Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жуль Верн. ДІТИ КАПІТАНА ГРАНТА
[71]. Та й справді, колоніст, стомившись від нескінченних блукань по безмежних просторах, перш за все сідає на землю.
Станція Ред-Гум - невеличке поселення, проте Гленарвана зустріли тут з щирою гостинністю. Під дахом цих самітних осель завжди накриють стіл- для подорожнього і його любо привітає гостинний господар - австралійський колоніст.
Назавтра Айртон запріг биків, ледь зазоріло. Він хотів надвечір дістатися до межі провінції Вікторія.
Місцевість потроху ставала більш нерівна. Хвилясте пасмо невисоких пагорків, припорошених ясно-червоним піском, губилось вдалині; здавалось, на рівнину накинуто велетенський шарлатовий прапор, що надимається брижами під подувом вітру. Місцеві сосни “маллі” з білястими плямами й рівним гладеньким стовбуром, простягали темно-зелене віття над родючою землею прерій, де метушились незліченні табунці веселих тушканчиків. Потім потяглись широкі степи з чагарями й молодими камедними гайками. Ще далі зарості порідшали, з’явилися дерева, перші представники австралійських лісів.
Що ближче до кордонів провінції Вікторія, то відчутніше мінявся краєвид. Мандрівники бачили - вони вступають до нового краю. Вони мали за незворушне правило їхати напрямки, і жодна перепона, хай хоч гора чи озеро, не могла змусити їх ухилитися вбік. Повсякчас вони практично доводили першу теорему геометрії, незмінно обираючи найрівнішу дорогу - найкоротшу лінію між двома точками. Ані втома, ані труднощі шляху їх не зупиняли. Ходу коней розміряли відповідно до повільної ступи биків, та якщо ці спокійні тварини й не рухались швидко, зате вони ніколи не приставали.
Просуваючись у такий спосіб, валка за два дні зробила шістдесят миль і 23 грудня ввечері прибула до Апелі, першого міста провінції Вікторія, яке лежить під сто сорок першим градусом довготи в окрузі Вімерра.
Дякуючи Айртоновим піклуванням, дістали притулок на ніч у заїзді, що, за браком кращих готелів, звався гучно “Готель корони”. Вечеря, котра складалась із кількох страв, виготовлених з самої баранини, парувала на столі.
За вечерею багато їли, ще більше розмовляли. Всім хотілося дізнатися про особливості цього краю, й тому географа закидали питаннями. Паганель не змушував себе довго просити й охоче змалював провінцію Вікторія, що її називали також “Щаслива Австралія”.
- Неправильна назва, - сказав він. - Вікторію скорше слід називати “Багата Австралія”, бо й поміж країнами буває так, як поміж людьми: багатство ще не означає щастя. Австралію, дякуючи її золотим покладам, віддано було на поталу бандам хижих авантурників. Ви самі побачите, як її спустошили, коли ми переїжджатимемо через золотоносні землі.
- Вікторія - молода колонія, еге ж? - спитала леді Гленарван.
- Так, вона існує щось із тридцять років. Її засновано 6 червня 1835 року, у вівторок...
- ...о сьомій годині сорок п’ять хвилин вечора, - закінчив майор, що любив пожартувати з Паганелевої звички наводити точні дати.
- Ні, рівно о сьомій годині десять хвилин, - заперечив серйозно географ. - Саме тоді Батман і Фалкнер заснували поселення Порт-Філіпп на березі тої самої бухти, де нині розкинулось велике місто Мельбурн. П’ятнадцять років колонія становила частину провінції Новий Південний Уельс і підлягала його столиці місту Сідней. Тільки 1851 року її проголосили самостійною провінцією й назвали “Вікторія”.
- І відтоді вона процвітає? - спитав Гленарван.
- Розміркуйте самі, мій друже, - відповів Паганель. - Я наведу вам кілька цифр з останніх статистичних відомостей. Що б там не казав Мак-Наббс, я не знаю нічого красномовнішого за цифри.
- Ну, шкварте, - сказав майор.
- Починаю. 1836 року колонія Порт-Філіпп мала двісті сорок чотири мешканці, а нині живе у Вікторії п’ятсот п’ятдесят тисяч. З сімох мільйонів квадратних футів, засаджених виноградом, вона щороку має сто двадцять одну тисячу галонів вина. Сто три тисячі коней гасає по її рівнинах, і шістсот сімдесят п’ять тисяч двісті сімдесят голів рогатої худоби відгодовується на безмежних пасовиськах.
- Мабуть, тут і свині є? - поцікавився Мак-Наббс.
- Так, майоре, сімдесят дев’ять тисяч шістсот двадцять п’ять свиней.
- А скільки тут баранів, Паганелю?
- Сім мільйонів сто п’ятдесят тисяч дев’ятсот сорок три, Мак-Наббсе!
- Поміж них і той, що ми його оце їмо?
- Ні, його я не рахував, бо три чверті тушки ми вже з’їли.
- Браво, пане Паганелю! - вигукнула, щиро сміючись, леді Гелена. - Треба визнати, що ви чудово знаєтесь на географії, і скільки б не силкувався мій кузен Мак-Наббс, йому не вдасться загнати вас на слизьке.
- Але ж то мій фах, пані, знати це все і, коли треба, повідомляти вам. Тому можете йняти мені віри: в цій незвичайній країні на нас чекає чимало див.
- Проте досі... - почав був Мак-Наббс, котрий мав собі за втіху піддрочувати географа.
- Та зачекайте-бо, майоре, який же ви нетерплячий! - вигукнув Паганель. - Ледве ступили через кордон і вже незадоволені. Я вам кажу, я вам повторюю, я запевняю вас: ця країна найцікавіша в світі. Її створення, її природа, її підсоння, її прийдешнє зникнення дивували, дивують й дивуватимуть учених усього світу. Уявіть собі, мої друзі, суходіл, що, формуючись, підносився із хвиль не вершечком, а вінцями, немов велетенська обручка; суходіл, в глибині якого сховано, можливо, море, що напівзійшло вже випарами; суходіл, де річки з кожним роком дедалі всихають; де немає вологості ані в повітрі, ані в ґрунті; де щороку дерева скидають не листя, а кору; де листя повертається до сонця не своєю поверхнею, а пружком і не відкидає тіні; де ліси здебільша неспалимі; де будівельний камінь тане від дощу; де в лісах дерева низькі, а трава височезна; де живуть чудернацькі тварини; де чотириногі мають дзьоби, як-от єхидна й качконіс, що змусило природників вигадати особливий клас птахотварин; де кенгуру скаче на лапах різної довжини; де в баранів свинячі рила; де лисиці пурхають з дерева на дерево; де плавають чорні лебеді, а пацюки в’ють гнізда; де птахи вражають розмаїтістю голосів і нахилів: один видзвонює, немов дзиґарі на дзвіниці, інший ляскає, наче візник батогом, ще інший наслідує гострильника, а той - цокає, як годинник, що відбиває секунди; є такий птах, що сміється вранці, коли сходить сонце, а інший плаче ввечері, коли сонце заходить. О! Най-химерніша, найдивніша у світі країна! Парадоксальна земля, що перекидає шкереберть всі закони природи! Справедливі слова вченого-ботаніка Грімара: “Ось вона, ця Австралія, своєрідна пародія на світові закони або скорше виклик, кинутий в обличчя всесвітові!”
Ця палка й нестримна тирада, здавалось, не матиме краю. Красномовний секретар Географічного товариства не міг уже опанувати себе. Він говорив, наче летів навскач, одним духом, безупинно жестикулюючи й вимахуючи виделкою - серйозна небезпека для сусідів за столом! Та врешті грім оплесків заглушив його голос, і він замовк.
Само собою, по цій промові нікому не спало на думку далі розпитувати географа.
Тільки майор запитав спокійно, як завжди:
- І це все, Паганелю?
- Та ні, анітрохи! - вигукнув з новим завзяттям учений.
- Як? В Австралії є щось іще чудніше? - запитала здивована й зацікавлена Гелена.
- Так, пані, - її підсоння. Своїми особливостями воно переважає геть усі дивовижі, про які я перше вам розказував.
- А саме? - залунало з усіх боків.
- Я не казатиму про цілюще повітря, багате на кисень і майже позбавлене азоту; також і про те, що тут немає вологих вітрів, бо мусони дмуть рівнобіжно берега, і що чимало недуг - тиф, кір та різні хронічні захворювання - тут невідомі.
- То це аж ніяк не дрібна перевага, - сказав Гленарван.
- Безперечно, але я мав на увазі інше. Тутешнє підсоння має одну властивість, можна сказати... неймовірну.
- Яку ж? - запитав Джон Манглс.
- Ви нізащо мені не повірите...
- Повіримо! - гукнули враз вельми зацікавлені слухачі.
- Ну, так воно...
- Що воно?..
- Підвищує моральність.
- Моральність?
- Атож, - відповів учений переконано. - Австралійське підсоння сприятливо діє на моральність. Тут метал не іржавіє, а люди - й поготів. Тут чисте й сухе повітря швидко відбілює все - і білизну й душі людські. В Англії запримітили цю чудасію й ухвалили засилати сюди злочинців на виправлення. Хіба ж ви ніколи про це не чули?
- Та невже? Цей вплив справді такий відчутний? - спитала Гелена.
- Так, пані, він відчувається і на людях, і на тваринах.
- Ви не жартуєте, пане Паганелю?
- Анітрохи. Навіть коні й рогата худоба тут напрочуд лагідні. Ось побачите.
- Неймовірно!
- Але ж так воно є! І злочинці, що потрапляють у цю живодайну, здорову атмосферу, перероджуються тут за кілька років. Це відомо філантропам. Людська вдача в Австралії кращає.
- Тож який будете ви, пане Паганелю, в цій щасливій країні, коли ви й так вельми добрий? - усміхаючись спитала Гелена.
- Я стану досконалий, пані, просто досконалий! - відповів учений.
Розділ X
РІЧКА ВІМЕРРА
Наступного дня, 24 грудня, вибрались на світанку. Спека була вже досить відчутна, але все ж стерпна, дорога рівна й зручна для коней. Маленький загін попрямував крізь обрідкуватий лісок, і ввечері, по чималому перегонові, став табором на березі Білого озера, що мало солону, негодящу до пиття воду.
Тут Жакові Паганелю довелося визнати, що це Біле озеро не більш біле, ніж Чорне море - чорне, Червоне море - червоне, Жовта річка - жовта й Голубі гори - справді голубі. Однак із професійного самолюбства він палко сперечався, виправдовуючи ці назви, та нікого, проте, не переконав.
Містер Олбінет як завжди вчасно зготував і подав вечерю. Потім мандрівники, одні в фургоні, інші в наметі, міцно і поснули, незважаючи на жалібне виття динго, цих австра-лійських шакалів.
За Білим озером розіслалась розкішна долина, вся барвиста від хризантем. Прокинувшись уранці, Гленарван і його друзі ладні були вітати захопленими оплесками чарівну красу, що стала перед їхні очі.
Знову рушили в дорогу. До самісінького обрію зелена прерія в своєму весняному буянні паленіла розмаїтими квітами. Дрібнолистий льон мигтів блакитними цяточками поміж шарлатовим акантусом. Численні гатунки “eremophilas” звеселяли пишне зелення рівнини, а смуга солонців рясніла синьо-зеленим і червонястим цвітом срібняка, лободи й інших рослин, що полюбляють солоні ґрунти. Всі вони корисні для промисловості, бо, спалюючи їх і промиваючи попіл, можна одержати добрячу соду. Паганель, котрий обернувся на ботаніка, опинившись серед квітів, назвг вав їхні види і, повсякчас залюблений у цифри, виголосив, що австралійська флора нараховує чотири тисячі двісті гатунків рослин, які належать до ста двадцяти родин.
Подолавши ще з десяток миль, фургон заглибився між гайками високих акацій, мімоз і білих камедних дерев з пишними суцвіттями. Рослинне царство цього краю, зрошуваного численними джерелами, не залишалося невдячним до денного світла й повертало пахощами та барвами те, що йому дарувало живодайне сонячне проміння.
Тваринний світ був бідніший. Кілька прудконогих казуарів блукало рівниною, але підійти до них було неможливо. Майорові усе ж пощастило влучити з рушниці в іншого птаха, що вже зникає й зустрічається дуже зрідка, - ябіру, велетенського журавля, мешканця англійських колоній. Птах мав п’ять футів заввишки, а його чорний широкий трикутний дзьоб сягав до вісімнадцяти цалів. Фіалково-пурпурова голова контрастувала з глянсувато-зеленою шиєю, сліпучо-білими грудьми й ясно-червоними цибатими ногами. Здавалось, природа взяла зі своєї палітри найчудовіші первинні барви, аби якнайгарніше вбрати ябіру.
Всі довго милувалися птахом, і майор здобув би лаври цього дня, якби на кілька миль далі малий Роберт не уздрів і не забив одважно якусь чудну тварину, напівїжака, напівмурахоїда, зародкове створіння первісних часів. З її стуленої пащі звисав розтягнутий, довгий і липкий язик, що ним вона ловить комах - головний свій харч.
- Це єхидна! - вигукнув Паганель. - Чи ви коли бачили подібну тварину?
- Вона огидлива, - мовив Гленарван.
- Огидлива, але цікава, - зауважив Паганель. - Більш того, це - особливість тваринного світу Австралії, надаремно шукати її деінде.
Паганель, цілком природно, забажав узяти з собою бридку єхидну й хотів був покласти її у багажний відділок. Але Олбінет так обурився, що вченому довелось відмовитись од думки зберегти для майбутніх поколінь цей взірець австралійських однопрохідних.
Того дня мандрівники досягли 141°31΄ довготи. Досі вони майже не зустрічали колоністів і скватерів. Країна здавалась знелюдненою. Ніде не було видно ані сліду тубільців, бо дикі племена блукали десь далі на північ у безмежних пустелях, зрошуваних притоками Дарлінгу й Муррею.
Увагу Гленарванового загону привернуло цікаве видовище - величезна череда худоби, котру спритні спекулянти переганяли з східних гір до провінцій Вікторія й Південна Австралія.
Десь о четвертій пополудні Джон Манглс запримітив велетенський стовп куряви, який здіймався на обрії милі за три попереду. Що воно було? Хтозна. Паганелеві спало на думку, що то якийсь метеор, і жвава уява вченого вже підшукувала природне пояснення цьому феноменові. Але Айртон зупинив його серед цих здогадів та припущень і впевнено зазначив: пилюку зняла череда.
Боцман не помилився. Густа курна хмара наближалась. Уже чутно було, як мекала, іржала, ревла худоба; домішуючись до цих звуків, людські голоси - вигуки, свист, лайка - зливались у справжню пастушу симфонію.
Нарешті з галасливої порошної хмари показалась людина. То був головний ватажок цієї чотириногої армії. Гленарван під’їхав до нього, й знайомство відбулось без зайвих церемоній. Ватажкові, або “стоккіперові”, належала чимала частина череди. Звався він Сем Мак-Білл і прямував із східних провінцій до бухти Портленд.
Череда мала дванадцять тисяч сімдесят п’ять голів: тисячу биків, одинадцять тисяч баранів і сімдесять п’ять коней. Усіх цих тварин, куплених сухоребрими на плоскогір’ях Голубих гір, тепер переганяли відгодовуватися на родючі пасовиська Південної Австралії, аби потім перепродати з великим зиском. Заробляючи по два фунти стерлінгів на кожному бику й по півфунта на барані. Сем Мак-Білл мав дістати сто п’ятдесят тисяч франків чистого прибутку. Це була вигідна оборудка. Але скільки терпіння, яких зусиль треба було докласти, щоб перегнати норовисту череду, які труднощі подолати дорогою! Справді ж бо, нелегко здобувати пожиток од такого суворого ремесла!
Поки худоба поволі посувалася далі між купами мімоз, Сем Мак-Білл коротко розповів свою історію. Гелена, Мері Грант, усі вершники зійшли на землю, зручно влаштувались У затінку розлогого камедного дерева й слухали стоккіпера. Сем Мак-Білл вибрався в дорогу сім місяців тому. Щодня він робив близько десяти миль, і його нескінченна подорож мала тривати ще довгі три місяці. Йому допомагало тридцятеро погоничів і двадцятеро собак. Серед погониничів було п’ятеро негрів, що вміли дуже спритно розшукувати худобину, коли вона відбивалась од череди. Слідом за нею їхало шість фур. Погоничі, озброєні батогами з держалном у вісімнадцять цалів і ременем у дев’ять футів завдовжки, роз’їжджали туди-сюди поміж худобою, відновлюючи порушений шик, а собаки, наче легка кавалерія, гасали обабіч.
Мандрівникам дуже подобався чіткий лад, що панував серед тварин. Різні породи рухалися окремо одна від одної, бо між ними в дикому стані немає згоди: бики не пастимуться там, де пройшли барани. Тому бики, поділені на два батальйони, очолювали череду. За ними сунуло п’ять полків баранів, чота коней ішла в ар’єргарді.
Сем Мак-Білл звернув увагу слухачів на те, що справжніми проводирями всієї армії були не люди, не собаки, а самі бики, тямовиті бики-вожаї, яким скоряються всі представники їхньої породи. Вони повагом виступають у перших лавах, безпомильним чуттям знаходять кращий шлях і, здається, переконані в тому, що мають право на загальну шану. І до них годилося ставитися обережно, бо вся череда слухалася їх. Коли бики ставали, решта робила те саме, і ніщо не могло примусити тварин зійти з місця, поки ватажки не рушали вперед.
Торговець худобою додав кілька подробиць, що доповнили оповідь про цей похід, гідний пера самого Ксенофонта
Книга: Жуль Верн. ДІТИ КАПІТАНА ГРАНТА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
