Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Ґете Йоганн-Вольфґанґ. ФАУСТ. ЧАСТИНА ПЕРША
Ф а у с т
Провести вас до дому?
М а р ґ а р и т а
Та мама ж... Прощавай!
Ф а у с т
Ти кажеш, щоб я йшов?
Прощай!
М а р т а
A dieu!
М а р ґ а р и т а
Ми стрінемося знов.
Фауст і Мефістофель виходять.
М а р ґ а р и т а
Мій Боже, що за чоловік!
Він думав, думав цілий вік,
А я ж – дурнісіньке дівча,
Лиш слухаю, як він навча.
О Ґретхен, Ґретхен, бідна ти,
І що він міг в тобі знайти?
ЛІС І ПЕЧЕРА
Ф а у с т
(сам)
Високий духу, дав мені ти все ,
Усе, чого просив я. Недаремно
Мені явив ти лик свій пломенистий.
Природу дивну дав мені в уділ ,
Дав силу – почувать, зажить її,
Не подивлять споглядачем холодним,
А глибоко у надра таємничі,
Немов у серце друга, зазирнути.
Ти показав всю безліч животвору,
Навчив мене вбачать своїх братів
В воді, в повітрі, в тихому гаю .
Коли в бору реве-бушує буря
І падає стовбур’я дужих сосон,
Ламаючи і тлумлячи сусідів, –
Аж хряскотом одгримує од гір,
Ведеш мене ти в затишок печери
Й показуєш мені мене самого –
Які дива таяться в мене в грудях.
А як засяє місяць-білозір –
Леліють в блиску лагіднім навколо,
На брилах скель і у гіллі вологім,
Часів прадавніх постаті сріблисті, –
І м’якша пал суворий споглядання.
Ох, для людей ніщо не досконале,
Вже бачу я. Ти дав мені в цім щасті,
Що до богів мене все ближче зносить,
Супутника, що став вже необхідним,
Хоч він зухвало й холодно знижає
Мене в моїх очах і обертає
Одним слівцем твої дари ун'івець.
Роздмухує в мені він ярий пломінь
До видива прекрасного того .
Я рвуся од жаги до насолоди,
І в насолоді я жаги жадаю.
М е ф і с т о ф е л ь
(приходить)
І хто-таки кумедно так живе?
Чи скоро вже тобі це все обридне!
Раз спробувать – воно іще догідне,
А там розшукуй щось нове.
Ф а у с т
Ти знов завзявсь нагнати нуду?
Чи більше нічого робить?
М е ф і с т о ф е л ь
Ну, ну, не буду більш, не буду,
Бо ти лад'ен вже бучу збить.
Різку, тяжку, примхливу маєш вдачу.
Розстанемось – то небагато втрачу.
Кручусь-верчусь для тебе день при дні,
А що тобі у лад, що ні –
Того тобі по носу не побачу.
Ф а у с т
Ти що ж, за витівки всі злі
Од мене й дяки ще б хотів?
М е ф і с т о ф е л ь
А як, злиденний син землі,
Без мене б ти і животів?
Чи ж од уяви злої тлі
Я не зцілив твоїх чуттів?
Коли б не я, ти взагалі
Вже в безвість був би полетів!
Чого ж отут, в тісній печерній щілі
Сидиш, мов пугач на могилі?
Забивсь у вогку мшедь, у скель ослизлу цвіль,
І, наче жаба, смокчеш щось відтіль...
Аж сміх бере од цих химер.
Ні, доктор ще в тобі не вмер.
Ф а у с т
Чи знаєш ти, яку снагу живущу
Відчув я тут, зайшовши в дику пущу?
Коли б ти тільки міг збагнуть,
То ти мені, як чорт, позаздрив би, мабуть.
М е ф і с т о ф е л ь
Розк'оші неземні, божисті! –
Лежать вночі десь на скалі росистій,
І землю, й небо яро обіймати,
Себе до Бога гордо підіймати,
До надр землі пустить чуттів коріння,
Вмістить в собі всіх шести днів творіння,
Утіхами незнаними упиться,
В любовнім захваті в природі всій розлиться,
Земних позбувшись тягарів,
І ввесь небесний цей порив
(робить сороміцький жест)
Ось цим, пробачте, завершиться.
Ф а у с т
Бодай тебе!
М е ф і с т о ф е л ь
Не до смаку те диво?
Бодайкаєш ти надто соромливо!
Од того в’януть всі невинні уші,
До чого прагнуть всі невинні душі.
Я не хотів тобі заборонити
Себе самого часом одурити, –
Та в тебе ж витримки не гурт.
Я бачу, ти от-от схибнешся
І знов знеобачки зірвешся
В жахних марінь шалений нурт.
Облиш це все! А там твоя кохана
Десь сохне-в’яне од нуди,
Все виглядає милодана,
Що покохала назавжди...
Любов’ю перш так яросно бурлив ти,
Як бистрень навесні, в час танення снігів.
Любов їй в серце перелив ти,
І струмінь твій ізмеженів.
Ніж тут лісним царем бродити
По диких нетрях навмання,
Вертайся те дівча-бідня
За всю любов нагородити.
Помалу-малу йде їй день;
Стоїть край вікна, зорить в неба муть,
Де хмари хмурі над муром пливуть...
„Чом я не пташка?” – їй тільки й пісень
І день, і ніч, і ніч, і день...
То звеселіє, то хмурніє знов,
То вдариться у плач,
То ніби вщухне... От бач,
Яка там любов!
Ф а у с т
Змія! Змія!
М е ф і с т о ф е л ь
(до себе)
Таки тебе впіймаю я!
Ф а у с т
Не спокушай, не говори
І рани в серці не ятри!
Не розпаляй в душі безумній хоті
До ярої, незайманої плоті.
М е ф і с т о ф е л ь
Вона гада, що ти її забув уже...
Тобі ж, здається, байдуж'е.
Ф а у с т
І вдалині я все близький їй буду,
Її повік не кину, не забуду.
Я заздрю й на розп’ятого Христа,
Коли його торкнуть її уста.
М е ф і с т о ф е л ь
Бува й мені, що аж жижки трясуться
До сарн-близнят, що між лілей пасуться .
Ф а у с т
Геть, звіднику!
М е ф і с т о ф е л ь
Ну лайсь, нехай і так; про мене!
Створивши хлопця й дівку, Бог
Докупи тут же звів обох,
Щоб сповнили покликання священне.
Тяжка біда мені з тобою!
Та я ж до милої покою,
А не на смерть тебе веду.
Ф а у с т
Що за небесний рай – її обійми!
Нехай вона мене в них палко прийме!
Чи ж я забув її біду?
Чи ж не тинявся я бурлакою бездомним,
Недолюдком без просвітку й мети,
Неначе водоспад, що в льоті карколомнім
Шумить в зівущу хлань з жахної висоти...
А ось вона – в невинності дитинній
На тихому альпійському лужку
Жила собі в своїй хатині,
Як у маласенькім світку.
І я, богомерзенний,
На тім не перестав,
Що скелі величенні
На друзки розбивав!
Я ще й її життя розбив зухвало!
Ти, пекло, цеї жертви вимагало!
Гей, чорте, поможи цей час тривоги збавить!
Що мусить буть, хай збудеться притьмом,
Нехай судьба її впаде й мене роздавить,
Нехай загинемо раз'ом!
М е ф і с т о ф е л ь
Знов закипів, в огонь метнувсь!
Йди, дурню, любку потішай!
В безвихідь головою ткнувсь
І думає: усьому край!
Хоробрим будь, дивися ширш!
Ти чортом вже помазався незгірш!
Ніде нічого гидшого не знаю,
Як чорт, що знизивсь до відчаю.
КІМНАТА ҐРЕТХЕН
Ґ р е т х е н
(одна за прядкою)
На серці жаль,
Мій спокій зник
І вже не вернеться
Повік, повік.
Де його нема –
Могильна тьма,
І білий світ –
Зів’ялий цвіт.
В голівоньці
Журба тяжка,
На думоньці
Печаль гірка.
На серці жаль,
Мій спокій зник
І вже не вернеться
Повік, повік.
Я виглядаю
Його в вікно,
Я дожидаю
Його давно.
Ой коли б прийшов,
Хорош, ласк'ав,
Пройняв очима,
Словом заграв,
Посмішкою
Зачарував,
Потиснув руку,
Поцілував!
На серці жаль,
Мій спокій зник
І вже не вернеться
Повік, повік...
До нього рветься
Душа моя,
Його обняти
Жадаю я,
І цілувати,
І любо мліть,
В його цілунках
І смерть зустріть.
САД МАРТИ
Марґарита і Фауст.
М а р ґ а р и т а
Пообіцяй же, Генріх!
Ф а у с т
Все, мій друже!
М а р ґ а р и т а
Скажи, як із релігією ти?
Ти серцем повний доброти,
А от до віри мов байдужий.
Ф а у с т
Облиш, дитя!
Міцна моя любов;
Кого люблю – проллю за того кров,
А вірити не бороню нікому.
М а р ґ а р и т а
Ні, треба вірити й самому.
Ф а у с т
Чи треба ж?
М а р ґ а р и т а
Ох, щоб я на тебе мала вплив!
Ти ж не шануєш і святих дарів!
Ф а у с т
Шаную.
М а р ґ а р и т а
А приймати не приймаєш.
На службі, сповіді ніколи не буваєш.
Ти віриш в Бога?
Ф а у с т
А чи змога
Комусь сказать:
„Я вірю в Бога”?
Чи ти в священика спитай,
Чи в мудреця про те – вважай,
Їх відповідь – мов глум.
М а р ґ а р и т а
То ти не віриш?
Ф а у с т
Мій ангеле, не в ту ти міру міриш.
Хто б міг назвать його
І так признать його:
„Я вірю в нього”?
Чи не відчуть його
І відметнуть його:
„Не вірю в нього”?
Всеобіймитель
І вседержитель,
Хіба ж не обіймає, не держить він
Тебе, мене, себе?
Хіба ж над нами не склепіння неба?
Хіба ж під нами не земная твердь?
Хіба ж нам не зоріють
Привітно зорі вічні?
Хіба ж я не дивлюсь тобі у вічі?
Хіба ж усе це не пройма
Твій ум і серце,
Не віє в вічній таємниці
Незримо й зримо вколо тебе?
Наповни ж ним все серце, аж по вінця,
І якщо в цім чутті зазнаєш щастя ти,
То зви його, як хочеш:
Любов! Блаженство! Серце! Бог!
А я ім’я не знаю
Йому! Чуття – то все ;
Ім’я – то звук і дим,
Що пал небесний сповива.
М а р ґ а р и т а
Втішаєш ти мене всім тим;
Священик каже те ж; слова
Він тільки інші ужива.
Ф а у с т
Ти обійди усі світи, –
Це кажуть всі од серця повноти,
Та кожному своя властива мова;
Чому й мені свого не вжити слова?
М а р ґ а р и т а
Послухаєш, то й гарно кажеш ти,
А все ж тривога обіймає,
Бо у тобі Христа немає.
Ф а у с т
Дитино!
М а р ґ а р и т а
Горе мені тяжке,
Що ти попав в товариство таке.
Ф а у с т
Яке?
М а р ґ а р и т а
Того, що ходиш завше з ним,
Ненавиджу я всім нутром своїм;
Такого не було ще ніколи;
Побачу – аж у серце коле,
Той чоловік страшний якийсь.
Ф а у с т
Люба лялечко, не бійсь!
М а р ґ а р и т а
Його присутність аж кров стен'а.
Я всім зичлива й приязна;
Тебе хочу бачить – жду не діждуся,
Того ж чоловіка душею боюся,
Та ще й здається, що він шахрай!
Як я неправа, Боже, не карай!
Ф а у с т
Є ж і такі диваки на світі.
М а р ґ а р и т а
Із таким я б не хотіла жити?
Як тільки він заходить сюди –
Подивиться так глузливо завжди
І мов зі злом;
Знать, що йому чуже все кругом;
В нього написано на лобі,
Що йому ніхто не в уподобі.
Мені з тобою тут в тиші
Так легко, вільно на душі,
В його ж присутності мене мов що стиска...
Ф а у с т
(до себе)
Моя віщунко ти чутка!
М а р ґ а р и т а
Аж самовладу я гублю,
Як він до нас свій вид бридкий появить.
Здається, що й тебе вже не люблю,
Молитися при нім не можу навіть...
Аж серце сохне у журбі;
Так, мабуть, Генріх, і тобі?
Ф а у с т
То просто антипатія.
М а р ґ а р и т а
Я мушу йти.
Ф а у с т
Коли вже зможу я
Набутися з тобою вдвох, мій світе,
Із груддю грудь, з душею душу злити?
М а р ґ а р и т а
Якби ж то спала я сама,
То сю ніч я б дверей не замикала.
Так мати ж – мов не спить – дріма,
І, якби нас вона застала,
То я б і з місця вже не встала!
Ф а у с т
Нічого, серце, то дарма.
На пляшечку! Лиш три краплини
Підлий в пиття; це зразу вплине,
Їй сон глибокий принесе.
М а р ґ а р и т а
Для тебе я піду на все.
А це їй часом не завадить?
Ф а у с т
Хіба я можу зле щось радить?
М а р ґ а р и т а
О голубе, я так тебе люблю,
Що воленьку у всім твою вволю;
Для тебе я такого вже зробила,
Що більш зробить, здається, і несила.
(Виходить).
М е ф і с т о ф е л ь
(увіходить)
От мавпа! Вже пішла?
Ф а у с т
Ти знов тут шпигував?
М е ф і с т о ф е л ь
Так, все, здається, розібрав:
Вас, докторе, навчали катехизі,
І ви раділи з тих побожних вправ.
Дівчата те читають, як по книзі, –
Хто вірить в Бога щиро й гаряче,
Той і від них, гадають, не втече.
Ф а у с т
То ти не бачиш, хижий звіре,
Що вірна, щира та душа,
Святої повна віри,
Яку вважа
Єдиним щастям, – тож вона боліє,
Що ближній осягти спасіння не зуміє.
М е ф і с т о ф е л ь
Ех ти, жених надземно-земний!
Водить за ніс тебе дівча.
Ф а у с т
Ти, пекла вибрудок нікчемний!
М е ф і с т о ф е л ь
Фізіономії ж вона незле вивча .
То моторошна їй завжди моя присутність?
Крізь маску цю побачила вона
Мого ума приховану могутність;
Для неї – геній я, а може, й сатана.
Так сю ніч...
Ф а у с т
Що тобі до того?
М е ф і с т о ф е л ь
І я ж утіху маю з цього.
БІЛЯ КОЛОДЯЗЯ
Ґрет хен і Лізхен із глеками.
Л і з х е н
Про Бербельхен ти чула щось?
Ґ р е т х е н
Ні, рідко я ходжу між люди.
Л і з х е н
Сьогодні чула я од Труди,
Що їй до скруту вже прийшлось,
Отій гордячці!
Ґ р е т х е н
Як?
Л і з х е н
Вже щось в ній є!
Тепер на двох і їсть, і п’є.
Ґ р е т х е н
Ах!
Л і з х е н
От тобі й дожартувалась.
На шию парубку чіплялась!
З ним вона й на гулі,
З ним і на танцюлі,
Хотіла скрізь перед вести;
Пиріжком, вином її вгости;
Пишалась з своєї красоти,
Стиду і сорому не мала,
Дарунки від нього приймала.
А він лестив її, пестив,
Аж поки без вінка пустив.
Ґ р е т х е н
Сердешная!
Л і з х є н
Жалю по киселю!
Ми все, було, при кужелю,
Мати не випустить вночі, –
Вона ж воркує, стоючи
В садку з ласкавчиком своїм, –
І нічка не змигнеться їм.
Тепер іди на покриття,
На привселюдне каяття .
Ґ р е т х е н
Він, певне, жениться на ній.
Л і з х є н
Нема дурних! Та він же зух –
Ще знайде сто таких красух;
Уже відкинувсь.
Ґ р е т х е н
Одурив!
Л і з х є н
А хоч би славу і покрив,
То хлопці зірвуть з неї вінця.
А ми їй – січки під ворітця .
(Пішла).
Ґ р е т х е н
(сама, вертаючись додому)
Як сміло я колись судила,
Як дівчина яка зблудила!
Як я словами гріх діймала,
Що й слів на те було замало!
Як я його, було, чорню
І бідну покритку виню.
Яка була в мені пиха!
І ось – сама не без гріха.
Та все, що в гріх мене ввело,
Ох Боже, любе й миле було!
БІЛЯ МІСЬКОГО МУРУ
У ніші муру статуя Mater dolorosa , перед нею глечики з квітами.
Ґретхен стромляє свіжі квітки в глечики.
Ґ р е т х е н
О Діво,
Глянь милостиво,
За гріх мій Бога вмилосердь!
Мечем пробита,
Жалем повита,
Ти зриш Святого Сина смерть.
Отця зовеш ти
Й зітхання шлеш ти
До неба, скорбі повна вщерть.
Хто знає,
Як крає
Це серце біль трудний?
Як душа моя страждає,
Чим тремтить, чого жадає –
Видно лиш Тобі одній!
Чи то б куди пішла я –
Тяжка, тяжка, тяжкая
На серденьку печаль!
Чи то одна сиджу я –
Тужу, тужу, тужу я,
Терзає душу жаль.
Скропила я ції квіти
Росою, ах! сліз моїх,
Коли я рано-вранці
Для Тебе рвала їх.
Як промені веселі
Заграли крізь вікно,
Ридаючи, в постелі
Сиділа я давно.
Спаси! Одринь ганьбу і смерть!
О Діво,
Глянь милостиво,
За мене Бога вмилосердь!
НІЧ
Вулиця, біля дверей Ґретхен.
В а л е н т и н
(солдат, брат Ґретхен)
Коли, бувало, на гульні
Товариші мої п’яні
Почнуть хвалить та величать
Своїх улюблених дівчат,
П’ючи хильцем, щоб та хвала
Іще міцнішою була, –
Сиджу я нишком у кутку
І чвань ту слухаю грімку,
А там всміхнусь, розгладжу вус
І, повну взявши, було, озвусь:
„Ну що ж, усякому своє!
Та де в краю дівчина є,
Щоб Ґретці-сестриці рівня була,
Щоб їй водиці подать могла?” –
Дзень-брязь! Дзень-брязь! Бряжчать чарки,
Аж гук устане: „Правда його!
Вона – окраса дівоцтва всього!” –
І поніміють всі хвальки.
Тепер до чого ж довелося!
Дерись на стіну, рви волосся!
Усяка погань шпильки пускає,
Киває, моргає, плечима стискає,
Й на кожен закид, кожен з'акив
Мовчи й печи, мов злодій, раків!
Хоч їх усіх поб’ю на р'ам’я,
А все ж брехні їм не завдам я.
Це хто ж іде? Ще й крадькома...
Їх двоє, сумніву нема.
Коли це він, той шалапут,
То я йому зроблю капут!
Фауст, Мефістофель.
Ф а у с т
Отак, як там, в каплиці, за вікном
Проблискує лампадка невгасима,
А далі ледве-ледве блима,
І тьма згущається кругом, –
І в мене в серці споночіло.
М е ф і с т о ф е л ь
А в мене якось ниє тіло,
Мов у кота, що по щаблях,
По ринвах крадеться на дах;
А на душі вже так цнотливо...
Злодійкувато й похітливо...
То вже по жилах жбуха, б’є
Вогонь Вальпуржиної ночі ,
Що післязавтра настає, –
Тоді й до сну байдужі очі.
Ф а у с т
А скарб тоді підніметься мені,
Що он мигоче в глибині?
М е ф і с т о ф е л ь
Так, ти зрадієш – не сказати;
Казанчик вигулькне пузатий:
Я якось зазирнув згори –
Які там гарні таляри!
Ф а у с т
А там нема якихсь окрас
Для любої моєї кізки?
М е ф і с т о ф е л ь
Чому ж, я бачив там якраз
Чудових перел зо три низки.
Ф а у с т
Гаразд! Не хочеться мені
Іти до неї впорожні.
М е ф і с т о ф е л ь
Чого ж на себе нарікати,
Як можна й даром скуштувати?
Ось зорі сповнили всю неба глибину,
Нам можна братися за діло.
Я їй моральної утну,
Щоб їй скоріше закортіло.
(Співає, приграючи на цитрі).
Катрусю, чом
Стоїш смерком
Попід вікном
У хлопця, що ти любиш?
Гляди, гляди,
Не йди туди,
Побійсь біди –
Віночка там загубиш.
Йому дарма;
Зведе з ума –
Лишайсь сама,
Заломлюй білі ручки!
Кохать – кохай,
А розум май,
Не потурай,
Доки не дасть обручки!
В а л е н т и н
(виступає)
Кого ти надиш? Сакрамент!
Розпроклятущии щуролове !
Строщу я вщент твій інструмент,
Те ж буде вмент і співакові!
М е ф і с т о ф е л ь
Готова цитра, кидай в грязь.
В а л е н т и н
А зараз череп тільки хрясь!
М е ф і с т о ф е л ь
(до Фауста)
Ну, докторе, яви одвагу!
Сміліш! Я ж поруч ось стою!
Виймай мерщій із піхов шпагу!
Коли! Штирхай! Я відіб’ю.
В а л е н т и н
Ану ж відбий!
М е ф і с т о ф е л ь
А чому й ні!
В а л е н т и н
Іще!
М е ф і с т о ф е л ь
Давай!
В а л е н т и н
Сам чорт на його стороні!
Це що ж таке? Мов руку одняло...
М е ф і с т о ф е л ь
(до Фауста)
Коли!
В а л е н т и н
(падаючи)
Ой-ой!
М е ф і с т о ф е л ь
От і готов, дурло!
Тепер тікаймо звідси пріч!
Ти ж чуєш, здійняли вже галас.
Поліція б зі мною не змагалась,
А карний суд – то інша річ .
Пішли.
М а р т а
(у вікні)
Сюди! Сюди!
Ґ р е т х е н
(у вікні)
Вогню! Вогню!
М а р т а
Рятуйте, завели різню!
Н а р о д
Убитий ось один!
М а р т а
(виходячи)
А вбивці ж де? Втікли куди?
Ґ р е т х е н
(вибігаючи)
Хто це?
Н а р о д
Це матері твоєї син.
Ґ р е т х е н
Всевишній! Пощади!
В а л е н т и н
Вмираю! Скоро вимовить,
Зробить – іще скоріш.
Баби, покиньте скиглить-вить
І слухайте пильніш!
Всі обступають його.
Ти, Ґретонько, ще молода,
Ума в тобі шукать шкод'а, –
Ідеш ти не туди...
Що робиш, треба дороблять:
Коли вже з тебе вийшла...
То хоч на всю блуди!
Ґ р е т х е н
Ой брате! Боже! Ти ж ганьбиш...
В а л е н т и н
Та ти хоч Бога вже облиш.
Що сталось – не розстанеться,
Що має стати – станеться.
З одним ти нишком впала в гріх,
А там і троє буде їх,
А дійде до дванадцяти –
З всім містом будеш знаться ти.
Як тільки вродиться ганьба,
Її ховає сповитуха,
Нічної темряви габа
Їй покриває очі й вуха.
Її не пізно і приспать ще,
Та ось вона росте, зроста
І ходить гола запроста,
Хоч їй від того і не краще.
Та чим гидкіш її лице,
Тим більше їй потрібно це.
Вже скоро, скоро прийде час,
Коли всі чесні люди в нас
Од тебе, лярво, відсахнуться,
Як од прокази, віджахнуться.
Як в очі будеш їм глядіти
Після такої страмоти?
Тобі каблучки не одіти,
До вівтаря не підійти
І не кружляти більш у танці
У гарній сукні-мережанці...
Заб’єшся в темний кут навіки
Поміж старці, поміж каліки,
Й як Бог простить гріхи твої, –
Будь проклята ти на землі!
М а р т а
Та не гніви блюзнірством неба!
Самому каятися треба!
В а л е н т и н
Якби я міг, я б задушив
Тебе тут, звіднице мерзенна,
І, певне, в Бога б заслужив
На віки вічні розгрішення!
Ґ р е т х е н
Ой муки люті! Брате мій!
В а л е н т и н
Замовч, кажу, ридать не смій.
Це ж сором твій мені на кару
Завдав смертельного удару.
До тебе, Вишній Судія,
Іду солдатом чесним я.
(Умирає).
СОБОР
Служба Божа. Органи і півча. Ґретхен серед юрби народу.
Позад неї 3лий дух.
З л и й д у х
Не так бувало, Ґретхен,
Коли ще невинна
Ти йшла до вівтаря,
З пошарпаної книжечки
Молитви лебеділа
І гра дитяча,
І Бог у серці!
Ґретхен!
Де в тебе голова?
Яка провина
У тебе на душі?
Ти молишся за душу матері,
Тобою приспану для довгих-довгих мук?
У тебе на порозі кров чия?
А в тебе під серцем
Що там ворушиться,
Ляка й тебе, й себе
Зловісною присутністю?
Ґ р е т х е н
Горе! Горе!
Коли б позбутися думок,
Що тут і там, і там і тут
Мене гнітуть!
Х о р
Dies irae, dies illa
Solvet saeclum in favilla.
Грає орган.
З л и й д у х
То неба гнів!
Труба гримить!
Гроби тремтять!
Твоя душа
Із смерті сну
Для мук огненних
Знову вокресла –
Дрижить!
Ґ р е т х е н
Як би втекти!
Орг'ани ті мені
Дух забивають,
Той спів мені
Мов серце крає!
Х о р
Judex ergo cum sedebit,
Quidguild latet, adparebit,
Nil inultum remanebit.
Ґ р е т х е н
Як млосно тут...
Тяжкі колони
Мене тіснять!
Склепіння Давить! – Повітря!
З л и й д у х
Сховайсь! Гріх'а й ганьби
Не заховаєш.
Повітря? Світла?
Горе тобі!
Х о р
Quid sum miser tunc dicturus,
Quem patronum rogaturus,
Cum vix justus sit securus?
З л и й д у х
Лице од тебе
Одвертають святі,
Тобі подати руку
Страшно праведним!
Горе!
Х о р
Quid ssum miser tunc dicturus?
Ґ р е т х е н
Сусідко! Ваш флакон!
(Непритомніє).
ВАЛЬПУРЖИНА НІЧ
Гори Гарц. Околиці сіл Шірке і Еленд .
Фауст і Мефістофель
М е ф і с т о ф е л ь
Тобі, мабуть, згодилося б мітлисько?
Мені б оце дебелого цапка!
Бо, знаєш, ми до цілі ще не близько.
Ф а у с т
Ні, ноги ще кріпкі, і йти не дуже слизько,
То буде з мене і ціпка.
Яка користь промчати навпрошки?
Ні, краще йти по закрутах долини,
На прямовисні дертись стромовини,
Що з них униз мов падають струмки –
Які утіхи скрасять нам стежки!
Поглянь, в березах завесніло,
Одмолоділа і сосна;
Невже ж весна не ввійде в наше тіло?
М е ф і с т о ф е л ь
Та що весна та навісна!
У мене в тілі зимнім-зимно;
Я б по снігу з охотою носивсь.
А тут іще й на небі ніби димно;
Червоний місяць весь обгородивсь,
Ледь блимає; не встигнеш і ступити, –
На дерево чи скелю налетиш!
Чи вогника блудного нам гукнути ?
Із ним видніш і веселіш.
Агов, малий! Ходи, пройдися з нами!
Чого там блудиш манівцями?
Чим так горіть, нам вгору присвіти!
Б л у д н и й в о г н и к
Надіюся, що панству на догоду
Зумію я здолать свою природу:
Зиґзаґами я звик завжди іти.
М е ф і с т о ф е л ь
Ти що ж, людину мавпувати?
Во ім’я чорта мусиш прямувати,
А ні – умить тебе задму!
Б л у д н и й в о г н и к
Я бачу – ви господар в цім дому,
Готов служить і тямлю осторогу.
Та зважте, скільки чар сьогодні на горі;
Раз ви мене взяли собі в проводирі,
То не здивуйте, як схиблю дорогу.
Ф а у с т, М е ф і с т о ф е л ь
і Б л у д н и й в о г н и к
(співають навпереміну)
Ми вступили в володіння
Снів чудових, чар таємних.
Проведи нас без блудіння
По просторах диких, темних,
Де блукають дивні мрева.
За деревами дерева
Мимо, мимо вдаль несуться,
Книга: Ґете Йоганн-Вольфґанґ. ФАУСТ. ЧАСТИНА ПЕРША
ЗМІСТ
На попередню
|
|
