Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАН. І
— Професоре Архімед Кв. Портер! — перебив м-р Філандер крижаним тоном. — Настає час, коли терпіння вже стає злочином, а бажання образити одягається в мантію чесноти. Ви обвинувачуєте мене в боягузтві. Ви натякаєте, начебто ви бігли тільки для того, щоб наздогнати мене, а не для того, щоб врятуватися від пазурів лева. Бережіться, професоре Архімеде Кв. Портере! Я людина, що впала в розпач. Навіть черв’як, і той, роздратований довгим терплячим стражданням, піднімає свою голову.
— Тихше, тихше, м-ре Філандере, — стримував його професор, — ви забуваєтеся.
— Я поки ще не забуваюся, професоре Архімеде Кв. Портере, але, вірте мені, шановний добродію, я майже готовий забути ваш високий статус у світі науки і ваше сиве волосся!
Професор кілька хвилин сидів мовчки, і темрява сховала грізний вираз, що з’явився на його зморшкуватому обличчі. Нарешті він заговорив:
— Послухайте, Скіппі Філандер, — сказав він войовничим тоном, — якщо ви шукаєте бійки, то зніміть свій сюртук і спустіться на землю, і я проб’ю вам голову, як зробив це шістдесят років тому у провулку за сараєм Норка Еванса.
— Арку! — гукнув здивований м-р Філандер. — Господи, як мило те, що ви говорите! Коли ви людяні, Арку, я люблю вас усім серцем; але іноді мені здається, що за останні двадцять років ви забули, що значить бути людяним.
Професор простягнув худу старечу руку, аж поки в темряві вона не намацала плече друга.
— Пробачте мені, Скіппі! — сказав він лагідно. — Це було не зовсім двадцять років тому, і одному Богу відомо, як щиро я на магався бути людяним заради Джен.
Інша стара рука простяглася з боку м-ра Філандера і потисла ту, котра лежала на його спині, і нічого не могло краще донести хвилювання одного серця до іншого.
Вони мовчали протягом кількох хвилин. Лев під ними нервово крокував туди-сюди. Третя істота на дереві сховалася у густій тіні стовбура. Вона теж мовчала, незворушна, наче вирізьблена.
— Ви підняли мене на дерево саме вчасно, — сказав, нарешті, професор. —‘ Мені треба подякувати вам. Ви врятували мені життя.
— Але я не піднімав вас на дерево, професоре! — сказав м-р Філандер. — О Господи! Збудження тих хвилин майже зму сило мене забути, що й мене самого підняла сюди якась стороння рука. Хто-небудь чи що-небудь перебуває з нами тут, на цьому дереві!
— Е-е... — промимрив професор. — Чи вірогідне це ваше припущення, м-ре Філандер?
— Авжеж, вірогідне, професоре, — відповів м-р Філандер і додав: —.я вважаю, що нам варто подякувати цій особі. Вона, може, сидить саме поруч із вами, професоре.
— О! Що це таке? Ой, ой, м-ре Філандер, ой, ой! — сказав професор Портер, обережно посуваючись ближче до м-ра Філандера.
Саме тоді мавпячий знайда вирішив, що Нума надто довго нишпорить під деревом, і тому він підняв молоду свою голову до неба, і у вухах переляканих старих пролунав страшний попереджувальний погук антропоїдів.
Обидва приятелі, тремтячи, притискалися один до одного на своєму ненадійному сідалі; вони побачили, що грізний лев занепокоєно зупинився під деревом, коли страхітливий поклик вразив його слух, потім швидко шаснув у джунглі і миттєво зник.
— Навіть лев, і той тремтить, — шепнув м-р Філандер.
— Чудово, .просто чудово! — вигукнув професор, завзято хапаючись за м-ра Філандера, щоб відновити рівновагу, що її він утратив від страху. На нещастя, центр рівноваги м-ра Філандера був зрушений убік, так що знадобився лише незначний поштовх професора Портера, щоб зіштовхнути з гілки відданого секретаря.
Якусь мить вони непевно балансували, і раптом із жалібним лементом злетіли головами вниз із дерева, міцно зчепившись у відчайних обіймах відчаю.
Минуло кілька хвилин, перш ніж хтось поворухнувся, бо обоє були впевнені, що така спроба виявить у них стільки переломів і вивихів, що будь-яке пересування виявиться неможливим.
Нарешті, професор Портер спробував ворухнути однією ногою. На його подив, нога корилася його волі, як і перше Тоді він зігнув другу ногу і знову витягнув її.
— Дивовижно, просто чудово! Чудово! — пробурмотів він.
— Слава Богу, професоре, — шепнув гаряче м-р Філандер, — ви, отже, живі?
— Тихше, м-ре Філандер, тихше, — застеріг його професор, — я ще точно цього не знаю.
З неабиякими пересторогами професор Портер ризикнув зігнути праву руку: о, щастя! — вона була неушкоджена! Ледве дихаючи, він махнув лівою рукою над своїм розпростертим тілом — і рука діяла! — Дивовижно, просто чудово, найвищою мірою чудово! — повторював він.
— Кому ви сигналізуєте, професоре? — запитав м-р Філандер збудженим тоном.
Професор Портер не принизився до відповіді на таке дитяче питання. Замість того він обережно підвів голову і захитав нею туди-сюди.
— Просто чудово, — ледве чутно прошепотів він. — І вона залишилася ціла!
М-р Філандер не рушив з того місця, куди впав; він не насмілювався зробити таку спробу. Як можна, справді, рухатися, коли руки і ноги, і спина, — усе зламане?
Одне око його було заліплене м’якою глиною, а друге, скосившись, дивилося на дивні рухи професора Портера.
— Який жаль, — промовив напівголосно м-р Філандер, — струс мозку викликав у нього повну розумову аберацію! Справді, дуже, дуже шкода! Особливо для такої ще порівняно нестарої людини!
Професор Портер ліг на живіт і обережно вигнув спину і став схожий на величезного кота, що стоїть перед гавкаючою собакою. Потім він сів і почав себе з усіх боків обмацувати,
— Усе на місці! — вигукнув він. — Найвищою мірою чудово! Після того він встав і, кинувши несхвальний погляд на усе ще
розпростерту постать м-ра Самюеля Т. Філандера, сказав:
— Ой, ой, м-ре Філандер, зараз зовсім не час валятися! Потрібно встати і діяти.
М-р Філандер прочистив від глини своє друге око і глянув на професора Портера з безмовним шаленством. Потім він спробував устати, і навряд чи людина могла бути більш здивованою, коли її зусилля негайно увінчалися цілковитим успіхом.
Він усе ще був сповнений гніву, викликаного жорстоким і несправедливим зауваженням професора Портера, і готувався ядуче заперечити йому, коли погляд його впав на дивну постать, що стояла за кілька кроків від них і уважно їх розглядала. Професор Портер саме піднімав свій блискучий шовковий циліндр, дбайливо чистив його рукавом пальта і надягав на голову, коли помітив, що м-р Філандер указує на щось за ним. Він обернувся і побачив велета, що нерухомо стояв перед ним, зовсім голого, за винятком пов’язки на стегнах і кількох металевих прикрас на руках і ногах.
— Добрий вечір, шановний добродію! — сказав професор і підняв капелюха.
У відповідь велетень показав знаками, щоб-вони йшли за ним, і попрямував убік берега, звідки вони щойно прийшли.
— Думаю, що було б розумно йти за ним, — сказав м-р Філандер.
— Стривайте! — заперечив професор, — ви ж самі недавно надали мені дуже логічні аргументи для підтвердження вашої теорії про те, що табір лежить від нас на південь! Я спершу поставився скептично, але, зрештою, ви мене переконали, і тепер я рішуче стверджую, що ми повинні йти на південь, щоб дістатися до наших друзів. І тому я буду продовжувати йти на південь.
— Але, професоре Портер, можливо, ця людина знає дорогу краще, ніж ви чи я. Він, очевидно, тубілець, уродженець цієї місцевості. Спробуємо принаймні піти за ним.
— Ой-ой, м-ре Філандер, — повторив професор, — я людина, яку важко переконати, але якщо я вже переконався в чомусь, то моє рішення залишається незмінним. Я піду в колишньому напрямку, хоча б мені довелося обійти навкруги весь Чорний Континент, щоб дійти до мети.
Але подальша аргументація вченого була перервана Тарзаном, що, побачивши, як ці дивні люди тупцюють на місці, повернувся до них.
Він знову знаками запросив їх іти за собою, але вони продовжували стояти і сперечатися.
Нарешті, дурість цих старих невігласів увірвала терпець Тарганові. Він схопив зляканого асистента за плечі, і перш ніж цей гідний джентльмен міг зрозуміти, убитий він чи тільки покалічений на все життя, Тарзан міцно прив’язав один кінець мотузки до шиї м-ра Філандера.
— М-ре Філандер, — напучував його професор Портер, — з вашого боку негідно підкорятися такому приниженню.
Але ледь ці слова злетіли з його вуст, як він теж був схоплений, і та ж мотузка міцно обмоталася навколо його шиї. Тоді Тарзан пішов у потрібному напрямку, ведучи за собою зовсім переляканого професора і його секретаря.
Утомленим старим здавалося, що вони йшли вже цілу годину. Вони мовчали, сповнені розпачу. Але раптом, піднявшись на невеликий пагорб, вони побачили не далі як за сто ярдів маленьку хатину, залишену ними вранці, і серця їхні забилися з радості.
Тут Тарзан звільнив їх і, показуючи на маленьку будівлю, . зник у найближчих кущах.
— Дивовижно, просто чудово, найвищою мірою чудово! — забелькотів професор. — Але ви бачите тепер, м-ре Філандер, що я, як завжди, мав рацію. Якби не ваше уперте свавілля, ми уникли б багатьох украй принизливих, щоб не сказати небезпечних, пригод. Прошу вас наступного разу, коли ви будете мати потребу у мудрій пораді, підкоритися керівництву більш зрілого і практичного розуму.
М-р Самюель Т. Філандер був занадто обрадуваний щасливим кінцем їхніх пригод, щоб почувати себе зачепленим уїдливою реплікою професора. Замість того він схопив за руку свого приятеля і швидко повів його в напрямку до хатини.
Невелике товариство людей, що розгубили одне одного, було дуже втішене й зраділе, коли, нарешті, усі зібралися разом. Світання застало їх іще за переказом різних пригод і за роздумами про особу грізного захисника і-заступника, знайденого ними на цьому дикому березі.
Есмеральда не сумнівалася, що це був ніхто інший, як ангел Господній, посланий зі спеціальною місією оберігати їх.
— Якби ви бачили, Есмеральдо, як він пожирав сире левине м’ясо, — сміявся Клейтон, — ви б переконалися, що цей небесний дух досить матеріальний.
— Я нічого про це не знаю, м-ре Клейтон! — заперечила служниця. — Але я припускаю, що Господь міг просто забути дати йому із собою сірники. Адже його послали на землю так квапливо, щоб урятувати нас! І він, напевно, не міг нічого засмажити, не маючи сірників, просто не міг.
— У його голосі теж нічого небесного не було, — сказала Джен Портер, злегка здригнувшись при спогаді про жахний погук, що пролунав водночас із убивством левиці.
— Моїм незмінним уявленням про гідність небесних посланців, — зауважив професор Портер, — зовсім не відповідає його манера діяти. Цей джентльмен зв’язав двох шанованих і освічених учених за шиї і погнав їх крізь джунглі, як корів!
XVII ПОХОРОН
Тим часом уже майже зовсім розвидніло, і після безсонної ночі товариство, оскільки ніхто нічого не їв від учора, взялося за приготування сніданку.
Бунтівники з «Арроу» вивантажили невеликий запас сушеного м’яса, консервованих супів і овочів, галет, борошна і кави для п’ятьох людей, яких вони висадили на безлюдному узбережжі. Усе це квапливо дістали для задоволення потреб зголоднілих шлунків.
Потім належало зробити хатину придатною для житла, і для цієї мети вирішено було негайно ж поховати похмурі рештки трагедії, що розігралася тут колись.
Професор Портер і м-р Філандер були глибоко зацікавлені оглядом кістяків.
Обидва кістяки, на їхню думку, належали чоловіку і жінці одного з племен білої раси.
Маленькому кістякові була приділена дуже незначна увага, бо сама присутність його в колисці не залишала сумнівів у тім, що це була дитина, народжена бідолашною парою.
Піднявши великий кістяк, Клейтон знайшов масивного персня, що, мабуть, був на пальці чоловіка в момент його смерті, бо одна з тонких кісток кисті ще тримала на собі золоту дрібничку.
Клейтон підняв перстень, щоб розглянути його, і скрикнув від подиву: на персні був викарбуваний його власний герб!
Одночасно Джен Портер знайшла в шафі книги і, відкривши обкладинку однієї з них, побачила напис: «Джон Клейтон. Лондон». У другій книзі, що вона квапливо оглянула, було лише одне ім’я «Грейсток».
— Слухайте, м-ре Клейтон! — вигукнула вона, — що це означає? На цих книгах імена ваших родичів!
— А тут, — відповів він із серйозним виглядом, — великий родовий перстень Грейстоків, що був загублений відтоді, як дядько мій Джон Клейтон, себто лорд Грейсток, зник, загинув, як припускали, у морі.
— Але як ви пояснюєте собі перебування цих речей тут, в африканських джунглях?
— Тільки одним припущенням можна пояснити це, міс Портер, — сказав Клейтон. — Покійний лорд Грейсток не потонув. Він помер тут, у цій хатині, і ці останки на підлозі, — усе, що залишилося від нього.
— У такому разі, це мають бути останки леді Грейсток, — сказала Джен Портер, із благоговінням показуючи на бідолашну купу кісток на ліжку.
— Прекрасна леді Еліс, — відповів Клейтон, — про дивовижні якості і про особисту чарівність якої я не раз чув від батьків. Нещасна леді! — сумно прошепотів він.
З великою урочистістю останки покійних лорда і леді Грейстоків були поховані неподалік від маленької хатини, а між ними поклали скелетик дитинчати Калу.
Коли містер Філандер загортав тендітні кістки дитини в шматок парусини, він докладно оглянув його череп. Потім підкликав професора Портера, і вони стиха говорили удвох кілька хвилин.
— Дивовижно, просто неймовірно! — сказав професор Портер.
— Господи! — вигукнув м-р Філандер, — ми повинні сказати м-ру Клейтону про наше відкриття.
— Тихше, м-ре Філандер, тихше, — зупинив його професор Архімед Кв. Портер. — Нехай мертве минуле ховає своїх мерців.
І сивоволосий старий прочитав похоронну молитву над цією дивною могилою, тоді як інші стояли, низько схиливши голови, і молилися.
З верхів’їв дерев Тарзан уважно спостерігав за урочистим і незрозумілим обрядом; але найдовше не спускав він ока з гарненького обличчя і витонченої фігури Джен Портер.
У його наївній душі вирували нові почуття. Він дивувався, чому його так цікавлять ці люди, чому він доклав стільки зусиль, щоб урятувати від загибелі в джунглях чоловіків? Але він чомусь не дивувався, що відірвав Сабор від ніжного тіла цієї чужої дівчини.
Безсумнівно, чоловіки були і дурні, і смішні, і боягузливі. Навіть мавпа Ману була кмітливішою. Якщо такі представники його власної породи, йому, мабуть, нічого пишатися своїм походженням.
Але дівчина — ох, це ж зовсім інша справа! Тут він не міркував. Він знав, що вона створена, щоб бути під захистом, а він створений, щоб захищати її.
його здивувало, що вони вирили в землі велику яму тільки для того, щоб сховати там кістки. Це було вочевидь безглуздим: кому знадобляться старі сухі кістки?
Інша справа, якби на них було м’ясо, — Тарзан зрозумів би це, адже тільки так можна вберегти м’ясо від гієни Данго й інших злодіїв джунглів.
Коли могила була засипана землею, маленьке товариство пішло до хатини, і Есмеральда, яка усе ще гірко оплакувала небіжчиків, про яких вона нічого не чула до сьогоднішнього дня, випадково глянула на бухту. її сльози раптом висохли.
— Погляньте-но на цей білий набрід, — верескнула вона гнівно, вказуючи в напрямку до «Арроу». — Вони відпливають, залишив ши нас на цьому жахливому узбережжі!
І дійсно, корабель повільні плив з бухти до відкритого моря.
— Вони обіцяли залишити нам вогнепальну зброю і запаси патронів, — сказав Клейтон. — Безжалісні тварюки!
— Усе це справа рук матроса, якого вони називають Снайпсом, я в цьому впевнена, — заявила Джен Портер. — Кінг був негідником, але він мав хоч маленьку частку людяності. Якби вони не вбили його, я впевнена, що він подбав би, щоб забезпечити нас
усім необхідним, перш ніж залишити нас на цьому безлюдному березі.
— Шкода, що вони не відвідали нас перед своїм відплиттям, — сказав професор Портер. — Я мав намір просити їх залишити наш скарб, бо, якщо він пропаде, я буду зовсім убогою людиною.
Джен Портер зі смутком подивилася на батька.
— Не шкодуйте про це, дорогий таточку, — сказала вона. — Це не призвело б ні до чого доброго. Адже тільки через цей скарб убили вони своїх офіцерів і висадили нас на цей жахливий берег.
— Тихше, доню, тихше, — махнув рукою професор Портер. — Ви добра дочка, але в практичних справах зовсім недосвідчена — І професор Портер повернувся і повільно поплентався до джунглів, склавши руки позаду під довгими фалдами пальто й опустивши очі долу.
Дочка його стежила за ним зі зворушливою усмішкою на вустах, а потім, звертаючись до м-ра Філандера, шепнула:
— Будь ласка, не давайте йому блукати джунглями знову, як він це робив учора. Ви знаєте, ми розраховуємо на вас, що ви будете добре його охороняти.
— Щодня стає дедалі важче наглядати за ним, — відповів м-р Філандер, з сумом похитуючи головою. — Гадаю, він тепер направляється до директора зоологічного саду з повідомленням, що один з левів був на волі минулої ночі. О, міс Джен, ви не знаєте, скільки мені доводиться терпіти від нього!
— Ні, я знаю, м-ре Філандер; але, хоча ми всі любимо його, ви один умієте доглянути його. Попри все, що він може наговорити вам, він щиро поважає вас за вашу неабияку вченість і має безмежну довіру до ваших суджень. Бідолашний татко не відрізняє ерудицію від здорового глузду.
М-р Філандер, із трохи здивованим виразом на обличчі, обернувся, щоб іти слідом за професором Портером, намагаючись розв’язати питання: почуватися улещеним чи скривдженим двозначним компліментом Джен Портер.
Тарзан помітив вираз жаху на обличчях маленької групи, що стежила за «Арроу». Оскільки корабель сам по собі був для нього цікавою новиною, то він вирішив податися на північ від входу в бухту, оглянути його поблизу і, якщо можливо, довідатися, куди він прямує. Рухаючись по деревах із найбільшою швидкістю, він досяг мису одночасно з тим, як корабель вийшов з бухти, так що йому було добре видно всі чудеса плавучого будинку.
Близько двадцяти людей бігали туди-сюди по палубі і возилися з канатами.
Повівав легкий береговий вітер, і судно йшло протокою майже без вітрил. Але тепер, коли воно минало мисок, на ньому підняли усі вітрила, щоб прискорити хід.
Тарзан стежив за плавними рухами корабля з глибоким замилуванням, і йому страшенно хотілося бути на борту. Але от його гострий зір помітив на далекому обрії легкий натяк на дим, і він здивувався з такого явища на безмежному водному просторі. Майже одночасно з ним, мабуть, і вахтовий на «Арроу» теж помітив димок. Кілька хвилин по тому Тарзан побачив, що вітрила були знову спущені і закріплені. Судно повернуло, і тепер Тарзан знав, що воно повертається до берега.
Людина на носі увесь час опускала в море мотузку, до кінця якої був прив’язаний якийсь невеликий предмет. Тарзан не розумів, яка може бути мета цієї дивної дії? Нарешті, судно встало проти вітру; якір був кинутий, і вітрила прибрані. На палубі почалася метушня. Був спущений човен і в нього поставлена велика скриня. Дюжина матросів нахилилася над веслами, і човен швидко помчав до того місця, де Тарзан ховався в галуззі дерева.
Коло керма Тарзан упізнав людину зі щурячим обличчям.
Човен причалив до берега. Матроси вискочили з нього і витягли на пісок велику скриню. Вони знаходилися на північному боці мису, так що їхня присутність була непомічена мешканцями хатини.
Матроси сердито сперечалися між собою кілька хвилин. Потім людина зі щурячим обличчям у супроводі товаришів піднялася на високий пагорок, на якому росло дерево. Саме на ньому сидів, причаївшись, Тарзан. Кілька хвилин матроси дивилися вусібіч.
— Тут вдала місцина, — сказав той, що з щурячим обличчям, указуючи на дерево Тарзана.
— Така вдала, як і будь-яка інша, — відповів один з його супутників. — Якщо вони застигнуть нас зі скарбом на борту, його негайно ж конфіскують. Ми можемо закопати його хоч тут; може, хтось із нас уникне шибениці і, повернувшись сюди, скористається скарбом.
Людина зі щурячим обличчям покликала тих, що залишилися в човні, і вони повільно підійшли до обраного місця, несучи лопати і кирки.
— Покваптеся! — закричав один з матросів сердито. — Кожне падло із себе адмірала корчить!
— А все-таки я — капітан і змушу вас визнати це, швабра ви жалюгідна! — кричав Снайпс, випльовуючи потік жахливих прокльонів.
— Спокійніше, друзяки, — заступився один з матросів, що доти мовчав. — Яке пуття з того, якщо ми отут перегриземося?
— Правильно, — погодився матрос, що розсердився на наказовий тон Снайпса. — Але з цієї ж причини не годиться, щоб хто б то не був корчив із себе начальство у чесній нашій компанії!
— Ви, хлопці, копайте осьде, — сказав Снайпс, указуючи на місцину під деревом. — А коли ви будете копати, Пітер зробить карту цієї місцевості, щоб ми могли знайти її потім. Ви, Томе і Біле, візьміть ще двох чи трьох із собою і тягніть сюди скриню.
— А ви що будете робити? — запитав сперечальник. — Хазяїна корчити?
— Робіть свою справу, — гарчав Снайпс. — Ви гадали, що ваш капітан буде копирсатися лопатою, чи як?
Усі присутні сердито подивилися на Снайпса. Ніхто не любив його, і його постійне виставляння напоказ своєї влади відтоді, як він убив Кінга, справжнього ватажка і проводиря бунтівників, тільки доливало олії до вогню.
— Виходить, ви не бажаєте взяти лопату в руки і допомогти? Ваше плече не так уже сильно вражене списом.
— Це мені й на думку не спало, — відповів Снайпс, нервово торкаючись руків’я револьвера.
— Тоді, клянуся Богом, — вигукнув Тарант, — якщо ви не хочете взяти лопату, то спробуєте кирки!
З цими словами він високо підняв свою кирку і дужим ударом усадив її вістря в голову Снайпса.
На хвилину всі скам’яніли і дивилися на жертву гніву їхнього товариша; потім один з матросів сказав:
— Так йому, мерзотнику, і треба!
Інший спокійно узявся рити землю киркою. Земля була м’яка, і він, відкинувши кирку убік, узявся за лопату.
Тоді й інші стали наслідувати його приклад. Про вбивство не було більше й мови, але люди працювали дружніше і веселіше, ніж коли Снайпс командував ними.
Коли яма була досить велика, щоб зарити в неї скриню, Тарант порадив збільшити її і заодно закопати поверх скрині тіло Снайпса.
— Це може збити з пантелику тих, хто здумав би рити в цьому місці, — пояснив він.
Усі визнали, що це хитро придумано, і яма була вирита по довжині тіла, а всередині її було зроблене заглиблення для скрині, попередньо обгорненої в брезент, причому, коли її спустили в яму, кришка виявилася на один фут нижче дна могили. її засипали і добре утрамбували землю, так що дно могили стало рівним і гладеньким.
Тоді двоє з матросів безцеремонно зіпхнули в неї тіло людини зі щурячим обличчям, знявши спочатку з нього зброю і ще деякі штучки, після чого вони закидали могилу землею і старанно притоптали її.
Решту виритої землі вони розкидали вусібіч та ще притрусили свіжу могилу сухим листям і галуззям, щоб найбільш природним чином замаскувати її і сховати місце, де земля була щойно скопана.
Зробивши свою справу, матроси повернулися до маленького човна і стали швидко гребти до корабля.
Вітер дужчав, і оскільки димок на обрії виріс і здіймався тепер великими клубами, бунтівники, не гаячи часу, підняли усі вітрила і попливли на південний захід.
Тарзан — страшенно зацікавлений незрозумілою сценою, очевидцем якої йому довелося бути, — сидів, розмірковуючи про дивні вчинки цих істот.
Люди, виявляється, дійсно дурніші і жорстокіші, аніж звірі в джунглях. Який він щасливий, живучи сам-одий у тиші і безпеці величезного лісу! Тарзан намагався здогадатися, що таке було в скрині, заритій матросами? Адже якщо скриня їм не була потрібна, чому ж вони не кинули її у воду? Це було б набагато легше зробити. Ні, — подумав він, — видно, скриня їм потрібна. Вони сховали її тут тому, що хочуть потім за нею повернутися.
Тарзан спустився з дерева і став оглядати землю навколо могили. Він хотів переконатися, чи не полишили ці істоти яку-небудь річ, що могла б йому придатися. Він незабаром знайшов лопату, заховану в купі труску, наваленого на могилу.
Він узяв і спробував працювати нею так, як працювали матроси. Це виявилося нелегко, і він пошкодив собі голу ногу, але уперто продовжував, поки не вирив труп. Тоді він витяг його і відклав убік.
Він продовжував рити, поки не відкопав скриню. І її він витяг і поставив поруч із трупом. Потім він уклав тіло назад у могилу, присипав навкруги землею і, прикривши гілками чагарнику, узявся до скрині. Четверо матросів знемагали під її вагою, Тарзан підняв її, начебто це був порожній пакувальний ящик, і,, закинувши лопату на спину, поніс її в найглухішу частину джунглів.
Він не міг звично просуватися по деревах з такою незграбною , ношею, але тримався знайомих стежок, отже рухався досить швидко.
Через кілька годин ходьби, увесь час у північно-східному напрямку, він дійшов до непроникної стіни поплутаної ліанами густої хащі. Тоді він піднявся на нижнє гілля і через чверть години вийшов до амфітеатру, де мавпи збиралися для рад 4% для святкування обрядів Дум-Дум. Він почав рити яму майже в центрі у арени, недалеко від барабана. Це було набагато важче, ніж розкопувати свіжовириту могилу; але Тарзан завзято продовжував
трудитися, поки не був задоволений виглядом ями, досить глибокої для того, щоб опустити в неї скриню і сховати її від стороннього ока.
Навіщо узяв він на себе всю цю роботу, не знаючи цінності вмісту в скрині? ‘
Мавпячий годованець Тарзан був людиною розумом і тілом, але був мавпою з виховання і з усіх обставин життя. Його мозок говорив йому, що в скрині щось коштовне, інакше люди не стали б її так старанно ховати. Виховання навчило його, не замислюючись, копіювати все нове і надзвичайне. Тепер природна цікавість, спільна для людей і мавп, спонукала його відчинити скриню і розглянути її вміст.
. Але залізний замок і кута залізна оббивка не піддавалися ні хитрощам, ні величезній фізичній силі, і він був змушений зарити скриню, так і не довідавшись про її вміст.
Коли Тарзан, увесь час полюючи на здобич, повернувся до хатини, було вже майже зовсім темно.
У маленькому будиночку горіло світло, бо Клейтон знайшов там непочату ще бляшанку гасу, що простояла недоторканою упродовж двадцяти років. То була частина припасів, залишених Клей-тону Чорним Майклом. Лампи теж були придатні для використання, і, таким чином, перед здивованим поглядом Тарзана внутрішність хатини постала світлою, як удень.
Він часто ламав собі голову, як користуватися лампою? Читання і картинки підказали йому, що таке лампи, але він не знав, як користуватися ними, щоб вони почали проливати дивне сонячне світло, що, як він бачив на картинках, вони іноді відкидали на всі предмети, що їх оточували.
Коли він підійшов до вікна, найближчого до дверей, він побачив, що хатина розділена надвоє грубою перегородкою з жердин і вітрил.
У переднім закутку знаходилися троє чоловіків; двоє старших були заглиблені в гарячі суперечки, тоді як молодший, що сидів на імпровізованому стільці, притуливши його до стіни, був цілком поглинений читанням однієї з книг Тарзана.
Тарзан, однак, не особливо цікавився чоловіками і тому перейшов до другого вікна. Тут була дівчина. Які в неї прекрасні риси! Яка ніжна білосніжна шкіра!
Вона писала коло вікна за столом Тарзана. У далекому кінці кімнати на купі трави спала негритянка.
Цілу годину, поки писала дівчина, очі Тарзана насолоджувалися її виглядом. Як йому хотілося заговорити з нею, але він не насмілився це зробити, бо був упевнений, що і вона, подібно до молодика, не зрозуміє його, і до того ж він боявся, що може її злякати.
Нарешті, вона підвелася, залишивши рукопис на столі. Підійшовши до постелі, покритої кількома шарами м’якої трави, вона її поправила. Потім розпустила шовковисту масу золотавого волосся, що вінчало її голову; немов хвилі блискучого водоспаду, схожого на полірований метал од променів призахідного сонця, вони обрамляли її овальне обличчя і спускалися хвилястими пасмами нижче пояса.
Тарзан стояв, як зачарований. Вона загасила лампу, і раптом усе в хатині відразу поглинула темрява первісних часів.
Тарзан усе ще стояв коло вікна. Підкравшись до нього впритул, він чекав, прислухаючись, десь півгодини. Нарешті, він почув рівне дихання, отже вона заснула.
Обережно просунувши руку крізь ґрати до самого плеча, він тихо нишпорив по столі. Нарешті, намацавши рукопис Джен Портер, він так само обережно витяг руку, затиснувши в ній дорогоцінний скарб.
Тарзан склав аркуші в маленький згорток і засунув його у сагайдак зі стрілами. Потім він зник у джунглях тихо і безшелесно, як тінь.
ХVIII ЖЕРТВА ДЖУНГЛІВ
Рано-вранці наступного дня Тарзан прокинувся з тією ж думкою, з якою заснув напередодні — про дивний рукопис, захований в його сагайдаку.
Він квапливо дістав його, сподіваючись, супроти всякої можливості, що зможе прочитати те, що написала прекрасна біла дівчина.
При першому погляді на рукопис він зазнав найбільшого розчарування у своєму житті. Ніколи раніше не бажав він будь-чого так жагуче, як бажав тепер прочитати послання золотоволосої богині, що так раптово і зненацька вторглася в його існування.
Що з того, що це послання не призначається йому? У будь-якому разі, воно було вираженням її думок, і цього було цілком достатньо для Тарзана. І раптом бути обманутим дивними незнайомими значками, яких він раніше ніколи не бачив! Адже вони навіть нахил мали, протилежний до тих, що він спостерігав у друкованих книгах і в найважчих рукописах! Навіть маленькі комашки незрозумілої чорної книжки були йому знайомі і дружні,
хоча сполучення їхні нічого не говорили йому; але ці закарлючки були і нові, і невідомі.
Двадцять хвилин пильно вивчав він їх, аж раптом вони стали набирати знайомих, хоча і перекручених обрисів. Ах, це були його старі друзі, але жорстоко покалічені!
І от він почав розбирати слово тут, слово там. Серце в нього стрибало з радощів. Він може читати! Він прочитає!
Ще півгодини, і він швидко посувався вперед, хоча то в одному, то в іншому місці й зустрічалося яке-небудь зовсім незрозуміле слово. Тарзан побачив, що йому неважко розібрати лист.
От що він прочитав:
Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАН. І
ЗМІСТ
На попередню
|
|
