Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАН. І
Часто звірі полювали на нього, а ще частіше він полював на звірів. І хоча їхні жорстокі гострі пазурі ще жодного разу не торкнулися його, однак бували моторошні миті, коли відстань була такою малою, що ледь можна було просунути товстий лист між їхніми пазурами і його гладенькою шкірою.
Метка була левиця Сабор, швидкі були і Нума та Шита, але Тарзан був наче блискавка.
Він здружився зі слоном Тантором. Як? Про це не питайте. Але мешканці джунглів знали, що часто у місячні ночі Тарзан, мавпячий годованець, і слон Тантор подовгу разом гуляли. І там, де шлях у лісі був вільний, Тарзан їхав, сидячи високо на могутній спині Тантора.
Але всі інші звірі в джунглях були його ворогами, — усі, за винятком його власного племені, з-поміж якого він тепер мав багато прихильників.
Цими роками Тарзан багато днів провів у хатині свого батька, де усе ще лежали недоторканими кістки його батьків і маленький кістяк дитинчати Калу. У вісімнадцять років Тарзан уже вільно читав і розумів майже все у різноманітних книгах, що зберігалися на полицях у хатині.
Він міг також і писати, і писав чітко і швидко, але тільки подрукованому. Рукописних букв він майже не засвоїв, бо, хоча серед його скарбів і було багато зошитів, але він вважав зайвим утрудняти себе цією формою письма. Утім пізніше він сяк-так навчився розбирати рукописний текст, але з чималими труднощами.
Отже, у вісімнадцять років це був молодий англійський лорд, що не міг говорити англійською мовою, проте вмів читати і писати рідною мовою. Ніколи не бачив він ніякої іншої людської істоти, окрім себе, бо та незначна територія, де кочувало його плем’я, не перетиналася жодною великою рікою, по якій могли б спуститися до них хоча б дикі тубільці з глибини країни.
Високі пагорби закривали її з трьох сторін, і океан — з четвертої. Вона була населена лише левами, леопардами, отруйними
зміями. Незаймані ліси джунглів досі не бачили ще жодної істоти з породи тих звірів, що звуться людьми.
Але одного разу, коли Тарзан сидів у хатині свого батька, занурений у таємниці книги, відбулася фатальна подія, і колишнє безлюддя джунглів було порушене назавжди.
„ Він побачив удалині на східній окраїні дивну картину: по гребеню невисокого пагорба рухалися низкою чорні людиноподібні істоти.
Попереду йшли п’ятдесят чорних воїнів, озброєних довгими списами із залізними вістрями; крім того, кожен ніс великий лук із отруєними стрілами. На спинах висіли овальні щити, у носах були великі кільця, а у збитому, як вовна, волоссі красувалися пучки яскравих пер.
Чола їхні були татуйовані трьома паралельними кольоровими смужками, а груди трьома концентричними колами. їхні жовті зуби були підпиляні, як ікла хижаків, а великі і відвислі губи додавали ще більш звірячого вигляду їхній зовнішності.
За ними плелися кілька сотень дітей і жінок. Останні несли на головах усіляке збіжжя: кухонний посуд, домашнє начиння і великі тюки слонової кістки. Замикала низку сотня вогнів, таких самих, як і передній загін. Вони, очевидно, більше побоювалися нападу і погоні позаду, ніж зустрічних ворогів. Про це свідчила сама побудова колони. Так воно і було. Чорношкірі рятувалися утечею від солдатів білої армії, що грабували і пригноблювали їх, віднімаючи слонову кістку і каучук. Отож якогось дня вони повстали проти своїх гнобителів, убили білого офіцера і перебили весь маленький загін його чорного війська. Після того вони кілька днів обідалися їхнім м’ясом; але раптом уночі інший, більш сильний загін солдатів напав на їхнє селище, щоб помститися за смерть своїх товаришів.
У ту лиховісну ніч чорні солдати білої людини, у свою чергу, вдосталь поїли м’яса, а жалюгідні залишки колись могутнього племені сховалися в похмурих джунглях — на шляху до невідомості і свободи.
Але те, що означало свободу і пошуки щастя для цих чорношкірих дикунів, несло жах і смерть для багатьох із диких мешканців їхньої нової країни.
Три дні повільно пробирався загін крізь нетрі непрохідного лісу. Нарешті, рано-вранці на, четвертий день вони дісталися невеликої місцини уздовж річки, що здавалася менш зарослою, аніж усе, що вони зустрічали доти.
Тут чорношкірі прибульці узялися будувати житла. За місяць вони вже розчистили велику галявину, були побудовані хижки, навкруг селища виріс міцний частокіл; було посіяне просо, ямс
і маїс, і дикуни зажили колишнім життям на своїй новій землі. Тут не було ні бідних людей, ні чорних військ; не було поборів слонової кістки чи каучуку для жорстоких і зажерливих хазяїв.
Але минуло чимало місяців, перш ніж чорні наважилися заглибитися подалі в ліси, що оточували їхнє нове селище. Багато хто з них уже став жертвою могутньої Сабор. Джунглі кишіли лютими і кровожерливими левами і леопардами, і чорні воїни побоювалися полювати оддалік від своїх надійних частоколів.
Але якось одного разу Кулонга, син старого вождя Мбонги, зайшов далеко на захід. Він обережно скрадався густими хащами, тримаючи спис напоготові, і міцно притискав лівою рукою до свого стрункого чорного тіла довгий овальний щит.
За спиною в нього висів лук, а сагайдак був повний прямих стріл, старанно змащених темною, смолистою речовиною, завдяки якій навіть легкий укол стає смертельним.
Ніч застала Кулонгу далеко від батьківського селища, на тім самім шляху в напрямку до заходу. Він виліз на розгалуження великого дерева й улаштував собі щось на зразок настилу, на якім і влігся спати.
На відстані трьох миль на захід від нього ночувало плем’я Керчака.
Наступного ранку мавпи піднялися і розбрелися джунглями у пошуках їжі. Тарзан, за своїм звичаєм, пішов до хатини. Він хотів дорогою вполювати якусь дичину і насититися раніше, аніж дістанеться берега.
Мавпи розбрелися довкола поодинці, по двоє і по троє вусібіч, але все-таки намагалися триматися неподалік одне від одного, щоб у разі небезпеки можна було гукнути на поміч.
Калу повільно брела слоновою стежкою в напрямку до заходу, і увагу її поглинули пошуки грибів і їстівних комах. Раптом якийсь дивний згук привернув її увагу.
Перед нею, десь на відстані п’ятдесяти ярдів, шлях був зовсім відкритий, і вона зі свого листяного тунелю побачила постать страшної скрадливої небаченої істоти.
Це був Кулонга. Калу не стала гаяти часу на розглядини, вона швидко стрибнула назад у кущі. З її боку це зовсім не було втечею. За звичаєм своїх одноплемінників, що розсудливо ухиляються від небажаних зіткнень, поки в них не заговорить азарт, вона прагнула не втекти від небезпеки, а уникнути її.
Але Кулонга не відставав... Він зачув м’ясо... Він міг убити її і пречудово поласувати. І він біг за Калу зі списом, уже занесеним для удару.
На повороті стежки Калу вдалося сховатися, але Кулонга знову помітив її на відкритій місцині. Рука, що тримала списа, відкинулася далеко назад, і м’язи водномить напружилися під гладенькою шкірою. Потім рука випросталася, і спис полетів у Калу. Але удар був погано розрахований. Спис тільки подряпав їй бік.
З лементом люті і болю кинулася мавпа на свого ворога. І в ту ж мить дерева затріщали під вагою її товаришів. Плем’я вже поспішало сюди, стрибаючи з гілки на гілку у відповідь на лемент Калу.
Кулонга з неймовірною швидкістю вихопив лук із-за плеча і вклав у нього стрілу. Далеко відтягнувши тятиву, він послав отруєний метальний снаряд просто в серце величезного людиноподібного звіра.
І Калу із моторошним криком упала ниць на очах у вражених членів свого племені.
З ревінням і виттям кинулися мавпи на Кулонгу, але обережний дикун помчав униз стежиною, немов злякана антилопа. Він добре знав про лютість цих диких волосатих людиноподібних істот, і його єдиним бажанням було якнайшвидше щезнути з виду.
Мавпи переслідували його досить довго, стрімко стрибаючи по деревах, але, нарешті, одна за одною вони облишили погоню і повернулися до місця трагедії.
Ніхто з них досі не бачив іншої людини, окрім Тарзана, і тому всі неабияк здивувалися, що це за дивна істота з’явилася в їхніх джунглях.
А далеко на березі, біля маленької хатини, Тарзан чув слабкі відгуки сутички. І здогадавшись, що з його плем’ям трапилося щось серйозне, він поквапився туди, де лунав шум боротьби.
Коли він добіг до місця події, то застав тут усе плем’я. Мавпи, неабияк збуджені, кричали і метушилися навколо тіла його убитої матері.
Горе і розпач Тарзана були безмежні. Він кілька разів проревів свій страшний бойовий клич і бив себе в груди стиснутими кулаками, а потім кинувся на труп Калу і гірко ридав над нею, виливаючи скорботу свого самотнього серця. Утрата єдиної істоти в усьому світі, що незмінно оточувала його сердечністю і любов’ю, була дійсно великим нещастям для нього. Що з того, що Калу була лютим і страшним звіром! Для Тарзана вона була ніжною, близькою, а тому й прекрасною матір’ю.
Не усвідомлюючи того сам, він виказував їй усю ту шанобу, повагу і любов, що будь-який англійський хлопчик почуває до своєї рідної матері. Тарзан ніколи не знав іншої матері і безмовно
віддав Калу все, що належало б прекрасній леді Еліс, якби вона була живою.
Після першого вибуху розпачу Тарзан прийшов до тями. Розпитавши одноплемінників, що були свідками убивства Калу, він довідався про все, що їхній убогий лексикон дозволяв передати йому.
Однак і цього було цілком достатньо. Він довідався, що дивна безволоса чорна мавпа з перами, що ростуть із голови, кинула в Калу смерть із гнучкої гілки і потім бігла зі швидкістю оленя Бари в напрямку, де сходить сонце.
Тарзан підхопився і, вибравшись на гілля, швидко помчав лісом. Він добре знав усі вигини слонової стежки, по якій біг убивця, і гнав навпростець джунглями, щоб перетнути дорогу чорному воїну, що не міг бігти інакше, як звивистою стежкою.
На стегні Тарзана висів ніж, успадкований ним від батька, а на його плечах лежала довга скручена в кільця мотузка.
За годину хлопець знову спустився на стежку і став уважно оглядати землю.
У тонкому пилові на березі малесенького струмочка він знайшов такі сліди ніг, які у всіх тутешніх лісах полишав лише він, але вони були набагато більші од його слідів. Серце Тарзана загупало в грудях. Невже він переслідує людину, представника своєї власної породи?
Тут тяглися дві низки слідів, що вказували на протилежні напрямки.
Отже, жертва, за якою він гнався, пройшла тут і повернулася тією ж стежкою. Вдивившись у відбиток, Тарзан помітив маленьку грудочку землі, що скотилася з краю одного зі слідів у заглиблення, — це означало, що слід був зовсім свіжий і що таємнича істота, за якою гнався Тарзан, пройшла тут щойно.
Тарзан знову вихопився на дерево і швидко, майже безшумно понісся високо над стежкою.
Він не пробіг і милі і неподалік побачив чорного воїна. Воїн стояв на відкритій галявині; У руці в нього був його гнучкий лук зі стрілою, що її він готовий був пустити.
Проти нього стояв готовий кинутися вепр Хорта з опущеною головою і з запіненими іклами.
Тарзан із подивом дивився на дивну чорношкіру істоту. Вона так скидалася на нього загальним виглядом і усе-таки відрізнялася обличчям і кольором шкіри. Правда, у книжках своїх він зустрічав малюнки, що зображували негра, дикуна, але як несхожі були ті мертві картинки на цю лискучу, чорну, загрозливу істоту, що дихала життям! До того ж ця людина з туго натягнутим луком
нагадала Тарзану не стільки «негра», скільки «стрільця з його ілюстрованого букваря:
З С починається Стрілець.
Як усе це було дивовижно! Тарзана так схвилювало його відкриття, що він ледве було не видав своєї присутності.
Але на галявинці перед його очима. відбувалося щось зовсім нове і небачене.
Мускуляста рука сильно натягнула тятиву; вепр кинувся вперед, і тоді чорна людина пустила маленьку отруєну стрілу. І Тарзан побачив, як стріла полетіла зі швидкістю блискавки і встромилася в щетинисту шию вепра.
Ледь стріла була спущена з тятиви, як Кулонга поклав на неї другу, але не встиг спустити її, як вепр навально кинувся на нього. Тоді чорношкірий перескочив через звіра одним стрибком, з неймовірною швидкістю встромив у спину Хорті другу стрілу і майже миттєво вихопився на дерево.
Хорта повернувся, щоб іще раз кинутися на ворога, зробив кілька непевних кроків, немов здивувавшися чомусь, хитнувся й упав на бік. Кілька секунд м’язи його ще судомно здригалися, але невдовзі він уже лежав нерухомо.
Кулонга зліз із дерева.
Ножем, що висів у нього на боці, він вирізав з туші вепра кілька великих шматків. Він спритно і швидко розвів вогонь посеред стежки і став смажити і їсти м’ясо. Решту туші вепра він полишив там, де вона лежала.
Тарзана неабияк зацікавило побачене. Бажання убити ворога несамовито пекло йому груди, але бажання навчитися дечого нового було ще сильніше. Він вирішив вистежити цю дику істоту і довідатися, звідки вона з’явилася. Убити її він поклав собі перегодом, коли лук і смертоносні стріли будуть відкладені убік.
Наситившись, Кулонга зник за найближчим поворотом стежки, а Тарзан спокійно спустився на землю. Своїм ножем він теж відбатував кілька шматків м’яса від туші Хорта, але не став їх смажити.
Тарзан і перше бачив вогонь, але лише коли Ара, тобто блискавка, спалювала яке-небудь велике дерево. Але для Тарзана було незбагненно, як це якась істота з джунглів могла добувати червоно-жовті пекельні ікла, що пожирають дерева і нічого не залишають після себе, окрім купки попелу. А для чого чорний воїн зіпсував свою чудову страву, віддавши її в зуби вогню, — було вже зовсім поза розумінням Тарзана. Може, Ара була спільницею стрільця, і він поділився з нею своєю їжею?
Звичайно, він, Тарзан, ніколи не зіпсує так нерозумно смачне м’ясо. Тому він поїв попросту і без витівок сирої вепрятини. Рештки ж туші зарив біля стежки так, щоб можна було її знайти після свого повернення.
Досхочу наївшись, лорд Грейсток витер засмальцьовані пальці об свої голі стегна і знову помчав слідами Кулонги, сина вождя Мбонги. А одночасно в далекому Лондоні лорд Грейсток, молодший брат справжнього лорда Грейстока, повернув клубному кухарю поданий йому ростбіф, заявивши, що він недосмажений. А потім, завершивши свою трапезу, занурив пальці в срібну посудину, наповнену духмяною водою, і витер пальці шматком білосніжної мережаної серветки.
Весь день вистежував Тарзан Кулонгу, літав над ним по гілках, немов злий дух лісів. Ще два рази бачив він, як Кулонга метав свої стріли: один раз у Данго, гієну, а іншого разу у мавпу Ману. В обох випадках тварини вмирали майже миттєво. Отрута Кулонги, мабуть, була свіжа і дуже сильна.
Тарзан багато думав про цей дивовижний спосіб полювання в той час, коли розгойдуючи гілки, він вистежував чорношкірого воїна на безпечній відстані від нього. Він розумів, що маленький укол стріли не міг сам по собі так швидко убивати диких мешканців джунглів. Лісові звірі бували в сутичках зі своїми ворогами понівечені, подряпані, пошматовані до кісток — і проте часто виживали.
Ні, у цих маленьких дерев’яних прутиках крилося щось таємниче. Недаремно ж однією подряпиною вони могли заподіювати смерть. Тарзан повинен обстежити цю справу.
Тієї ночі Кулонга знову спав у розгалуженні великого дерева. А високо над ним причаївся Тарзан.
Коли Кулонга прокинувся, то побачив, що його лук і стріли зникли. Чорний воїн був розлютований і зляканий. Більше зляканий, аніж розлютований. Він обшукав землю під деревом, оглянув усі гілки, але ніде не було й сліду ні лука, ні стріл, ні таємничого нічного грабіжника.
Панічний страх охопив Кулонгу. Він був беззбройний! Адже він залишив свій спис у тілі Калу. А тепер, коли його лук і стріли пропали, він був зовсім беззахисний. У нього залишався лише ніж. Його єдиною надією на порятунок було — якомога швидше дістатися до селища Мбонги.
Він був упевнений, що селище недалеко, і швидкою риссю кинувся бігти стежкою.
Тоді з густої зелені непроникного листя, на відстані декількох ярдів від нього, з’явився Тарзан і спокійно помчав за ним по деревах.
Лук і стріли Кулонги були міцно прив’язані ним до верхівки гігантського дерева. Коло підніжжя цього дерева Тарзан зрізав гострим ножем пасмо кори зі стовбура і вище надломив гілку. Це були позначки, якими він мітив ті місця, де в нього зберігалися які-небудь запаси.
Кулонга продовжував свою подорож, а Тарзан усе ближче і ближче просувався до нього, поки, нарешті, не виявився майже над головою чорношкірого. Він тримав тепер напоготові в правій руці свою складену кільцями мотузку.
Тарзан тільки тому відкладав цей момент, що йому дуже хотілося вистежити, куди прямує чорний воїн, і незабаром він був винагороджений за терпіння: перед ним раптом відкрилася велика галявина, на якій виднілося безліч дивних лігвищ. Ліс скінчився, і між джунглями і селищем тяглися близько двохсот ярдів обробленого поля.
Цієї миті Тарзан знаходився просто над головою Кулонги. Йому треба було діяти швидко, інакше здобич могла вислизнути. Життя в джунглях привчило Тарзана у всіх критичних обставинах, що так часто виникали перед ним, діяти з блискавичною швидкістю, коли ще думка не дозріла.
І от коли Кулонга виткнувся на простір з лісової хащі, тонкі звивисті кільця мотузки полетіли на нього з нижньої гілки могутнього дерева коло межі полів Мбонги. І перш ніж син вождя встиг зробити кілька кроків по відкритій місцевості, спритна петля стягла йому шию.
Тарзан, мавпячий виплеканець, так сильно смикнув свою здобич, що лемент переляку миттєво закляк у горлі Кулонги. Швидко перебираючи руками мотузку, Тарзан тяг чорношкірого, що запекло упирався, підтяг його до дерева і повісив його над землею за шию. Потім він піднявся вище і витяг жертву, що билася судомно, в густе шатро листя. Він міцно прив’язав мотузку до величезного сука, спустився і всадив свій мисливський ніж у саме серце Кулонги. Калу була відімщена.
Тарзан ретельно оглянув чорношкірого. Ніколи ще не бачив він людської істоти. Ніж з ножнами і поясом привернули його увагу і Тарзан забрав їх собі. Мідний обруч теж сподобався йому, і він начепив його собі на ногу. Потім він прийшов у захват від татуювання на грудях і на чолі дикуна, помилувався на гостро відточені зуби, оглянув і привласнив собі головний убір з пер. По тому Тарзан вирішив пообідати, адже він був голодний, а тут було м’ясо убитої ним жертви. Етика джунглів дозволяла йому їсти це м’ясо.
Чи можемо ми засуджувати його? І яке мірило могли б ми застосувати до цієї людини-мавпи, із зовнішністю і мозком англійського джентльмена і з вихованням дикого звіра?
У нього навіть не виникло ніколи й думки з’їсти Тублата, якого він ненавидів і який ненавидів його, хоча він і вбив його в чесному поєдинку. Це було б для нього так само обурливо, як людожерство для нас.
Але хто був для нього Кулонга, що його не можна було з’їсти так само, як вепра Хорту чи оленя Бару? В очах Тарзана він був просто однією із тих незліченних диких істот, що нападали одна на одну для втамування голоду.
Але якийсь дивний сумнів раптом зупинив Тарзана. Може, завдяки своїм книгам він зрозумів, що перед ним була людина? Може, він здогадався, що «стрілець» теж людина?
Чи їдять люди людей? Цього він не знав. Чим же пояснювалося його вагання? Він зробив зусилля над собою, щоб відрізати м’ясо Кулонги, але ним опанував раптовий приступ нудоти. Тарзан не розумів, що з ним. Він знав тільки, що він не в змозі спробувати м’яса чорної людини.
Спадкоємний інстинкт, вихований століттями, опанував його незайманим розумом і вберіг Тарзана від порушення того всесвітнього закону, про саме існування якого він не знав нічого.
Він швидко спустив тіло Кулонги на землю, зняв з нього петлю і знову вибрався на дерево.
ТІНІ СТРАХУ
Вмостившись на високій гілці, Тарзан розглядав селище, що складалося з очеретяних хатин. За ними тяглися оброблені поля.
В одному місці ліс підходив до самого селища. Завваживши це, Тарзан попростував туди, притягнутий якоюсь нездоланною цікавістю.” Йому так хотілося подивитися на тварин своєї породи, довідатися, як вони живуть, і глянути ближче на дивні лігвища, у яких вони мешкають.
Інстинкт життя з-поміж хижих тварин джунглів мимоволі примушував його вбачати ворогів у цих чорношкірих істотах. Хоча вони й схожі були на нього своїм зовнішнім виглядом, Тарзан анітрохи не помилявся щодо того, як зустрінуть його ці перші бачені ним люди, якщо викриють його.
Тарзан, годованець мавпи, аж ніяк не відзначався сентиментальністю. Він нічого не знав про братерство людей. Усі, хто належали
не до його племені, були споконвічними ворогами, із незначними винятками, як-то слон Тантора.
Він усвідомлював усе це без злоби і ненависті. Умертвіння — закон того дикого світу, в якому він жив. Утіх у його первісному житті було мало, і найбільшими з них були полювання й убивство. Але Тарзан і за іншими визнавав право мати такі ж самі задоволення і бажання, навіть тоді, коли він сам ставав предметом їхніх зазіхань.
Його дивне життя не зробило його ні похмурим, ні кровожерливим. Те, що він убивав з радісним сміхом, — зовсім не означало його природженої жорстокості. Найчастіше він убивав, щоб здобути їжу. Правда, будучи людиною, він убивав іноді і для свого задоволення, чого не робить жодна інша тварина. Адже з-поміж усіх створінь у світі одній лише людині дано убивати безглуздо, з насолодою, тільки заради задоволення заподіяти страждання і смерть.
Соли Тарзану доводилося убивати з помсти чи для самозахисту, він це робив спокійно, без каяття совісті. Це було просто дійство, що аж ніяк не допускало легкодумства.
Отож, коли він нечутно скрадався до селища Мбонги, він просто і природно приготувався до того, щоб убивати чи бути убитим, якщо його викриють. Він крався надзвичайно обережно, адже Кулонга вселив йому глибоку повагу до маленьких гострих дерев’яних прутиків, що так навально і швидко приносили смерть.
Нарешті, Тарзан дістався великого розлогого дерева, густо повитого важкими гірляндами гігантських ліан. Він причаївся в цьому непроникному притулку, що знаходився майже над самим селом, і став споглядати все, що відбувалося внизу під ним, дивуючись кожній подробиці цього нового для нього і дивовижного існування.
Голі дітлахи гралися на сільській вулиці. Жінки товкли сушене просо в грубих кам’яних ступах чи пекли з борошна коржі. Удалині, на полях, інші жінки копали землю мотиками, пололи і жали.
Якісь дивні пучки сушеної трави закривали їхні стегна, і в багатьох були мідні і латунні брязкальця на зап’ястях. На чорних шиях висіли вигадливо скручені кільця дроту. Та ще й у носи у багатьох були просунуті величезні кільця.
Він дивився із неабияким подивом на цих дивних створінь. Він помітив також і чоловіків, що дрімали в тіні. А на самому краї відкритої галявини Тарзан помітив озброєних воїнів. Вони, мабуть, охороняли селище від несподіваного нападу ворога.
Йому впало в око, що трудилися одні жінки. Ніхто з чоловіків не працював ні в селищі, ні на полях.
Нарешті, око Тарзана зупинилося на старій жінці, що сиділа внизу просто під ним.
Перед нею, на маленькому багатті, був прилаштований невеликий казанок, і в ньому кипіла густа червонувата смолиста маса. Поруч лежала купа відточених дерев’яних стріл. Жінка брала їх одну за одною, вмочала в киплячу масу вістря і складала на вузькі козли з гілок, що стояли трохи оддалік.
Тарзан неабияк збудився. Перед ним розкривалася таємниця руйнівної сили маленьких метальних снарядів Стрільця. Він помітив, що жінка намагається не торкнутися руками киплячої в казані смоли; а коли малесенька крапля бризнула їй на палець, вона негайно занурила його в посудину з водою і швидко стерла маленьку цятку пучком листя.
Тарзан не мав ніякого уявлення про отруту, але його метикований розум підказав йому, що вбиває саме ця смертельна речовина, а не маленька стріла, що тільки несе її у тіло жертви.
Йому страшенно запраглося мати побільше цих маленьких смертоносних прутиків! Якби жінка хоч на хвилину полишила свою роботу, він одразу ж спустився б на землю і зумів ухопити пучок стріл і знову повернутися на дерево, перш ніж вона встигла б зітхнути. Він уже обмірковував, як відвернути її увагу, аж раптом дикий лемент донісся з краю відкритої галявини. Тарзан глянув туди. Під деревом, на тім місці, де годину тому був знищений убивця Калу, стояв чорний воїн.
Воїн кричав і розмахував над головою списом. Часом він указував на щось розпростерте коло його ніг.
Усе селище миттєво заметушилося. Озброєні люди вибігали з хатин і мчали навпростець через поля до збудженого воїна. За ними брели старі, затим побігли жінки, діти, і водномить селище спорожніло.
Тарзан, мавпячий виплеканець, зрозумів, що вони знайшли труп його жертви, але зовсім не це цікавило його зараз. У селищі не залишилося нікого, хто міг би перешкодити йому набрати запас стріл, що спокушав його. Швидко і безшумно спустився він на землю біля казана з отрутою. Якусь мить він стояв нерухомо, з цікавістю розглядаючи селище своїми жвавими блискучими, очима. Не було видно нікого. Погляд його зупинився на відкритих дверях найближчої хатини. Тарзану захотілося заглянути в неї, і він обережно підійшов до будівлі-з низьким дахом.
Спершу він постояв коло входу, ретельно прислухаючись. Ні звуку! Тоді він ковзнув у напівтемряву хатини.
По стінах висіла зброя — довгі списи, дивної форми ножі і два вузьких щити. Посередині хатини стояв казан, а коло дальньої стіни лежала підстилка із сухих трав, покрита плетеними циновками, що, очевидно, слугували мешканцям постіллю і ковдрою. На підлозі лежало кілька людських черепів.
Тарзан не тільки обмацав кожен предмет, але й перенюхав усе, адже він «бачив» передусім своїми чутливими ніздрями. Він вирішив було взяти один з довгих гострих списів, що висів на стіні, але не міг прихопити усього заразом через стріли, що їх йому неодмінно хотілося взяти. Він знімав зі стіни одну річ за одною і складав їх у купу посередині кімнати. Поверх усього він поставив перевернутий казанок, а на казанку водрузив один з ошкірених черепів і начепив на нього головний убір убитого ним Кулонги.
Потім він відійшов убік, щоб помилуватися на свій витвір, і посміхнувся. Годованець мавп любив пожартувати.
Але тої ж миті він почув ззовні безліч голосів; лунало довге жалібне виття і голосіння. Тарзан стривожився.
Чи не занадто довго пробув він тут? Швидко вискочивши з дверей, він глянув уздовж вулиці в напрямку воріт.
Тубільців ще не було видно, хоча він ясно чув, що вони наближаються полем. Голоси їхні лунали десь зовсім близько.
Блискавично стрибнув він до купи стріл. Схопивши все, що можна було тримати однією рукою, він перекинув ногою киплячий казан і зник у гущавині дерева саме тієї миті, коли перший дикун уже входив у ворота на іншому кінці селища. Гойдаючись на гілці, як дикий птах, готовий злетіти при першій небезпеці, Тарзан почав спостерігати за тим, що тепер відбувалося в селі.
Селище було заповнене юрбою. Четверо тубільців несли мертве тіло Кулонги. За ними йшли жінки, що голосно лементували і ридали. Процесія підійшла до дверей хатини Кулонги — саме тієї, на яку Тарзан зробив свій набіг, і ввійшла досередини. Але ті, хто ввійшли, майже негайно, у дикому сум’ятті, вискочили назовні, збуджено галасуючи. Решта відразу оточили їх. Усі люто жестикулювали і лементували, вказуючи на хатину, поки кілька воїнів не підійшли і не заглянули туди.
Нарешті, один з них увійшов до хатини: це був старий, обвішаний металевими брязкальцями, з ошийником із сухих людських рук, що спадали на груди.
Це був сам Мбонга, вождь, батько убитого Кулонги. Протягом кількох хвилин усі мовчали. Незабаром Мбонга вийшов з хатини з виразом гніву і забобонного страху, що проступили на його страшному обличчі. Він сказав щось воїнам, і в одну мить вони кинулися обшукувати кожну хатину і кожен куточок селища.
Ледь почалися пошуки, як був помічений перекинутий казанок, а заодно була виявлена і пропажа отруєних стріл. Однак нічого більше вони не знайшли, і, кілька хвилин по тому, навколо вождя зібралася перелякана юрба дикунів.
Мбонга ніяк не міг пояснити цю низку страшних і таємничих подій. Знайдений на самій межі їхніх полів ще теплий труп його сина Кулонги, зарізаного й обібраного мало не на порозі батьківської домівки, був сам по собі загадкою; але страшні несподіванки в самім селищі й у хатині мертвого Кулонги наповнили серця дикунів неабияким сум’яттям і викликали в їхніх бідних мізках найнеймовірніші припущення.
Стовпившись купками, вони стиха гомоніли, злякано зиркаючи навсібіч білками своїх витріщених очей.
Тарзан увесь цей час спостерігав за ними зі своєї високої гілки. Багато чого в їхній поведінці було для нього незрозумілого, адже він не знав забобонів, а про страх мав досить невиразне уявлення.
Сонце високо стояло в небі. Тарзан дуже зголоднів, а до того місця, де він зарив почату зранку тушу вепра, було ще багато миль.
І тому він повернувся спиною до селища Мбонги і щез у непроникній лісовій хащі.
XI МАВПЯЧИЙ ЦАР
Тарзан ще завидна добрався до свого племені, хоча він зупинявся по дорозі, щоб з’їсти залишки закопаного дикого вепра і щоб зняти лук і стріли Кулонги з верхів’я, на якому він їх заховав.
Навантажений трофеями, стрибнув він з дерева посередині племені Керчака.
Гордо випнувши груди, він став розказувати про славні свої пригоди і неабияк хвастався своєю здобиччю.
Керчак із гарчанням відвернувся, він заздрив цьому дивному члену племені. У своєму маленькому злобному мозку він давно шукав якийсь привід, щоб вилити на нього свою ненависть.
Наступного ранку, при перших променях сонця, Тарзан узявся вправлятися в стрілянині з лука. Спочатку він майже поспіль робив промахи, але поступово навчився спрямовувати маленькі стріли як слід. Не минуло й місяця, як він уже влучно стріляв. Але його успіхи обійшлися йому дорого: він використав майже весь свій запас стріл.
Плем’я Керчака продовжувало кочувати узмор’ям, бо полювання тут було вдале, і Тарзан чергував свої вправи в стрілянині з читанням книг, що були в батьківській хатині.
Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАН. І
ЗМІСТ
На попередню
|
|
