Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жуль Верн. ДІТИ КАПІТАНА ГРАНТА
[66] показував бурю.
Була година ночі. Гелена й Мері Грант, яких нестерпно хитало в їхніх каютах, наважились зійти на палубу. Вітер сягав до чотирнадцяти туазів на секунду; він шалено свистів у снастях. Металічні троси, подібні до натягнених струн, бриніли, начебто по них ударяв велетенський смичок. Блоки стикались один з одним; снасті пронизливо рипіли, соваючись у своїх шерехатих жолобках; оглушливе лопотіння вітрил скидалось на гарматні постріли. Величезні вали вже штурмували яхту, що злітала, як морська чайка, немов бавлячись на вкритих білою піноїо гребенях хвиль.
Помітивши пасажирок, Джон Манглс квапливо підійшов До них і попросив повернутися в каюти; хвилі плескали вже через борт і кожної миті могли залити палубу. Гуркіт розбурханих стихій був такий оглушливий, що Гелена ледве почула слова молодого капітана.
- Небезпеки немає? - спромоглася однак вона спитати, коли шум на хвилину вщух.
- Жодної, пані, - відповів Джон Манглс, - але вам не можна залишатися на палубі, ані вам, ані міс Мері.
Леді Гелена й міс Грант не опиралися цьому наказові, що більше скидався на благання, і зійшли в кают-компанію. Саме в ту хвилину велетенський вал ринув на корму з страшною силою, і всі ілюмінатори в каюті затремтіли. Вітер ще подужчав. Щогли гнулися під вагою вітрил, і яхта, здавалось, підносилась над хвилями.
- Фок на гітови! - вигукнув Джон Манглс. - Згортай марсель і клівери!
Матроси кинулися до вітрил. Попустили фали, підтягли гітови; клівери впали з таким грюкотом, що заглушили ревіння бурі. “Дункан”, вивергаючи клуби чорного диму, гарячково бив по воді лопатями гвинта, які подеколи здіймались над хвилями.
Гленарван, майор, Паганель і Роберт з захватом і жахом водночас спостерігали боротьбу “Дункана” проти розлюченого моря: учепившись щосили за бортові поручні, не маючи можливості перемовитись ані словом, вони стежили за зграями буревісників, цих лиховісних птахів негоди, що кружляли, немов тішились, над розбурханим океаном.
Раптом гуркотіння бурі розітнув оглушливий свист. То нестримно вибухнула пара, але не через випускову трубу, а з запобіжних клапанів у котлах. Пронизливо залунав свисток на тривогу, яхта дала жахливий крен, і Вільсона, котрий стояв біля керма, звалило з ніг несподіваним ударом румпеля. “Дункан” пішов урозріз хвилі, втративши керування.
- Що сталося? - вигукнув Джон Манглс і метнувся до містка.
- Судно лягає на бік! - відповів Том Остін.
- Хіба кермо пошкоджено?
- До машини! До машини! - почувся голос механіка.
Джон Манглс побіг сходами униз.
Машинне відділення сповнила густа пара. Поршні в циліндрах не рухались, шатуни не діяли, не обертали гребний вал. Механік, упевнившись, що машина вийшла із ладу, випустив пару через вииускову трубу, аби врятувати котли.
- В чім річ? - запитав капітан.
- Гвинт зіпсувався або зачепився за щось, - відповів механік, - він не працює.
- Хіба ж не можна його звільнити?
- Ніяк не можна.
Невчасно було б зараз шукати засобів, як полагодити машину. Вони опинились перед фактом: гвинт не діяв, пара не рухала машину, а вихоплювалась крізь запобіжні клапани. І Джонові Манглсу довелося знову вдатися до вітрил і обернути той самий вітер, що був найнебезпечні-шим його ворогом, на свого спільника.
Він піднявся вгору, коротко доповів про стан судна Гленарванові й попросив його зійти з іншими пассажирами до кают-компанії. Гленарван хотів залишитись на палубі.
- Ні, сер, - твердо й рішуче зазначив Джон Манглс, - тут я мушу бути сам із моєю командою. Йдіть униз. Хвиля може залити палубу, й вас змиє без сліду.
- Але ми могли б вам придатися...
- Йдіть, йдіть, сер, так потрібно! За цих обставин я - господар на судні. Йдіть, я цього вимагаю!
Напевно, становище було дуже небезпечне, коли Джон Манглс говорив з Гленарваном таким владним тоном. І Гленарван збагнув, що йому належить подати приклад слухняності. Він та його товариші спустилися з палуби і приєднались до пасажирок, які тривожно очікували кінця цього двобою з осатанілою стихією.
- А мій хоробрий Джон - людина енергійна, - мовив Гленарван, увіходячи до кают-компанії.
- Еге ж, - озвався Паганель, - він нагадує мені того боцмана з драми “Буря” вашого великого Шекспіра, що гукає до короля, котрий пливе на його судні: “Гетьте відціль! Цитьте! Йдіть до своєї каюти! Коли ви не здатні втихомирити бурю, то мовчіть! Геть з дороги, кажу вам!”
Тим часом Джон Манглс не гаяв ані хвилинки, намагаючись вивести судно з тої скрути, в якій воно опинилось через пошкодження гвинта. Він вирішив лягти в дрейф, аби якомога менше відхилитись од курсу. Треба зберегти вітрила, поставити їх навскіс, щоб судно повернулось боком до штормових хвиль. Підняли марсель, узявши долішній риф, закріпили фор-стаксель на гротщоглі, встановили румпель в напрямі вітру.
Яхта, котра визначалась першорядними мореплавними властивостями, рвучко повернулась, наче стиснутий острогами норовистий кінь, і стала носом за вітром, підставивши бік навалі невгамовних хвиль. Та чи ж витримають вітрила? Їх було зроблено з найкращого шотландського полотна, але яка тканина зможе встояти проти такого шаленого натиску!
Вжитий капітаном захід давав ту перевагу, що тепер хвиля била по найтривкіших частинах судна, й воно дотримувало потрібного напрямку. Проте яхта не позбулась небезпеки - вона легко могла потрапити в величезну безодню, що зяяла між водяними валами, і вже не виринути. Але Джон Манглс не мав з чого вибирати й вирішив - “Дункан” дрейфуватиме, доки тримаються вітрила й щогли. Його команда була в нього на очах, готова щохвилини виконати наказ свого капітана. Джон Манглс, прив’язавши себе до вантів, спостерігав, як лютився океан.
Ніч минула, проте нічого не змінилось. Всі сподівались, що на ранок буря стишиться. Марна надія! О восьмій годині вітер ще підсилився, він досягав тепер вісімнадцяти ту азів на секунду. Це був справжній ураган.
Джон Манглс мовчав, але вболівав душею за своє судно і за своїх людей. “Дункан” нестримно хилився на бік. Його пілерси тріщали, верхівка фок-реї часом торкалась гребеня хвиль. Одної миті всім здалося, що яхта більше не встане. Матроси з сокирами в руках уже кинулись до грот-щогли рубати ванти, та раптом вітрила зірвались з релінгів і відлетіли, наче велетенські альбатроси. “Дункан” випростався; але тепер він втратив опору й керування, його страшенно гойдало, і кожної хвилини могли дощенту зламатися щогли. Судно не витримало б довго такої хитавиці, бо обшивка вже розходилась, блоки й заклепки роз’єднувались, здавалось, крізь шпари ось-ось рине вода.
Капітанові “Дункана” залишалось тільки одне: підняти вітрило на фок-щоглі і, рухаючись силою вітру, йти вперед якомога бистріше. На це пішло кілька годин наполегливої праці, котру починали й перероблювали двадцять разів, поки вдалось її вивершити. Тільки о третій пополудні трикутне вітрило, закріплене на фок-щоглі, почало надиматися од вітру.
І тоді, під цим шматком тканини, “Дункан” полинув, мов на крилах, гнаний ураганним вітром. Його мчало на північний схід. Попри все треба було зберегти якнайбільшу швидкість - тільки це могло врятувати яхту. Інколи, випереджаючи хвилі, які котили в тому ж напрямку, судно розтинало їх своїм загостреним носом, пірнало в них, наче велетенський кит, і тоді вода заливала палубу від носа до корми. Часом яхта летіла так само прудко, як і хвилі, - ході кермо втрачало свою силу і не діяло, а вітер крутив судном навсібіч, загрожуючи кинути його впоперек хвиль. Врешті траплялось і так, що буря гнала хвилі швидше, ніж “Дункан”, вони хльостали через борт та перекочувались палубою.
День п’ятнадцятого грудня й наступна ніч минули для пасажирів, котрі перебували в стані безперервної тривоги, між надією і розпачем. Джон Манглс і на хвилину не залишав капітанського містка й нічого не їв; серце йому краялось, але незворушний вираз обличчя його не зраджував. Невідривно, наче розтинаючи їх поглядом, він вдивлявся в тумани, які залягли крайнеба на півночі.
Та й справді, було чого тривожитись. “Дункан”, відкинутий убік зі свого шляху, шалено мчав до австралійського берега. Чуття підказувало Джонові Манглсу - яхту несе якась блискавична течія. Щохвилини “Дункан” міг налетіти на підводну скелю й розбитися на друзки. Капітан уважав, що до австралійського берега залишилось не більше якихось дванадцяти миль, а земля - це катастрофа, це кінець. В тисячу разів краще безмежний океан, корабель може захистити себе від його люті, хоч би й поступаючись перед нею; та коли буря кидає судно на берег, загибель неминуча.
Джон Манглс знайшов Гленарвана й поговорив з ним віч-на-віч; спокійно й витримано, як справжній моряк, він розповів про загрозливе становище судна, нічого не приховуючи, і додав, що, можливо, доведеться викинутися на берег.
- Аби спробувати врятувати людей, коли пощастить, - сказав він.
- Гаразд, Джоне, - відповів Гленарван.
- А леді Гелена? А міс Грант?
- Я їх попереджу в останню хвилину, коли зникне остання надія на порятунок. Ви мене повідомите.
- Я вас повідомлю, сер.
Гленарван небавом повернувся до обох жінок, котрі хоч і не знали про страшну небезпеку, та здогадувались однак про її неминучість. Вони трималися стійко, не поступаючись в мужності перед чоловіками. Паганель захоплено викладав Робертові теорії про напрями повітряних течій - хоч тема була очевидячки не надто доречна, - і робив цікаві порівняння між циклонами, штормами й ураганами. Майор очікував кінця байдужно, як мусульманин-фаталіст. Об одинадцятій годині буря дещо стишилась, пелена вогких туманів трохи розсунулась, і Джон Манглс, скориставшись хвилинним просвітком, розгледів на відстані приблизно шести миль низинний берег. Вітер щосили гнав яхту до нього. Величезні хвилі бушували навколо, здіймаючись угору на п’ятдесят футів і вище. Капітан збагнув, що поблизу берега має бути тверде й неглибоке дно, інакше хвилі не сягали б так високо.
- Тут, очевидно, піщані обмілини, - сказав він Остінові.
- І я так гадаю, - відповів той.
- Коли нам не пощастить прослизнути між цими мілинами, - мовив капітан, - то ми загинемо.
- Зараз приплив, капітане, може, вдасться пройти над ними?
- Але ж гляньте, Остіне, як лютують хвилі! Чи я? спроможне судно встояти проти них?
Тим часом “Дункан” під своїм єдиним вітрилом стрілою мчав до берега. Невдовзі він був уже за дві милі до обмілин. Густий туман застилав землю, проте Джон розгледів за смугою білих баранців прибою затишну затоку. Там “Дункан” знайшов би собі безпеку. Але як туди дістатися?
Джон викликав усіх пасажирів на палубу. Він не хотів, щоб у-вирішальну хвилину можливої катастрофи вони залишались у кают-компанії. Гленарван і його товариші поглянули на розбурхане море. Мері Грант пополотніла.
- Джоне, - сказав стиха Гленарван до молодого капітана, - я спробую врятувати дружину або загину разом з нею. Подбайте про Мері Грант.
- Добре, сер, - відповів Джон і підніс Гленарванову руку до своїх очей, що раптом зволожились.
“Дункан” був уже в кількох кабельтових од мілин. Море, високе під час припливу, лишило б, певна річ, досить води під кілем яхти, аби вона могла пройти над небезпечними відмілинами. Але височенні хвилі, то підносячи, то опускаючи судно, неминуче вдарили б його кілем у дно. Коли б то знайти спосіб приборкати хвилі, уповільнити шалений плин дрібнесеньких водяних часточок, одне слово - вгамувати це розлютоване море!
І раптом Джонові Манглсу спало на думку, де шукати порятунку.
- Лій! - гукнув він щосили до матросів. - Біжіть по лій, хлопці, мерщій!
Команда тої ж миті зрозуміла намір капітана. Він згадав про засіб, котрий дає іноді чудові наслідки: можна втихомирити бурхання хвиль, укривши їх шаром лою. Лій тримається на воді й паралізує її рух. Цей засіб діє одразу ж, але недовго. Ледве встигне судно прослизнути по цих штучно заспокоєних хвилях, як вони починають бушувати ще скаженіше, і горе тому, хто наважиться плисти йому услід.
Матроси, сили яких зросли вдесятеро від свідомості небезпеки, миттю викотили на бак барила з тюленячим лоєм. Сокирами вони висадили з них днища, а барила підвішали ліворуч і праворуч над поручнями бортів.
- Увага! Готуйся! - вигукнув Джон Манглс, що очікував слушної хвилини.
За кілька секунд яхта досягла війстя у затоку, де вирував і ревів прибій. Настав вирішальний момент.
- Виливай! - крикнув молодий капітан.
Матроси перевернули барила, і з них заструміли потоки лою. Вмить масна пелена вирівняла й скувала пінисту поверхню моря. “Дункан” полетів над утихомиреними водами й за хвилину опинився у затишній бухті, по той бік небезпечних відмілин; а поза ним, звільнившись од пут, знову забурхав з невимовною люттю океан.
Розділ VI.
МИС БЕРНУЇЛЛІ
Перше, про що подбав Джон Манглс, - це надійно закріпити судно, спустивши два якоря на глибину п’яти брасів. Тверде рінясте дно тримало їх якнайкраще. Отже, “Дунканові” вже не загрожувала небезпека ані знов опинитись у відкритому морі, ані сісти на мілину при низькій воді. Яхта, по стількох годинах одчайдушної боротьби з ураганом, знайшла врешті затишну гавань, яку захищала від океанських вітрів висока коса, що вигиналась лукою.
Гленарван потиснув руку молодому каштанові й промовив:
- Дякую, Джоне.
І Джон відчув себе щедро нагородженим єдино цими двома словами. Гленарван приховав свої таємні тривоги; ані Гелена, ані Мері Грант і Роберт навіть гадки не мали, якої жахливої небезпеки їм щойно пощастило уникнути.
Залишалось з’ясувати одну важливу річ: куди саме закинула “Дункан” жахлива буря? Чи далеко відійшов він од паралелі, котрої весь час дотримувався? На скільки миль від них у північно-західному напрямку зостався мис Бернуїллі? Такі були перші питання, звернені до Джо-на Манглса. Той зараз же зробив виміри й обчислення і позначив їх на корабельній мані.
Виявилось, що “Дункан” не дуже відхилився од курсу - всього на два градуси. Його місце визначалось 136°12΄ довготи й 35°07΄ широти, - поблизу мису Катастроф, на південному побережжі Австралії, за триста миль од мису Бернуїллі.
Навпроти мису Катастроф, що сама його назва віщує лихо мореплавцям, лежить, наче до пари йому, мис Борда - високий виступ острова Кенгуру. Протока Дослідника між ними веде до двох глибоких заток: на півночі - до затоки Спенсера, на півдні - до затоки Сен-Вінсента. На східному березі цієї останньої стоїть порт Аделаїда, столиця провінції Південна Австралія. Це місто, засноване 1836 року, має щось із сорок тисяч мешканців і чимало різноманітних джерел достатку. Але населення охочіше обробляє родючу землю, вирощує виноград, помаранчі й інші сільськогосподарські культури, які дають тут щедрі врожаї, ніж будує промислові підприємства. Хліборобів тут багато більше, як інженерів, і громадськість не виявляє особливої хіті до комерції й індустрії.
Чи зможе “Дункан” полагодити там своє пошкодження? Над цим довелося помізкувати. Джон Манглс наказав водолазам оглянути підводну частину корми й дізнатись, що саме попсувалось в механізмі яхти. Ті доповіли, що одна лопать гвинта погнулась і чіпляється за ахтерштевень
Книга: Жуль Верн. ДІТИ КАПІТАНА ГРАНТА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
