Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жуль Верн. ДІТИ КАПІТАНА ГРАНТА
[49], і був він нещасливий. Пішов він за порадою до старого дервіша[50]. Мудрий дід вислухав його і сказав, що важко знайти щастя на цьому світі. “Однак, - додав він, - я знаю певний спосіб стати щасливим”. - “Який?” - спитав царенко. “Надягти сорочку щасливої людини”, - відповів дервіш. Царенко обійняв старого й подався розшукувати талісман. Він довго мандрував, відвідав усі столиці світу, надягав сорочки імператорів, сорочки королів, сорочки короленків, сорочки вельможців. Усе було марне - щасливіший він не став. Тоді він спробував носити сорочки малярів і поетів, сорочки воїнів, сорочки купців. Надаремно! Довго блукав отак, марно шукаючи щастя. Врешті охопив його розпач, і, вельми смутний, пішов він назад, до батькового палацу. Та раптом запримітив він у полі хлібороба, що, весело співаючи, ходив за своїм плугом. “Якщо й ця людина не щаслива, - подумав царенко, - то, мабуть-таки, немає щастя на землі”. Він підійшов до хлібороба й мовив: “Скажи мені, чоловіче добрий, чи ж ти щасливий?” - “Так”, - відповів той. “Чи є в тебе якесь бажання?” - “Жодного”. - “Помінявся б ти своєю долею на долю короля?” - “Ніколи в світі!” - “Тоді продай мені свою сорочку”. - “Сорочку? Та в мене її нема!”
Розділ XXV
МІЖ ВОГНЕМ І ВОДОЮ
Казка Жака Паганеля надзвичайно всім припала до вподоби. Оповідача нагородили гучними оплесками, але кожний так само мав своє на думці, і вчений, як це завжди буває в суперечках, нікого не переконав. Однак усі зійшлися на тому, що нарікати на долю не слід, і коли немає ані палацу, ані хижки, треба задовольнятися деревом.
Отак, за розмовами, звечоріло. Тільки міцний сон міг гідно завершити цей турботливий день. Мешканці омбу відчували страшенну втому не лише через боротьбу з повінню, але й від нещадної спеки, котра мучила їх протягом цілого дня. Їхні крилаті сусіди вже подали добрий приклад, умостившись на ніч. Мелодійні рулади ільгуерос, цих соловейків пампи, помалу затихли, пташки поховались у темній гущавині листя. Найкраще було б і людям зробити те саме.
Однак, перш ніж “забратися в кубелечко”, як сказав Паганель, він, Гленарван і Роберт видерлись нагору до “обсерваторії”, аби востаннє кинути оком на водну рівнину. Було близько дев’ятої години. На заході, де сонце щойно сховалось за обрій, стояло огнисте марево. Вся ця частина небозводу наче купалася в гарячому тумані. Сузір’я, завжди такі яскраві в Південній півкулі, тепер ледь мерехтіли крізь імлистий серпанок. Проте їх усе ж можна було розпізнати, і Паганель загадав своєму юному другові Роберту пильно вдивитися в зірки - вони тут напрочуд гарні. Зокрема він указав на сузір’я Південного Хреста, котре має У своєму складі дві зірки першої і дві - другої величини, розміщені у формі ромба приблизно на висоті полюса; на сузір’ї Кентавра, в якому сяє Альфа, найближча до Землі зоря; на дві туманності Магеллана - поміж них більша вкриває простір, що в двісті разів перевищує видиму поверхню Місяця, і, нарешті, “чорне провалля” на небесному склепінні, де світил ніби немає й сліду.
На превеликий жаль Паганеля, Оріон, котрий можна бачити в обох півкулях, ще не зійшов; та все ж географ розповів двом своїм учням про деякі цікаві подробиці патагонської “космографії”. Поетичні індіяни вбачають в Оріоні велетенське ласо і три бола, кинуті рукою мисливця, що полює в небесних преріях. Всі ці зірки, відбиваючись у неозорому водному свічаді, створювали казкове друге небо, від якого не можна було відірвати очей.
Поки Паганель розводився про нічні світила, виднокруг на сході похмурнів, віщуючи грозу. Тужава, темна, чітко окреслена стяга поволі насувалась відтіль, затьмарюючи зорі. Невдовзі чорна зловісна хмара повила півнеба. Здавалось, вона рухалась сама собою, бо не відчувалось анінайменшого вітерця. Панувала глибока тиша, жодне листячко не тріпотіло на дереві, жодна хвилька не борознила водну гладінь. Дихати стало важко, не вистачало повітря, наче його розріднила якась велетенська помпа. Атмосфера була насичена електричними струмами, й кожна жива істота відчувала, як вони проймають її тіло.
- Буде гроза, - мовив Паганель.
- Ти не боїшся грому? - спитав Гленарван Роберта.
- Ні, сер! - відповів той.
- То й добре, бо гроза вже насувається.
- І надзвичайно сильна гроза, погляньте лишень на оті хмари! - мовив Паганель.
- Мене непокоїть не сама гроза, - сказав Гленарван, - а неминуча злива. Ми вимокнемо до рубця. Що б ви там не казали, Паганелю, але людина не може задовольнитися гніздом, і невдовзі ви самі в цьому переконаєтесь з власного гіркого досвіду.
- О, треба бути філософом, - відповів вчений. - Філософія не позаважає вам вимокнути.
- Ні, звичайно, але вона підбадьорює.
- Однак повернімось до наших друзів і порадьмо їм, озброївшись філософією, якомога щільніше загорнутися в пончо, а головне, набратися терпіння, бо воно нам дуже придасться!
Гленарван востаннє глянув на грозове небо - воно вже геть усе захмарилося, і лише на заході, в непевному присмерку, ледь ясніла вузька смужка. Потемніла вода скидалась на величезну тучу, що, здавалось, ось-ось зіллється з густим туманом вдалині. Навкруг уже нічого не було видно. Очі не могли вловити жодної рисочки світла, вуха - жодного гомону. Запала тиша, така сама глибока, як і темрява.
- Вертаймось, - знову сказав Гленарван. - Зараз зніметься громовиця.
Вони хутко спустились униз гладенькими вітами й вельми здивувались, опинившись у якомусь чудному півсвітлі. Його випромінювала сила-силенна іскристих цяток, котрі бриніли й кружляли над водою.
- Що це, фосфоресценція? - спитав Гленарван Паганеля.
- Ні, - відповів той, - то світні комахи, місцеві світляки; дами Буенос-Айреса роблять собі з цих живих недорогих діамантів чудові прикраси.
- Та невже? Оті летючі іскри - комахи? - вигукнув Роберт.
- Еге ж, мій любий.
Роберт зловив одного світляка. Справді, то була комаха не більше цаля завдовжки, яка нагадувала великого джмеля. Індіанці звуть їх “туко-туко”. Ця дивовижна комаха з родини твердокрилих випромінює через дві плямки на її нагрудному щитку світло, якого задосить, щоб читати в темряві. Паганель підніс комаху до свого годинника і ясно розгледів, що стрілки показують десяту годину вечора.
Буря насувалася. Після перших розкотів грому, безперечно, зірветься ураган, і омбу дуже хитатиме. Отже всім було наказано якнайміцніше прив’язати себе до обраного кожним “ліжка”. Коли неможливо врятуватися від зливи небесної, то годилось би принаймні вберегтися від вод земних і не потрапити в бурхливий потік, який невдовзі вируватиме навкруг стовбура омбу.
Всі сказали один одному на добраніч, не надто сподіваючись, що ніч мине спокійно. Потім кожний забрався у свою повітряну колиску і, загорнувшись у пончо, силкувався заснути.
Але наближення грізних явищ природи викликає в кожної живої істоти невиразну тривогу, котрої не можуть побороти навіть найдужчі. Мешканці омбу, стривожені й пригнічені, ніяк не могли стулити повіки, і коли почувся перший віддалений гуркіт грому, ніхто ще не спав. Було близько одинадцятої години. Гленарван добрався до кінця долішньої поземної гілки й вистромив голову крізь густе галуззя.
Глибини чорного неба вже розтинали прудкі блискучі мигавки, що чітко відбивались у воді. Вони безгучно врізалися в хмари, наче в м’яку пухнасту тканину. Пильно оглянувши обрії, які губились у пітьмі, Гленарван повернувся до своїх товаришів.
- Ну, що ви скажете, Гленарване? - спитав Паганель.
- Гарний початок, друзі мої, і коли так триватиме й далі, гроза буде жахлива.
- Дарма! - вигукнув ентузіаст Паганель. - Коли ми не можемо її уникнути, то хай хоч помилуємось чудовим видовищем.
- Ось іще одна ваша теорія, яка також піде димом, - сказав майор.
- І, либонь, чи не найкраща теорія, Мак-Наббсе! Я поділяю думку Гленарвана - гроза буде розкішна. Оце зараз, коли я намагався заснути, я багато дечого згадав, бо ж ми опинились тут у центрі електричних бур. Я читав якось, що 1793 року, саме тут, в провінції Буенос-Айрес, блискавка вдарила поспіль тридцять сім разів під час одної грози! А моєму колезі Мартенові де Муссі трапилось колись почути в цих місцях гуркотіння грому, котре тривало без перерви п’ятдесят п’ять хвилин!
- Він спостерігав це з годинником у руках? - спитав майор.
- З годинником у руках. Єдине мене тривожить - це те, що наше омбу височіє на рівнині одне-однісіньке. Нам би дуже придався тут громозвід, бо поміж усіх дерев пампи блискавиця над усі полюбляє саме омбу. До того ж, як вам, безперечно, відомо, вчені не радять ховатися від грози під деревами.
- Що й казати, - буркнув майор, - надзвичайно доречна порада!
- Треба визнати, Паганелю, - додав і собі Гленарван, - що ви не дуже-то вдало обрали час, аби повідомити нам ці втішні речі.
- Овва! - озвався Паганель. - Будь-який час добрий, щоб навчитися. Ага! Вже починається!
Гуркотіння грому перервало цю несвоєчасну розмову. Наближаючись, громові розкоти переходили від низького тону до середнього - якщо запозичити з царини музики це дуже влучне порівняння. Та невдовзі вибухи стали різкіші, змушуючи дужче вібрувати повітряні хвилі. Крайнебо охопила огниста заграва, і вже важко було розрізнити, які саме електричні спалахи породжують це нескінченне гуркотіння, що перекочувалось і відлунювало в безмежних небесних глибинах.
Блискавиці, спалахуючи безперестанку, набирали різноманітних форм. Часом, падаючи прямовисно, вони потрапляли кілька разів у те саме місце. Інші вельми зацікавили б ученого, бо коли Араго
Книга: Жуль Верн. ДІТИ КАПІТАНА ГРАНТА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
