Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жуль Верн. ДІТИ КАПІТАНА ГРАНТА
[74]. Двадцять п’ять коней і стільки ж верблюдів несли на собі мандрівників, їхні речі й харчі на півтора року. Експедиція мала дійти до затоки Карпентарія на північному узбережжі, обстеживши по дорозі річку Купер. Без жодних перешкод вони перейшли Муррей та Дарлінг і прибули до поселення Меніндье на кордоні колоній.
Тут вони переконались, що чималий вантаж стоїть їм на заваді. Через цю незручність, а також дещо гостру вдачу Берка поміж членами експедиції виникли незгоди. Ландельс, в чиєму розпорядженні були верблюди, відділився од експедиції разом з кількома індійцями-погоничами й повернувся до річки Дарлінг. Берк пішов далі своїм шляхом. Прямуючи то розкішними, щедро зрошуваними пасовищами, то каменистими безводними дорогами, він дійшов до Куперс-Крику[75]. 20 листопада, по трьох місяцях мандрів, Берк спорудив на березі цієї річки перший склад харчових запасів. Тут мадрівники затримались, бо довго не могли знайти зручної дороги на північ, де напевно була б вода. Перемагаючи на своєму шляху незліченні перешкоди, вони врешті добрались до місця, де стали табором і заснували пост. Його звели саме на півдорозі між Мельбурном і затокою Карпентарія, оточили міцною огорожею і назвали форт Вілс. Берк поділив свій загін на дві частини. Одна, під керівництвом Браге, мала залишатися в форті Вілса три місяці і довше, якщо стане харчів, очікуючи, доки повернеться решта людей - Берк, Кінг, Грей та Вілс. Вони взяли з собою шість верблюдів і на три місяці стравні: три центнери борошна, п’ятдесят фунтів рису, стільки ж вівсяних круп, центнер сушеного конячого м’яса, сто фунтів солонини й сала, тридцять фунтів сухарів. Цього мало вистачити на подорож у шістсот льє, туди й назад.
Маленький загін з чотирьох чоловіків вирушив у дорогу. Після важкого переходу через кам’янисту пустелю вони дістались до річки Ейр, кінцевого пункту, що його досяг був Штурт у 1845 році, й, дотримуючись якомога ближче ста сорокового меридіана, подались на північ.
7 січня, під пекельним сонцем, мандрівники перейшли тропік. Часто зваблені облудними маревами, ще частіше страждаючи від спраги, що її погамувати могли тільки в час великих злив, вони йшли, вряди-годи наражаючись на кочовиків-тубільців, котрі, проте, не завдавали їм ніякого лиха. Загалом кажучи, поки що їм не довелось зазнати великих знегод, бо дорогу не перетинали ні озера, ні річки, ані гори.
12 січня на півночі забовваніли піщані горби, серед них - гора Форбе, а ще далі - пасмо кам’яних гір. Тепер просуватись стало дуже важко, мандрівники ледве брели. Верблюди не хотіли йти вперед. “Ми й досі серед гранітних гір. Верблюди аж пітніють зі страху!” - писав Берк у подорожньому щоденнику. Та, зібравшись на силах, заповзятливі дослідники дістались до берегів річки Тернер, потім до верхоріччя Фліндерса, де побував 1841 року мандрівник Шток. Ця ріка струмить між пальмовими та евкаліптовими заростями і вливається в затоку Карпентарія.
Дедалі частіше траплялися багнища, котрі свідчили: вже близько океан. Один верблюд загинув у драгві, решта затялися й не хотіли рухатись далі. Кінгові й Грею довелось залишитися з ними. Берк і Вілс знову рушили на північ; подолавши численні перепони, що про них лише побіжно згадується в їхніх дорожніх нотатках, вони добралися до болотяних низин, котрі під час морського припливу затоплює вода. А втім, їм так і не судилося побачити океану. Це було 11 лютого 1861 року.
- Отже, ці сміливці не спромоглися пройти далі? - спитала Гелена.
- Ні, - відповів Паганель, - хисткий болотяний ґрунт тікав їм з-під ніг, і вони мусили повернутися до форту Вілс. Сумне це було повернення, скажу я вам! Виснажені, охлялі, вони ледве доплентались до Кінга й Грея. Відціль експедиція вирушила на південь уже знайомою дорогою, прямуючи до Куперс-Крику.
Ми не знаємо достоту всіх труднощів, небезпек, всіх страждань, що їх довелося зазнати дослідникам, бо в їхніх щоденниках бракує записів. Але подорож, безперечно, була жахлива.
І справді, наприкінці квітня в долину ріки Купер прийшло тільки троє: Грей не витримав всіх злигоднів і помер. Полягло четверо верблюдів. Проте, якби Беркові пощастило добратися до форту Вілс, де чекали на нього Браге й чималі запаси харчів, він і його товариші були б врятовані. Вони напружили всі сили, тяглися з останнього ще кілька день і 21 квітня врешті вгледіли огорожу укріплення, вони дістались до нього! Але... цього самого дня, по п’ятьох місяцях марного очікування, Браге пішов з форту Вілс.
- Пішов! - вигукнув Роберт.
- Так, пішов! Він вирушив того ж дня - рокований збіг обставин! Записку, котру залишив Браге, датовано сімома годинами раніше. Годі було сподіватися його наздогнати. Покинуті напризволяще бідолахи трохи підживилися харчами, що їх знайшли на складі. Але вони не мали жодних транспортних засобів, а до Дарлінга залишалось ще сто п’ятдесят льє.
Тоді Берк, усупереч Вілсовій думці, вирішує добиратись до австралійських поселень, розташованих під горою Гопелес, за шістдесят льє від форту Вілс. Вони вирушають. Один з двох останніх верблюдів утопився в баговинні якоїсь притоки Куперс-Крику, другий так ослаб, що не міг зробити й кроку; верблюда довелось забити й з’їсти. Та невдовзі всі запаси скінчилися. Горопахи змушені живитися нарду, водяною рослиною, що має споживне листя. Вони не наважуються віддалитися од річки Купер, щоб не залишитися без води, взяти ж її з собою нема в чому. Пожежа знищила їхню хижку, все дорожнє майно. Вони приречені! Їм залишається тільки померти!
Берк покликав до себе Кінга й сказав йому: “Мені залишилось жити кілька годин; ось мій годинник і дорожній щоденник. Я хочу, щоб ви, коли я помру, вклали в мою правицю пістолет і залишили мене там, де я лежатиму, не ховаючи в землю”. Берк не мовив більш ані слова й помер наступного ранку, о восьмій годині. Кінг наче стерявся з розуму й кинувся у розпачі розшукувати тубільців. Коли він повернувся, то побачив: Вілс також сконав. Кінгові дали притулок тубільці, де його й знайшла у вересні експедиція Говіта, що її відрядили на розшуки Берка в той самий час, як і експедиції Ленсборо й Мак-Кінлея. Отож з чотирьох дослідників, що перетинали Австралійський суходіл, залишився живий тільки один.
Паганелева розповідь завдала всім жалю. Кожен мимоволі думав про капітана Гранта, що блукав, можливо, як Берк і його товариші, в нетрях цього згубного суходолу. Чи ж спромігся він уникнути тих страждань, котрі судилися відважним піонерам науки? Це зіставлення було таке природне, що на очі Мері Грант набігли сльози.
- Батьку мій, сердешний мій батьку! - прошепотіла вона.
- Міс Мері, міс Мері! - схвильовано скрикнув Джон Манглс- Такі випробування випадають на долю лише тих, хто наважується добутися аж у глиб суходолу! Капітан Грант, як і Кінг, опинився в тубільців, і, як Кінга, його буде врятовано! Ваш батько ніколи не потрапляв у такі жахливі обставини!
- Ніколи, - ствердив Паганель, - і я знову кажу вам,, люба міс Мері, що австралійці народ гостинний.
- Хай вас почує небо! - відповіла молода дівчина.
- Ну, а Стюарт? - запитав Гленарван, аби відвернути друзів од сумних думок.
- Стюарт? - озвався Паганель. - О, Стюарт був щасливіший, і його ім’я уславлено в австралійських літописах. 1848 року Джон Мак-Дуаль Стюарт, ваш співвітчизник, друзі, пустився у першу свою подорож, супроводячи Штурта по пустельних просторах на північ од Аделаїди. 1860 року, тільки з двома супутниками, він намагався, але марно, пробратися в глиб Австралії. Та він був не з тих, хто занепадав духом. 1 січня 1861 року він вийшов з Чемберс-Крику, ведучи за собою одинадцять сміливців, і зупинився за кілька льє від затоки Карпентарія; але йому не стало харчу, і він повернувся до Аделаїди, так і не перетнувши цей небезпечний суходіл. Проте він наважився ще раз спробувати щастя й організував третю експедицію, що цього разу мала досягти за всяку ціну так палко бажаної мети.
Парламент Південної Австралії гаряче підтримав цей намір і ухвалив видати Стюартові дві тисячі фунтів стерлінгів. Стюарт ретельно готувався до третьої подорожі, спираючись на свій попередній досвід мандрівника-дослідника. До нього приєднались його друзі - природник Вотергоуз, Фрінг, Кеквік і колишні супутники Вудфорд, Олд та інші, разом - десятеро чоловік. Вони взяли з собою двадцять бурдюків З американської шкіри місткістю у сім галонів води кожний, і 5 квітня 1862 року досягли басейну Ньюкасл-Вотерс, перетнувши вісімнадцяту паралель саме там, де зупинився був Стюарт. Відтепер експедиція дотримувалася приблизно сто тридцять першого меридіана, тобто відходила на сім градусів на захід од маршруту Берка.
Басейн Ньюкасл-Вотерс мав правити за базу майбутніх досліджень. Стюарт, опинившись серед густих лісів, марно намагався пробратись на північ і північний схід. Так само невдалі були спроби дістатися до річки Вікторії на заході; непроходимі хащі чагарників перетяли всі шляхи.
Тоді Стюарт вирішив обрати для свого табору інше місце і переніс його трохи далі на північ, поблизу Говерових боліт. Потім, прямуючи на схід, він натрапив серед зелених рівнин на ручай Дейлі й піднявся по його течії щось на тридцять миль.
Місцевість дедалі кращала й стала прегарна; розкішні пасовища могли б звеселити й збагатити кожного скватера. Евкаліпти тут сягали дивовижної висоти. Стюарт ішов, замилуваний; він добрався до річок Стренгвей і Ропер-Крик, яку відкрив Лейхард. Річки струміли серед пальмових гаїв, гідних цього чарівного тропічного краю. Тут жили тубільні племена, вони гостинно зустріли мандрівників.
Відціль експедиція повернула на північний захід, розшукуючи у піскуватих і вкритих гірськими залізистими породами ґрунтах джерело невеличкої річки Аделаїди, що впадала в затоку Ван-Дімена. Дослідники йшли по Арнхей-мовій землі крізь зарості дикої капусти, бамбуків, сосни й панданусів. Річище Аделаїди ширшало, береги ставали вологішими, болотистими; море було близько.
У вівторок, 22 червня, експедиція стала табором серед боліт Фріш-Вотер, украй знесилена незліченними струмками, котрі безнастанно перерізали їй дорогу. Стюарт відряджає трьох своїх супутників на розшуки зручніших шляхів. Назавтра, то обминаючи непрохідні водоймища, то загрузаючи в драговинні, він вибрався на плоскогір’я, поросле травою й купами камедних і якихось інших з волокнистою корою дерев. У повітрі кружляли зграї диких гусей, ібісів і невідомих дуже полохливих водяних птахів. Тубільців поблизу не було й знаку, лише струмочки диму вдалині вказували на місця їхніх кочовищ.
24 липня, через дев’ять місяців по від’їзді з Аделаїди, Стюарт вирушив о 8 годині 20 хвилин на північ, поспішаючи того самого дня дійти до океану. Місцевість положисто йшла вгору, земля рясніла уламками залізної руди й скелями вулканічного походження, дерева дедалі дрібнішали, прибираючи вигляду приморських рослин. Раптом перед дослідниками розіслалась широка наносна долина, облямована густим чагарником. Стюарт ясно почув гомін океанських хвиль, але нічого не сказав своїм супутникам. Вони заглибились у зарості дикого винограду, продираючись крізь гущавину сплетених між собою пагінців.
Стюарт ступив ще кілька кроків і опинився на березі Індійського океану.
“Море! Море!” - закричав зачудований Фрінг. Надбігли інші й гучним радісним “слава!” привітали Індійський океан.
Отак Австралійський суходіл було перейдено вчетверте. Стюарт обмив ноги, руки й лице в хвилях Індійського океану, як він пообіцяв губернаторові Річарду Макдоналю, й повернувся в долину, вирізавши на дереві ініціали Д. М. Д. С.
Табором стали поблизу струмка з чистою джерельною водою. Наступного дня Фрінг пішов розвідати, чи можна підійти з південного заходу до гирла річки Аделаїди. Але від цього наміру довелось відмовитись, бо скрізь ґрунт був надто багнистий і коні неминуче б загрузли.
Тоді Стюарт вибрав на галявині високе дерево, обрубав на ньому долішні гілки, а на вершечку підніс австралійський прапор. На стовбурі дерева вирізьблено слова: “Рий землю з південного боку на відстані одного фута”. І якщо будь-коли мандрівник розкопає землю в указаному місці, він знайде там бляшану скриньку, а всередині - документ, котрого кожне слово навічно врізалося мені в пам’ять:
“Велике дослідження і перехід з півдня на північ Австралії.
Дослідники, на чолі з Джоном Мак-Дуаль Стюартом, дістались до цього місця 25 липня 1862 року, перейшовши всю Австралію від Південного моря до берегів Індійського океану й перетнувши середину суходолу. Вони залишили міста Аделаїду 26 жовтня 1861 року, а останнє поселення колонії в північному напрямку - 21 січня 1862 року. В пам’ять цієї щасливої події вони підняли тут австралійський стяг з накресленим на ньому йменням керівника експедиції. Все гаразд. Боже, захисти королеву!”
Нижче стоять підписи Стюарта і його супутників.
Так було увічнено цю видатну подію, що мала відгомін у всьому світі.
- І ці відважні люди знов зустрілись зі своїми друзями на півдні? - спитала леді Гелена.
- Так, пані, всі, - відповів Паганель. - Але їм довелось зазнати жорстоких випробувань. Найдужче постраждав Стюарт. Коли він вирушив у поворотну путь до Аделаїди, здоров’я його було дуже підірване скорбутом. На початку вересня його недуга стала так швидко розвиватись, що Стюарт уже не сподівався дістатися до заселених місць. Він не мав сили триматися в сідлі й рухався вперед, лежачи на ношах, підвішених межи двох коней. Наприкінці жовтня він став харкати кров’ю й зовсім охляв. Щоб підтримати його бульйонами, забили коня. 28 жовтня Стюарт відчув, що помирає, але настала рятівна криза, і він оговтався. Десятого грудня маленький загін досяг першого поселення.
17 грудня Стюарт в’їхав до Аделаїди; мешканці з захватом його вітали. Але здоров’я його так разладналось, що невдовзі, одержавши велику золоту медаль Географічного товариства, він вирушив на судні “Інд” на батьківщину, до своєї любої Шотландії, де ми його побачимо, коли повернемось з Австралії.
- Цій людині, - мовив Гленарван, - властива була надзвичайна енергія духу, що переважала її фізичні сили і спонукала на великі подвиги. Шотландія має право пишатися своїм сином.
- А після Стюарта спромігся будь-хто з мандрівників зробити нові відкриття? - спитала Гелена.
- Так, пані, - відповів Паганель. - Я вже називав вам ім’я Лейхардта. Цей мандрівник ще в 1844 році провів видатні дослідження в північній Австралії. 1848 року він спорядив другу експедицію, на північний схід. Сімнадцять років про нього нічого не було чути. Торік відомий ботанік доктор Мюллер з Мельбурна організував збір громадських коштів на спорядження експедиції з метою розшукати Лейхардта. Гроші швидко зібрали, й загін відважних скватерів під командою розумного й рішучого Мак-Інтайра вирушив 21 червня 1864 року з Парао. Зараз, коли я вам про це кажу, експедиція Мак-Інтайра, напевно, зайшла вже далеко в глиб країни. Хай же йому щастить, побажаємо йому, як і нам, знайти дорогих друзів!
Так закінчив географ свою розповідь. Година була пізня. Всі подякували Паганелеві й за кілька хвилин уже міцно спали, тільки птах-дзиґарі, сховавшись у листі білого камедного дерева, чітко відбивав секунди цієї безтурботної ночі.
Розділ XII
ЗАЛІЗНИЦЯ ВІД МЕЛЬБУРНА ДО СЕНДХОРСТА
Майор був невдоволений з подорожі Айртона, котрий поїхав по новаля до Блек-Пойнта. Але він жодним словом не виявив своєї особистої недовіри до цієї людини і обмежився тим, що пильно обстежив околиці річки. Навколо залягла глибока тиша. Коротка ніч швидко минула, і сонце знову засяло над обрієм.
Гленарван теж побоювався, але тільки одного - щоб Айртон не повернувся сам, без майстра. Адже поламаний фургон не зможе рухатись далі, і тоді б вони затримались, можливо, на кілька днів - а Гленарван нетерпеливився, прагнучи швидше досягти своєї мети, і не міг припустити й найменшого зволікання.
На щастя, Айртон не марнував ані свого часу, ані свого заходу. Він повернувся на світанку вкупі з чоловіком, який назвався ковалем із Блек-Пойнта. Це був високий на зріст кремезний паруб’яга з відразливим звірячим виразом обличчя, що, звичайно, анітрохи не привертало до нього. Та це, зрештою, було байдуже, аби лише він тямив у своєму ремеслі. Він майже весь час мовчав і не розтуляв рота для марних слів.
- Він добрий коваль? - спитав Джон Манглс боцмана.
- Я знаю його не більше, ніж ви, капітане, - відповів Айртон. - Побачимо.
Коваль узявся до роботи. Він знав діло, і це зразу було видно з того, як він полагодив передок фургона. Працював він спритно, виявляючи неабияку силу. Майор примітив, що на зап’ястках шкіра в нього сильно роз’ятрена й немов кільцем чорнуватої запеклої крові охоплює руку. Це свідчило про недавнє поранення, котре зовсім кепсько приховували рукава поганенької вовняної сорочки.
Мак-Наббс запитав коваля, відкіля в нього ці виразки, що, мабуть, дуже боліли.
Але той не відповів і мовчки працював далі.
За дві години фургон було полагоджено. Гленарванового коня коваль підкував дуже швидко. Він приніс з собою готові нові підкови. Підкови малу одну особливість - неоковирний відбиток трилисника, і це не сховалось від пильного майорового ока. Мак-Наббс звернув на це увагу Айртона.
- То тавро Блек-Пойнта, - відповів боцман. - По ньому знаходять коней, що тікають з стоянки, й одрізняють їх од чужих.
Підкувавши коня, коваль одержав винагороду й пішов, не сказавши за весь час і чотирьох слів.
За півгодини мандрівники були вже в дорозі. Крізь заслони мімоз обабіч шляху виднілись широкі простори, що їх слушно називали “опен плейн” - “відкрита рівнина”. Між кущами у високій траві, біля огорож, куди заганяли численні отари, скрізь валялись уламки кварцу й залізистих гірських порід. Ще далі за кілька миль колеса стали глибоченько вгрузати у вологий ґрунт, де весело дзюркотали звивисті струмки, сховані в заростях височенного комишу. Потім проминули кілька великих лагун, що всихали на сонці. Подорожували без перешкод і, слід додати, не нудьгували.
Леді Гелена по черзі запрошувала вершників до себе в гостину - адже вітальня її була затісна. Кожен відпочивав тут од верхової їзди й водночас втішався розмовою з цією милою жінкою. Гелена й Мері з чарівною гостинністю приймали відвідувачів у своєму рухливому домі. В цих щоденних запросинах, звичайно, не забували й Джона Манглса, і, слухаючи його дещо серйозну розмову, жінки анітрохи не нудились. Навпаки.
Посуваючись отак уперед і вперед, загін перетяв навкіс поштовий тракт з Крауленда до Горсгема, дуже курну дорогу, якою навіть не ходять люди. Проминувши кілька невисоких кряжів на кордоні округи Тальбот, зупинились увечері за три милі від Меріборо. Сіялась дрібна мжичка, що в будь-якій іншій країні наскрізь промочила б ґрунт; але тут повітря так жадібно вбирало вологу, що мандрівники зовсім не відчули дощу.
Наступного дня, 29 грудня, їхали повільніше, бо шлях пролягав крізь пагористий край - справжню Швейцарію в мініатюрі. Раз у раз доводилось після узвозу спускатися в долину і знову дертися на гору, до того ж фургон добряче підтрушувало. Мандрівники частину дороги йшли пішки й були з того вельми задоволені.
Об одинадцятій годині дісталися до Карлсбрука, доволі великого міста. Айртон стояв на тому, щоб обминути його, аби виграти час, і Гленарван погодився на це. Але Паганелеві, завжди жадібному на все нове, конче забажалось відвідати Карлсбрук. Ніхто не перечив, і фургон поволі поїхав далі.
Паганель, за вже усталеним звичаєм, узяв з собою Роберта. Їхні відвідини тривали недовго, але й цього часу вистачило, аби скласти собі чітку уяву про австралійські міста. Тут був банк, суд, базар, школа, церква і близько сотні навдивовижу однакових цегляних будиночків. Місто, розплановане за англійською методою, мало форму правильного чотирикутника, котрий перетинали рівнобіжні вулиці. Все було дуже просто, але ніщо тут не звеселяло око. Коли місто збільшується, вулиці його довшають, все одно як штанці дитини, що зростає, і первісна одноманітна симетрія анітрохи не порушується.
На вулицях панувало велике пожвавлення - прикмета, характерна для цих недавно створених міст: в Австралії вони ростуть, наче ті дерева під теплим сонячним промінням. Заклопотані справами люди сновигали туди-сюди; гендлярі золотом юрмились навколо збутових контор, куди коштовний метал, під охороною місцевої поліції, довозили з заводів Бендіго і з гори Олександр. Весь цей люд, пойнятий жадобою поживи, так глибоко поринув у власні справунки, що двоє чужинців проїхали непомітно крізь метушливий натовп, не привернувши до себе нічиєї уваги.
Оглянувши за годину місто, Паганель і Роберт наздогнали своїх супутників серед ретельно оброблених нив. За нивами простяглись широкі луки, що їх називають тут “Low level plains”
Книга: Жуль Верн. ДІТИ КАПІТАНА ГРАНТА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
