Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жуль Верн. ДІТИ КАПІТАНА ГРАНТА
[41]. Під їхнім тліном похована вся первісна історія країни.
Американська пампа - окрема географічна область, так само як савани Краю Великих озер або сибірські степи. Підсоння пампи більш континентальне, ніж підсоння провінції Буенос-Айрес; різкіші зміни спеки й холоду в пампі, як пояснив Паганель, спричинені тим, що океан влітку вбирає в себе маси тепла, котре поволі повертає взимку. Тому на островах, звичайно рівніша температура, ніж у глибині суходолу[42]. Завдяки сусідству з Атлантичним океаном підсоння західної частини пампи не таке одноманітне, як на узбережжі. На заході пампи спостерігаються різкі зміни температури - то жорстокі морози, то нестерпна спека. Восени, тобто в квітні й травні, тут часто йдуть ливні дощі. Але тепер погода стояла дуже суха, й сонце палило нещадно.
Загін вирушив у дорогу на зорі, перевіривши спочатку правильність напрямку. Земля, скута корінням дерев і кущів, була надзвичайно тверда; зникли піщані дюни, ба навіть дрібнесенький пил, що його вітер курявою здіймав у повітря. Коні бадьоро йшли крізь високу траву - “паха-брава”, що росте переважно в пампі й дає притулок індіанцям під час грози. Подеколи траплялись водоймища, оточені вербами й місцевими рослинами gugnerium argenteum, які полюбляють сусідство солодкої води. Щоразу зупиняючись в цих місцях, коні пили досхочу, немов прагнучи задовольнити спрагу й на майбутнє. Талькав їхав попереду, оглядаючи кущі, полохаючи “чолінас” - найнебезпечніших гадюк, що вбивають своїм укусом раніш ніж за годину й дужого бика. Спритна Таука стрибала через чагарі, допомагаючи своєму господареві прокладати шлях для коней.
Таким чином, подорожувати цими рівними одноманітними просторами було легко. Природа тут не звеселяла ока; жодного валуна, жодного камінця на сто миль навкруг! Неозора одноманітність, здолати яку, здавалось, несила! Ні гарних краєвидів, ані дорожніх пригод, ані цікавих несподіванок. Треба було бути Паганелем, ученим-ентузіастом, аби знаходити на цій дорозі щось варте уваги, захоплюватись найдрібнішими її деталями. Що ж його тішило? Хтозна. Може, якийсь кущик, може, якась бадилинка. Цього було досить, щоб викликати в нього нескінченні потоки слів і навчати Роберта, котрий залюбки його слухав.
29 жовтня цілий день перед очима мандрівників розгорталась та сама безкрайна однобарвна рівнина. Близько другої години під ногами коней забіліли якісь кістки. Схоже було, що полягла величезна череда, стільки зібралось тут кістяків. Та ці напівзотлілі рештки, побілілі од вітру й часу, не були розкидані навсібіч, як то звичайно буває, коли знеможені тварини падають одна по одній на шляху, а лежали величезною купою. Ніхто не знав причини такого нагромадження кістяків на відносно обмеженому просторі, й навіть Паганель не міг цього пояснити. Тоді він запитав Талькава, і той охоче відповів.
Слова “не може бути”, котрі вихопились у Паганеля, і знаки патагонця, що означали ствердження, збуршіи цікавість мандрівників.
- Що ж це таке? - спитали вони Паганеля.
- Небесний огонь! - відказав географ.
- Як! Блискавка спроможна наробити такого лиха! - вигукнув Том Остін. - Звалити на землю череду в п’ятсот голів!
- Талькав так гадає, і він не помиляється. Грози в пампі справді надзвичайні.
Аби нам не довелось зазнати їхньої люті на собі!
- Сьогодні страшенно пече, - мовив Вільсон.
- Термометр показує тридцять градусів у затінку, - додав Паганель.
- Нема чого дивуватися, - сказав Гленарван. - Мене ніби проймає електричний струм. Напевне, така спека триватиме не довго.
- Ні, ні, - заперечив Паганель. - На зміну погоди не сподівайтеся. Адже на обрії - жодної хмаринки.
- Тим гірш, - сказав Гленарван, - бо коням дошкуляє спека. А тобі, хлопче, не дуже жарко? - спитав він Роберта.
- Ні, сер, - відповів той. - Я люблю жару, це приємно.
- Надто взимку, - глибокодумно зауважив майор, пихкаючи сигарою і пускаючи вгору закрутки диму.
Ввечері зупинились біля занедбаного ранчо - сплетеної з гілок і обмазаної глиною халупи під солом’яною стріхою. Частокіл навкруг ранчо хоч і струхлявів наполовину, проте міг ще захистити коней від нападу лисиць. Їм несила заподіяти коням жодної шкоди, але хитрющі тварини перегризають недоуздки, й коні тоді втікають.
За кілька кроків від ранчо видовбано яму, що правила, мабуть, за кухню - в ній ще лежали купки захололого попелу. Всередині ранчо був ослінчик, убоге ложе з бичачої шкіри, казан, рожен і чайник, щоб варити “мате”. Мате - напій із сушеного листя, широко вживаний у Південній Америці, так би мовити, індіанський чай. Його п’ють, як і всі американські напої, крізь соломинку. На прохання Паганеля Талькав приготував кілька кухлів цього питва, котре дуже прикрасило звичайну вечерю мандрівників і викликало загальний захват.
Наступного дня, 30 жовтня, сонце зійшло в гарячій імлі й затопило землю палючим промінням. Пекло немилосердно, а на рівнині годі було й шукати будь-якого холодка. Однак мандрівники так само мужньо прямували на схід. Часто-густо дорогою траплялись величезні череди й отари; не маючи сили пастися в таку спекоту, тварини ліниво попростягались на землі. Не було видно жодного охоронця, жодного пастуха. Стерегли худобу самі лише собаки, призвичаєні задовольняти спрагу овечим молоком. Рогата худоба тут має лагідну вдачу й не відчуває тої інстинктивної відрази до червоного кольору, яка властива її європейським родичам.
- Це, мабуть, тому, що вона випасається на республіканській паші, - сказав Паганель, вельми задоволений із свого дотепу, дещо, може, надто французького.
Після полудня верхівці, втомлені одноманітністю краєвиду, помітили деякі зміни в природі пампи. Злакові рослини попадалися вже зрідка. Їхнє місце заступили миршаві реп’яхи й велетенські чортополохи футів до дев’яти заввишки, здатні ущасливити віслюків усієї земної кулі. Тут і там виднілись купки низенької “чанари” й всілякі чагарі з темно-зеленими колючками. - дорогоцінні рослини засушливих ґрунтів. До цієї місцини волога, що зберігалась в глинистому ґрунті, живила пасовища, й трава росла буйна, розкішна. Але тут трав’яний килим раз у раз світив лисинами, в багатьох місцях стерся чи витолочився, й скрізь виглядала оголена земля, виявляючи свою вбогість. Це були ознаки посухи, що дедалі зростала, й Талькав звернув на них увагу своїх супутників.
- Як на мене, в цій зміні немає нічого прикрого, - зазначив Том Остін. - Трава, куди не глянь, трава, - од цього врешті може занудити.
- Це так, але де трава, там і вода, - відповів майор.
- О, нам води не бракує, - озвався Вільсон, - та й дорогою, напевно, надибаємо якусь річку.
Якби Паганель чув цю розмову, то не обминув би повідомити, що поміж Ріо-Колорадо й горами аргентіпської провінції річки трапляються зрідка; але він саме пояснював Гленарванові одне явище, на котре той звернув його увагу.
З деякого часу в повітрі відчувався дух паленини, однак до самого обрію ніде не видно було вогню. Жодний димок не вказував на якесь далеке пожарище. Отже, не можна було пояснити це диво якоюсь природною причиною. Згодом пах горілої трави так подужчав, що здивував усіх, крім Паганеля й Талькава. Вченому ніколи не завдавало труднощів розкривати таємниці природи, і він залюбки відповідав своїм друзям.
- Ми не бачимо вогню, - сказав він, - але чуємо дим. Однак диму без вогню не буває, і це прислів’я слушне так само в Америці, як і в Європі. Отже, все ж таки десь горить, але в цих пампах поверхня така гладенька, що повітряні течії ніщо не зупиняє, і часом дух горілої трави можна чути за сімдесят п’ять миль.
- Сімдесят п’ять миль? - перепитав недовірливо майор.
- Атож; додам лише, що такі степові пожежі ширяться на чималі простори й досятають частенько великої сили.
- А хто ж підпалює прерії? - спитав Роберт.
- Інколи блискавка, якщо трава дуже висхла від спеки; а часом самі індіяни.
- Навіщо?
- Вони кажуть - не знаю, чи це має підставу, - ніби після пожежі в пампі злаки ростуть краще. Можливо, це засіб поліпшити ґрунт добривом у вигляді попелу. А я гадаю, що призначення цих пожарищ - знищити мільярди кліщів, котрі дошкуляють худобі.
- Але такий енергійний спосіб може коштувати життя деяким тваринам, що блукають у степу, - зауважив майор.
- Буває, яка худоба й згорить: але що це може важити, коли їх така сила!
- Я про них не піклуюсь, то справа індіянів, - мовив майор, - я турбуюсь за тих, хто подорожує пампою. Адже ж трапляється, що полум’я наздожене їх і захопить?
- Аякже! - вигукнув видимо потішений цим припущенням Паганель. - Часом це буває, і я не від того, щоб помилуватись таким видовищем.
- Оце достоту наш учений, - мовив Гленарван, - заради науки він ладен сам згоріти живцем.
- Таж ні, дорогий Гленарване, але ми всі читали Купера, і його Нетті Бампо навчив нас, як врятуватися, коли насувається полум’я. Треба лише вирвати навколо себе траву по радіусу в кілька туазів. Це дуже просто. Тому я не боюся пожежі, навпаки, я палко її закликаю!
Але Паганелевим бажанням не судилось справдитися, і якщо він і підсмажувався, то лише під нестерпно пекучим сонячним промінням. Коні задихувались у цій тропічній спекоті. Про затінок можна було тільки мріяти. Лише зрідка на землю лягала легка тінь від якоїсь хмаринки, що запинала собою палаюче кружало сонця, і тоді верхівці, підганяючи коней, намагались якнайдовше триматись у цьому холодку. Але західний вітер гнав хмарку, а з нею і тінь, коні невдовзі залишались позаду, й сонце знову поливало вогняними потоками розпечену землю.
Коли Вільсон казав, що їм вистачить запасів води, він не врахував тої непогамовної спраги, що пожирала протягом цього дня його супутників, а запевняючи, що дорогою конче трапиться якась річка, він надто поквапився. Бракувало не тільки річок, які на пласкій поверхні пампи не знаходили собі зручного ложа, але й водоймищ, викопаних індіянами, - вони пересохли.
Паганель стривожився і спитав у Талькава, де він гадає знайти воду.
- В озері Єалінас, - відповів індіянин.
- А коли ми туди прибудемо?
- Завтра ввечері.
Тубільці, подорожуючи пампою, звичайно копають нашвидку колодязі й знаходять воду на глибині кількох туазів. Але наші мандрівники не могли собі цим зарадити, бо не мали потрібного струменту. Воду довелось пити ощадно, і хоч ніхто не страждав од нестерпної спраги, проте й не міг вдовольнити її до останку.
Ввечері, після перегону в тридцять миль, зробили зупинку. Вкрай потомлені мандрівники сподівались добре відпочити й виспатись, але ніч випала неспокійна - цілі хмари москітів і комарів зіпсували їм спочинок. Їхня поява провіщала зміну вітру, й справді, він узяв інший напрямок і тепер дув із півночі. А ці настирні комахи зникають звичайно лише з південним або південно-західним вітром.
Якщо майор зберігав незворушний спокій серед цих дрібних буденних прикрощів, то Паганель, навпаки, обурювався проти такого глузування долі. Він кляв на всі заставки москітів та комарів і ревно жалкував за підкисленою водою, яка втишує пекучий біль від незліченних укусів. Хоч майор і намагався розрадити його, доводячи, що їм пощастило, бо вони бороняться лише від двох видів комах з трьохсот тисяч, відомих природникам, однак Паганель устав не в гуморі. Проте коли загін на світанку вирушав у дальшу путь, він анітрохи не змусив на себе чекати, бо ж цього дня вони мали прибути до озера Салінас. Знебулі коні ледве не вмирали зі спраги, і хоч вершники відмовлялися заради них од води, їхня пайка була надто мізерна. Посуха раз у раз ставала дошкульніша, а спека - нестерпніша; здавалось, північний вітер, цей самум пампи, що здіймав хмари куряви, ще посилював її.
Цього дня одноманітність подорожі була дещо порушена. Мюльреді, який їхав попереду, раптом повернувся до загону й повідомив, що наближається декілька індіанців. До їхньої появи поставились по-різному. Гленарван зрадів, сподіваючись дізнатися від тубільців про долю полонених з “Британії”. Талькав, навпаки, зовсім не був потішений перспективою зустріти на своєму шляху індіанців-кочовиків; він узяв їх за грабіжників і вважав за найкраще уникнути цієї зустрічі. За його вказівками, мандрівники збилися щільною купкою і кожний узяв у руки зброю. Треба було приготуватись до всяких несподіванок.
Невдовзі показався загін індіанців. Їх було всього десятеро, і Талькав одразу заспокоївся. Індіяни наблизились. Тепер їх можна було добре розгледіти. Це були корінні мешканці пампи, представники тих племен, що їх винищував 1833 року генерал Росас. Чималі на зріст, високочолі, з смаглявою, оливкового відтінку шкірою, вони являли прекрасні взірці індіанської раси.
Одягнені вони були в шкури гуанако або нутрій і мали при собі зброю: списи завдовжки мало не в двадцять футів, ножі, пращі, бола й ласо. З того, як вправно вони керували кіньми, було видно, що вони мастаки їздити верхи.
Зупинившись кроків за сто, тубільці, здавалось, радилися поміж себе, кричали й вимахували руками. Гленарван верхи попрямував до них. Та щойпо він рушив, як увесь загін, зробивши крутий поворот, блискавично щез, немов здимів. Знесилені коні мандрівників, звичайно, не могли б їх наздогнати.
- Боягузи! - вигукнув Паганель.
- Чесні люди так хутко не тікають, - зауважив Мак-Наббс.
- Що це за індіанці? - спитав Паганель Талькава.
- Гаучо, - відповів патагонець.
- Гаучо ! - вигукнув Паганель. - Гаучо! Виходить, боятися не було чого.
- Чому це? - спитав майор.
- Бо гаучо - мирні, незавадні пастухи.
- І ви ймете цьому віри, Паганелю?
- Безперечно. Вони узяли нас за грабіжників і тому повтікали.
- Я схильний скорше думати - вони не насмілились на нас напасти, - мовив Гленарван, прикро вражений тим, що не вдалося розпитатися в цих тубільців, хто б вони не були.
- Я теж так гадаю, - сказав майор, - бо, коли не помиляюся, ці гаучо зовсім не мирні пастухи, а відчайдушні, небезпечні розбишаки.
- Та ніколи в світі! - вигукнув Паганель.
І він почав так запально сперечатися з приводу цього етнологічного питання, що звичайно стриманий майор не витерпів і сказав:
- Я вважаю, ви не маєте рації, Паганелю.
- Не маю рації? - перепитав учений.
- Так. Адже навіть Талькав узяв цих тубільців за бандитів, а Талькав добре знає, що до чого.
- Ну, то виходить, цього разу Талькав помилився, - трохи гостро заперечив Паганель. - Гаучо ніщо інше, як хлібороби, пастухи, і я сам писав про це в досить відомій брошурі.
- Ну, то виходить, ви тоді помилились, пане Паганелю.
- Я помилився, пане Мак-Наббсе?
- З неуважності, коли волієте, і вам доведеться виправити ці помилки в наступному виданні.
Паганель, вельми ображений тим, що його географічні знання заперечуються і, більш того, з них жартують, вкрай роздратувався.
- Знайте, шановний добродію, мої книги не потребують подібних виправлень! - вигукнув він.
- Навпаки, потребують, принаймні в цьому випадку, - відповів майор, що також затявся.
- Ви, добродію, щось надто прискіпливі! - допік майора географ.
- А ви надто в’їдливі, - відрубав майор.
Суперечка набирала небезпечного повороту, хоч дрібний привід, звичайно, не вартий був такого завзяття. Гленарван визнав за потрібне втрутитися.
- Безперечно, один із вас - прискіпливий, а другий - уїдливий, і тому ви обидвоє дуже мене дивуєте.
Патагонець, не розуміючи, про що точиться суперечка, легко здогадався - двоє друзів зайшли у сварку. Він посміхнувся й мовив лагідно:
- Це північний вітер.
- Північний вітер! - вигукнув Паганель. - До чого тут півничний вітер?
- Саме так, - відповів Гленарван, - північний вітер спричинився до вашого кепського настрою. Я чув, що на півдні Америки він сильно подразнює нервову систему.
- Присягаюся святим Патриком, Едварде, ви маєте рацію! - вигукнув майор і зайшовся реготом.
Але Паганель, не на жарт розгніваний, не хотів поступитися й напав на Гленарвана, втручання котрого видалось йому надто легковажним.
- То ви гадаєте, в мене збуджені нерви?
- Авжеж, і винен у цьому північний вітер. Він наштовхує тут людей навіть на злочини, так само як північний вітер в околицях Рима!
- На злочини! - обурився Паганель. - То в мене вигляд людини, яка збирається вчинити злочин?
- Та я зовсім цього не кажу.
- Скажіть краще одразу, що я хочу вас порішити!
- О! Цього я й побоююсь! - відповів Гленарван, не в силі далі стримувати сміху. - На щастя, північний вітер триває тільки один день!
Усі зареготалися. Паганель стиснув коня острогами й подався наперед, аби розвіяти на самоті свій кепський настрій. За чверть години він уже нічого не пам’ятав. Так сталося - лагідна вдача вченого зрадила йому на деякий час. Але причини цього були чисто зовнішні.
Надвечір Талькав, котрий трохи випередив усіх, подав знак, що вони наближаються до жаданого озера. За чверть години загін уже спускався з високого крутого берега озера Салінас. Але тут мандрівників спіткало тяжке розчарування. Озеро висохло.
Розділ XVIII
РОЗШУКИ ДЖЕРЕЛЬНОЇ ВОДИ
Озеро Салінас завершує низку лагун, які поєднують між собою гірські кряжі Вентана й Гуаміні. Колись давно численні експедиції з Буенос-Айреса приїздили сюди по сіль, бо в його воді було багато хлористого натрію. Але сонце геть випарило пересичену сіллю воду, й озеро перетворилося на велетенське блискуче соляне дзеркало.
Коли Талькав говорив про питну воду, він мав на увазі не саме озеро, а річки, котрі вливалися в нього в багатьох місцях. Але о цій порі вони так само пересохли. Пекуче сонце випило воду. Важке пригнічення опанувало мандрівників, коли вони побачили висхлі берега озера.
Треба було порадитись, що його робити. Рештки води в бурдюках зіпсувались і були непридатні до пиття. Дедалі відчутніша й жорстокіша ставала спрага. Перед нею відступали голод і втома. Змучені мандрівники заховалися під забутим індіанцями “рука” - розкинутим у ярочку шкіряним наметом, а коні полягали на мулистих берегах озера і з видимою відразою жували водорості й сухий комиш.
Коли всі розмістились у наметі, Паганель запитав Талькава, як, на його думку, діяти далі. Міні географом і патагонцем почалася жвава розмова. Талькав говорив повагом. Паганель жестикулював за обох. Розмова тривала кілька хвилин, по тому індіянин замовк і схрестив на грудях руки.
- Що він каже? - спитав Гленарван. - Я дещо втямив. Мені здалося, він радить нам розділитися.
- Так, розділитись на два загони, - відповів Паганель. - Ті поміж нас, чиї коні вже геть виснажились й ледве плентаються, так-сяк посуватимуться далі нашим маршрутом уздовж тридцять сьомої паралелі. Ті ж, чиї коні ще в доброму стані, поїдуть наперед цим самим шляхом аж до річки Гуаміні, яка впадає в озеро Сан-Лукас, за тридцять одну милю відсіль. Коли води там буде досить, вони очікуватимуть своїх товаришів на березі Гуаміні. А якщо й там немає води, вони поїдуть назустріч першому загонові, аби вберегти його від зайвої подорожі.
- А далі? - спитав Том Остін.
- Тоді доведеться повернути на південь і спуститись миль на сімдесят п’ять, до перших відног Сьєрра-Вентана, де тече багато річок.
- Це правильно, - сказав Гленарван, - ми так і зробимо, не гаючись ані хвилини.
Мій кінь не надто страждає від спраги, і я зможу поїхати разом з Талькавом.
- О, сер, візьміть мене з собою! - попрохав Роберт, немов ішлося про веселу прогулянку.
- Та чи зможеш ти їхати нарівні з нами, мій хлопчику?
- Зможу! В мене добрий кінь, він весь час так і поривається вперед. Дозвольте мені... Прошу вас, сер!
- Гаразд, поїдеш з нами, - погодився Гленарван, нишком радіючи з того, що Роберт буде з ним. - Сподіваюсь, ми троє не такі вже недотепи, щоб не спромоглись знайти якесь джерело чи водоймище свіжої солодкої води.
- Ну, а я? - спитав Паганель.
- О, ви, люб’язний Паганелю, залишитесь з резервним загоном, - відповів майор. - Ви надто добре знаєте і тридцять сьому паралель, і річку Гуаміні, і взагалі всю пампу, щоб покинути нас. Ані Мюльреді, ані Вільсон, ані я не здатні потрапити до місця зустрічі з Талькавом, але під стягом відважного Жака Паганеля ми впевнено будемо рухатися вперед!
- Я підкоряюсь, - відповів географ, вельми потішений тим, що його настановили головою загону.
- Тільки будьте уважні! - додав майор. - Пильнуйте, аби не завести нас туди, де нам нічого робити, приміром, на тихоокеанське побережжя!
- Ви заслуговуєте на це, нестерпний майоре, - відказав сміючись Паганель. - Однак скажіть мені, дорогий Гленарване, в який спосіб ви порозумієтесь з Талькавом?
- Я гадаю, - відповів Гленарван, - мені навряд чи доведеться заходити з ним у розмову. А втім, тих кількох іспанських слів, що я засвоїв, вистачить, аби ми зрозуміли один одного в разі нагальної потреби.
- Тоді рушайте, мій шановний друже, - мовив Паганель.
- Спершу повечеряємо, - відповів Гленарван, - і спробуймо заснути перед від’їздом.
Повечеряли всухом’ятку - запити було нічим - і, за браком кращого, поснули. Паганелеві ввижалися уві сні потоки, водоспади, річки, ручаї, ставки, струмки, навіть повні вщерть карафки, - одним словом, усе те, що звичайно містить у собі придатну на пиття воду; це був справжній кошмар.
Наступного дня, о шостій ранку, коней Талькава, Гленарвана й Роберта засідлали й напоїли рештками води; вони пили жадібно, хоч вода була огидна й нудотна. По тому вершники схопились на коні.
- Щасливої дороги! - крикнули враз майор, Остін, Вільсон і Мюльреді.
- А головне, подбайте, щоб не повертатися назад! - вигукнув Паганель.
Невдовзі патагонець, Гленарван і Роберт, обертаючись з дещо сумним почуттям, загубили з очей маленький загін, доручений піклуванням географа.
Desertio de la Salinas, тобто пустеля озера Салінас, якою проїжджали вершники, являла собою рівну глинясту поверхню, порослу миршавим чагарником, карликовими мімозами, що їх індіанці називають “курра-маммель”, і кущами “юмма” - рослини, багатої на соду. Подеколи траплялись соляні озерця, які навдивовижу яскраво відбивали сонячне проміння. Око могло легко узяти ці “баррерос”
Книга: Жуль Верн. ДІТИ КАПІТАНА ГРАНТА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
