами й особливим церемоніалом Дум-Дум.
У цей день святкувалося вбивство гігантської мавпи з іншого племені. І коли мавпи Керчака зайняли арену амфітеатру, два могутніх самці принесли труп переможеного.
Вони поклали свою ношу перед земляним барабаном і сіли навпочіпки біля неї у вигляді сторожі. Інші учасники торжества розляглись у густій траві, щоб подрімати, поки не зійде місяць. При його світлі мала початися дика оргія.
Тривалий час на галявині панувала цілковита тиша, що порушувалася лише безладним лементом строкатих папуг і щебетом тисячі птахів, що зграями пурхали серед яскравих орхідей і гірлянд вогненно-червоних квітів, що обросли вкриті мохом пні і стовбури.
Нарешті, коли над джунглями запала ніч, мавпи заворушилися, підвелися і розташувалися навколо земляного барабана. Самиці і дитинчата довгою низкою сіли навпочіпки із зовнішнього боку амфітеатру, дорослі самці розташувалися усередині галявинки, якраз навпроти них. Коло барабана зайняли місце три старі самиці, і кожна з них мала в руках товсту сукувату палицю завдовжки близько п’ятнадцяти дюймів.
З першими слабкими променями місяця, що посріблив верхівки навколишніх дерев, старі самки почали повільно і тихо вдаряти по лункій поверхні барабана.
Що вище піднімався місяць і що яскравіше осявав ліс, то сильніше і частіше били в барабан мавпи, поки, нарешті, дикий ритмічний гуркіт не заповнив собою весь довколишній простір на багато миль навсібіч. Хижі звірі джунглів призупинили своє полювання і, настороживши вуха і підвівши голови, з цікавістю прислухалися до далеких глухих ударів, які свідчили про те, що у великих мавп почалося свято Дум-Дум.
Часом який-небудь звір зчиняв пронизливий вереск а чи громове ревіння у відповідь на дикий гуркіт свята антропоїдів. Але ніхто з них не наважувався піти на розвідки а чи підкрастися для нападу, адже великі мавпи, що зібралися на своє збіговисько, викликали у лісових сусідів глибоку повагу.
Гуркіт барабана досяг, нарешті, сили грому; тоді Керчак підхопився насередину кола, на відкритий простір між сидячими навпочіпки самцями і барабанщицями.
Випроставшись на весь зріст, він задер голову і, глянувши просто в обличчя місяцю, вдарив у груди своїми великими волохатими лапами і зчинив страшний дикий лемент.
Ще і ще пронісся цей жахний лемент над притихлими в безгомінні ночі і немов завмерлими джунглями.
Потім Керчак поповзом, немов крадькома, безшелесно проскочив повз тіло мертвої мавпи, що лежала перед барабаном, не зводячи з трупа своїх червоних маленьких, що блищали злобою, очей, і пострибом побіг уздовж кола.
Услід за ним на арену вистрибнув інший самець, закричав, і повторив рухи вождя. За ним ступили до кола й інші, і джунглі тепер уже майже безперервно оглушувалися їхнім кровожерливим лементом.
Ця пантоміма зображувала виклик ворога.
Коли всі змужнілі самці приєдналися до хороводу танцюристів, — почався напад.
Вихопивши величезний кілок із купи дроття, спеціально заготовленого для цієї мети, Керчак з бойовим ричанням скажено кинувся на мертву мавпу і наніс трупу перший нищівний удар. Барабанний гуркіт підсилився, і на подоланого ворога посипалися удар за ударом. Кожен із самців, наблизившись до жертви, намагався влучити її дрюком, а потім нісся в скаженому вихорі Танцю Смерті.
Тарзан теж брав участь у дикому, навальному танці. Його смагляве тіло, помережане смугами поту, м’язисте тіло блищало у світлі місяця і виділялося гнучкістю і доладністю серед незграбних, грубих, волохатих звірів.
Упродовж того, як гуркіт і швидкість барабанного бою збільшувалися, танцюристи п’яніли від його дикого ритму і від свого лютого виття. їхні стрибки ставали дедалі швидші, з вищирених пащек потекла слина, і піна виступила на губах і грудях.
Дикий танець продовжувався близько півгодини. Але от за знаком Керчака припинився бій барабана. Самиці-барабанщиці квапливо пробралися крізь ланцюг танцюристів і приєдналися до юрби глядачів. Тоді самці, усі, як один, кинулися на тіло ворога, що перетворилося під їхніми жахними ударами в м’яку волохату масу.
їм не часто вдавалося їсти в достатній кількості свіже м’ясо. Тому дикий розгул їхнього нічного свята завжди закінчувався пожиранням закривавленого трупа. І тепер вони всі люто кинулися на м’ясо.
Величезні ікла вгризалися в тушу, розриваючи криваве понівечене тіло. Більш сильні хапали добірні шматки, а слабкі крутилися біля юрби, що лізла в бійку, вичікуючи зручної нагоди, щоб проникнути туди хитрістю і підчепити ласий шматочок чи поцупити якусь кістку.
Тарзан ще більше, аніж мавпи, любив м’ясо і відчував у ньому потребу. М’ясоїдний з природи, він ще жодного разу в житті, як йому здавалося, не поїв м’яса досита. І от тепер, спритний і гнучкий, він пробрався глибоко в юрбу мавп, що вихоплювали одне з поперед одного ласі шматки. Він прагнув хитрістю здобути собі гарний шматок, що його важко було б здобути силою.
Збоку в нього висів мисливський ніж його невідомого батька у саморобних піхвах. Він бачив зразок їх на малюнку в одній із своїх дорогоцінних книг.
Проштовхуючись у юрбі, він, нарешті, дістався до частування, що зникало на очах, і своїм гострим ножем відбатував неабиякий шматок; він і не сподівався, що йому дістанеться така багата здобич — ціле передпліччя, що виглядало з-під ніг могутнього Керчака. Останній був такий захоплений своєю величною зажерливістю, що навіть не помітив учиненої Тарзаном образи...
І Тарзан благополучно вислизнув із юрби зі своєю здобиччю.
Серед мавп, що марно крутилися за межами кола бенкетуючих, був і старий Тублат. Він опинився одним із перших на бенкеті і прихопив уже пречудовий шматок, що його спокійно з’їв осторонь. Але цього йому здалося мало, і тепер він знову пробивав собі дорогу, бажаючи ще раз роздобути гарну порцію м’яса.
Раптом він помітив Тарзана: хлопчик вискочив із дряпливої і кусливої купи переплетених тіл із добрим окостом, що його він міцно притискав до грудей.
Маленькі, тісно посаджені, налиті кров’ю свинячі вічка Тублата заблищали зловісним полиском, коли вони побачили ненависного приймака. У них запалала також і жадібність до ласого шматка в руках хлопчика.
Але і Тарзан помітив свого найлютішого ворога. Угадавши його намір, він швидко стрибнув до самиць і дитинчат, сподіваючись сховатися серед них. Тублат швидко погнався слідком за ним. Переконавшись, що йому не вдасться знайти місце, де він міг би сховатися, Тарзан зрозумів, що залишається одне — тікати.
Щодуху помчав він до найближчих дерев, спритно стрибнув, ухопившись рукою за гілку, і зі здобиччю у зубах хутко поліз нагору, переслідуваний Тублатом.
Тарзан піднімався усе вище і вище на гнучку верхівку величного гіганта лісів. Кремезний переслідувач не наважився гнатися за ним туди, і, вмостившись на вершині, хлопчик кидав образливе глузування на голову розлютованій, вкритій піною тварині, що зупинилася на п’ятдесят футів нижче від нього. І Тублат впав у сказ.
Зі страхітливими криками і ричанням звалився він додолу в юрбу самок і дитинчат і накинувся на них. Він перегризав величезними іклами маленькі слабкі дитячі шиї і виривав цілі шматки м’яса зі спин і животів самок, що потрапляли в його пазурі.
Місяць яскраво освітлював цю криваву оргію сказу. І Тарзан усе це бачив.
Він бачив, як самки і дитинчата бігли щодуху у безпечні місця на деревах. А потім і великі самці, що сиділи посередині арени, відчули могутні ікла свого оскаженілого товариша. І тоді всі мавпи поспішно сховалися серед чорних тіней навколишнього лісу.
В амфітеатрі, крім Тублата, залишалася тільки одна жива істота — запізніла самиця, що швидко бігла до дерева, на верхівці якого сидів Тарзан. За нею майже по п’ятах гнався страшний Тублат.
Це була Калу. Як тільки Тарзан побачив, що Тублат її наздоганяє, він як праща, кинувся з гілки на гілку на допомогу своїй прийомній матері.
Вона підбігла до дерева. Саме над нею сидів Тарзан, зачаївши подих, очікуючи наслідків цього бігу наввипередки.
Калу підстрибнула догори і зачепилася за нижню гілку. Вона опинилася майже над головою Тублата і була тут уже в безпеці. Але пролунав сухий голосний тріск, гілка обламалася, — і Калу звалилася просто на голову Тублата, збивши його з ніг.
Обоє підхопилися на мить, але Тарзан ще швидше спустився з дерева, і величезний розлютований мавпячий самець раптово опинився віч-на-віч із людиною-дитиною.
Це було якнайдоречніше для знавіснілого звіра. З ревінням торжества кинувся він на маленького лорда Грейстока. Але іклам його все-таки не судилося встромитися в це гнучке коричневе тіло горіхового кольору.
М’язиста рука з блискавичною швидкістю схопила Тублата за волохате горло. Друга рука встромила кілька разів гострий мисливський ніж у широкі волохаті груди. Удари сипалися, немов блискавиці, і припинилися тільки тоді, коли Тарзан відчув, що ослабле мляве тіло валиться на землю.
Коли труп упав, Тарзан, мавпячий знайда, поставив ногу на шию свого найлютішого ворога, підвів очі до повного місяця і, відкинувши назад буйну молоду голову, випустив з грудей дикий і страшний переможний поклик свого народу. Одне за одним, зі своїх деревних притулків спустилося все плем’я. Вони оточили стіною Тарзана і його переможеного ворога, і коли усі з’юрмилися довкруж, Тарзан звернувся до них.
— Я Тарзан, — вигукнув він. — Я великий боєць! Усі повинні шанувати Тарзана і Калу, його матір. Серед вас немає нікого, хто може зрівнятися з ним у силі! Нехай стережуться його вороги!
Спрямувавши пильний погляд у злобно-червоні очі Керчака, молодий лорд Грейсток ударив себе у могутні груди і радісний бойовий поклик наповнив ліс.
VII ПОЛЮВАННЯ У ВЕРХОВІТТІ
Наступного ранку після Дум-Дум мавпи повільно рушили назад до берега, через ліс. Мертвий Тублат залишився лежати там, де він був убитий, бо плем’я Керчака не їсть своїх.
Похід цього разу був увесь спрямований на пошуки їжі. Капустяні пальми, сірі сливи, візанг і сентамін зустрічалися вдосталь; траплялися також дикі ананаси, а іноді мавпам удавалося вполювати дрібних ссавців, птахів, їхні яйця, плазунів і комах. Горіхи мавпи розколювали своїми могутніми щелепами, і тільки коли вони виявлялися занадто твердими, вони розбивали їх камінням.
Одного разу шлях їм перетнула стара Сабор. Зустріч із левицею змусила мавп квапливо шукати захисту у верховітті.
Правда, Сабор ставилася з повагою до їхньої численності і гострих ікол, але і мавпи, зі свого боку, виявили не меншу шанобливість до її сили і люті.
Тарзан сидів на низько опущеній гілці. Левиця, крадучись через густі зарості, виявилася саме під ним. Він жбурнув у споконвічного ворога свого племені ананас, що був у нього під рукою. Велична тварина зупинилася і, обернувшись, зиркнула на людську постать, що дражнила її згори.
Сердито махнувши хвостом, Сабор оголила свої жовті ікла і зморщила, огризаючись, щетинясту морду. Люті очі її перетворилися в дві вузькі щілинки, в яких горіла шалена ненависть.
З притиснутими вухами левиця подивилася просто в очі Тарзану, знайді мавп, і ліс наповнився загрозливим риком.
І, сидячи під нею на гілці, людина-мавпа відповіла їй войовничим погуком свого племені.
Кілька митей вони мовчки спозирали одне одного. А за хвилину величезна кішка шаснула в джунглі, і лісові хащі поглинули її, як океан поглинає кинутий у нього камінь.
Але в голові Тарзана зародився серйозний план. Адже він убив лютого Тублата, виходить, він став могутнім бійцем? А тепер він вистежить хитру Сабор і уб’є її теж. Тоді він стане великим мисливцем.
У глибині його маленького європейського серця таїлося нездоланне бажання прикрити одягом свою наготу.
Зі своїх книжок з картинками він довідався, що всі люди прикриті одягом, тоді як мавпи ходять голі. Одяг — знак сили, відмітна ознака переваги людини над усіма створіннями. Певна річ, не могло бути іншої причини, щоб носити такі огидні речі.
Багато місяців тому, коли він був значно молодший, Тарзану дуже хотілося мати шкуру левиці Сабор чи лева Нуми, чи пантери Шити для прикриття свого безволосого тіла. Тоді, принаймні, він перестав би бути схожий на огидну змію Хісту. Але нині Тарзан пишався своєю гладенькою шкірою, адже вона означала його походження від могутнього племені. У ньому боролися два протилежних бажання — вільно ходити голим, за прикладом племені Керчака, чи ж, відповідно до звичаїв людського поріддя, носити незручний одяг. І обидва бажання поперемінно брали в ньому гору.
Протягом усього того часу, коли, після втечі Сабор, плем’я продовжувало свої неквапні мандри через джунглі, голова Тарзана була сповнена широких планів вистежування й убивства левиці. Уже чимало днів минуло, а він тільки про це й думав.
Але увагу його одного разу відвернуло страшне явище.
Серед білого дня раптом на джунглі спустилася темрява; звуки стихли. Дерева стояли нерухомо, немов паралізовані очікуванням катастрофи, що насувалася. Уся природа ніби завмерла. І от здалеку слабко долинув якийсь тихий, сумний стогін. Згук цей звучав усе ближче, розростався і ставав дедалі оглушливішим.
Величезні дерева водномить нагнулися, немов їх пригнітала до землі чиясь могутня рука. Вони схилялися усе нижче і нижче, повсюдно не чутно було нічого, окрім глухого і страшного завивання. І раптом велетні джунглів випросталися і захитали могутніми кронами, ніби виражаючи цим свій гнівний протест. З чорних хмар, що неслися вихором, блиснув яскравий, сліпучий спалах. Гуркоти грому струснули повітря, наче канонада. Потім одразу хлинула злива, і джунглі перетворилися в справжнє пекло.
Мавпи, тремтячи від холодної зливи, збилися в купу і тулилися до стовбурів дерев. При світлі блискавок, що пронизували пітьму, видно було дике гойдання гілля Під потоками води і стовбури, які гнулися від вітру.
Час від часу один із древніх лісових патріархів, уражений ударом, із тріском ламався на тисячі шматків і падав, ламаючи і трощачи навколишні дерева і безліч дрібних тварин. Велике і дрібніше галуззя, відчахнуте шаленим вихором, кружляло і летіло в несамовитому танці на землю, несучи загибель нещасним створінням підлісся.
Довго скаженів ураган, і мавпи в сум’ятті тулилися одна до одної, щулячись від страшної небезпеки під зламаними стовбурами і гіллям, паралізовані яскравими спалахами блискавок і гуркотом грому. Вони зачаїлися нажахано і безмовно, і страждали, вичікуючи кінця бурі.
Кінець був такий же раптовий, як і початок. Вітер припинився водномить, виглянуло сонце, і природа знову посміхнулася.
Мокре листя і вологі пелюстки буйноквіття засяяли в променях сонця. Природа злагідніла, і все живе простило їй гнів і заподіяне нею зло і взялося до своїх звичних справ. Клопітливе життя знову потекло узвичаєним руслом.
Але Тарзана осяяло світло несподіваного відкриття: він осягнув таємницю одягу. Як йому було б тепло і затишно під час дощу під непроникною шкурою Сабор! І ця думка була ще однією спонукальною Причиною здійснити задум.
Протягом кількох місяців плем’я блукало біля пологого берега, де стояла хатина Тарзана, і він присвячував значну частину свого часу навчанню. Але коли він мандрував джунглями, то постійно тримав напоготові вірьовку, і чимало дрібних тварин потрапило до нього в сильце.
Якось аркан затягнувся довкола дебелої шиї кабана Хорта. Звір скажено сіпнувся у спробі скинути його і стягнув Тарзана з гілки, на якій той лежав.
Звір почув шум падіння, обернувся і, побачивши легку здобич — молоду мавпу, нагнув голову і люто попер на захопленого зненацька юнака.
Але Тарзан, на щастя, не постраждав; він по-котячи впав на кінцівки, широко розставивши ноги. Опинившись перед кабаном, він водномить скочив з мавпячою спритністю на дерево і вже був у безпеці, коли розлючений Хорта важко промчався під ним.
Завдяки цьому випадку, Тарзан із досвіду вже знав, чого можна сподіватися і чого треба боятися при використанні петлі.
Він позбувся своєї довгої мотузки, але зрозумів, що якби з гілки його стягла Сабор, то наслідки були б куди серйозніші, і він безсумнівно був би вже мертвий.
Йому знадобилося досить багато часу, щоб звити нову мотузку. Коли вона була нарешті готова, Тарзан подався на заплановані лови і заліг насторожі серед густого листя на великій гілці, саме над звіриною стежкою до водопою. Багато дрібних тварин пройшло під ним без перешкод. Дрібна дичина зараз не цікавила Тарзана. Для досягнення своєї мети йому потрібна була велика здобич.
І от, нарешті, з’явилася та, котру він чекав. Виграючи м’язами під оксамитовою розкішною шкурою, вгодована і лискуча, йшла левиця Сабор.
її великі лапи м’яко ступали вузькою стежкою. Вона йшла з високо піднятою головою, чуйно і пильно дослухаючи, кожного згуку і шереху; повільними і граційними порухами звивався її довгий хвіст.
Усе ближче підходила левиця до місця, де Тарзан підстерігав її на гілці, тримаючи напоготові складений кільцями довгий аркан.
Тарзан сидів нерухомий, як бронзовий ідол, і непохитний, як смерть. Сабор пройшла під ним. Вона зробила крок, другий, третій — і довга мотузка здійнялася над нею.
Широка петля зі свистом впала їй на голову. І коли Сабор, стривожена шумом, підвела голову, петля вже оповилася довкола її шиї. Тарзан міцно затягнув аркан на глянсуватій шиї, а потім відпустив мотузку і вчепився обома руками за гілку{ що його підтримувала.
Сабор була піймана.
Зляканий звір кинувся скаженим стрибком у джунглі. Але Тарзану не хотілося втрачати мотузку, як першого разу. Навчений досвідом, Тарзан міцно прив’язав кінець аркана до стовбура, на якому сидів. Не встигла левиця зробити стрибок, як відчула, що мотузка стягує їй шию. Вона перевернулася в повітрі і важко гепнулася на землю.
План його, вочевидь, був удалий. Але коли він схопив мотузку, упираючись у розгалуження двох могутніх суків, то побачив, що дуже важко підтягти до дерева і повісити тіло такого могутнього звіра, і притому звіра, що люто пручався, кусався, дряпався і вив.
Вага старої Сабор була величезна, і коли вона упиралася своїми величезними лапами, мабуть, тільки слон Тантор міг би стягнути її з місця.
Левиця почала шарпати мотузку і знову потрапила на ту стежину, відкіля вона могла бачити винуватця нанесеної їй образи. Скажено виючи, вона блискавично стрибнула високо вгору в напрямку до Тарзана. Але коли вона усією вагою вдарилася об гілку, на якій він сидів, її кривдника там уже не було.
Він устиг перебратися на більш тонку гілку, футів на двадцять вище, і його розлютована бранка знову виявилася під ним. Якусь мить Сабор висіла поперек гілки, а Тарзан знущався з неї і кидав суччя і галуззя в її розлючену морду.
Потім тварина знову зіскочила на землю, і Тарзан швидко схопив мотузку; але Сабор здогадалася вже, що її тримало, і, схопивши тонку мотузку у свої потужні щелепи, вона перегризла її, перш ніж Тарзан устиг удруге затягти петлю.
Тарзан був дуже засмучений; так добре задуманий план провалився. Він сидів на гілці, лаявся і верещав на тварину, що ричала під ним, і, знущаючись над левицею, корчив гримаси.
Сабор цілих три години пильнувала кривдника під деревом. Кілька разів присідала вона і стрибала на хлопця, що кривлявся вгорі, високо над нею. Але це було так само безглуздо, як ганятися за вітром, що шелестів у верхів’ях дерев.
Нарешті, хлопчику набридла ця розвага. З пронизливим вигуком, він спритно жбурнув у левину морду достиглим плодом, що густо і клейко заліпив їй очі. Потім Тарзан швидко помчав по деревах на висоті ста футів над землею і невдовзі вже був серед своїх одноплемінників.
Він розповів їм про свою пригоду. Груди його здіймалися від гордості, і він так пишався і хвастався, що справив враження навіть на найзапекліших ворогів, а Калу простодушно пританцьовувала від радісної гордості.
IX ЛЮДИНА І ЛЮДИНА
Тарзан, мавпячий годованець, продовжував жити своїм первісним життям у джунглях ще кілька років майже без змін. Зміна
була лише в тім, що він сильнішав і розумнішав і багато чого довідався зі своїх книг про дивовижні краї, що знаходяться десь за межами його лісу.
Його життя ніколи не здавалося йому ні одноманітним, ні безцільним. У нього завжди було повно занять. Завжди можна було полювати, шукати плоди, ловити в численних струмочках і озерцях рибу. Окрім того, доводилося постійно остерігатися Сабор і її лютих родичів. І ця постійна небезпека додавала гостроти і смаку кожній хвилині життя.
Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАН. І
ЗМІСТ
На попередню
|
|
