Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАН. І
Західний берег Африки, близько 10° південної широти (так говорить м-р Клейтон), 8-го (?) лютого 18 р.
Люба моя Елоїзо! Може, і нерозумно писати вам, адже лист мій, цілком імовірно, не потрапить до вас; але я просто повинна розповісти кому-небудь наші жахливі випробування з тих самих пір, як ми відпливли з Європи на злощасному «Арроу».
Якщо ми ніколи не повернемося до цивілізації, що тепер здається більш ніж імовірним, цей лист буде, принаймні, коротким звітом тих подій, що приведуть нас до остаточної нашої долі, якою б вона не виявилася.
Вам відомо, що ми планували відправитися в наукову експедицію до Конго. Думали, що тато має намір здобути докази існування якоїсь нечувано древньої цивілізації, залишки якої ховаються десь у долині Конго. Але коли ми вийшли в море, істина спливла.
Виявляється, що якийсь старий книжковий пацюк, що володіє в Балтіморі магазином книг і рідкісних речей, знайшов між сторінками старовинного іспанського рукопису листа, написаного 1550 р. У цьому листі розповідалося докладно про пригоди екіпажа, що збунтувався на іспанському галіоні, який ішов з Іспанії до Південної Америки з великим вантажем «дублонів» і «монет у вісім», — я, може, помиляюся? — бо ці назви, дійсно, звучать якось по-піратсько-му і трохи загадково.
Автором листа був один з матросів галіону й адресував він його своєму рідному сину. А той був хазяїном торгового судна.
Багато років спливло з часу викладених у листі подій, і старий зробився спокійним і поважним громадянином маленького іспанського містечка. Але любов до золота була в ньому ще така велика, що він ризикнув усім, щоб ознайомити сина зі способами для досягнення надзвичайного багатства.
Лист містить моторошну оповідь про те, як за тиждень після відплиття з Іспанії екіпаж збунтувався і перебив офіцерів і всіх тих, хто опирався ім. Цією безглуздою жорстокістю вони зруйнували і свої власні плани: у них не залишилося нікого, хто б міг вести судно у відкритому морі.
їх кидало як тріску туди і сюди упродовж двох місяців, поки, нарешті, вони, вмираючи від цинги, спраги і голоду, не були викинуті на маленький острівець. Галіон був викинутий хвилею на берег, де й розбився вщент, але тим, хто вижив, — їх було всього десятеро, удалося все-таки врятувати одну зі скринь із золотом.
Вони зарили її на острові й протягом трьох років жили там, у постійній надії на порятунок:
Один за одним вони хворіли і вмирали, поки, нарешті, живим залишився тільки той, хто написав листа.
З уламків галіону він збив човен, але, не маючи уявлення про місцезнаходження острова, він не наважувався пуститися у відкрите море.
Однак, коли всі, крім нього, померли, страшна самітність стала так гнітити його душу, що він не в змозі був більше зносити цього життя і віддав перевагу небезпеці смерті у відкритому морі божевіллю на пустельному острові. Після майже цілого року повної самотності він підняв вітрило на своєму маленькому човні.
На щастя, він поплив на північ і за тиждень потрапив у смугу рейсів іспанських торгових суден, що плавали між Вест-Індією й Іспанією. Його підібрав корабель, що повертався на батьківщину.
Він розповів звичайну історію про аварію корабля, в якій усі, за деяким винятком, загинули, а ті, що лишилися живими, дісталися острова і померли всі, крім нього. Він не згадав ні про заколот, ні про зариту скриню зі скарбом.
Хазяїн торгового судна запевнив його, що, судячи з того місця, де його підібрали, і вітрів, що дули упродовж останнього тижня, місце аварії їхнього корабля могло бути лише на одному з островів групи Зеленого Мису, розташованих коло західного берега Африки близько 16° чи 17° північної широти.
Цей лист найдокладнішим чином описує і сам острів, і місце, де заритий скарб. Окрім того, він додає ще маленьку стару карту, найбільш грубу і кумедну, яку я коли-небудь бачила; уcі дерева і скелі позначені на ній надряпаними Х-ми для вказівки точного місця, де заритий скарб.
Коли татко пояснив мені справжню мету нашої експедиції, серце моє так і впало, адже я добре знала, яким непрактичним
мрійником був завжди мій милий батько. Я боялася, що його знову обдурили, особливо коли довідалася від нього, що він заплатив тисячу доларів за лист і карту.
А тут ще з’ясувалося, що він, окрім того, позичив цілих десять тисяч доларів у Роберта Катера і дав йому вексель на цю суму.
М-р Канлер не зажадав забезпечення, і ви знаєте, люба, що загрожує мені в тому випадку, якщо татко не заплатить за векселем. О, як я ненавиджу цю людину!
Ми все-таки намагалися дивитися бадьоро на речі і не вдаватися у відчай, але містер Філандер і м-р Клейтон — останній приєднався до нас у Лондоні просто з жадоби пригод, — так само скептично поставилися до цієї справи, як і я.
І от, щоб коротко розповісти вам усю цю довгу історію, ми знайшли острів і знайшли скарб: велику, оббиту залізом дубову скриню, загорнену в кілька шарів промасленої парусини, таку ж міцну і надійну, якою п зарили майже чотириста років тому.
Вона ущерть була наповнена золотими монетами і така важка, що чотири матроси ледве несли її.
Злощасний скарб цей, очевидно, не приносить німого, крім нещасть, тим, хто має з ним справу, бо за три дні, як ми відійшли з островів Зеленого Мису, наш екіпаж теж збунтувався і перебив усіх своїх офіцерів.
О, це було найжахливіше випробування, яке можна уявити, — я навіть не в змозі писати про це.
Вони збиралися убити і нас, але один їхній ватажок на ім’я Кінг не допустив цього. Отже, вони попливли на південь, уздовж берега до пустельного місця, де знайшли гарну бухту, і тут вони зійшли на берег і висадили нас.
Сьогодні вони відпливли, забравши із собою скарб, але м-р Клейтон говорить, що на них чекає така ж сама доля, як і на бунтівників старого галіону, бо Кінг, єдина людина на кораблі, яка мала уявлення про навігацію, був убитий на березі одним із матросів того дня, коли нас висадили.
Хотілося б мені, щоб ви познайомилися з м-ром Клейтоном; він — дуже мила людина і, якщо я не помиляюся, дуже сильно закохався у вашу нещасну подругу.
М-р Клейтон — єдиний син лорда Грейстока й у майбутньому успадковує титул і маєтність. До того ж він і особисто володіє чималими, коштами. Але той факт, що він буде англійським лордом, мене дуже засмучує — ви знаєте моє ставлення до американських дівчат, що виходять заміж за титулованих іноземців. Ох, якби він був простим американським джентльменом!
Правда, бідолаха в цьому не винен! І в усьому іншому, крім походження, він може лише робити честь моїй милій дорогій батьківщині, — а це найутішливіший відгук, який я можу взагалі дати про кого-небудь.
Ми зазнали безліч дивних пригод відтоді, як висадилися тут. Тато і м-р Філандер заблукали в джунглях, і на них полював справжній лев.
М-р Клейтон теж заблукав, і двічі на нього нападали хижі звірі. Есмеральда і я — ми зазнали в старій хатині облоги страшної людожерки-левиці. О, це був просто «неймовірний жах, як сказала 6 Есмеральда.
Але найдивовижніша з усіх подій — це дивна істота, що нас завжди рятувала. Я його не бачила, але татко і м-р Клейтон бачили і говорять, що він — богоподібна біла людина, що засмагла до темно-коричневого кольору. Володіє він силою дикого слона, рухливістю мавпи і хоробрістю лева.
Він не говорить англійською мовою і зникає так швидко і таємниче після того, як зробить який-небудь доблесний учинок, немов він якийсь безтілесний дух.
У нас є ще інший таємничий сусід. Він чудово написав друкованими літерами записку англійською і прибив її до дверей своєї хатини, що ми заселили, застерігаючи нас, щоб ми не псували його речей, і підписався: «Тарзан, із племені мавп.
Його ми ще не бачили, хоча вважаємо, що він де-небудь поблизу, бо, коли один з матросів зібрався вистрелити м-ру Клейтону в спину, то він отримав спис у плече від чиєїсь незримої руки в джунглях.
Матроси залишили нам дуже мало провіанту, і ми, маючи лише один револьвер із трьома патронами до нього, не знаємо, як будемо добувати собі м’ясо, хоча м-р Філандер і говорить, що ми зможемо проіснувати до нескінченності на диких плодах і горіхах, якими буяють джунглі.
А тепер я дуже втомилася і тому піду спати у свою затишну постіль із трав, зібраних для мене м-ром Клейтоном. День у день я буду приписувати до цього листа все, що з нами трапиться.
Любляча вас Джен Портер. Елоїзі Стронг, Балтімор, Меріленд.
Тарзан сидів, занурений у похмуру зажуру, досить довго після того, як прочитав лист. У ньому було стільки нових і дивних речей, що голова йшла обертом, коли він намагався в усьому розібратися.
Отже, вони не знають, що він саме і є Тарзан, із племені мавпі Він їм скаже.
На своєму дереві він спорудив на захист від дощу грубий навіс із листя і гілок, під яким сховав деякі скарби, винесені ним з хатини. З-поміж них було кілька олівців.
Тарзан взяв один з них і під підписом Джен Портер написав:
«Я Тарзан, із племені мавп».
Він подумав, що цього буде цілком достатньо. Трохи перегодом, він віднесе лист у хатину.
«Що стосується їжі, — подумав Тарзан, — їм нічого турбуватися; про це я подбаю». Так він і зробив.
Одного ранку Джен Портер знайшла зниклий лист на тому самому місці, звідки він зник дві ночі тому. Вона була здивована; але коли побачила друковані літери під своїм підписом, то холодний, вологий дрож пробіг по її спині. Джен показала листа, вірніше, приписку до нього Клейтону.
— Подумати тільки, — сказала вона, — що ця страшна істота, очевидно, стежила за мною, коли я писала. О! Я здригаюсь при одній лише думці про це І
— Але, мабуть, істота ця дружньо ставиться до нас,— почав заспокоювати її Клейтон, — вона повернула вам ваш лист, не заподіює вам ніякої шкоди і, якщо я не помиляюся, залишила цієї ночі коло наших дверей дуже відчутний знак своєї прихильності: я щойно знайшов там тушу дикого кабана.
Відтоді не було дня, щоб вони не одержували дарунків дичиною чи іншою провізією. Іноді то був молодий олень чи готова їжа — купа коржів з маніоки, викрадених із селища Мбонги, іноді леопард чи вепр, а одного разу лев.
Для Тарзана було найбільшою приємністю полювати за дичиною для чужоземців. Він відчував, що жодна земна радість не може зрівнятися з турботою про благополуччя і безпеку прекрасної білої дівчини.
Якось він наважиться піти до табору вдень і поговорити з цими людьми шляхом маленьких позначок, знайомих і їм, і йому.
Але йому було страшенно важко перебороти свою боязкість дикої лісової істоти, і так день ішов при дні, а Тарзан усе не здійснював свого наміру.
Мешканці табору, вже трохи освоївшись, забиралися все далі і далі в джунглі в пошуках горіхів і плодів. Не минало дня без того, що професор Портер із заклопотано-байдужим виглядом не йшов просто в пащу смерті. А м-р Самюель Філандер, що ніколи не відзначався міцним здоров’ям, тепер перетворився на тінь своєї
власної тіні від постійного занепокоєння і щиросердної тривоги, викликаних його надлюдськими зусиллями охороняти професора.
Минув місяць. Тарзан, нарешті, остаточно зважився відвідати табір удень.
Було пополудні. Клейтон пішов на північний мис бухти — оглядати безмежну просторінь моря. У нього була зібрана там чимала купа сухих гілок, що їх він міг запалити як сигнал у ту мить, коли на далекому обрії з’явиться пароплав чи вітрильник.
Професор Портер бродив узбережжям з м-ром Філандером, що йшов поруч із ним і умовляв його повернутися назад, перш ніж вони обоє зробляться здобиччю якогось хижого звіра.
Коли всі пішли, Джен Портер і Есмеральда теж подалися на пошуки плодів, усе далі і далі заглиблюючись у джунглі.
Тарзан безмовно чекав їхнього повернення коло дверей маленького будиночка. Думки його були спрямовані до прекрасної білої дівчини, бо вони тепер завжди були з нею. Він тільки боявся, чи не злякається вона його, і це побоювання ледве не змусило його полишити свій намір.
Він нетерпляче чекав її повернення. Тарзану так хотілося насолодитися її присутністю, її близькістю! Може, йому навіть удасться торкнутися її. Ця дика людина нічого не знала про Бога, але він був настільки переповнений поклонінням своєму божеству, як навряд чи хто-небудь із смертних.
Очікуючи її, він узявся писати друкованими літерами послання до неї. Чи мав він намір сам віддати його їй, — він не знав; але йому справляло нескінченну насолоду бачити свої думки викладеними на папері, — а в цій справі він зовсім не був уже таким дикуном!
Він писав:
Я Тарзан, із племені мавп. Я хочу вас, Я ваш. Ви моя. Ми будемо тут завжди жити разом у моєму будиночку. Я буду носити вам найкращі плоди, ніжних оленів, найсмачнішу дичину, гир блукає в джунглях. Я буду полювати для вас. Я буду боротися за Вас. Я наймогутніший з мисливців джунглів. Ви Джен Портері я про це довідався з вашого листа. Коли ви побачите це, ви будете знати, що це для вас і що Тарзан із племені мавп, кохає вас.
Тоді, коли він, стрункий, немов молодий індіанець, стояв, очікуючи її біля дверей, скінчивши свого листа, його чуйні вуха вловили знайомий звук. У лісі по нижніх галуззях пересувалася велика мавпа.
Якусь мить він напружено прислухався. Раптом із джунглів донісся надривний лемент жінки, і Тарзан, впустивши на землю своє перше любовне послання, кинувся в ліс.
Клейтон теж почув лемент так само, як і професор Портер, і м-р Філандер. За кілька хвилин усі вони, засапавшись, зібралися коло хатини, закидаючи одне одного на бігу перехресною зливою запитань. Погляд, кинутий у хатину, підтвердив їхні найгірші побоювання. Джен Портер і Есмеральди в ній не було. Клейтон негайно кинувся в джунглі в супроводі обох старих, голосно гукаючи дівчину. Близько години блукали вони хащами, поки Клейтон не наткнувся на розпростерте тіло служниці.
Він нагнувся до неї, намацав її пульс і послухав биття серця. Вона була жива. Він став трясти її.
— Есмеральдо! — кричав він їй у вухо. — Есмеральдо! Бога ради, скажіть, де міс Портер? Що сталося? Есмеральдо!
Негритянка повільно розплющила очі. Вона побачила Клейтона, побачила навкруги себе джунглі.
— О Габерелле! — простогнала вона і знову зомліла. Саме цієї миті підійшли професор Портер і м-р Філандер.
— Що нам робити, містере Клейтон? — стривожено запитав старий професор. — Де нам шукати її? Бог не може бути такий жорстокий, щоб відняти у мене мою дочку.
— Ми повинні насамперед привести до тями Есмеральду, — відповів Клейтон. — Вона може розповісти нам, що трапилося. — Есмеральдо! — крикнув він знову, грубо трясучи негритянку за плечі.
— О Габерелле! Хоч би вмерти! — волала бідна жінка, міцно заплющивши очі. — Дай мені вмерти, Господи, але не дай мені побачити знову цю жахливу личину. Навіщо ти послав диявола за бідною старою Есмеральдою? Вона нікому зла не зробила, нікому, Господи, нікому. Вона зовсім не винна ні в чому, Господи, так, не винна ні в чому!
— Ну-ну, Есмеральдо, — насварився Клейтон, — перед вами не Бог, а містер Клейтон. Ану розплющіть очі.
Есмеральда виконала, що їй було наказано.
— О Габерелле! Слава Богу! — пробелькотіла вона.
— Де міс Портер? Що трапилося? — запитував Клейтон.
— Хіба міс Джен немає тут?.. — вигукнула Есмеральда, підхоплюючись із дивовижною для її огрядної постаті швидкістю. — О, Господи, тепер я згадала! Мабуть, воно віднесло її. — І негритянка почала ридати і рвати на собі волосся.
— Хто відніс? — сполошено крикнув професор Портер.
— Велика товста тварина, вкрита волоссям!
— Горила, Есмеральдо? — запитав м-р Філандер, і троє чоловіків зачаїли подих, коли він висловив це жахливе припущення.
— Я гадала, це був диявол, але, мабуть, це був один з тих, кого ви кличете горилами. О, моя бідна крихітка, моя ластівка, бідолашна... — І знову Есмеральда вибухнула нестримним голосінням.
Клейтон негайно почав шукати сліди, але не міг знайти нічого, крім купи прим’ятої поблизу трави, а його лісові спостереження були занадто незначні для тлумачення того, що він бачив.
Решту дня троє чоловіків займалися пошуками в джунглях. Але коли настала ніч, вони мимоволі були змушені з розпачем у серці припинити ці пошуки, бо не знали навіть, куди, в якому напрямку понесла Джен Портер тварина.
Був уже пізній вечір, коли вони добралися до хатини. Убите горем невелике товариство сиділо тепер безмовно у маленькій кімнаті.
Нарешті, професор Портер порушив мовчання. Тон його голосу вже не був тоном ученого педанта, що розводить абстрактні теорії. Це був тон людини дії, тон рішучий, але разом з тим перейнятий таким невимовним і безнадійним горем, що викликав відповідну хвилю розпачу в душі Клейтона.
— Я приляжу, — сказав старий, — і постараюся заснути. Завтра рано-вранці, як тільки розвидниться, візьму із собою стільки їжі, скільки можу нести, і піду шукати Джен, і поки не знайду її, не повернуся!
Його супутники не відразу відповіли. Кожен з них був поринутий у свої сумні думки, і кожен знав, як знав це і старий професор, що означали його останні слова: професор Портер ніколи не повернеться з джунглів!
Нарешті, Клейтон встав і, ніжно поклавши руку на згорблені плечі старого професора, сказав:
— Я, звичайно, піду з вами. І не кажіть мені, Що я не повинен цього робити. ,
— Я знав, що ви це запропонуєте, що ви захочете йти, м-ре Клейтон, але, їй-Богу, — не робіть цього, Джен тепер поза людською допомогою. Я йду тому, щоб разом із нею загинути, щоб усвідомлювати, що та, котра була ще недавно моєю дорогою маленькою донею, не лежить самотньо, покинута усіма в страшних джунглях. Ті самі стебла і листя покриють нас із нею і ті самі дощі будуть поливати нас. Ні, я повинен іти один, бо вона була моєю дочкою, єдиним, що залишалося у мене на світі і що я любив!
— Я піду з вами, — просто сказав Клейтон.
Старий підвів голову й уважно подивився на енергійне, вродливе обличчя Вільяма Сесіля Клейтона. Може, вперше він прочитав на цьому обличчі любов, що таїлася в серці юнака, — любов до його дочки.
Звичайно, професор Портер був занадто заглиблений у свої власні наукові захоплення, щоб зауважувати дрібні факти, випадкові слова, які б давно підказали будь-кому, що молоді люди все більше і більше зближуються. Тепер він став пригадувати все, одне за одним.
— Як хочете, — погодився він зрештою.
— Ви можете розраховувати також і на мене, — заявив м-р Філандер.
— Ні, мій дорогий старий друже, — заперечив професор Портер, — усім нам іти не варто. Було б великою жорстокістю залишити бідну Есмеральду тут саму; та й усім трьом не досягти більшого результату, аніж одному. Досить уже мертвих у цьому жорстокому лісі. Ходімо, любі, спробуємо трохи поспати.
ХIX ПОКЛИК ПЕРВІСНОСТІ
Відтоді як Тарзан, годованець мавп, пішов із племені великих антропоїдів, плем’я роздирали постійні чвари і сутички. Теркоз виявився жорстоким і примхливим вожаком, багато старих і слабких мавп, на яких він найчастіше звик обрушувати свою звірячу вдачу, пішли далеко вглиб джунглів, забравши із собою свої родини, у пошуках тиші і безпеки.
Але, нарешті, ті що залишилися, були доведені до розпачу постійними причіпками Теркоза, і отут один із них згадав прощальну пораду Тарзана.
— Якщо у вас буде жорстокий володар, — сказав він, полишаючи їх, — не чиніть так, як чинять інші мавпи, — нехай ніхто з вас не намагається повстати проти нього поодинці. Замість того, нехай двоє, чи троє, чи четверо зберуться разом і усі відразу нападуть на нього. Тоді жоден володар не насмілиться бути жорстоким, бо четверо завжди справляться із будь-яким вождем.
Згадавши цю мудру пораду, мавпи повторили її багатьом із своїх товаришів, отож, коли Теркоз повернувся додому, то його чекав теплий і дружній прийом.
Особливих формальностей не було. Як тільки Теркоз наблизився до збіговиська, п’ять величезних волохатих тварин накинулися на нього.
У душі Теркоз був страшенним боягузом, якими зазвичай бувають нахаби і серед мавп, і серед людей. Тому Теркоз не прийняв бою, результат якого був для нього і так відомий, а вирвався і сховався у верховітті. ‘
Він зробив ще дві спроби повернутися до племені, але кожного разу на нього нападали і проганяли його. Нарешті, зрозумівши, що його ніколи не приймуть назад, він пішов у джунглі, оскаженілий від ненависті.
Кілька днів він там тинявся без мети. Гнів його усе розростався, і він шукав яку-небудь слабку істоту, на якій він міг би вилити всю злість, що його душила.
У такому стані це жахливе людиноподібне чудовисько, перекидаючись з гілки на гілку, зненацька зустріло в джунглях обох жінок.
Він був саме над ними, коли помітив їх. Джен Портер тільки тоді помітила його присутність, коли велике волохате тіло стрибнуло на землю поруч із нею, і вона побачила його страшну личину, його огидну ощирену пащеку зовсім близько від себе.
Пронизливий лемент вирвався у Джен, коли рука звіра схопила її за плече. Потім вона побачила жахливі ікла, що нависли над її горлом. Але перш ніж вони торкнулися прекрасної шкіри, антропоїд уже передумав.
Його дружини залишилися в племені. Він повинен замінити їх іншими. Ця біла безволоса мавпа буде першою в його новому господарстві. Він грубо кинув ЇЇ на свої волохаті плечі і сплигнув на гілку, готуючи Джен долю, набагато гіршу за смерть.
Лемент жаху негритянки пролунав водночас із лементом Джен Портер, а потім, — як це завжди бувало з Есмеральдою в критичних моментах, що вимагали повного цілковитого самовладання, — вона зомліла.
Але Джен Портер жодного разу не втрачала свідомості. Правда, страшна личина, що притискалася до її обличчя, і смердючий подих, що обдавав їй ніздрі, паралізували її. Але свідомість її було ясна, і вона розуміла все, що відбувалося, коли звір ніс її. Усе-таки вона не кричала і не боролася. Раптова поява мавпи так збила її з пантелику, що їй тепер здавалося, наче її несуть до берега.
Вона вирішила зберегти свою енергію і силу голосу до тієї миті, коли побачить, що вони досить близько від табору, щоб покликати звідти настільки бажану їй допомогу.
Бідолашна дівчина! Якби лише вона знала, що її несуть усе далі і далі в непрохідну глухомань джунглів!
Лемент, що стривожив Клейтона й обох літніх джентльменів, привів Тарзана саме туди, де лежала Есмеральда. Але не на Есмеральді зосередився його інтерес, хоча він і упевнився, що вона неушкоджена. „
Якусь мить Тарзан досліджував землю і найближчі дерева, поки інстинкт лісової людини, що прекрасно орієнтувалася, поєднаний з розумом людини, не розповіли йому всю подію так ясно, неначе він бачив усе те на власні очі.
І він негайно помчав по свіжому сліду, що жодне інше людське око не могло б помітити і тим більше пояснити. Найбільше слідів було на кінцях галуззя, де антропоїд перекидався з гілки на гілку, але по них важко встановити його напрямок, бо під вагою його тіла гілка схиляється донизу, і невідомо, піднімалася чи спускалася по ній мавпа; зате ближче до стовбура, де сліди слабкіші, напрямок ясніше зазначений. Ось тут, на гілці, великою лапою втікача була розчавлена гусінь, і Тарзан інстинктивно відчував, куди ступить тепер та велика лапа — і дійсно він знаходив там мікроскопічну частку знищеного хробака, іноді простий вологий слід.
Далі — маленький шматочок кори, відчахнутий пазуром, а напрямок зламу вказує на напрямок утікача. То там то там на якійсь гілці чи стовбурі дерева, яких торкнулося волохате тіло, застряла волосина. По тому, як вона затиснута під корою, Тарзан здогадувався, що йде правильно.
Він не сповільнював свого бігу, щоб помітити всі ці, як на людське око, слабкі ознаки звіра. Для Тарзана вони яскраво виділялися серед міріадів інших ушкоджень, зламів і знаків на гіллястому шляху. Але найбільше допомагав йому запах, бо Тарзан переслідував за вітром, і його розвинуті ніздрі були такі ж чутливі, як ніздрі собаки.
Дехто думає, що істоти нижчого порядку спеціально обдаровані природою кращим нюхом, аніж людина, — але це залежить тільки від розвитку.
Життя людей — не так сильно залежить від досконалості їхніх відчуттів. Розумова здатність звільнила людину від багатьох обов’язків; відчуття значною мірою притупилися, так само як м’язи, що рухають вуха і волосяний покрив голови, зменшилися від недостатнього використання.
М’язи є й у вухах і під шкірою голови, але вони недорозвине ні, бо в них не мають потреби. Але не так у Тарзана, мавпячого виплекання. З перших днів дитинства його власне існування незмірно більше залежало від
гостроти його зору, слуху, нюху, дотику і смаку, аніж від розуму, що більш повільно розвивається.
Менше всього у Тарзана було розвинуте почуття смаку, і він міг майже з однаковим задоволенням їсти розкішні плоди і сире м’ясо, що довго пролежало в землі; утім, у цьому він мало чим відрізнявся від наших витончених гурманів!
Майже безшумно мчав Тарзан по сліду Теркоза і його здобичі; але звук його наближення все-таки досяг вух звіра, що тікав, і змусив його ще швидше бігти.
Три милі були подолані, перш ніж Тарзан наздогнав їх, і Теркоз, бачачи, що йому не втекти, зіскочив на відкриту невелику галявину, щоб змагатися тут за свою здобич а чи, кинувши її, рятуватися втечею.
Він ще притискав до себе величезною лапою Джен Портер, коли Тарзан, наче леопард, стрибнув на арену, що її природа наче спеціально створила для цього первісного бою.
Коли Теркоз побачив, хто його переслідував, він одразу подумав, що викрадена ним самка — дружина Тарзана: вони, мабуть, були тієї ж породи — обоє білі і безволосі. 1 Теркоз був у захваті від нагоди помститися ненависному ворогу.
Раптова поява таємничої богоподібної людини подіяла як підбадьорливе вино на змучені нерви Джен Портер.
За розповідями Клейтона, свого батька і м-ра Філандера вона згадала, що це, мабуть, і є та сама дивовижна істота, яка врятувала їх, і вона бачила в ньому друга і захисника.
Але коли Теркоз грубо жбурнув її убік, щоб кинутися назустріч Тарзану, Джен Портер розгледіла величезні обриси мавпи, її могутні м’язи і страхітливі ікла, і серце її упало. Хіба могла людина, яка б вона не була, перемогти такого могутнього супротивника?
Вони налетіли одне на одного і, як два вовки, намагалися добратися до горла одне одного. Проти довгих ікол мавпи у людини було вузьке лезо ножа.
Джен Портер усім своїм гнучким молодим тілом притислася до стовбура великого дерева, притуливши руки до грудей, що нервово дихали, із широко розкритими очима, в яких відбивалася суміш жаху і замилування, вона дивилася на бій первісної мавпи з первісною людиною за володіння жінкою, за володіння нею.
Коли великі м’язи спини і плечей людини напнулися від напруження і величезний біцепс передпліччя зупинив страшні ікла, завіса століть цивілізації і культури розверзлася перед затуманеним поглядом дівчини із Балтімора.
А коли довгий ніж кілька разів упився гарячою кров’ю Теркоза, і величезна туша його безживно впала на землю, первісна жінка з розпростертими обіймами кинулася до первісного чоловіка, що боровся за неї і завоював її.
А Тарзан?
Він зробив те, що зробив би на його місці будь-який мужчина, в жилах якого тече гаряча кров. Він узяв жінку у свої обійми і став обсипати поцілунками її тріпотливі губи.
Якусь мить Джен Портер лежала в його обіймах із заплющеними очима. За якусь мить — уперше в її молодому житті — вона довідалася, що таке любов.
Але завіса упала так само раптово, як піднялася. Від усвідомлення образи обличчя молодої дівчини спаленіло рум’янцем. Жінка відіпхнула від себе Тарзана, і закрила обличчя руками.
Тарзан був здивований, коли дівчина, яку він віддано любив відстороненою любов’ю, раптом опинилася добровільно в його обіймах. Тепер він був не менш здивований тим, що вона відштовхує його.
Він наблизився до неї ще раз і взяв її за руку. Вона кинулася на нього, як тигриця, молотячи своїми ніжними руками його могутні груди.
Тарзан абсолютно нічого не зрозумів.
Ще за мить до того він мав намір якомога швидше повернути Джен Портер її родичам, але ця хвилина вже канула в неясному і безповоротному минулому, а разом з нею канув і його добрий намір.
Тарзан, мавпячий вихованець, змінився водномить, коли відчув тепле гнучке тіло, що гаряче припало до нього.
Прекрасні губи злилися з його губами в пекучих поцілунках і випалили глибоку ознаку в його душі — ознаку нового Тарзана.
Він знову поклав руку на її плече. Вона відіпхнула його. І тоді Тарзан, мавпячий годованець, зробив саме так, як це зробив би його віддалений пращур.
Він підняв свою жінку і поніс її в джунглі.
Рано-вранці наступного дня четверо людей, що залишилися в хатині біля моря, були розбуджені гарматним пострілом. Клейтон вибіг перший і побачив, що там, за входом у маленьку бухту, стоять на якорі два судна. і
Одне було «Арроу», а друге — невеликий французький крейсер, на борту якого юрмилося багато людей, що дивилися на берег. Клейтон, як і інші, котрі тепер приєдналися до нього, добре
розумів, що гарматний постріл мав на меті привернути їхню увагу, якщо вони ще залишалися в хатині.
Обидва судна стояли на значній віддалі від берега, і було сумнівно, щоб навіть у підзорну трубу вони могли помітити чотири маленькі постаті, які махали капелюхами так далеко за мисом бухти.
Есмеральда зняла свого червоного фартуха і шалено розмахувала ним над головою; але Клейтон, побоюючись, що навіть і це може залишитися непоміченим, бігцем кинувся до північного мису бухти, де ним було приготовлене сигнальне багаття.
Йому, так само як і тим, хто, зачаївши подих, залишився чекати коло хатини, здалося, що спливла вічність, поки, нарешті, він дістався величезної купи галуззя.
Вискочивши на відкриту місцину, місце, з якого можна було розрізнити судна, Клейтон був страшенно вражений, побачивши, як на «Арроу» підіймають вітрила, а крейсер уже рушив уперед. Швидко запалив він багаття зусібіч і помчав на крайню точку мису, де, знявши із себе сорочку і прив’язавши її до гілки, він довго стояв, розмахуючи нею над головою.
Але судна одне за одним віддалялися, і він уже втратив усяку надію, коли раптом величезний густий стовп диму, що піднявся над лісом, привернув увагу дозорця на крейсері, і негайно ж дюжина біноклів була спрямована на берег.
Книга: Едгар Берроуз. ТАРЗАН. І
ЗМІСТ
На попередню
|
|
