Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жуль Верн. ДІТИ КАПІТАНА ГРАНТА
[76], де паслися незліченні отари й стриміли чабанські хижки. Потім раптово, як це властиво австралійській природі, виникла пустеля. Сімпсонові горби й гора Торангувер визначали тут південний кордон округи Лоддон під сто сорок четвертим градусом довготи.
Мандрівники досі не зустрічали тубільних племен, котрі живуть, як первісні люди. Гленарванові вже спадало на думку, чи не бракує в Австралії; австралійців так само, як бракувало індіянців у аргентинсьйих пампах. Але Паганель сказав йому, що на цій широті дикі племена блукають звичайно поблизу річки Муррей, за сто миль на схід.
- Ми наближаємось до країни золота, - повідомив учений. - Менш ніж за два дні прибудемо до багатющого району гори Олександр, саме туди 1852 року ринула навала шукачів золота. Тубільці змушені були відступити в глиб країни, в пустелі. Самі не помічаючи того, ми перебуваємо зараз в цивілізованій країні; іще до вечора наш шлях перетне залізнична колія, що сполучає Муррей з океаном. Чи ж потрібно казати вам, друзі: залізниця в Австралії видається мені явищем незвичайним!
- А чому ж, Паганелю? - спитав Гленарван.
- Чому? Бо ж вона не в злагоді з оточенням. Я добре знаю, ви, англійці, звикли колонізувати віддалені володіння, ви запроваджуєте телеграф і всесвітні виставки в Новій Зеландії, ви вважаєте це за звичайнісіньку річ! Але це бентежить розум француза, такого, як я, і перевертає шкереберть всі його уявлення про Австралію.
- Мабуть, тому, що ви бачите минуле країни, а не її сучасне, - сказав Джон Манглс.
- Ваша правда, - відповів Паганель. - Але паровоз, що мчить гуркочучи крізь пустелю, хмари диму, що клубочать-ся у вітті мімоз і евкаліптів, єхидни, качконоси й казуари, що тікають від кур’єрських поїздів, дикуни, котрі о третій тридцять сідають до експресів і їдуть з Мельбурна до Кантона, Каслмейна, Сендхорста або в Ічука, - ось що вразить кожного, хто б він не був, тільки не англійця чи американця. Од вашої залізниці з пустелі геть відлітає поезія.
- Хай так, - мовив майор, - але в країні їй на зміну йде технічний поступ.
Потужний свист перервав суперечку. До залізниці залишалося близько милі. Паровоз, йдучи малою швидкістю з півдня, зупинився саме на перехресті залізничної колії та дороги, якою їхав фургон. Залізниця, як і казав Паганель, з’єднувала столицю провінції Вікторія з найбільшою в Австралії річкою Муррей. Ця могутня ріка, відкрита Штуртом 1828 року, бере свій початок в Австралійських Альпах; збагатившись водами приток Лаклан і Дарлінг, вона тече вздовж північного кордону провінції Вікторія й вливається в затоку Енкаунтер, поблизу Аделаїди. Муррей струмить через багаті й родючі землі, і, завдяки зручному залізничному сполученню з Мельбурном, уздовж його течії множаться господарства скватерів.
Цю залізничну лінію тоді експлуатували на ділянці в сто п’ять миль між Мельбурном і Сендхорстом, обслуговуючи Кайнтон і Каслмейн. Будівництво дороги тяглося далі на сімдесят миль аж до Ічука, столиці провінції Ріверіна, заснованої цього ж таки року на березі Муррею.
Тридцять сьома паралель перетинала колію на кілька миль вище Каслмейна, біля Кемлен-Бріджа, мосту, що перекинувся через річку Люттон, одну з численних приток Муррею.
Саме туди Айртон і поправував фургона; попереду учвал скакали вершники. Їх спонукала й збуджена цікавість. Сюди сунула величезна юрба людей. Мешканці навколишніх поселень покинули домівки, чабани залишили отари; підступи до колії захрясли народом. “До залізниці! До залізниці!” - лунало звідусіль.
До такого шарварку спричинилась, певно, якась поважна подія, можливо, катастрофа.
Мандрівники пустили коней щодуху и за кілька хвилин були вже біля Кемден-Бріджа. Тут вони одразу зрозуміли причину цього збіговища.
Сталася жахлива катастрофа. Це було не зіткнення поїздів ні, - поїзд зійшов з рейок, і все полетіло шкереберть у воду, як то транляється під час великих аварій на американських залізницях. Річка, що її оперізував залізничний міст, була захаращена уламками вагонів і паровоза. Чи то міст проломився, чи, може, щось скинуло поїзд із колії, але паровоз і п’ятеро вагонів із шістьох опинились у річищі Люттону. Тільки останній вагон чудом урятувався, бо роз’єднались його ланцюги. Він стояв на колії за метр од провалля. Внизу страхітливим громаддям купчилися почорнілі понівечені вісі, пожолоблені частини вагонів, покручені рейки, обвуглені шпали. Шматки парового казана порозкидало навсібіч. З цієї купи розчавлених уламків де-не-де вихоплювалося полум’я й закрутки пари, змішані з клубами чщ ного диму. Після жахливої катастрофи ще жахливіша гиі жежа! Повсюди виднілись заюшені кров’ю місця, лежали ві дірвані руки й ноги, покалічені обпалені трупи. Ніхто в зважувався підрахувати, скільки нещасних поховано пі, уламками.
Гленарван, Паганель, майор, Джон Манглс змішались натовпом, дослуховуючись до розмов, що точилися навколо Декотрі прилучилися до рятувальних робіт і кожен силкувався знайти причину лиха.
- Поламався міст, - казали одні.
- Де там поламався! - заперечували інші. - Поглянь лишень, він і тепер цілісінький. Просто його забули звести, коли підходив поїзд, та й край.
Справді, це був розвідний міст, що пропускав річкові судна. Невже сторож, через непростиму недбалість, забув з’єднати міст, і поїзд, що мчав повним ходом, раптом опинився перед проваллям і звалився у річку? Цілком імовірно, бо коли половина мосту, вщент розбита, лежала під уламками вагонів, то друга, відведена на протилежний берег, досі висіла на своїх зовсім непошкоджених ланцюгах. Безперечно, лихо скоїлось через недогляд сторожа.
Нещастя з експресом № 37, що вийшов із Мельбурна об одинадцятій годині сорок п’ять хвилин вечора, сталося вночі, якраз за двадцять п’ять хвилин після зупинки в Каслмейні, о третій п’ятнадцять. Щойно пасажири й обслуга останнього вагона кинулися шукати допомоги, але телеграф не працював - стовпи лежали долі. Тому представники міського уряду з Каслмейна прибули на місце катастрофи тільки через три години. О шостій розпочали рятувальні роботи під керівництвом головного інспектора колонії й загону полісменів на чолі з офіцером. На поміч їм прийшли скватери зі своїми людьми. Насамперед заходилися гасити вогонь, що з неймовірною швидкістю поглинав купи уламків. На схилах насипу лежало декілька трупів, покалічених і спотворених так, що й пізнати не можна. Годі було й думати про те, щоб витягти з цього пекла хоч би одну живу істоту. Вогонь хутко завершив справу страшної руйнації. З усіх пасажирів - а ніхто не знав, скільки їх було, - залишились живими тільки десятеро - тих, що їхали в останньому вагоні. Управління залізниці відрядило по них спеціальний паровоз, аби повернути їх до Каслмейна.
Тим часом лорд Гленарван відрекомендувався головному інспекторові й зайшов із ним та поліцейським офіцером у розмову. Офіцер був високий на зріст, худорлявий, незворушно спокійний чоловік. Коли він і був здатний на будь-які почуття, то вони аж ніяк не відбивались на кого байдужому виду. Перед цим непоправним лихом він стояв, як математик перед завданням, котре треба розв’язати, знайшовши невідоме число. На Гленарванові слова: “Яке страшне нещастя!” - він спокійно відказав:
- Гірше, ніж нещастя, сер.
- Гірше? - вигукнув Гленарзан, неприємно вражений цими словами. - Що ж може бути гірше за нещастя?
- Злочинство, - так само спокійно відповів офіцер.
Гленарван, не сперечаючись про слушність цього висновку, повернувся до головного інспектора, запитуючи його поглядом.
- Так, сер, - озвався той, - розслідування переконало нас у тому, що біда скоїлась внаслідок злочину. Останній багажний вагон пограбовано. На пасажирів, які зосталися живими, напала зграя з п’яти чи шести бандитів. Очевидно, міст не було зведено умисне. Зіставляючи ці обставини із зникненням сторожа, можна не сумніватися - негідник був у змові з грабіжниками.
Поліцейський офіцер, почувши цей висновок головного інспектора, похитав заперечливо головою.
- Ви не поділяєте моєї думки? - спитав його головний інспектор.
- Ні, щодо співучасті сторожа.
- Проте, - зауважив головний інспектор, - тільки за умови співучасті сторожа можна звинувачувати в злочині тубільців, які блукають поблизу Муррею. Без допомоги сторожа ці дикуни не розвели б мосту, бо ж вони нічогісінько не тямлять в його механізмові.
- Цілком слушно, - погодився поліцейський офіцер.
- До того, - вів далі головний інспектор, - за свідченням одного власника судна встановлено: коли він проминув о десятій годині сорок хвилин Кемден-Брідж, то міст, згідно з правилами, було знову зведено.
- Достеменно так.
- Отже, участь сторожа в змові мені видається незаперечно доведеною.
Поліцейський офіцер знову похитав головою на знак
- То ви заперечуєте причетність тубільців до цього злочину? - спитав його Гленарван.
- Цілковито.
- Хто ж тоді винен?
У цю мить за півмилі відсіль по горішній течії Муррею розлігся голосний гомін. Натовп, що сунув відтіля, зростав щохвилини. Невдовзі він наблизився. В середині юрби двоє чоловіків несли труп. Це було вже задубіле тіло залізничного строжа. Лезо кинджала влучило йому в самісіньке серце. Вбивці відтягли тіло якомога далі від Кемденського мосту, без сумніву, прагнучи збити поліцію з пантелику під час її перших розшуків. Ця знахідка стверджувала здогади поліцейського офіцера. Тубільці аж ніяк не були причетні до злочину.
- Людям, що утяли цю штуку, певна річ, не первина отака забавка.
Кажучи так, офіцер показав ручні кайданки - дві залізні обручки, скріплені між собою заскочкою.
- Невдовзі, - додав він, - я матиму втіху запропонувати їм цей браслет як новорічний подарунок.
- То ви підозрюєте...
- Тих, хто “безкоштовно подорожує на суднах її величності”.
- Як? Каторжників? - вигукнув Паганель, що зрозумів цю метафору, вживану в австралійських колоніях.
- А я гадав, - зауважив Гленарван, - що засланці не мають права жити в провінції Вікторія.
- Ну то й що? - озвався поліцейський офіцер. - Коли вони його не мають, то самі собі здобувають. Буває, їм поталанить утекти, і я ладен заприсягтися, що злочинці прибули сюди простісінько з Пертської каторги. Та вони не загаються туди повернутися, будьте певні.
Головний інспектор схвальним жестом ствердив слова поліцейського офіцера. Тут саме до залізничного перехрестя під’їхав фургон. Гленарван, бажаючи приховати від жінок жахливе видовище, попрощався з головним інспектором і подав знак своїм друзям йти за ним.
- Що б там не було - ми не можемо через це нещастя перервати нашу подорож, - сказав він.
Підійшовши до фургона, Гленарван повідомив леді Гелену про нещастя на залізниці, але й словом не прохопився про злочинство. Змовчав він і про те, що в країні діє зграя каторжників, поклавши собі сповістити про це тільки Айрто-на. По тому маленький загін переїхав колію за кілька сотень метрів вище мосту й подався на схід своїм звичним шляхом.
Розділ ХІІІ
ПЕРША НАГОРОДА З ГЕОГРАФІЇ
За дві милі від залізниці, як природна межа рівнини, підносились, чітко вимальовуючись на виднокрузі, кілька подовжистих горбків. Незабаром фургон заглибився між вузькі покручені ущелини. Ця звивиста дорога вивела подорожніх до чарівної долини, де, розкидані навкруг невеличкими гайками, розкішні дерева буяли в своїй справді тропічній красі. Поміж них вирізнялися чудові казуарини, що немов перейняли від дуба могутній стовбур, від акації - запашні квітучі грона, від сосни - жорстку синьо-зелену глицю. З їхніми вітами спліталися химерні конусуваті верховини напрочуд струнких банксій - “banksia latifolia”. Великі кущі зі звислим долі гіллям скидались на зелені водоспади, що немов струміли через вінце повних ущерть водоймищ.
Очі в захваті блукали серед цих чудес, не знаючи, на чому зупинитися.
Мандрівники затримались на часинку. Айртон за наказом леді Гелени спинив биків. Величезні колеса перестали рипіти по кварцовому піску. Під деревами розлягались широкі зелені килими, тільки якісь невеличкі прямокутні горбики визначали на них доволі чіткі квадрати, котрі нагадували шахівницю. Паганель, глянувши на ці зелені бугорки, на поетичне відлюддя, одразу збагнув, що перед ними - місця довічного спочинку. Він пізнав чотирикутні могили тубільців, чиї останні сліди губились нині в густій траві і лише зрідка траплялись на очі подорожнім.
- Сади смерті! - сказав він.
Безперечно, перед очима мандрівників лежало тубільне кладовище, але таке свіже, таке тінисте й знадливе, його так звеселяли зграйки пустотливих пташок, що воно не навіювало смутку. Його залюбки можна було взяти за сад Едема тих часів, коли на землі ще не знали смерті. Здавалось, кладовище було створено на втіху живим. Але ці могили, що їх з побожною шанобливістю колись доглядали дикуни, тепер зникали під нестримним наступом буйної трави. Завоювання Австралії змусило тубільців покинути землі, де спочивали їхні предки, а колонізація віддавала ці долини смерті на поталу худобі, перетворюючи їх на пасовища. Ось чому такі сади-гайки зустрічаються зовсім зрідка, й багато разів нога байдужого мандрівника ступала по землі, яка ховала нещодавно вигибле покоління!
Паганель і Роберт, випередивши всіх, заглибилися в затінок доріжок між могилами. Вони розмовляли й просвіщали один одного, бо ж географ запевняв, що він знаходить багато чого цікавого в бесідах молодого Гранта. Та невдовзі Гленарван спостеріг, що вони зупинились, потім позлазили з коней і схилились долі. Їхні промовисті жести свідчили, Що вони надибали щось вельми цікаве.
Айртон гукнув на биків, і незабаром фургон наздогнав своїх двох друзів. Причина їхньої зупинки й подиву зразу стала очевидна: під гіллям чудової банксії солодко спала дитина, восьмирічний хлопчик - тубілець у європейському одязі. Характерні риси його зовнішності - кучеряве волосся, майже чорна шкіра, плескатий ніс, товсті губи й надто довгі руки - все показувало, що він був родом з Центральної Австралії. Та лице в хлопчика було кмітливе; певна річ, юний австралієць уже закуштував європейської освіти й культури.
Гелена, жваво зацікавлена хлопченям, вийшла з фургона, і небавом мандрівники оточили маленького тубільця, що досі міцно спав.
- Бідолашне дитя, - мовила Мері Грант, - невже воно загубилося в цій пустелі?
- А я гадаю, - відповіла Гелена, - що він прийшов десь здалеку, аби відвідати ці сади смерті. Напевно тут поховані ті, кого він любив!
- Його не можна так залишити! - сказав Роберт. - Адже він тут один-однісінький і...
Жалісливі Робертові слова перервав раптовий рух маленького австралійця, що, не прокидаючись, повернувся на другий бік. На превелике диво, в нього на плечах побачили табличку, де було написано:
Толіне. Припроваджується до міста Ічука під наглядом залізничного кондуктора Джефрі Сміта. Вартість проїзду сплачено.
- Ось вони, англійці! - вигукнув Паганель. - Виряджають дитину, наче посилають пакунок, надписують на ній адресу, немов на конверті! Мені казали про це, та я не йняв віри.
- Сердешне маля! - мовила Гелена. - Чи не їхав він, бува, у тому поїзді, що звалився біля Кемден-Бріджа? Може, його батьки там загинули, й він тепер зостався в світі сиротою!
- Не думаю, - сказав Джон Манглс. - Цей плакат з написом показує, навпаки, що він подорожує сам.
- Він прокинувся, - зауважила Мері Грант.
Справді, дитина просиналася. Вона помалу розплющила очі й зараз же знову їх заплющила, засліплена денним світлом. Гелена взяла хлопчину за руку. Він підвівся й здивовано глипнув на людей, що стояли навколо.
В першу хвилину на дитячому виду з’явився страх, але присутність Гелени, як видно, його заспокоїла.
- Ти розумієш по-англійському, серденько? - спитала молода жінка.
- Розумію і розмовляю, - відповів хлопчик рідною мовою мандрівників, але з дуже помітним акцентом.
Його вимова нагадувала вимову французів, коли вони говорять по-англійському.
- Як тебе звати? - спитала Гелена.
- Толіне, - відповів юний австралієць.
- О, Толіне! - вигукнув Паганель. - Якщо я не помиляюсь, по-австралійському це означає “деревна кора”.
Толіне ствердно хитнув головою і знову став роздивлятися на мандрівниць.
- Відкіля ти їдеш? - розпитувала його далі Гелена.
- З Мельбурна, я їхав у Сендхорстському поїзді.
- Ти був у тому поїзді, що зазнав аварії біля Кемденського мосту? - запитав Гленарван.
- Так, пане, - відповів Толіне, - але біблійний бог мене врятував.
- Ти подорожуєш сам?
- Сам. Превелебний отець Пакстон доручив мене Джефрі Сміту, та бідолашний кондуктор загинув.
- У цьому поїзді ти, крім нього, нікого не знав?
- Нікого, пане, але бог дбає про дітей і ніколи не залишає їх у біді.
Толіне говорив таким, щирим зворушливим голоском, що розчулив усі серця. Коли він згадував бога, мова його ставала поважна, очі починали блищати, в усьому відчувалась палка віра, яка гніздилася в цій дитячій душі. Релігійний запал в створінні такого ніжного віку пояснювався просто. Дитина була з числа тих молодих тубільців, котрих англійські місіонери охрестили й виховали в суворих обрядах і звичаях методистської церкви. Охайний вигляд хлоп-Ця, темне вбрання, поважні відповіді робили його схожим на маленького панотця.
Але куди простував хлопчина, чому він покинув Кемден-Брідж? Про це й спитала його Гелена.
- Я повертаюсь до свого племені в Лаклан, - відповів хлопчик. - Мені хочеться побачити своїх родичів.
- Вони австралійці? - спитав Джон Манглс.
- Австралійці з Лаклану, - відповів Толіне.
- В тебе є батько, мати? - спитав Роберт Грант.
- Є, брате мій, - відповів Толіне, простягаючи йому руку.
Роберта так зворушило це слово, що він поцілував маленького австралійця, й хлопчики одразу стали друзями.
Тим часом мандрівники, зацікавлені відповідями маленького дикуна, один за одним посідали навколо, щоб його послухати. Сонце за високими деревами вже схилялось до обрію. Місце здавалось вигідне для. зупинки, а кілька зайвих миль, що їх можна було зробити ще до вечора, важили небагато, - отож Гленарван дав наказа стати тут табором на ніч. Айртон розпряг биків, спутав і пустив пастися, як їм заманеться. Напнули намета. Олбінет подав вечерю. Толіне погодився взяти в ній участь, хоч і з певними церемоніями, дарма що добре зголоднів. Посідали до столу, обидва хлопчики поруч. Роберт вибирав ласі шматочки й пригощав свого нового приятеля, а Толіне приймав їх з боязким і чарівним збентеженням.
Точилася жвава розмова. Всі цікавилися хлопчиком, всі розпитували. Кожному хотілося взнати його історію. Вона була нескладна. Доля Толіне - звичайна доля тих бідолах-тубільців, котрих ще в ранньому дитинстві сусідні з колоніями племена віддавали на виховання благодійним товариствам. Австралійці мають лагідну вдачу. Вони не виявляють до англійських загарбників тої лютої ненависті, що властива новозеландцям і ще, може, деяким племенам Північної Австралії. Тубільців можна частенько зустріти по великих міста, в Аделаїді, Сіднеї, Мельбурні, вони походжають вулицями в своєму невибагливому одязі, торгують дрібними кустарними виробами, мисливським і рибальським знаряддям, зброєю, а деякі ватажки племен, звичайно, з економічних міркувань, охоче дозволяють своїм дітям користатися вигодами англійської освіти.
Так зробили й батьки Толіне, дикуни з Лаклану, величезного краю, що простягся по той бік Муррею. Толіне вже п’ять років жив у Мельбурні й не бачився з родичами. Проте невикорінна любов до свого роду повсякчас жила в його серці, і він не злякався важкої подорожі крізь пустелю, аби знову побачити своє плем’я, можливо, розсіяне вже по країні, свою родину, напевно вже менш численну.
- А після побачення з кревними ти знову повернешся до Мельбурна, мій хлопчику? - спитала його Гелена.
- Так, пані, - відповів Толіне, дивлячись на молоду жінку з щирим захватом.
- А що ти робитимеш, коли виростеш?
- Я хочу вирвати моїх братів із злиднів і темряви, навчити їх пізнати й любити бога. Я хочу бути місіонером!
З цих палких слів в устах восьмирічного хлоп’яти насміялись би люди легковажні й глузливі; але їх серйозно сприйняли й зрозуміли поважні шотландці. Паганель, до краю зворушений, відчув щиру приязнь до маленького австралійця. Правду кажучи, спершу цей дикун в європейському вбранні не викликав у нього найменшої симпатії. Адже Паганель поїхав до Австралії не для того, щоб дивитись на австралійців у сурдутах. Він волів би бачити на них саме татуювання. “Пристойний” одяг хлопчика сплутав ці уявлення вченого. Та почувши захоплені слова Толіне, географ одмовився від свого упередження й проголосив, що став прихильником маленького австралійця. А кінець розмови між ними обернув шановного вченого на кращого друга Толіне.
Відповідаючи леді Гелені, Толіне сказав, що він учень Нормальної школи в Мельбурні, якою керує превелебний отець Пакстон.
- А чого навчають тебе в цій школі? - спитала леді Гленарван.
- Навчають закону божого, математики, географії...
- Он як, географії! - жваво вигукнув Паганель.
- Так, пане, - відповів Толіне. - Я навіть дістав першу нагороду з географії перед зимовими вакаціями.
- Ти маєш нагороду з географії, мій хлопчику?
- Ось вона, пане, - мовив Толіне, витягаючи з кишені якусь книгу.
То була біблія в гарній палітурці. На першій сторінці стояв напис: “Нормальна школа в Мельбурні. Перша нагорода з географії учневі Толіне з Лаклану”.
І Паганель не витримав! Австралієць, що знається на географії, це ж чудесно! Він розцілував Толіне в обидві щоки, наче сам превелебний отець Пакстон, коли роздавав нагороди. А втім, Паганель, напевне, знав: таке трапляється частенько в австралійських школах. Юні тубільці мають хист до географічної науки й залюбки її студіюють, а математику засвоюють поволі й важко.
Що ж до Толіне, йому було й невтямки, чому вчений так розчулився. Гелена пояснила хлопчикові, що Паганель - славетний географ, а до того ж - видатний професор.
- Професор географії! - вигукнув Толіне. - О, пане, попитайте мене! .
- Попитати тебе, мій хлопчику, - сказав Паганель, - та я нічого іншого й не бажаю. Саме це я й хотів зробити, попри твоє прохання. Мені дуже цікаво дізнатися, як викладають географію в Мельбурнській нормальній школі.
- А що, як Толіне візьме гору над вами, Паганелю? - сказав Мак-Наббс.
- Наді мною, секретарем Французького географічного товариства?! Де ж пак! - вигукнув Паганель і, приладнавши зручніше окуляри, випроставшись на весь свій довгий зріст, поважним голосом, як то й належить учителеві, розпочав іспит.
- Учню Толіне, встаньте!
Толіне, що стояв перед ним, не міг виконати цього наказу. Він прибрав скромну позу й очікував запитань географа.
- Учню Толіне, - мовив Паганель знову, - назвіть мені п’ять частин світу.
- Океанія, Азія, Африка, Америка й Європа, - відповів Толіне.
- Відмінно! Почнемо з Океанії, бо зараз ми тут перебуваємо. Які її головні складові частини?
- Вона складається з Полінезії, Меланезії, Мегалонезії
Книга: Жуль Верн. ДІТИ КАПІТАНА ГРАНТА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
