Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Ґете Йоганн-Вольфґанґ. ФАУСТ. ЧАСТИНА ПЕРША
Сьогодні зводж'у до її кімнати.
Ф а у с т
До неї? Нею володіть?
М е ф і с т о ф е л ь
Ні, вона буде в сусідки сидіть,
А ти тим часом можеш мріть
На самоті, в оселі тихій,
Про неї, про майбутні втіхи.
Ф а у с т
Зараз підем?
М е ф і с т о ф е л ь
Трохи пізніш.
Ф а у с т
Та не забудь їй дарунків, гляди ж!
(Пішов).
М е ф і с т о ф е л ь
І за дарунки вже? Ну, будеш успіх мати.
Є в мене сила тайників,
Давно закопаних скарбів –
Там треба буде дещо взяти.
ВЕЧІР
Невеличка чистенька кімната.
М а р ґ а р и т а
(заплітаючи і підв’язуючи коси)
Що б я дала, щоб хто сказав,
Який то пан мене займав!
Такий у нього пишний вид,
Одразу знать вельможний рід –
Це мов написано на ч'олі,
А то б не давав собі так волі.
(Виходить).
Мефістофель, Фауст.
М е ф і с т о ф е л ь
Сюди, та тихше, ось сюди!
Ф а у с т
(постоявши хвилю мовчки)
Тепер іди й надворі жди!
М е ф і с т о ф е л ь
(обнишпорив очима кімнату)
В дівчат так чисто не завжди.
(Виходить).
Ф а у с т
(оглядається кругом)
Привіт оселі цій святій,
Що мріє в з'астумі півтьми!
Скропляючись в ясній росі надій,
Кохання біль, у серці защеми!
Який тут спокій і порядок,
Яке довілля і звич'ай!
В цій бідноті – який достаток!
В цій тісноті – який розкішний рай!
(Кидається в шкіряне крісло край ліжка).
Прийми й мене, як за старих часів
Приймав других, з утіхою й журбою.
Як часто він, цей любий трон батьків,
Обвішувавсь дрібною дітворою!
І мила, може, тут, у зграї щебетух,
За різдвяний удячна подарунок,
Дідусику несла свій поцілунок.
Я чую, дівчино, тут дух
Хазяйновитості витає;
Як мати, він тебе щодня навчає
Стіл чепурно обрусом застелить,
Узорчасто піском долівку притрусить.
О мила рученько! Подбай,
1 ти з хатини зробиш рай.
А тут!
(Підіймає заслону ліжка).
Мене пройма блаженний жах.
Стояв би тут години цілі...
Це ж тут природа в світлих снах
Створила ангела у тілі;
Вона тут спала, й наливалась
У груди їй теплінь жива,
Тут чисто й свято розвивалась
Ясна подоба божества.
А ти! Тебе що привело?
Мене всього мов потрясло...
Що хочеш ти? Чом в серці біль тяжкий?
Нужденний Фауст! Ти ніби сам не свій.
Чи тут незримим чаром віє?
Я ж насолоди був запраг –
І ось душа моя у сні любовнім мліє!
Чи ж ми хисткі, немов на вітрі прах? –
Коли б вона в цю мить ввійшла в покій,
То як свого блюзнірства ти б скупився:
Одразу знічений, малий,
До ніг упав би й розтопився.
М е ф і с т о ф е л ь
(увіходить)
Скоріш! Іде вже господинька!
Ф а у с т
Ходім! І більше не прийду!
М е ф і с т о ф е л ь
Дивись, яка важкенька скринька;
Як треба буде, ще знайду.
Постав у шафу, на косинець.
Клянусь, вона зійде з ума,
За цей спокусливий гостинець
Тобі гостинця дасть сама.
Дитя – дитя, і цяця – цяця.
Ф а у с т
Не треба, може?
М е ф і с т о ф е л ь
Ще й питаться?
Чи, може, візьмеш скарб собі?
Тоді пораю я тобі
Мене даремно не тривожить
І клопоту мені не множить.
Не думав я, що ти скнарій!
А я тут в голову захожу...
(Ставить скриньку в шафу і замикає її).
Ходім! Скорій!
Щоб привернути грою мрій
До тебе ту дитину гожу.
Чого ж понуривсь ти,
Немов тобі на лекцію іти,
Немов тебе примарою ляка
І фізика, і метафізика?!
Ходім!
Виходять.
М а р ґ а р и т а
(увіходить із лампою)
Ой як тут душно, парко як!
(Одчиняє вікно).
А вечір же наче й без тепла.
І якось моторошно так...
Коли б хоч мати скоріше йшла...
Вся аж тремчу... Острах стиска...
Яка ж я, дурненька, боязка...
(Роздягається, заспівала).
Був вірний коханці завше
Славетний Фульський цар ;
Вона йому, вмиравши,
Дала злотний кубок в дар.
Над всі скарби коштовні
Він кубок той любив,
І очі сліз були повні,
Як він із нього пив.
Почувши, що годі жити,
Усе роздав синам:
„Усе беріте, діти,
А кубка не віддам!”
Сидів він на бенкеті,
І все лицарство з ним,
У замку на бескеті,
Над берегом морським.
Допив живець д'останку
Старенький бенкетар
І в буйні хвилі з ґанку
Жбурнув священний дар.
Ось кубок летить, мигоче,
Ось вир його схопив...
А цар склепив свої очі
І більше вже не пив...
(Одчиняє шафу, щоб повісити одежу
аж бачить – скринька).
Звідкіль взялась тут скринька ця мала?
Таж шафа замкнена була.
Що за притичина? І що в ній може буть?
А, знаю, мамі хтось приніс
В заклад під позичку, мабуть.
Ось ключик на шнурочку звис...
А що, як взять та й відімкнуть?
Ой, що це? Боже милий! Глянь,
Чи бачила ж таке я на віку?
Убір! В святковий день найбільша з пань
Наділа б річ таку!
А як мені в цім ланцюжку?
Чиї ж то всі оці розкоші?
(Убирається й розглядається в дзеркалі).
Ой, а сережки ж хороші!
Вберись – і вже зовсім не та...
Щ'о врода й молоді літа?
До них тепер байдужі всі,
І похвали твоїй красі
Бринять, неначе докори.
Всі злота ждуть,
На злото б’ють –
Горе нам, бідним, горе!
НА ПРОГУЛЯНЦІ
Фауст проходжується в задумі.
Підходить Мефістофель
М е ф і с т о ф е л ь
Бодай тобі зр'адне кохання! Бодай тебе
в пекла стихію!
Я кляв би іще чимсь гіршим, але,
на жаль, не вмію!
Ф а у с т
Який же дрік тебе вджиґнув?
Чого це ти так чудно кривиш морду?
М е ф і с т о ф е л ь
Радніший я продатись чорту,
Коли б я сам не чортом був!
Ф а у с т
Тобі цей сказ якось не личить.
Та що ж могло тебе так спантеличить?
М е ф і с т о ф е л ь
Та що? Убір, що Ґретхен я дістав,
Піп загребущий одібрав!
Побачила ту штучку мати
І зразу стала потерпати:
Тонкий у неї аж надто нюх,
Весь ніс просяк молитовника дух, –
Обнюхує і се, і те,
Чи воно грішне, чи святе,
А що вже убір – то й видом видать,
Що не яка в нім благодать.
„Доню! – рече – неправе добро
Душу бентежить, збурює кров.
Божій Матері його віддаймо,
На манну небесну уповаймо!”
А Ґретонька закопилила губи:
Дарованому коню та дивиться в зуби?
Той, певно, Бога в душі мав,
Хто їй ту цяцю підослав...
Та мати священика приводить,
Той скоро справі кінця доходить,
Сподобався йому дарунок.
„Добре, – глаголе, – єсте вчинили!
Хто алчність боре, той Господу милий.
А в нашої церкви добрий шлунок,
Вже скільки царств вона пожерла,
А ще з переїду не вмерла :
Тільки церква, мої любі діти,
Може неправе добро стравити...”
Ф а у с т
Та ні: євреї і царі
Також до того штукарі.
М е ф і с т о ф е л ь
Взяв піп пояс, ланцюжок, кільце,
От буцімто полова все це,
Чи там подякував, чи ні,
Мов за горішки ті дрібні,
Пообіцяв в небесах награду –
Й залишив маму вельми раду.
Ф а у с т
А Ґретхен?
М е ф і с т о ф е л ь
Т'а собі сидить,
Не зна, небога, що робить,
Думає про убір – аж до сліз,
Ще більш про того, хто приніс.
Ф а у с т
Її журба мені докір.
Добудь їй зараз новий убір!
Той перший був її не варт.
М е ф і с т о ф е л ь
Авжеж, тобі усе за жарт!
Ф а у с т
Роби, як я кажу, і край!
Її сусідку поєднай!
Ти ж не макуха – чортом будь,
Таки убір їй роздобудь!
М е ф і с т о ф е л ь
Я слухаю, мостивний пане!
(Фауст виходить).
Цей закох'анець навісний,
Хай сонце, місяць, зорі – все дістане,
Розвіє все на втіху дорогій.
У СУСІДНІМ ДОМІ
М а р т а
(сама)
Простибіг мужу мойому,
Що жінці кривду учинив,
Кудись світ за очі зблудив,
Лишивши тут мене саму.
Чи я ж його коли гнівила?
Чи я ж його та й не любила?!
(Плаче).
А може, вмер на чужині...
Коли б хоч посвідку мені !
Увіходить Марґарита .
М а р ґ а р и т а
Пань Марто!
М а р т а
Ґретхен, що тобі?
М а р ґ а р и т а
Аж трусяться мені коліна!
Відкільсь взялась ізнов скриньчина
У мене в шафі, вся в різьбі,
А в скриньці тій – прикрас, прикрас!
Стократ пишніші, як той раз...
М а р т а
Ти ж хоч матусі не показуй,
Бо знов попу віддасть одразу.
М а р ґ а р и т а
Ох, глянь сюди! Дивись сюди!
М а р т а
(убирає її)
Щаслива ти, вродлива ти!
М а р ґ а р и т а
Коли б їх на вулицю одіти
Або до церкви отак сходити
.
М а р т а
А ти сюди приходь частіш
Вбиратись нишком в ці оздоби.
Хоч перед дзеркалом щаслива посидиш,
Мені до любої вподоби.
А там, при нагоді, в святковий день якраз
Щось зможеш одягти і людям напоказ –
Каблучку, ланцюжок чи перлів там разок,
А матері якихсь накажемо казок.
М а р ґ а р и т а
Від кого ж ці обидві скриньки?
Якісь непевні базаринки!
Хтось стукає.
Ох, чи не мати? Куди ж це діть?
М а р т а
(визирає)
Ні, пан чужий якийсь. Ввійдіть!
М е ф і с т о ф е л ь
(увіходить)
Даруйте, пані, що так заходжу
І, може, пані у чімсь тривожу.
(З пошаною відступає перед Марґаритою).
Я Марту Швертляйн хтів спитати.
М а р т а
Це я. Що має пан казати?
М е ф і с т о ф е л ь
(тихо до неї)
Прошу пробачення; у вашмості
Сидять такі вельможні гості,
То, може, я собі піду,
А по обіді знов зайду.
М а р т а
(вголос)
От тобі, дочко, й даровизна:
Пан за шляхтянку тебе визнав.
М а р ґ а р и т а
Ні, я собі з простих міщан,
До мене дуже добрий пан;
Усе це вбрання – не моє.
М е ф і с т о ф е л ь
Ні, крім вбрання, іще щось є;
І погляд ваш, і ввесь ваш склад!
То можу лишитись? Дуже рад.
М а р т а
То що ж приніс нам любий гість?
М е ф і с т о ф е л ь
Гай, гай! Не дуже веселу вість!
Не тим би я хотів послужити;
Ваш чоловік наказав довго жити.
М а р т а
Помер? Мій голуб? Бідна я!
Мій муж помер! Ой смерть моя!
М а р ґ а р и т а
Ох, тітонько, не плачте, ну...
М е ф і с т о ф е л ь
Слухайте ж повість цю сумну!
М а р ґ а р и т а
Краще зовсім ні з ким не кохатись,
Ніж після смерті до смерті вбиватись.
М е ф і с т о ф е л ь
В радощах горе, і радощі в горі.
М а р т а
То як же вмер він, розкажіть!
М е ф і с т о ф е л ь
Він при Антонівськім соборі
У місті Падуї лежить,
Край велеліпної святині
Спить вічним сном у домовині.
М а р т а
А що ж мені він передав?
М е ф і с т о ф е л ь
Та побажання все побожні:
Він триста панахид одправить наказав;
Кишені ж геть були порожні.
М а р т а
Як? Ні гостинця? Ні шага?
Таж кожен столярчук щось в торбі зберіга;
Щось для домівки відкладає,
Хоч сам старцює, голодає.
М е ф і с т о ф е л ь
Мадам, я спочуваю вам;
Та марнотратником не був ваш муж ніколи.
В своїх гріхах він каявся вже й сам,
Нещасної украй зазнавши долі.
М а р ґ а р и т а
І випаде ж такий талан гіркий!
Молитимусь і я за його упокій!
М е ф і с т о ф е л ь
Таку дитину чемну й любу
Хоч зараз повести до шлюбу.
М а р ґ а р и т а
Ох, ні! Це буде не тепер.
М е ф і с т о ф е л ь
Коли не муж, то кавалер
Без краю буде раювати –
Таку красуню милувати.
М а р ґ а р и т а
Такого не ведеться в нас.
М е ф і с т о ф е л ь
Але трапляється не раз.
М а р т а
Доказуйте ж!
М е ф і с т о ф е л ь
Так я йому доглядів смерті
Не те щоб на гною – на м'ерві перетертій.
Та, як християнин, він, каючись, помер.
„Як я клену, – сказав, – себе тепер,
Що так подавсь зне'обачки в дорогу,
Худобу кинувши і жіночку-небогу!
Мені та згадка – гострий ніж.
Коли б мені простила жінка мила...”
М а р т а
Ой чоловіченьку! Я вже тобі простила!
М є ф і с т о ф е л ь
„Та свідок Бог! Вона жила грішніш!”
М а р т а
Та бреше ж він! У смертний час брехати?
М е ф і с т о ф е л ь
Так, це було й по ньому знати,
Що то була вже маячня.
„Недбальство, – мовив він, – моя найменьша хиба;
Надбав їй перш дітей, потому дбав їй хліба,
Та не було такого дня,
Щоб шмат насущника я з нею з'їв у мирі”.
М а р т а
Оце і дяка вся моїй любові щирій,
Моїм турботам і трудам?!
М е ф і с т о ф е л ь
Та ні, він був такий удячний вам.
„Коли од Мальти, – каже, – я одплив,
Молився ревно я за жінку й діток;
І небеса послали нам пожиток –
У турка наш фрегат галеру захопив,
Ладовану султанськими скарбами.
Одвага високо в ціні –
Як паювали луп між нами, вояками ,
Припала дещиця й мені”.
М а р т а
Огтак! То він, либонь, той скарб десь закопав?
М е ф і с т о ф е л ь
Гай-гай! Тепер шукайте вітра в полі!
В Неаполі, гуляючи на волі,
Він панночку гарнесеньку спіткав,
І щиро так вони удвох кохались,
Що аж по скін сліди на нім зостались .
М а р т а
Лайдак! Ледачеє ледащо!
І в злиднях він бахурував!
Рідних дітей обкрав нізащо!
М е ф і с т о ф е л ь
За те ж його й Господь скарав.
Я б, бувши вами, може, з рік
Додержував як слід жалоби,
А там уже когось знайшов би до вподоби.
М а р т а
Е, ні, таких, як перший чоловік,
По цілім світі треба пошукати –
Таке дурне й плохе було воно!
От тільки що любив, сердега, мандрувати,
Чужих жінок, чуже вино
Та в розпрокляті кості грати.
М е ф і с т о ф е л ь
Ну, ну, це не такі вже вади!
Бо, може, й вам він попускав
З таких робити дещо справ.
Коли б мені такі умови –
Каблучки я змінять готовий.
М а р т а
Та що ви, пане! Пан жартує!
М е ф і с т о ф е л ь
(до себе)
Чи не пора звідціль тікать?
Ця й чорта може упіймать!
(До Марґарити).
А ваше серце що віщує?
М а р ґ а р и т а
Не розумію вас.
М е ф і с т о ф е л ь
(до себе)
Дитина!
(Вголос).
Прощавайте!
М а р ґ а р и т а
Прощайте!
М а р т а
Паночку, стривайте!
Я хтіла б посвідку дістать,
Коли, де й як мого сховали чоловіка.
Порядку зроду я прихильниця велика, –
В газетці б вість про смерть хотілось почитать.
М е ф і с т о ф е л ь
Що двоє свідків будь-яких посвідчать,
Папери те, як факт, увіковічать.
У мене ще і приятель є тут,
Ми можем разом піти у суд.
Що, привести?
М а р т а
Ой, приведіть!
М е ф і с т о ф е л ь
А панна теж буде тут сидіть?
Бравий, бувалий такий панич,
З паннами вміє вести річ.
М а р ґ а р и т а
Мушу червоніти перед паничем...
М е ф і с т о ф е л ь
О ні, хоч би й перед королем!
М а р т а
Цей вечір у нашому саду
Я з нею панів сьогодні жду.
НА ВУЛИЦІ
Ф а у с т
Ну, як? Іде? Як справа наша?
М е ф і с т о ф е л ь
Ви весь в огні! Пождіть ладу.
Небавом Ґретхен буде ваша.
Цей вечір стрінетесь в сусідки у саду.
Циганкувата то кумася
І свашкувати придалася.
Ф а у с т
Гаразд!
М е ф і с т о ф е л ь
І ти ж їй щось за те зроби.
Ф а у с т
Так, ти мені, а я тобі.
М е ф і с т о ф е л ь
З тобою вдвох посвідчити я мушу,
Що муж її віддав вже Богу душу
І в Падуї похований лежить.
Ф а у с т
Отак! То це нам перш туди летіть?
М е ф і с т о ф е л ь
Sancta simplicitas! Навіщо це робить?
Лиш підпишись, та й по всій справі.
Ф а у с т
Негоден я здійснять ці заміри лукаві.
М є ф і с т о ф є л ь
Святенник! Це тобі мерзить!
Фальшиве свідчення давати –
Хіба ж тобі це первина?
Що Бог, що світ, що дух, що неба таїна,
Що серце й ум людей, що подорож земна –
Давно ти перестав про все це толкувати,
Наповнений зухвальства вщерть!
Багато брав тоді собі на плечі!
А глибше глянь – про всі ті мудрі речі
Ти знав не більше, як про Шв'ертляйнову смерть.
Ф а у с т
Ти був і є крутій, софіст.
М е ф і с т о ф е л ь
Ні, я наскрізь твій знаю зміст!
Ти ж завтра будеш намагатись
До Ґретхен в душу увібгатись,
В коханні щирім присягатись...
Ф а у с т
Та ще й од серця.
М е ф і с т о ф е л ь
Гарний ти!
А там почнеш про вічну вірність,
Жаги єдиної безмірність, –
Це теж од серця буде йти?
Ф а у с т
Облиш! – Як серце мре без краю
В однім битті, в однім чутті,
Як я ім’я йому не знаю, –
Тоді я у світи усім єством ширяю
І слів найвищих добираю.
І пломінь той, що в нім згораю,
Я вічним, вічним називаю –
Невже то лжа, слова пусті?
М е ф і с т о ф е л ь
Таки я прав!
Ф а у с т
От, щоб ти знав,
Не хочу я надсаджувати груди;
Хто має язика і хоче правим бути, –
То той і прав.
Ходім! Обрид цей вічний спір мені.
І згоден я – хоч правий ти, хоч ні.
САД
Марґарита під руку зФаустом, а Марта
з Мефістофелем гуляють по саду.
М а р ґ а р и т а
Я бачу, ви, жалкуючи мене,
Знижаєтесь – мені аж сором.
Життя, напевне, мандрівне
Навчило вас не буть суворим.
Не для таких досвідчених людей
Убожество моїх простих речей.
Ф а у с т
Один твій зір, одне слівце твоє –
Чи ж де дорожча мудрість є?
(Цілує їй руку).
М а р ґ а р и т а
Та чи подоба ж вам ту руку цілувати?
Вона негарна, шкарубка.
Мені доводиться усього пильнувати,
А мати строга ще така.
Проходять.
М а р т а
Ви так ото й мандруєте весь вік?
М е ф і с т о ф е л ь
Така у нас вже служба подорожня!
Буває – так у іншім місці звик, –
А залишитися не можна.
М а р т а
Хай молодий іще літа
Метеликом з країни до країни;
А вбившись у такі літа,
Старим бурлакою брести до домовини –
Це справа вже зовсім не та.
М е ф і с т о ф е л ь
Та я вже й сам, признатись, потерпаю.
М а р т а
Тож, паночку, робіть, що я пораю.
Проходять.
М а р ґ а р и т а
Аби з очей, то вже й з думок.
Хоч ґречність вас і прикрасила,
У вас розумних друзів сила,
Мені до них – як до зірок.
Ф а у с т
О серце, вір, те, що розумним звуть, –
То інколи обмеженість пуста.
М а р ґ а р и т а
Як?
Ф а у с т
Ах, свята невинність, простота –
Ніяк собі ціни не пізна'ють!
Сумирність, лагідність –
що краще є в природі?
Ці наикоштовніші з окрас...
М а р ґ а р и т а
Хоч раз мене згадайте при нагоді,
А я про вас гадатиму всякчас.
Ф а у с т
Не часто ходиш ти гуляти?
М а р ґ а р и т а
Та в нас хазяйство не яке,
Але, нівроку, клопітке:
В нас наймички нема; сама вбирай у хаті,
Сама вари й печи, сама і ший, і мий,
А мати в мене ще такі чепуркуваті,
Що Боже крий!
А стан у нас не дуже і скрутний;
Таки не гірш, як у людей, достаток:
Од батька нам оставсь порядний статок –
Будинок свій, садок при нім густий.
Тепер уже спокійні дні настали
В солдатах братик мій ,
Сестричку поховали...
Мені з тим дитинчам був клопіт немалий,
Та я б воліла з ним возитися і далі –
Воно...
Ф а у с т
Таке, як ти, було мов янголя...
М а р ґ а р и т а
Мене любило дуже те маля.
Воно знайшлось уже по смерті тата.
А мамі тяжко так прийшлось –
Вже думали, що їй більш рясту не топтати,
Але таки очуняла якось.
Куди вже їй було гадати
Те пташенятко годувати!
От я й давай його тоді
Поїть на молоці й воді...
В моїх руках воно й росло –
Таке гарнесеньке було...
Ф а у с т
Ти щастя чистого зазнала.
М а р ґ а р и т а
Та й горя гіркого немало.
Вночі, було, по десять раз встаю
Я до колиски немовляти;
І напою,
Й візьму до себе, і давай люл'яти;
А як кричить, беру я лялечку свою
Та й ну по хаті взад-вперед гуляти...
А вранці вже над ночвами стою,
А там базар, а там в печі попорай –
І так щодня, сьогодні, як і вчора.
Отак-то, паночку, доводиться усяк.
Зате вже всмак їси і спочиваєш всмак.
Проходять.
М а р т а
Все винуваті бідні ті жінки,
Все кривдять їх старі холостяки.
М е ф і с т о ф е л ь
Як хто натрапить на таку, як ви,
То зразу вийде дур із голови.
М а р т а
Признайтеся, ви, може, щось найшли вже?
Комусь-таки ви серце віддали вже?
М е ф і с т о ф е л ь
Так, власний дім і добра жінка нам,
Як той казав, – то скарб усім скарбам.
М а р т а
Та я не те; чи вже ви почували?
М е ф і с т о ф е л ь
Мене завжди і всюди шанували.
М а р т а
Та ні, всерйоз траплялось вам любиться?
М е ф і с т о ф е л ь
Так, жартувать з жінками не годиться.
М а р т а
Не зрозуміли ви!
М е ф і с т о ф е л ь
Це дуже жаль мені.
Але я зрозумів, які ви приязні.
Проходять.
Ф а у с т
То ти мене впізнала враз,
Як тільки ми зайшли до вас?
М а р ґ а р и т а
Ви ж бачили, як очі я спустила?
Ф а у с т
І ти мені зухвальство те простила,
Що я тебе так зачепив,
Коли на вулиці зустрів?
М а р ґ а р и т а
Мене тоді аж кинуло у кров,
Бо зроду я ще не ходила в славі;
Я думала: невже в моїй поставі
Нечемне щось, нахабне він знайшов,
Що він до мене прямо так підходить
І жарти, мов із дівкою, заводить!
Признаюся, щось у мені в той час
Озвалось в вашу к'ористь мимовільно;
Я гнівалась сама на себе сильно,
Що гнівалась не дуже я на вас.
Ф а у с т
Серденько!
М а р ґ а р и т а
Гетьте лиш!
(Зірвала айстру і обриває пелюсточки один по одному).
Ф а у с т
Це що? Вінок плести?
М а р ґ а р и т а
Ні, гра така.
Ф а у с т
Яка?
М а р ґ а р и т а
Вам все на сміх звести.
(Обриває пелюстки і щось шепоче).
Ф а у с т
Що шепчеш ти?
М а р ґ а р и т а
(півголосом)
Любить – не любить...
Ф а у с т
О дивний ангел красоти!
М а р ґ а р и т а
(ворожить далі)
Любить – не любить, любить – нелюбить...
(Зриваючи останній пелюсточок, по-дитячому радіючи).
Любить!
Ф а у с т
Так, дитино! І це слово квітки
Хай буде словом Бога. Любить!
Ти знаєш, що це значить? Любить!
(Схопив її за обидві руки).
М а р ґ а р и т а
Я вся тремчу...
Ф а у с т
О не лякайся! Нехай мій зір,
Хай потиск рук тобі те скаже,
Що словом не сказать.
Віддатись повністю, й блаженства
Зажить, що вічним бути мусить!
Вічним! Кінець його – то був би розпач!
Ні, без кінця! Без кінця!
(Марґарита стискає його руки, випручується і тікає.
Він стоїть хвилю в задумі, потім спішить за нею).
М а р т а
(надходить)
Вже поночі.
М е ф і с т о ф е л ь
Так, нам додому час.
М а р т а
Я довше б вас лишитися просила,
Але лихі тут люди в нас.
Неначе їм нема другого діла, –
Вони завс'іди
Розглядують, що робиться в сусіди,
І пустять поговір – хоч хай хто як живе...
А наша парочка?
М е ф і с т о ф е л ь
Десь аж у тій алеї...
Прудкі метелики!..
М а р т а
Він закохавсь у неї.
М е ф і с т о ф е л ь
Вона у нього! Діло світове!
АЛЬТАНКА
Марґарита вбігає, стає за дверима,
притуляє пальця до вуст і виглядає крізь щілку.
М а р ґ а р и т а
Іде!
Ф а у с т
(увіходить)
Так ти дражнить? Стривай, як уловлю,
Узнаєш!
(Цілує її).
М а р ґ а р и т а
(обіймає його й цілує)
Голубе! Я так тебе люблю !
Мефістофель стукає.
Ф а у с т
(аж тупнув ногою)
Хто там?
М е ф і с т о ф е л ь
Свої!
Ф а у с т
Ну й гад!
М е ф і с т о ф е л ь
Налюбишся потому.
М а р т а
(надходить)
Так, пане, пізно вже.
Книга: Ґете Йоганн-Вольфґанґ. ФАУСТ. ЧАСТИНА ПЕРША
ЗМІСТ
На попередню
|
|
