Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Жуль Верн. ДІТИ КАПІТАНА ГРАНТА

[81] над дверима. Господар, грубий чолов’яга з огидливим обличчям, усім своїм виглядом давав наздогад, що він сам - головний споживач джину, бренді й віскі у своєму шинку. Звичайно до нього заходили тільки подорожні скватери й пастухи, які переганяли через гори худобу.

На всі питання цей звірогляд відповідав дуже неприязно, та все ж таки його скупих слів було досить, щоб Айртон з’ясував, якої дороги йому треба держатися. Гленарван віддячив шинкареві за його поради кількома монетами й хотів уже піти, коли його увагу привернуло оголошення на стіні. Колоніальна поліція повідомляла про втечу каторжників з Пертської в’язниці та про призначення нагороди в сто фунтів стерлінгів за голову Бена Джойса.

- Безперечно, цього негідника слід повісити, - сказав Гленарван боцманові.

- І насамперед - піймати! - відповів Айртон. - Сто фунтів стерлінгів - чималенькі гроші! Він їх не вартий.

- Як на мене, то її цей шинкар - людина непевна, хоч він і наліпив повідомлення, - додав Гленарзан.

- І мені так здається, - озвався Айртон.

Гленарван укупі з боцманом повернулися до фургона. Загін попрямував туди, де дорога уривалась і далі на Люкновський перевал вів покручений вузький прохід, що перетинав навскіс гірський кряж. Стали сходити на гору.

Сходження було важке. Не раз жінки й їхні супутники мусили покидати фургона й коней та ступати на землю. Доводилось підтримувати важкий фургон, то штовхати його, то придержувати на небезпечних схилах, розпрягати биків на крутих заворотах, підкладати під колеса гальма, аби повіз не покотився назад. Частенько Айртон підпрягав у поміч бикам коней, котрі й без того потомилися дертися вгору.

Через надмірну втому чи з якоїсь іншої причини, але того дня згинув один кінь. Він раптом упав, хоч ніщо перед тим не віщувало такого лиха. То був кінь Мюльреді. Він хотів його підвести і тоді побачив - тварина мертва.

Айртон оглянув коня, що простягся на землі, й, здавалось, не міг збагнути, чого сталася ця нагла смерть.

- Напевно, в коня луснули якісь судини, - висловив припущення Гленарван.

- Очевидно, так, - підтримав його Айртон.

- Бери мого коня, Мюльреді, - сказав Гленарван, - а я сяду у фургон до дружини.

Мюльреді послухався, і маленький загін рушив далі у нелегку путь, покинувши крукам на поживу мертвого коня.

Пасмо Австралійських Альп не надто широке, його підніжжя має завтовшки щось із вісім миль. Отже, коли вибрав ний Айртоном шлях справді веде до східного схилу, то заі дві доби мандрівники переберуться через перевал. Всі труднощі й перешкоди залишаться тоді позаду й не зустрінуться вже до самого моря.

10 січня мандрівники досягай найвищої точки перевалу на висоті двох тисяч футів. Вони опинились на відкритій галявині, відкіля погляд осягав широкий краєвид: на півночі вдалині - непорушну блискучу гладінь озера Омео і водяних птахів, що цяточками мріли над нею, а ще далі - широкі луки Муррею; на півдні розстилались в усій незайманій красі зеленаві килими Джінсленду, його золотодайні землі, високі гаї. Природа ще необмежено панувала тут над своїми багатствами, над бистриною рік та велетенськими деревами, котрих дотепер не торкалась сокира, і скватери - поки що вони селилися там зрідка, - не наважувались ставати з нею до герцю. Здавалося, ланцюг Альпійських гір розмежовує дві зовсім різні країни, і серед них одна зберегла всю свою первобутність.

Сонце саме стояло на вечірньому прузі, й під його промінням, що просочувалось крізь багряні хмарки, округа Муррей грала яскравими барвами, в той час як Джінсленд, заслонений, немов муром, високим гірським гребенем, поринув у глибокий присмерк; здавалось, наче весь заальпійський край оповила передчасна ніч. Разючий контраст між північною і південною стороною глибоко відчули, стоячи між ними, мандрівники, і невиразне хвилювання пойняло їх, коли вони дивились на цей сливе незнаний край, котрий мали перейти аж до дальніх меж провінції Вікторія.

Переночували на тій самій половині й ранком почали спускатись униз по схилах. Рухались досить швидко. Раптом сипнув страшенний град, і всі мусили шукати захистку під скелями. З грозового неба падали не градини, а цілі шматки криги завширшки з долоню, і падали так навально, наче їх кидали з пращі. Кілька крижин дошкульно влучили в Паганеля та Роберта, і вони також похопилися мерщій у схованку. Фургон в кількох місцях було побито на решето, та хтозна, чи встояв би й міцний дах проти гострих крижин, які врізалися навіть у стовбури дерев. Довелося перечікувати що дивовижну зливу, аби не наразити себе на небезпеку. За годину град минув, і загін знову вирушив у дорогу відложистими кам’янистими стежками, слизькими від струмків розталих крижинок.

Надвечір фургон, доволі розхитаний, з розладнаними частинами, але ще міцний і тривкий на своїх дерев’яних кружалах, спускався останніми відногами Альп серед високих самітніх смерек. Гірський прохід вивів мандрівників до просторих рівнин Джінсленду. Щасливо здолавши Альпійський кряж, мандрівники стали табором на ніч у долині.

12 січня маленький загін, охоплений неослабним запалом, вирушив на світанку в дальшу путь. Кожному хотілось якнайшвидше дійти мети, тобто добутися до того місця на березі Тихого океану, де розбилась “Британія”. Тільки там можна відшукати сліди потерпілих, а не тут, у відлюдних пустелях Джінсленду.

Айртон уперто наполягав, аби Гленарван не гаявся й швидше посилав наказа “Дунканові” прибути на узбережжя, де яхта стане в пригоді під час розшуків. На думку Айртона, годилося скористатися дорогою, яка вела з Люкноу до Мельбурна. Пізніше зв’язатися з “Дунканом” буде важче, бо бракуватиме прямого сполучення зі столицею.

Боцман, здавалось, радив слушно. Паганель погоджувався з ним. Він додав, що за подібних обставин яхта справді дуже придасться, до того ж, проминувши шлях на Люкноу, вони вже не зможуть дістатися до столиці.

Гленарван вагався і напевно послав би гінця з наказом, чого вперто домагався Айртон, якби проти цього не повстав рішуче майор. Він зазначив, що Айртон конче повинен залишитися з експедицією, бо він добре знає околиці узбережжя, і коли, випадком, вони натраплять на сліди Гаррі Гранта, то саме боцман і спроможний їх вистежити, як піхто інший; врешті, лише він може вказати місце, де загинула “Британія”. Коротко кажучи, майор наполягав, щоб подорож тривала без жодних змін. Він здобув однодумця в особі Джона Манглса, який цілком поділяв майорові міркування. Молодий капітан зауважив навіть, що розпорядження Гленарвана легше передати на “Дункан” з Туфолдської затоки, ніж посилати гінця звідсіля за двісті миль крізь дикий незвіданий край. Ця думка взяла гору. Ухвалили утриматися від будь-яких заходів, поки не дістануться до затоки Туфолда. Мак-Наббс запримітив розчарування на Айртоновому виду, проте змовчав і, як завжди, залишив Ці спостереження при собі.

Рівнини від підніжжя Альп простягались ледь-ледь похило на схід. Одноманітність краєвиду вряди-годи порушували гайки мімоз і евкаліптів або камедних дерев, та ще рясніли кущі “гастролобіум грандіфлорум”, рослини з яскравими квітами. Часто дорогу перетинали невеликі річечки : або скорше ручаї, геть зарослі обабіч дрібним комишем і орхідеями. Мандрівники переходили їх убрід. Далеко попереду, угледівши людей, дрохви й казуари кидалися врозтіч, а кенгуру стрибали й стрибали через купи чагарів, немов пружинові паяци. Але мисливцям і на думку не спадало полювати, та й не варто було завдавати зайвої роботи коням.

До того ж над рівниною нависла жарка задуха. Повітря було вщерть насичене електрикою. Це відчували і тварини, і люди. Всі мовчки посувалися вперед, отупілі зі спеки й утоми, тільки Айртон подеколи погукував на присталих биків.

Години зо дві пополудні мандрівники їхали крізь дивний ліс папороті, що викликав би загальний захват, коли б люди так не потомилися. Ці деревуваті рослини, заввишки до тридцяти футів, буяли квітами. Коні й вершники вільно проїжджали попід звислим додолу гіллям, і лише інколи в кого-небудь брязкало коліщатко остроги, торкаючись твердих стовбурів. Під непорушними величезними парасолями панувала прохолода, і на неї ніхто не ремствував. Жак Паганель, бурхливо виявляючи, своїм звичаєм, почуття, кілька разів голосно й задоволено зітхнув, сполохавши зграї папуг і какаду, котрі зняли оглушливе стрекотіння.

Географ радісно й захоплено вигукував на весь голос, милуючиоь природою, коли раптом всі побачили, що він похитнувся у сідлі й повалився разом з конем на землю. Невже в нього запаморочилася голова, чи, ще гірше, він зомлів од спеки й задухи?

До нього одразу підбігли.

- Паганелю! Паганелю! Що вам сталось? - закричав Гленарван.

- А те сталось, що я позбувся коня, - відповів Паганель, вивільняючи ноги із стремен.

- Невже? Ваш кінь?..

- Згинув, немов його грім побив, як і кінь Мюльреді. Гленарван, Джон Манглс, Вільсон уважно оглянули тварину. Паганель не помилився: коняка нагло сконала.

- Дивно, - мовив Джон Манглс.

- Надзвичайно дивно, - пробурмотів майор.

Це нове лихо дуже стурбувало Гленарвана. Адже в цій пустизні коней дістати ніде! Коли це справді пошесть - як вони вийдуть зі скрути й доберуться до узбережжя?

Підозра на пошесть ствердилася ще до того, як зайшов вечір: згибів третій кінь, Вільсонів, а також один бик, що вже було набагато гірше. Тепер у мандрівників залишилось троє биків і четверо коней.

Становище ставало загрозливе. Правда, вершники, котрі втратили коней, могли подорожувати й пішки - так роблять звичайно тутешні скватери. Та коли доведеться покинути фургон, що станеться з жінками? Чи здатні вони пройти сто двадцять миль, аби добутися до Туфолдської затоки?

Джон Манглс і Гленарван, вкрай стурбовані, пильно оглянули коней, котрих ще не торкнулась пошесть. Чи не знайдеться способу запобігти новому лихові? Але вони не виявили жодної ознаки не тільки хвороби, а бодай кволості. Бики й коні виглядали цілком здоровими, важка подорож анітрохи їх не знесилила. Гленарван почав сподіватися, що ця дивна пошесть минеться без дальших жертв.

Такої думки був і Айртон - він ніяк не міг збагнути, чому худоба так раптово гине.

Загін знову вирушив у дорогу. Ті, що йшли пішки, по черзі відпочивали у фургоні. Увечері, після перегону всього в десять миль, зупинились і стали табором, і ніч минула спокійно під шатром деревуватих папоротей, де між гіллям шугали величезні кажани, котрих справедливо називають летючими лисицями.

Назавтра, 13 січня, випала добра днина. Учорашнє лихо не поновилося. Подорожні малися добре, коні й бики відважно виконували свої нелегкі обов’язки. Завдяки напливу відвідувачів, в “салоні” леді Гелени панувало пожвавлення. Містер Олбінет метушився, частуючи гостей прохолодними напоями, надзвичайно доречними в тридцятиградусну спеку. Випорожнили півбарильця шотландського елю й проголосили: в усьому Сполученому Королівстві немає громадян понад броварників “Барклея і К°”, навіть сам Велінгтон ніколи не варив такого смачного пива - ось яке те шотландське самолюбство! Паганель пив багато, ще більше розводився про всіляку всячину.

День, що так гарно почався, мав і закінчитися приємно. Загін бадьоро пройшов п’ятнадцять миль з гаком по горбкуватій місцевості, прикметній червонястими ґрунтами, сподіваючись увечері отаборитися на берегах Снові, чималої річки, яка на півдні провінції Вікторія впадала в Тихий океан. Невдовзі колеса фургона, залишаючи глибоку колію в чорнуватому намуленому ґрунті, покотили широкою долиною поміж буйними травами й заростями гастролобіума. Надійшов вечір, і туман, що смугою знявся на видноколі, чітко позначив напрям річки Снові. Бики здолали іще кілька миль. Загін проминув великий пагорбок, за крутим заломом дороги показався високий ліс. Айртон скерував своїх потомлених биків поміж товсті стовбури, які губились у темряві, і вже добрався до узлісся, за півмилі до річки, коли фургон раптом загруз аж по самі маточини.

- Обережно! - крикнув Айртон до вершників, котрі їхали вслід за фургоном.

- Що сталося? - запитав Гленарван.

- Ми загрузли, - відповів боцман.

Він підганяв биків вигуками й палицею, але вони, по коліна в намулі, не могли зрушити з місця.

- Станемо тут на ніч, - запропонував Джон Манглс.

- Оце найліпше, що ми можемо зробити, - сказав Айртон. - Завтра вдень роздивимось, як витягти фургона.

- Стій! - гукнув Гленарван.

Після коротких сутінок запала ніч, але прохолоди вона не принесла. Повітря насичували задушливі випари. На обрії вряди-годи спалдхували сліпучі блискавки, відсвіти далекої грози. Заходились лаштуватися на ніч: так-сяк у загрузлому фургоні та під темним склепінням високих дерев, де напнули намета. Коли вночі обійдеться без дощу, можна буде й не нарікати.

Айртоиові на превелику силу вдалось витягти биків із драговини, де вони загрузли по самісінькі стегна. Боцман пустив їх разом з кіньми на пашу, котру вибрав для них сам, як завжди. А втім, він завше був дбайливий, і Гленарван, зауваживши, що цього вечора Айртон надто піклується худобою й кіньми, щиро подякував йому, бо зберегти їх живими й здоровими стало тепер найголовнішим завданням.

Тим часом мандрівники повечеряли нашвидку, абияк. Втома й спека затамували голод, і всі прагли тільки відпочинку. Гелена й міс Грант, віддавши всім на добраніч, повкладалися в фургоні. Чоловіки, залежно від власних уподобань, полягали під наметом або простяглись під деревами на густій траві, бо ж у цілющому підсонні це аж ніяк не могло зашкодити.

Мало-помалу всі позасинали важким сном. Небо повилося У важкі великі хмари, темрява навколо погустішала. Жодного подуву вітерця. Нічну тишу порушувало тільки тужливе квиління “морпука”, схоже на сумовите кування європейської зозулі.

Об одинадцятій годині, після короткого, важкого й утомливого сну, майор прокинувся. Його напівзаплющені очі засліпило якесь хистке світло, що перебігало попід деревами. Здавалось, міниться срібляста пелена, немов мерехтлива поверхня озера, і Мак-Наббс спочатку подумав, що це миготять на землі перпіі відблиски лісової пожежі.

Він устав і попрямував до лісу. На своє велике здивування, він переконався - перед ним простісіньке явище природи, фосфоресценція величезного поля грибів. Їхні спори випромінювали яскраве світло.

Майор, що анітрохи не був егоїстом, повернув до табору збудити Паганеля, аби той на власні очі уздрів це диво, коли раптом зупинився, немов прикипів до місця.

Від фосфоричного світла в лісі було видно на півмилі навкруг, і йому здалося, наче на узліску майнули якісь тіні. Невже то тільки облуда очей? Чи, може, марево?

Мак-Наббс кинувся на землю й принишк; придивившись, він ясно вгледів кількох чоловік, які, то нахиляючись, то випростуючись, мовби шукали щось на землі.

Треба за всяку ціну дізнатися, чого хочуть ці люди.

Не вагаючись і не сповіщаючи товаришів, майор поповзом, мов дикун у прерії, став пробиратися вперед і швидко зник у високій траві.

Розділ XIX

НЕСПОДІВАНИЙ ПОВОРОТ

Ніч випала жахлива. О другій годині почався ливний дощ, грозові хмари вивергали його потоками аж до ранку. Намет не міг уже далі правити за надійний захисток, і Гленарван зі своїми супутниками повтікали до фургона. Ніхто не спав. Розмовляли про те про се. Злива не вщухала. Усіх непокоїло, що вона може спричинитися до повені на річці Снові, і тоді загрузлий у намулі фургон потрапить у велику скруту. Тоді Мюльреді, Айртон, Джон Манглс раз по раз ходили до річки дивитися на рівень води й повертались геть промоклі.

Нарешті розвиднілося. Дощ перестав, але сонячне проміння не могло пробитися крізь щільну облогу хмар. Величезні калюжі жовтавої води, схожі на брудні каламутні ставки, вкривали землю. З розмитого ґрунту піднімалися гарячі випари, насичуючи повітря нездоровою вогкістю.

Гленарван насамперед заходився коло фургона, бо, гадав він, це найголовніше. Важкий повіз пильно оглянули. Він глибоко осів у грузькій глині посеред широкої западини. Передок загруз майже весь, задні колеса - аж по вісі. Аби витягти цю махину, не було б, либонь, забагато й спільних зусиль людей, биків та коней.

- В усякому разі слід поквапитись; коли глина підсохне, нам стане ще важче, - мовив Джон Манглс.

- Поспішаймо, - озвався Айртон.

Гленарван, обидва матроси, Джон Манглс і Айртон пішли по коні до лісу, де їх залишено на ніч. Цей високий камедний ліс мав дуже похмурий вигляд. На чималій відстані одне від одного стояли висхлі дерева з голими споконвіку стовбурами, чи, точніше, дерева, з котрих здерли кору, як з коркових дубів під час здирання корка. На двісті футів над землею вони простягали своє убоге безлисте верховіття. Жодного пташиного гнізда не виднілося на цих лісних кістяках, жоден лист не тремтів на сухих гілляках, котрі, черкаючись одна об одну, стукотіли, немов суглоби. Яке лихо спричинюється до того, - що в Австралії часто-густо, наче від якоїсь пошесті, цілі ліси вигибають отак, - ніхто не знає. Ані найстаріші тубільці, ані їхні пращури, що давно вже Спочивають, у священних гаях смерті, ніколи не бачили цих лісів у буянні зелені.

Йдучи лісом, Гленарван вдивлявся в сіре небо, де чітко вимальовувались, наче вирізьблені, найтонші галузки. Айртон дуже дивувався, не знайшовши коней і биків там, куди він одвів їх напередодні, адже стриножені тварини не могли відійти далеко.

Їх шукали в лісі, але надаремно. Здивований Айртон попрямував на берег Снові, зарослий чудовими мімозами, й почав кликати биків. Але тварини не озивалися. Боцман здавався вельми занепокоєним, його супутники стурбовано дивились один на одного.

Година минула в марних розшуках, і Гленарван хотів уже повернутися до фургона, від якого вони відійшли на добру милю, коли раптом почулося кінське іржання. Слідом долинув рев бика.

- Онде вони! - вигукнув Джон Манглс і кинувся в зарості гастролобіума, такі високі, що в них вільно схоронилася б і ціла череда.

Гленарван, Мюльреді й Айртон побігли вслід за ним і остовпіли; двоє биків і троє коней лежали простягтись на землі, немов уражені громом, як ті, що загинули раніше, їхні трупи вже задубіли, і зграя голодних круків, крякаючи в гущавині мімоз, уже чигала на цю несподівану здобич.

Гленарван і його супутники перезирнулись, а Вільсон не втримався від міцної лайки, що мимоволі випорснула йому з язика.

- Нічого не поробиш, Вільсоне, - сказав, насилу опанувавши себе, Гленарван. - Айртоне, відведіть коня й бика, котрі ще залишилися. Тепер їм удвох доведеться рятувати нас,

- Коли б фургон не загруз, - мовив Джон Манглс, - то ця пара, бик і кінь, спромоглись би помаленьку дотягти його до узбережжя. Треба за всяку ціну визволити цей проклятий фургон.

- Ми спробуємо це зробити, Джоне, - відказав Гленарван. - А тепер ходімо до табору, там, певно, наша тривала відсутність всіх уже стурбувала.

Айртон зняв пута з бика, а Мюльреді - з коня, і всі рушили звивистим берегом річки до табору.

За півгодини Паганель і Мак-Наббс, Гелена й Мері Грант дізналися про останні події.

- Слово честі, - вихопилось у майора, - дуже прикро, Айртоне, що вам не спало на думку підбити всім нашим коням нові підкови, коли ми переходили Вімерру.

- Чому це, сер? - спитав Айртон.

- Бо ж лишився цілий тільки той кінь, якого підкував ваш коваль!

- Маєте слушність, - сказав Джон Манглс. - Вельми дивно!

- Це просто випадковість, - відповів боцман, пильно глянувши на майора.

Мак-Наббс стиснув уста, немов хотів затримати слова, які вже ладні були в нього вихопитися. Гленарван, Джон Манглс, Гелена чекали від майора пояснень, але він мовчки повернувся й пішов до фургона, котрий оглядав Айртон.

- Що він мав на увазі? - запитав Гленарван у Джона Манглса.

- Не знаю, - відповів той. - Але майор не така людина, щоб говорити безпідставно.

- І я так гадаю, Джоне, - сказала Гелена. - Майор в чомусь підозрює Айртона.

- Підозрює? - Паганель знизав плечима.

- В чому ж саме? - мовив Гленарван. - Підозрює, ніби він здатний вигубити наших коней і биків? Але навіщо? Хіба Айртонові інтереси не збігаються з нашими?

- Справедливо кажете, мій любий Едварде, - сказала Гелена, - і я додам: від початку нашої подорожі боцман не раз доводив нам свою відданість.

- Безперечно, - озвався Джон Манглс, - і все ж таки, що хотів сказати майор? Я мушу про це дізнатися.

- Може, він вважає, що боцман у змові з каторжниками? - необережно прохопився Паганель.

- Якими каторжниками? - здивовано спитала Мері Грант.

- Пан Паганель помилився на слові, - квапливо відповів Джон Манглс. - Він чудово знає - в провінції Вікторія немає ніяких каторжників.

- Далебі, це правда! - вигукнув Паганель, котрий радо взяв би назад свої слова. - І що це мені вроїлося в голову? Які каторжники? Про них ніколи ніхто не чув в Австралії! До того ж досить їм лише висісти на берег, як вони перетворюються на порядних людей. Підсоння! Знаєте, міс Мері, підсоння перевиховує...

Невдаха-вчений, намагаючись виправити свій огріх, загрузав, як фургон, дедалі глибше й глибше. Пильний погляд Гелени позбавляв його рівноваги. Аби не бентежити географа ще дужче, Гелена повела Мері до намету, де містер Олбінет готував сніданок за всіма правилами свого мистецтва.

- Це мене слід заслати на каторгу, - жалібно мовив Паганель.

- І я такої думки, - відповів йому Гленарван.

По цих словах, які своїм незворушно-серйозним тоном ще дужче пригнітили поважного географа, Гленарван укупі з Манглсом подались до фургона.

Айртон і обидва матроси силкувались витягти фургон із глибокої западини. Бик і кінь, запряжені один побіч одного, напружували всі свої сили; посторонки ледве не рвалися, хомути, здавалось, ось-ось тріснуть. Вільсон і Мюльреді підштовхували колеса, а боцман вигуками й палицею підганяв свою непаристу запряжку. Але важкий повіз не рухався. Висохла глина тримала фургон, наче його вмуровано в цемент.

Джон Манглс наказав полити глину водою, щоб вона пом’якшала. Даремно: фургон не зрушив з місця. Після нових так само марних зусиль люди й коні мусили зупинитися. Визволити фургон можна було, тільки розібравши його на частини, але потрібного струменту бракувало. Однак Айртон не відступався, він хотів будь-що подолати цю перепону й заходився знову тягти фургона, аж поки його не спинив Гленарван.

- Досить, Айртоне, досить, - сказав він. - Треба пошанувати коня й бика, останніх, які в нас залишились. Адже нам доведеться тепер подорожувати пішки, і кінь везтиме жінок, а бик - харчі. Вони ще стануть нам у пригоді.

- Гаразд, сер, - відповів боцман і став розпрягати виснажених тварин.

- А тепер, друзі, - додав Гленарван, - повернімось до табору й обміркуємо, що нам робити в нашій скруті; зважимо всі обставини, і сприятливі для нас, і загрозливі, й знайдемо собі якусь раду.

Невдовзі, підживившись після важкої ночі немудрим сніданком, мандрівники почали радитися. Усіх запросили сказати своє слово.

Насамперед треба було точно визначити, де саме вони опинилися. Паганель, котрому доручили це завдання, виконав його так сумлінно, як того вимагала справа. Він оголосив: експедиція перебуває на тридцять сьомій паралелі, під 147°53΄ довготи на березі річки Снові.

- А які координати Туфолдської затоки? - попитав Гленарван.

- Сто п’ятдесятий градус довготи, - відповів Паганель.

- Яка відстань припадає на ці два градуси сім мінут?

- Сімдесять п’ять миль.

- А далеко відсіль до Мельбурна?

- Щонайменше двісті миль.

- Гаразд, - мовив Гленарван. - Тепер вирішуймо, як діяти далі.

Відповідь була одностайна: не гаючись вирушати до узбережжя. Гелена й Мері Грант пообіцяли робити п’ять миль щодня. Мужніх жінок не лякало те, що їм, може, доведеться пройти пішки весь путь од річки Снові до Туфолдської затоки.

- Ви відважна подруга в подорожі, моя люба Гелено, - сказав Гленарван. - Та чи знайдемо ми, дійшовши до узбережжя, все, чого потребуємо?

- Безперечно, - відповів Паганель. - Місто Іден існує не відучора. Його порт напевно має постійний зв’язок з Мельбурном. Я гадаю навіть, що за тридцять п’ять миль звідсіль, у поселенні Делегіт на кордоні провінції Вікторія, ми зможемо купити провіант і добути транспортні засоби.

- А як же “Дункан”? - запитав Айртон. - Чи не вважаєте ви, сер, за своєчасне послати його до Туфолдської ватоки?

- Що ви гадаєте, Джоне? - спитав Гленарван.

- На мою думку, не треба з цим поспішати, - відповів, розміркувавши, молодий капітан. - Ви ще матимете час дати наказа Томові Остіну й викликати його на узбережжя.

- Це цілком очевидно, - докинув Паганель.

- Зауважте, - вів далі Джон Манглс, - за якихось чотири-п’ять днів ми будемо в їдені.

- Чотири-п’ять днів? - перепитав Айртон і похитав головою. - Рахуйте п’ятнадцять, капітане, або й двадцять, коли не хочете шкодувати згодом, що допустились помилки.

- П’ятнадцять-двадцять днів на подорож у сімдесят п’ять миль! - вигукнув Гленарван.

- Щонайменше, сер. Адже залишилась найважча частина шляху по Вікторії, через пустельні місця, де, як кажуть скватери, нічого не можна добути, немає навіть стоянок, немає битих шляхів, самі лише зарості чагарника. Треба буде просуватись з сокирою чи смолоскипом у руках, отже, повірте мені, ви йтимете дуже поволі.

Айртон говорив упевнено. Всі запитливо подивились на Паганеля, і він, хитнувши головою, ствердив боцманові слова.

- Гаразд, зважимо на це, - сказав Джон Манглс. - А наказ “Дунканові” ви надішлете на п’ятнадцять днів пізніше, нічого не поробиш.

- Та головна перепона, - вів далі Айртон, - навіть не в труднощах просування. Доведеться переходити на той бік Снові й, мабуть, чекати, поки спаде вода.

- Чекати? - вигукнув молодий капітан. - Хіба не можна знайти броду?

- Мабуть, ні, - відповів Айртон. - Сьогодні вранці я шукав, де б його перейти, але шукав марно. О цій порі року лише зрідка зустрічаються такі повноводі бурхливі річки, це просто нещасливий збіг обставин, і тому я нічим не можу зарадити.

- А вона дуже широка, ця Снові? - втрутилась до розмови Гелена.

- Широка й глибока, пані, - відповів Айртон. - Завширшки сягає до милі, і течія дуже бистра. Навіть досвідченому плавцеві небезпечно її перепливати.

- То дарма! Змайструємо човна! - вигукнув Роберт, що сміливо розв’язував найскладніші питання. - Зрубаємо дерево, видовбаємо його та й спустимо на воду!

- Правильно, син капітана Гранта! - похвалив хлопчину Паганель.

- Він має рацію, - додав Джон Манглс. - Так і зробимо. Гадаю, немає чого гаяти далі дорогий час у марних суперечках.

- А ваша думка, Айртоне? - спитав Гленарван.

- Я вважаю, пане, - коли не дістанемо вчасно допомоги, то й через місяць сидітимемо ще на берегах Снові.

- Себто ви маєте інший, ліпший план? - дещо роздратовано спитав Джон Манглс.

- Авжеж, коли “Дункан” покине Мельбурн і прибуде до східного узбережжя.

- Знову “Дункан”! І в який це спосіб, хотів би я знати, яхта, прибувши до Туфолдської затоки, допоможе нам туди дістатися?

Айртон поміркував хвилину й ухильно відповів:

- Я не налягаю на своїй пропозиції, і те, що раджу, роблю в загальних інтересах. Я ладен вирушати в дорогу, коли накажете.

І він схрестив руки на грудях.

- Але ж це не відповідь, Айртоне, - зауважив Гленарван. - Відкрийте нам ваші плани, й ми їх обміркуємо. Що ви пропонуєте?

- У тій скруті, в якій ми опинились, - заговорив Айртон спокійним упевненим голосом, - я вважаю за найрозумніше не ризикувати, переправляючись через Снові, а ждати допомоги тут. Цю допомогу може нам подати тільки “Дункан”. Станемо тут табором, харчів нам не бракує, а хтось із нас хай одвезе Томові Остіну наказа вирушити до Туфолдської затоки.

Така несподівана пропозиція дещо всіх спантеличила, а Джон Манглс зустрів її з неприхованою ворожістю.

- За цей час, - вів далі Айртон, - або вода снаде в Снові й ми перейдемо її бродом, або ж доведеться спорудити човна. Ось план, сер, котрий я подаю на ваш розсуд.

- Гаразд, Айртоне, - промовив Гленарван. - Ваша пропозиція варта того, аби її всебічно обміркувати. Найбільша вада її полягає у зволіканні, але зате ми збережемо сили і, можливо, уникнемо серйозної небезпеки. Що ви гадаєте, друзі?

- Кажіть ви, любий Мак-Наббсе, - звернулась Гелена до майора. - Досі ви лише слухали і не промовили жодного слова.

- Скоро вас цікавить моя думка, я скажу відверто: мені видається, що Айртон говорив, як людина розумна й обачна, і я підтримую його план.

Ніхто не сподівався на таку відповідь, бо дотепер Мак-Наббс повсякчас переч.ив Айртонові. Боцман, також здивований, кинув швидкий погляд на майора. Паганель, Гелена, матроси, котрі й перш схилялись до Айртонового проекту, по Мак-Наббсових словах перестали вагатися.

Гленарван оголосив - Айртонів план, у принципі, схвалено.

- А тепер, Джоне, - звернувся він до молодого капітана, - ви теж, напевно, погоджуєтесь, що найобачніше буде стати табором на березі річки й очікувати тут засобів переправи.

- Так, - відповів Джон Манглс, - коли наш посланець спроможеться переплисти Снові, чого ми зробити нe можемо!

Всі глянули на боцмана, котрий посміхнувся, як людина, певна себе.

- Нашому посланцеві не доведеться переправлятися через річку, - сказав він.

- Тобто як? - здивувався Джон Манглс.

- Дуже просто: він повернеться на Люкновську дорогу, і вона приведе його прямісінько до Мельбурна.

- Двісті п’ятдесят миль - пішака! - скрикнув молодий капітан.

- Верхи, - відказав Айртон. - Адже ми маємо одного цілком здорового коня. Він здолає цю відстань за чотири дні. Додайте два дні на перехід “Дункана” до затоки і ще добу, аби дістатися до нашого табору. Отже, за тиждень наш посланець повернеться сюди разом з матросами.

Майор схвально кивав головою на Айртонові слова, що аж надто здивувало Джона Манглса. Проте геть усі підтримали боцмана, і тепер ішлося тільки про здійснення цього справді добре обґрунтованого плану.

- Тепер, друзі, - сказав Гленарван, - нам залишається обрати гінця. Я не приховую - завдання його важке й небезпечне. Хто ладен піти на пожертву заради своїх товаришів? Хто відвезе нашого наказа до Мельбурна?

Вільсон, Мюльреді, Джон Манглс, Паганель і навіть Роберт зголосилися тої ж хвилини. Джон Манглс особливо наполягав, аби саме йому дали це доручення. Але тут підняв голос Айртон, котрий досі не зронив ані слова.

- Якщо ви зволите, сер, то поїду я, - сказав він. - До цих країв я призвичаївся.

Мені доводилось частенько блукати і не такими пустелями. Я виборсаюсь із скрути там, де інший загине. Тому я прошу, в спільних інтересах, послати до Мельбурна мене. Одного слова, написаного вашою рукою, досить, щоб помічник капітана мені повірив, і за шість днів, ручуся вам, я приведу яхту до Туфолдської затоки.

- Добре сказано, - мовив Гленарван. - Ви розумна й смілива людина, Айртоне, і ви доможетесь свого.

Справді, було ясно - боцман спроможеться виконати це складне завдання краще, ніж хто інший. Кожний із претендентів це розумів і відступився. Лише Джон Манглс востаннє заперечив, зауваживши, що Айртон конче знадобиться, коли розшукуватимуть сліди “Британії” й капітана Гранта. Але майор відповів, що експедиція не зрушиться з місця, поки Айртон не повернеться, і що не варто навіть говорити про поновлення без нього цих важливих розшуків. Отже, боцманова відсутність анітрохи не зашкодить справі капітана Гранта.

- Ну то виряджайтесь у дорогу, Айртоне, - мовив Гленарван. - Не баріться й повертайтеся через Ідей до нашого табору на Снові.

Очі боцмана засвітилися переможно. Він одвернувся, та хоч то була одна лише мить, Джон Манглс ухопив цей радісний полиск. Молодий капітан відчув, як підсвідомо зростає його недовіра до Айртона.

Боцман заходився лаштуватися в дорогу. Йому допомагали обидва матроси, один порався коло коня, інший готував харчі. Тим часом Гленарван писав листа до Тома Остіна. Він наказував йому негайно вирушати до Туфолдської затоки й рекомендував Айртона, як людину, що заслуговує . на цілковиту довіру. Том Остін, прибувши на східне побережжя, мав одрядити загін матросів з “Дункана” у розпорядження Айртона.

Гленарван саме збирався це написати, коли Мак-Наббс, котрий стежив за ним невідступно очима, спитав особливим тоном, як він пише ім’я Айртон.

- Звичайно, так, як воно вимовляється, - відповів Гленарван.

- Це помилка, - спокійно заперечив майор, - воно вимовляється Айртон, а пишеться Бен Джойс!

Розділ XX

“ЛАНДІЯ! ЗЕЛАНДІЯ!”

Це ім’я - Бен Джойс - справило враження грому серед ясного неба. Айртон ураз випростався. В його руці блиснув револьвер. Тої ж миті гримнув постріл. Гленарван упав. Зокола в лісі почулась стрілянина з рушниць.

Джон Манглс і матроси, приголомшені несподіванкою в першу хвилину, кинулись на Бена Джойса, але зухвалий злочинець уже зник і приєднався до своєї банди, що розсипалася по узліссю під камедними деревами.

Намет не міг захистити від куль. Довелося відступити., Легко поранений Гленарван звівся на ноги.

- До фургона! До фургона! - крикнув Джон Манглс і потяг уперед Гелену й Мері Грант, котрі небавом опинились у безпеці за збитими з грубих дощок стінками фургона.

Джон Манглс, майор, Паганель, обидва матроси схопили карабіни й приготувалися до оборони. Гленарван і Роберт залишилися з жінками, а Олбінет приєднався до гурту захисників.

Все це сталося за якусь хвилину. Джон Манглс пильно стежив за узліском. Постріли вщухли, скоро Бен Джойс з’явився серед свої ватаги. По безладній стрілянині залягла глибока тиша. Тільки подекуди над гіллям камедних дерев ще виднілися закрутки білого диму. Високі кущі гастро-лобіума не ворушились. Жодної ознаки близького нападу.

Майор і Джон Манглс пішли на розвідки аж до лісу, але нікого не побачили. Тільки численні сліди ніг виднілись на землі, та де-не-де курився запал од рушниці. Обачний майор пригасив ці димки - адже досить одної іскри, аби в цьому висхлому лісі спалахнула страшна пожежа.

- Каторжники зникли, - сказав Джон Манглс.

- Так, зникли, - озвався майор, - і це мене непокоїть. Я волів би зустрітися з ними лицем в лице. Не такий страшний тигр на рівнині, як гадюка, схована в траві. Огляньмо чагарники навкруг фургона.

Майор і Джон Манглс обшукали довкола всю місцевість. Від узлісся до берегів Снові вони не зустріли жодного каторжника. Банда Бена Джойса, здавалось, відлетіла, наче зграя лиховісних птахів. Це було надто дивно, щоб повірити у власну безпеку. Тому вирішили матися на бачності. Фургон - достеменна загрузла в глину фортеця - перетворився на осередок табору. Двоє вартових, зміняючись щогодини, стояли на чатах.

Гелена й Мері Грант потурбувалися передовсім перев’язати Гленарваному рану. В ту хвилину, коли куля Бена Джойса влучила в її чоловіка і він упав, Гелена кинулась до нього, пойнята жахом. Але, затамувавши свою тривогу, мужня жінка відвела Гленарвана до фургона. Оголили поранене плече, і майор, оглянувши його, переконався: куля тільки розірвала тканини, не зачепивши ані кістки, ані м’язів. Крові витекло багато, але Гленарван міг вільно ворушити пальцями й передпліччям, і це заспокоїло його жінку й друзів. Рану перев’язали, і Гленарван повстав проти дальшого піклування його особою. Слід було всім спільно обміркувати останні події. Мандрівники, крім Мюльреді й Вільсона, які стояли на варті, розмістилися так-сяк у фургоні й приготувалися слухати майора.

Спочатку Мак-Наббс розказав леді Гелені те, чого вона досі не знала, - про втечу банди каторжників з Пертської в’язниці, їхню появу в провінції Вікторія і участь в залізничній катастрофі біля Кемден-Бріджа. Майор показав їй придбаний в Сеймурі випуск “Австралійської й Новозеландської газети” й додав, що поліція призначила велику грошову нагороду за голову Бена Джойса, небезпечного бандита, котрий за півтора року зажив собі своїми злочинами лихої слави.

Але яким побитом Мак-Наббс упізнав цього Бена Джойса в особі боцмана Айртона?

Тут була таємниця, і всім кортіло якнайшвидше про неї дізнатися.

Відтоді, як вони вперше зустрілися, розповідав Мак-Наббс, чуття підказувало кому, що не треба довіряти Айртонові. Недовіра дедалі зростала, що більше він спостерігав незначних дрібниць. Погляд, яким боцман обмінявся з ковалем на березі Вімерри, нехіть Айртона до відвідин будь-яких міст і поселень, його наполягання швидше викликати “Дункан” на східне узбережжя, загадкова загибель доручених йому биків і коней, врешті, якась нашорошеність в його мові й рухах, - все додавалось одне до одного й збуджувало в майорові підозру. Однак до подій попередньої ночі він не зміг би висунути певного звинувачення проти боцмана.

Мак-Наббс, прослизнувши поміж високими кущами, добрався до тих підозрілих темних постатей, що він їх запримітив за півмилі від табору. Гриби випромінювали тьмяне світло в навколишню пітьму. Троє чоловіків роздивлялись на землі якісь сліди та відбитки ніг, і Мак-Наббс упізнав поміж них блек-пойнтського коваля. “Це вони”, - сказав один. “Еге, - відповів інший, - он і трилисник на підкові”. - “Це той самий слід, котрий іде від Вімерри”. - “Усі коні повиздихали”. - “По отруту далеко не ходити”. - “Ось у який спосіб можна цілу кінноту обернути на пішохідців! Ніде правди діти, цей гастролобіум - корисна рослина!”

- По тому вони замовкли й відійшли, - казав далі Мак-Наббс. - Але я почув надто мало, отож і пішов услід за ними. Незабаром розмова поновилася. “Ну й проноза цей Бен Джойс, - заговорив коваль. - Хвацький хлопець наш боцман, яку хитромудру вигадку сплів про аварію корабля! Коли його план вдасться - ото нам щастя накотить! Диявол, а не людина цей Айртон!” - “Називай його Бен Джойс, він заслужив це ім’я!” Тут бесіда урвалася, негідники подалися з лісу. Але я все вже знав і повернувся до табору, переконаний, що не всі злочинці виправляються в австралійському підсонні - хай Паганель не візьме собі це за докір.

Майор закінчив розповідати. Всі сиділи мовчки, розмірковуючи про щойно почуте.

- Отже, - заговорив Гленарван, блідий з обурення, - Айртон завів нас сюди, щоб убити й пограбувати?

- Еге ж, - відповів майор.

- І від самої Вімерри ця зграя вистежує наші сліди, шпигує за нами, чатуючи на слушний випадок?

- Так.

- То цей негідник - зовсім не матрос з “Британії”? Виходить, він привласнив собі ім’я Айртона, вкрав його корабельну угоду?

Всі погляди звернулись до Мак-Наббса: адже напевно він сам уже думав про це.

- Що, на мою думку, в цій темній справі можна вважати за вірогідне? - почав майор своїм звичайним спокійним тоном. - Гадаю, ця людина справді зветься Айртон. Бен Джойс - то його прізвисько. Поза всяким сумнівом, він знав Гаррі Гранта і справді був за боцмана на “Британії”. Правдивість цих фактів стверджують не- тільки точні подробиці, що їх навів нам Айртон у своїй розповіді, але й розмови каторжників, допіру мною переказані. “Та годі вже блукати серед непотрібних припущень. Визнаємо за цілком певне: Айртон і Бен Джойс - одна й та сама особа, тобто матрос з “Британії” став згодом на чолі зграї каторжників-утікачів.

Ці міркування визнали найвірогіднішими.

- А тепер, - мовив Гленарван, - скажіть мені, в який спосіб і чому боцман Гаррі Гранта опинився в Австралії?

- В який спосіб? Не знаю, - відповів Мак-Наббс, - та й поліція проголосила, що обізнана не краще за мене. Чому? Теж не можу відповісти. В цьому криється певна таємниця, і розкриє її тільки майбутнє.

- Поліції не відомо навіть, що Айртон і Бен Джойс - одна й та сама особа, - зауважив Джон Манглс.

- Маєте рацію, Джоне, - сказав майор. - А така деталь дуже допомогла б її розшукам.

- Мабуть, - сказала Гелена, - цей нещасний найнявся на ферму Падді О’Мура, маючи лихий намір?

- Поза всяким сумнівом, - відповів Мак-Наббс. - Він, очевидно, готував злочинство проти ірландця, коли йому трапилось щось принадніше. Несподівано на ферму нагодилися ми. Він почув з Гленарванових уст історію про загибель “Британії” і, як людина рішуча й зухвала, одразу зважився цим скористатися. Злагодили експедицію. Біля Вімерри він удався до одного з своїх, коваля з Блек-Пойнта, і, підкувавши Гленарванового коня, вони дали бандитам змогу вистежити нас по сліду підкови з трилисником. Уживши отруйну рослину, Бен Джойс вигубив, один по одному, наших биків і коней. Наприкінці він завів нас у болота Снові й віддав до рук каторжників, що ними він верховодить.

Тепер усе стало ясно в діях Бена Джойса. Майор висвітлив його минуле й показав негідника таким, який він був, - відважним і небезпечним злочинцем. Його таємні наміри викрито, і це вимагало від Гленарвана щонайбільшої пильності. На щастя, розбійник, що з нього здерли личину, менш страшний, ніж зрадник.

Та з цієї чітко визначеної ситуації випливала, проте, одна важлива обставина, про котру поки що ніхто не подумав. Лише Мері Грант, поки всі жваво обговорювали минуле, звернулася думками до майбутнього. Джон Манглс побачив раптом, як зблідло її обличчя. Він одразу зрозумів, що дівчину огорнув розпач.

- Міс Мері! Міс Мері! Ви плачете! - скрикнув він.

- Ти плачеш, моя дитино? - спитала співчутливо Гелена.

- Батьку мій, батечку! - тільки й вимовила молода дівчина.

Вона неспроможна була сказати хоч півслова більше. Але кожний тої ж миті збагнув причину її горя, збагнув, чому з очей Мері полились сльози, а на уста спливло з глибини серця слово “батько”.

Викриття Айртона, його ницої зради знищило всі надії. Розбійник, аби затягти Гленарвана в глиб країни, розповів вигадку про загибель корабля. Майор Мак-Наббс чув, як про це з певністю казали поміж себе бандити. Ніколи “Британія” не розбивалась на підводних скелях Туфолдської затоки! Ніколи Гаррі Грант не ступав ногою на Австралійський суходіл!

Уже вдруге помилкове тлумачення документа штовхало шукачів “Британії” на хибний шлях.

Осягнувши все це думкою, пригнічені горем двох юних істот, усі мовчали. Та хто б міг тепер віднайти бадьорі слова надії? Пригорнувшись до сестри, Роберт мовчки плакав. Паганель бурмотів з досадою:

- О, зловісний документе! Ти можеш пишатися тим, що піддаєш розум цілого десятка чесних людей жорстокому випробуванню!

І поважний вчений, в гніві на самого себе, б’ючи кулаком у чоло, мало не розбив собі черепа.

Тим часом Гленарван вийшов до Вільсона й Мюльреді, які вартували зокола. Глибока тиша залягла в долині між річкою й узліссям. На небозводі згромадились важкі густі хмари. Серед цієї застиглої, заціпенілої в своїй незворушності природи найменший звук пролунав би чітко й голосно, а тим часом навкруг не було чутно жодних підозрілих звуків. Напевне, Бен Джойс і його зграя відійшли далеченько, бо пташки весело пурхали в долішньому вітті дерев, кілька кенгуру лагідно обскубували молоді пагінці, а двійко казуарів довірливо висували голови з-за високих чагарів; все це доводило, що присутність людини не турбувала навколишню мирну глушину.

- Ви нічого не чули, нічого не помітили непевного за останню годину? - спитав Гленарван у матросів.

- Нічого, сер, - відповів Вільсон. - Очевидно, каторжники відійшли на декілька миль.

- Мабуть, їх замало, щоб напасти на нас, - додав Мюльреді, - Чи не подався цей Бен Джойс шукати собі в підмогу таких бандитів, як він сам, серед каторжників, котрі вештаються в підгір’ї Альп?

- Може й так, Мюльреді, - ногодився Гленарван. - Ці негідники - страхопуди. Вони ж знають - ми озброєні, і озброєні добре. Імовірно, вони тільки й очікують ночі, аби напасти на, нас. Коли звечоріє, мусимо подвоїти пильність. Якби-то ми спромоглись покинути цю замулену долину й попрямувати далі на узбережжя! Але висока вода в річці стала нам на заваді. Я ладен оплатити золотом за його вагою пліт, який перевіз би нас на той берег!

- А чому ви не накажете нам змайструвати такого плота? - спитав Вільсон. - Адже навколо доволі дерева.

- Ні, Вільсоне, - відповів Гленарван. - Ця Снові - не річка, а якийсь скажений вир!

Тут саме до них підійшли Джон Манглс, майор і Паганель. Вони щойно оглядали ріку. Після останніх дощів вода піднялась ще на один фут вище звичайного рівня. Снові перетворилась на суцільний бурхливий потік, схожий на нестримну бистрінь американських річок. Було б безумством здатися на волю цих ревучих хвиль, цієї навальної течії, котра шалено нуртувала в численних чорториях.

Джон Манглс сповістив - переправа неможлива.

- Але однаково, - додав він, - ми не повинні сидіти склавши руки. Те, що ми збиралися робити ще перед зрадою Айртона, тепер стало якнагальнішою потребою.

- Що ви маєте на увазі, Джоне? - спитав Гленарван.

- Я хочу сказати: нам конче потрібна допомога, і, коли дорога до Туфолдської затоки відрізана, треба їхати до Мельбурна. Адже ми маємо одного коня. Дайте мені його, і я поїду до Мельбурна.

- Але це дуже ризикована спроба, Джоне, - мовив Гленарван. - Вже не кажучи про небезпеку такої подорожі за двісті миль через незнану країну, можна бути певним, що на всіх стежках і дорогах чатують спільники Бена Джойса.

- Я це знаю, але знаю також - нам не можна далі залишатися бездіяльними. Айртон ручився, що за вісім днів приведе сюди матросів з “Дункана”. А я, гадаю, за шість днів повернуся з ними на береги Снові. Отже, сер, я чекаю вашого розпорядження.

- Перше ніж Гленарван висловиться, - втрутився до розмови Паганель, - я хочу дещо зауважити. Їхати до Мельбурна, безперечно, треба, але навіщо наражати на небезпеку саме Джона Манглса? Він - капітан “Дункана” і тому не має права важити своїм життям. Замість нього поїду я.

- Добре сказано! - озвався майор. - Але чому ви, Паганелю?

- А хіба ми не можемо поїхати? - враз вигукнули Мюльреді й Вільсон.

- Невже ви гадаєте, що мене злякає подорож верхи у двісті миль? - спитав майор.

- Друзі, - мовив Гленарван, - раз один з нас повинен їхати до Мельбурна, кинемо жеребок. Паганелю, пишіть наші ймення...

- Але не ваше ім’я, сер, - заперечив Джон Манглс.

- Чому це? - спитав Гленарван.

- Ви хочете покинути леді Гелену, та ще й тоді, коли ваша рана не загоїлась!

- Гленарване, ви не маєте права залишити експедицію! - сказав Паганель.

- Ні в якому разі, - приєднався до нього й Мак-Наббс. - Ваше місце тут, Едварде, ви не повинні їхати.

- Подорож має бути небезпечна, - відповів Гленарван, - і я не хочу накинути комусь свою долю небезпеки. Пишіть, Паганелю. Хай моє ім’я змішається з іменами моїх товаришів, і дай боже, щоб жереб випав мені.

Довелося скоритися. Гленарванове ім’я долучили до інших. Потягли жеребок, і він випав Мюльреді. У відважного матроса вихопився радісний вигук.

- Сер, я готовий їхати, - виголосив він.

Гленарван потиснув Мюльреді руку. По тому він повернувся до фургона, а майор і Джон Манглс заступили матросів на варті.

Невдовзі Гелена дізналася про рішення послати гінця до Мельбурна і про те, кому припав жеребок. Вона знайшла для Мюльреді щирі слова, що глибоко зворушили чесного матроса. Усі знали Мюльреді як людину хоробру, розумну, загартовану, отже справді випадок влучно обрав гінця.

Від’їзд Мюльреді призначили на восьму годину, коли звечоріє. Вільсон узявся спорядити в дорогу коня. Йому спало на думку замінити підступні передні підкови будь-якими іншими, скориставшись підковами коней, які сконали вночі. Бандити не розпізнають тоді слідів Мюльреді, а переслідувати пішки його не зможуть.

Поки Вільсон перековував коня, Гленарван сів писати листа до Тома Остіна. Але йому заважала поранена рука, і він попросив Паганеля написати замість нього. Вчений, пойнятий якоюсь невідчепною думкою, здавалось, не помічав, що діялось навколо. Серед всіх цих прикрих пригод Паганель безперестанку думав тільки про одне: хибно розтлумачений документ. Він переставляв слова так і сяк, аби видобути з них новий зміст, і був надзвичайно заклопотаний цими глибокодумними вправами.

Отож він не зрозумів одразу Гленарванового прохання, і той мусив казати вдруге.

- А! Гаразд! - відгукнувся Паганель. - Я зараз.

Він витяг записника, машинально видер аркушик, узяв олівця й приготувався писати.

Гленарван почав йому диктувати:

“Наказую Томові Остіну негайно вийти в море й відвести “Дункан”...”

Паганель уже написав це останнє слово, коли його погляд ненароком упав на “Австралійську й Новозеландську газету”, яка лежала долі. Зібганий папір дозволяв розгледіти в заголовку лише слово “зеландська”. - Олівець закляк у Паганелевих пальцях, він немов забув і Гленарвана, і лист, і те, що йому проказували.

- Паганелю! - окликнув його Гленарван.

- Га? - голосно вигукнув географ.

- Що вам таке? - спитав його майор.

- Нічого! Нічогісінько! - відповів Паганель. Потім зовсім тихо забелькотав: - Зеланд, ланд, ландія!

Він рвучко підвівся. Схопив газету. Він струшував її, силкуючись утримати слова, що ладні були вихопитися йому з уст. Гелена, Мері, Роберт, Гленарван дивились на нього здивовано, не розуміючи причини цього хвилювання.

Паганель скидався на людину, яка раптом збожеволіла. Але це тривало недовго. Помалу він заспокоївся; радість, котра сяяла в його очах, згасла; він сів на своє місце й мовив лагідно:

- Прошу, сер, я до ваших послуг.

Гленарван знову почав диктувати листа, що прибрав остаточно такого вигляду:

“Наказую Томові Остіну негайно вийти в море й відвести “Дункан”, дотримуючись тридцять сьомої паралелі, на східне узбережжя Австралії”.

- Австралії? - перепитав Паганель. - А, так, так, Австралії!

Він закінчив листа й передав його Гленарванові, аби той підписав. Той так-сяк виконав цю формальність - свіжа рана нагадувала про себе щохвилини. Листа запечатали. Рукою, ще тремтячою з хвилювання, Паганель написав адресу:

“Томові Остіну, помічникові капітана яхти “Дункан”, Мельбурн”.

По тому він вийшов з фургона, розмахуючи руками й повторюючи незрозумілі слова:

- Ландія! Ландія! Зеландія!

Розділ XXI

ЧОТИРИ ТРИВОЖНІ ДНІ

Решта дня минула без жодних пригод. Уже все було готове до від’їзду Мюльреді. Чесний матрос радів, що йому випала нагода довести Гленарванові свою відданість.

До Паганеля повернулася його лагідність, звичайна манера поводитися. Правда, його зовнішній вигляд свідчив про глибоку заклопотаність, але він тримав її потай. Напевно, мав на це причини - майор чув, як учений повторював, наче змагаючись сам із собою:

- Ні! Ні! Вони мені не повірять? Та й навіщо? Тепер уже запізно!

Ухваливши цього держатися, Паганель заходився давати Мюльреді потрібні вказівки, як добратися до Мельбурна. Вчений накреслив на мапі маршрут і пояснив, що всі стежки в прерії ведуть до Люкновського шляху. Він ішов на південь аж до узбережжя, а там круто повертав до Мельбурна. Паганель наказував: ні в якому разі не збочувати з цього шляху, не їхати навпростець через мало обізнаний край. Отже, йдучи за цими порадами, Мюльреді не міг збитися з дороги.

Небезпека загрожувала лише поблизу, за кілька миль від табору, де Бен Джойс зі своєю зграєю, дуже ймовірно, зробив засідку. Проминувши ці місця, Мюльреді вже ставав недосяжний для каторжників і міг бути певним, що успішно виконає доручене йому важливе завдання.

О шостій пообідали. Раптом почалася жахлива злива, і всі з-під намету повтікали до фургона, - це було надійне укриття. Глина чіпко тримала загрузлий фургон, і він міцно спирався на неї, немов фортеця на фундамент. Арсенал зброї складався з сімох карабінів та сімох револьверів і дозволяв витримати доволі тривалу облогу, бо ж ні бойових, ні харчових запасів не бракувало. Не спливе й шести днів, як “Дункан” пришвартується в затоці Туфолда, а ще через добу команда яхти лівим берегом Снові добереться до табору. Якщо навіть мандрівники не зможуть одразу налагодити переправу, каторжники однаково змушені будуть відступити перед дужчим ворогом. Але передовсім треба, щоб Мюльреді спромігся виконати своє небезпечне доручення.

О восьмій годині зовсім споночіло. Настав час виряджатися в дорогу. Привели засідланого коня. Його копита, завбачливо обгорнуті ганчір’ям, ступали по землі безгучно. Кінь здавався втомленим, а проте від сили й витривалості його ніг залежав порятунок усіх цих людей. Майор радив Мюльреді поберегти коня, як тільки мине небезпеку нападу бандитів. Краще опізнитись на півдня, але прибути напевно.

Джон Манглс передав матросові револьвер, що його сам допіру старанно набив. То грізна зброя в руках людини, яка не знає страху, бо шість куль, випущених раз по раз, легко розчистили б дорогу, перейняту злочинцями.

Мюльреді скочив на коня.

- Ось лист, - сказав йому Гленарван, - оддаси його Томові Остіну. Хай він не гайнує жодної хвилини й веде судно до Туфолдської затоки, коли ж не знайде нас там - якщо ми не спроможемся перейти на той бік Снові, - хай якнайшвидше йде до нас на поміч. А тепер - рушай у дорогу, мій чесний матросе, і хай тобі щастить!

Гленарван, Гелена Мері Грант - усі міцно потиснули руку Мюльреді. Цей від’їзд чорної дощової ночі в страшну небезпечну дорогу, крізь безмежні простори незнаного дикого краю примусив би стиснутися серця не такі крицеві, як У відважного матроса.

- Прощавайте, сер! - сказав він просто й спокійно і за хвилину зник на стежці, що йшла попід узліссям.

У цю хвилину вітер забурхав іще дужче. Верховіття евкаліптів глухо шаруділи в пітьмі, чутно було, як тріщало сухе галуззя, падаючи на відволожену землю. Не одне велетенське дерево, висхле, та досі ще тривке, не витримало шквалу й звалилося цієї буряної ночі. Крізь скажене виття й стогін хуртовини долинало рипіння дерев у лісі й рокотання Снові. Важкі хмари, гнані бурею на схід, стелилися низько над землею, і здавалось, що то клубочиться пара. Густий морок робив цю ніч іще жахливішою.

Після від’їзду Мюльреді мандрівники сховалися до фургона. Гелена, Мері Грант, Гленарван і Паганель розмістилися в передньому відділку, щільно зачиненому. В другому влаштувалися Олбінет, Вільсон і Роберт. Майор і Джон Манглс стерегли фургон знадвору. Цього вимагала пильність.

Двоє вірних вартових стояли на сторожі, мужньо зносячи цю бурю, що в нічному мороці кидала їм в обличчя дощ і вітер. Вони силкувались прошити очима таку сприятливу для пастки й нападу темряву, бо вухо нічого не могло вловити серед шумовиння бурі, голосіння вітру, шарудіння гілок, гуркоту звалених шквалом стовбурів та бурхання розлючених хвиль.

Однак уряди-годи шум бурі ненадовго вщухав. Вітер десь залягав, немов віддихував, і тільки Снові грізно гула між застиглим комишем і чорною завісою камедних дерев. В такі хвилини тиша здавалася особливо глибока. Тоді майор і Джон Манглс пильно дослухались.

В одну з таких хвилин до них долинув пронизливий посвист. Джон Манглс хутко підійшов до майора.

- Чули? - спитав він.

- Чув, - відповів Мак-Наббс. - Але що це - людина чи тварина?

- Це людина, - сказав Джон Манглс.

Обидвоє напружено прислухалися. Раптом загадковий свист розітнувся удруге, йому відповів якийсь звук, мовби постріл, - ледве вловимий, бо тої ж миті знову зірвалася й люто забурхала буря.

Мак-Наббс і Джон Манглс відійшли до фургона й стали з завітряного боку. В цю хвилину шкіряні запони на ньому розсунулись, Гленарван вийшов і наблизився до товаришів. Він також чув злодійський свист і постріл, який відбився луною під брезентовою будою фургона.

- Відкіля почувся свист? - спитав він.

- Відтіль, - показав Джон Манглс рукою у бік стежки, котрою поїхав Мюльреді.

- Здалеку?

- Звуки долинули з вітром, мабуть, милі за три.

- Ходімо! - мовив Гленарван, скинувши на плече карабіна.

- Йти не можна, - твердо сказав майор, - це пастка, бандити хочуть затягти нас якнайдалі від фургона.

- А коли ці негідники вбили Мюльреді? - допоминався Гленарван, хапаючи за руку Мак-Наббса.

- Ми дізнаємось про це завтра, - відповів той суворо, вирішивши будь-що не допустити Гленарвана до цього небезпечного вчинку.

- Вам не можна залишати табір, сер, - мовив Джон Манглс, - замість вас піду я.

- Ні в якому разі! - енергійно заперечив Мак-Наббс. - Ви хочете, щоб нас повбивали поодинці, волієте послабити наші сили, здатися на ласку цих злодюг? Коли Мюльреді вбито, то це непоправне лихо, але навіщо збільшувати жертви? Мюльреді поїхав, бо він витяг жеребок. Якби їхати випало мені, то і я б поїхав, як оце Мюльреді, і ні в кого не просив би і ие чекав ніякої допомоги.

Майорові міркування видавалися слушними. Справжнім божевіллям, ще й даремним, було б шукати матроса в темряві, серед глупої ночі, наражаючись на сутичку з каторжниками, що причаїлись десь у лісі. Гленарванів загін мав замало людей, щоб ризикувати ще чиїмсь життям.

Однак ці доводи, очевидно, не переконали Гленарвана. Стискуючи карабіна, він нервово походжав навкруг фургона. Нри найменшому шурхоті він нашорошував вуха, пильно вдивлявся в зловісну темряву. Його мучила думка, що близька йому людина лежить десь смертельно поранена, безпомічна і марно кличе тих, заради кого вона важила життям. Мак-Наббс не був певний, чи вдасться йому зупинити Гленарвана, якщо той, за покликом серця, кинеться під кулі Бена Джойса.

- Заспокойтесь, Едварде, - мовив він. - Послухайте свого друга. Подумайте про Гелену, про Мері Грант, усіх нас. Та й куди ви поїдете? Де шукатимете Мюльреді? Адже на нього напали щонайближче за дві милі відсіль. На якій дорозі? Якою стежкою туди потрапити?

Тої ж миті, немов у відповідь на майорові слова, розітнувся розпачливий крик.

- Слухайте! - вихопилось у Гленарвана.

Крик долинув з того самого боку, що й попереду постріл, приблизно за чверть милі. Гленарван, відштовхнувши Мак-Наббса, вже хотів бігти стежкою до лісу, коли кроків за триста від фургона почулося:

- До мене! Пробі!

Стогін був жалібний, відчайдушний. Джон Манглс і майор кинулись на голос. За хвилину вони помітили попід лісом людину, що пересувалася поповзом і раз у раз жалісно стогнала.

То був Мюльреді, поранений, напівживий; коли товариші підняли його, руки їм залила кров.

Дощ зносу пустився дужче, розлючений вітер бурхав у верховітті дерев. Під струмами зливи й поривами бурі Гленарван, майор і Джон Манглс донесли Мюльреді до фургона.

Коли вони підійшли, усі встали. Паганель, Роберт, Вільсон, Олбінет вийшли з фургона, а Гелеііа поступилась задля пораненого своїм відділком. Майор зняв з матроса куртку, мокру від крові й дощу, і побачив на правому боці глибоку рану. Її зроблено кинджалом. Майор перевязав рану вмілими руками, але він не міг сказати, зачепила зброя важливі органи чи ні. З рани бігла тоненькою переривчастою цівочкою яскраво-червона кров. Мертвенна блідість і кволість Мюльреді показували, що його поранено не на жарт. Майор, обмивши краєчка рани свіжою водою, наклав щільний тампон з трута й корпії, міцно перев’язав. Кровотеча припинилася. Мюльреді повернули на здоровий бік, голову підняли якомога вище, і Гелена дала йому випити трохи води.

За чверть години поранений, котрий лежав досі нерухомо, заворушився. Очі йому напіврозплющились, уста зашепотіли якісь уривчасті слова. Майор нахилився до нього й почув, що поранений повторює:

- Сер... ваш лист... Бен Джойс...

Майор проказав голосно ці слова й глянув запитливо на товаришів. Що хотів сказати Мюльреді? Бен Джойс напав на матроса, але з якою метою? Невже заради того, щоб перепинити його, перешкодити йому добратись до “Дункана”? А лист? Гленарван обшукав кишені Мюльреді. Листа до Тома Остіна там не було!

Ніч минула серед турбот і тривоги, котрі не вщухали ані на хвилину. Потерпали за життя пораненого. Гарячка палила його вогнем. Гелена й Мері - дві сестри-жалібниці - не відходили від нього. Ніколи жодного хворого не доглядали так дбайливо, з такою увагою й співчуттям.

Розвиднілося. Дощ перестав. Густі хмари ще клубочились у сірому небі. На землі повсюди валялось цурупалля, розмокла глина осіла в западині. Добратись до фургона тепер стало важче, хоч він ще не зовсім загруз.

Джон Манглс, Паганель і Гленарван, тільки зайнялося на світ, зробили розвідку навколо табору. Вони подалися до лісу стежкою, де ще виднілися плями крові. Ніде не було й сліду Бена Джойса та його банди. Гленарван з товаришами дійшли аж до того місця, де стався напад, і тут наразилися на два трупи. То були злочинці, що полягли від кулі Мюльреді. Між ними один - коваль з Блек-Пойнта. Його обличчя, спотворене смертю, викликало відразу й жах. На цьому Гленарван припинив розвідку. Відходити далі від табору було б необачно. Отож він повернувся до фургона, надзвичайно заклопотаний складністю становища.

- Немає чого й думати про те, щоб посилати до Мельбурна іншого гінця, - сказав він.

- Однак зробити це необхідно, - мовив Джон Манглс, - і я спробую пройти там, де мій матрос зазнав невдачі.

- Ні, Джоне. Адже в нас немає навіть коня для цієї подорожі за двісті миль.

Справді, кінь Мюльреді, єдиний їхній кінь, десь зник. Чи його вбито Пострілами розбійників, чи ганяє він, переляканий, дикою пустелею, чи, може, його перейняли каторжники?

- Та хай би що сталося, - мовив Гленарван, - ми більше не повинні розлучатися.

Почекаємо тиждень, два тижні, поки спаде вода в Снові. Тоді ми доберемось, роблячи короткі перегони, до Туфолдської затоки, і вже відтіль, певнішим шляхом, надішлемо “Дунканові” наказа прибути на східне узбережжя.

- Це єдине, що нам залишається зробити, - погодився Паганель.

- Отже, друзі мої, будемо відтепер триматися разом. Надто ризиковано й небезпечно пробиратися одному крізь цю дику глушину, котра кишить бандитами!

Гленарван мав рацію, так би мовити, двічі: і забороняючи нову спробу зв’язатися через гінця з “Дунканом”, і пропонуючи терпляче очікувати на берегах Снові спаду води. Відсіль щось із тридцять п’ять миль до Делегіта, першого міста на пограниччі з Новим Південним Уельсом, де вони, безперечно, знайдуть транспортні засоби, аби дістатися до Туфолдської затоки, і зможуть телеграфом передати до Мельбурна наказ “Дунканові”.

Всі ці заходи були слушні, але звернулися до них запізно. Якби Мюльреді не поїхав Люкновською дорогою, скільком нещастям бони запобігли б, і матрос не зазнав би важкої рани!

Повернувшись до табору, Гленарван побачив - його друзі побадьорішали. Здавалось, у них відродилася надія.

- Йому полегшало! Йому полегшало! -гукав Роберт, біжачи назустріч Гленарванові.

- Мюльреді полегшало?

- Так, Едварде, - сказала Гелена. - Криза минула. Майор зовсім заспокоївся. Наш матрос житиме.

- Де Мак-Наббс? - спитав Гленарван.

- Він біля хворого. Мюльреді хотів щось йому сказати. Не треба їм заважати.

Справді, годину тому поранений опритомнів, гарячка спала. Мюльреді одразу ж попросив покликати до себе Гленарвана, а коли його нема - майора. Мак-Наббс бачив, що поранений дуже кволий, і хотів був заборонити йому будь-які розмови, але Мюльреді так наполягав, що майор мусив поступитися.

Коли Гленарван надійшов, їхня розмова тривала вже кілька хвилин: отже залишалося тільки чекати, що доповість майор.

Невдовзі шкіряні запони розсунулись, і майор вийшов. Він приєднався до своїх друзів, які зібралися під високим .камедним деревом, де стояв намет. Його звичайно байдуже обличчя виявляло тепер глибоке занепокоєння. Погляд його, зупиняючись на Гелені й Мері Грант, сповнювався скорботою й смутком.

Гленарван почав його розпитувати, і майор розповів йому те, про що тільки-но довідався.

Покинувши табір, Мюльреді поїхав вказаною йому Паганелем стежкою. Він поспішав, наскільки це дозволяла нічна темрява. За його розрахунком, він проїхав близько двох миль, коли раптом кілька чоловік - мабуть, щось із п’ять, - кинулись коневі навперейми. Кінь зіп’явся вгору. Мюльреді вихопив револьвера й пальнув кілька разів. Йому видалось, наче двоє впали. На мить спалах пострілів прорізав густий морок, і він упізнав Бена Джойса. Але більше Мюльреді нічого не бачив. Він не встиг висадити всі кулі з свого револьвера: дужим ударом у правий бік його вибито з сідла, і він звалився. Проте тями Мюльреді не втратив. Вбивці узяли його за мертвого й заходилися обшукувати. Потім хтось сказав: “Я знайшов листа”. - “Дай його сюди, - відгукнувся Бен Джойс, - тепер “Дункан” наш!”

Тут Гленарван мимоволі скрикнув. Мак-Наббс вів далі:

“Тепер негайно піймайте коня, - наказав Бен Джойс. - За два дні я вже буду на борту “Дункана”, а за шість в Туфолдській затоці. Там ми зустрінемось. Гленарванів загін до того часу ще не вигарбається з болота Снові. Переходьте на той бік річки Кемпльпірським мостом, добирайтесь до узбережжя й чекайте там на мене. Я доберу способу привести вас на борт яхти. А коли ми пошпурляемо в море всю команду, то з таким судном, як “Дункан”, станемо господарями в Індійському океані”. - “Хай живе Бен Джойс!” - закричали каторжники. Привели коня Мюльреді, і Бен Джойс погнав чвалом дорогою на Люкноу, а його зграя попрямувала до річки. Мюльреді, хоч і тяжко поранений, зібрав останні сили й дотягся до того місця, де ми знайшли його напівживого.

- Ось вам пригоди Мюльреді, - сказав Мак-Наббс наостанку. - Ви тепер розумієте, чому наш відважний матрос так жадав все це мені розповісти.

Гленарван і його друзі слухали майора з невимовним жахом.

- Пірати! Пірати! - вигукнув Гленарван. - Вони знищать мою команду! Мій “Дункан” опиниться в руках цих бандитів!

- Саме так і станеться! - обізвався майор. - Бен Джойс захопить судно зненацька й тоді...

- То ми повинні добратися до узбережжя раніше, ніж ці негідники! - мовив Паганель.

- Але як перейти Снові? - спитав Вільсон.

- Тим способом, що й бандити, - відповів Гленарван. - Вони перебрались Кемпльпірським мостом, там перейдемо й ми.

- А що робити з Мюльреді? - спитала Гелена.

- Ми його понесемо! Будемо чергуватися! Не можу ж я покинути напризволяще мою безборонну команду, аби її перебила зграя Бена Джойса!

Спроба перейти Снові Кемпльпірським мостом була цілком здійснима, але означала піти на одчай душі. Каторжники могли зробити біля мосту засідку. Їх змагалося б принаймні тридцятеро проти сімох! Але випадають у житті такі хвилини, коли будь-що треба йти вперед.

- Сер, - звернувся до Гленарвана Джон Манглс, - перга ніж наважуватись на цю останню нашу спробу порятунку й переходити отой міст, слід пильно його обстежити. Я беру це на себе.

- І я піду з вами, Джоне, - сказав Паганель.

Всі пристали на цей план. Джон Манглс і Паганель стали спішно лагодитися в путь. Вони мали спуститися вниз за течією Снові аж до місця, згаданого Беном Джойсом, і стерегтися потрапити на очі каторжникам, що напевно нишпорили на берегах.

Отож, добре озброївшись, узявши з собою харч, двоє мужніх розвідників попрямували берегом і невдовзі зникли за високим комишем.

Їх чекали цілий день. Поночіло, вони не верталися. Тривога пойняла мандрівників.

Нарешті, близько одинадцятої години, Вільсон сповістив, що вони наближаються. Джон Манглс і Паганель знемагали з утоми після десятимильного перегону.

- Ну, як міст? Він справді існує? - кинувся їм назустріч Гленарван.

- Атож, міст із ліан, - відповів Джон Манглс. - Каторжники перебрались цим мостом, але...

- Але що?.. - спитав Гленарван, передчуваючи нове лихо.

- Вони перейшли його, а тоді спалили! - відповів Паганель.

Розділ XXII

ІДЕН

На часі було не вдаватися в розпач, а діяти. Кемпльпірський міст знищено - однаково вони повинні за всяку ціну перейти Снові й добратися до Туфолдської затоки, випередивши банду Бена Джойса. Тому, не марнуючи часу на зайві розмови, Джон Манглс і Гленарван пішли наступного дня, 16 січня, оглянути річку й зміркувати, як організувати переправу.

Каламутна бурхлива вода не спадала. Вона досі бутніла після дощів і вирувала, немов знавісніла. Наважитись позмагатися з нею - означало приректи себе на загибель. Гленарван, похнюпившись, схрестивши руки на грудях, мовчки стояв на березі.

- Хочете, я спробую переплисти на той берег? - спитав його Джон Манглс.

- Ні, Джоне, - відповів Гленарван, затримуючи за руку відважного молодика, - почекаймо ще!

І вони повернулись до табору. День минав у пекучій тривозі. Разів з десять Гленарван повертався до Снові, намагаючись винайти якийсь сміливий спосіб переправи. Але марно. Коли б між берегами мчав потік гарячої лави, перейти його було б не важче, ніж розлючену ріку.

Під час цього вимушеного тривалого дозвілля Гелена, радячись повсякчас з майором, оточила Мюльреді уважним умілим піклуванням. Матрос відчував - він повертається до життя. Мак-Наббс запевняв, що зброя не зачепила в пораненого жодного важливого органа, а кволість спричинена великою втратою крові. Отже тепер, коли кровотечу припинено й рана гоїлась, для повного одужання потрібні тільки час і спокій. Гелена обстояла свою пропозицію залишити пораненого в передньому, вигіднішому відділку фургона. Це дуже бентежило Мюльреді. Та найдужче його турбувала думка, що його недуга затримує весь загін, і тому довелося дати обіцянку залишити його в таборі під наглядом Вільсона, коли стане можлива переправа.

На лихо, перейти річку не вдалося ні того дня, ані наступного, 17 січня. Гленарван був у розпачі. Гелена й Мак-Наббс надаремно заспокоювали його, вмовляючи набратися терпцю. Аякже! Терпляче чекати, коли саме в цю хвилину Бен Джойс, може, сходить на борт яхти! Коли “Дункан” уже знявся з якоря й мчить до рокованого східного узбережжя, наближаючись до нього з кожною годиною!

Джон Манглс усім серцем поділяв Гленарванове занепокоєння. Прагнучи будь-що подолати перешкоду, він змайстрував човна з великих шматків кори камедного дерева, як це роблять австралійці, скріпивши їх дерев’яними поперечками. Випробувати цю легку й дуже тендітну споруду капітан і матрос вирішили вдень 19 січня. Все, що могли вробили спритність, сила, вправність, відвага, було зроблено, але тільки-но човен потрапив у бистрину, його закрутило й перекинуло, і зухвальці мало не офірували життям за свою нерозважливу спробу. Човна затягло у вир, тої ж миті він зник з очей. Джон Манглс і Вільсон не спромоглись пропливти на ньому й десяти брасів цією збутнілою річкою, котра ввібрала в себе води дощів і талих снігів й сягала тепер до милі завширшки.

Наступні дні - 19 і 20 січня - не принесли жодних змін. Майор і Гленарван, ідучи вгору берегом Снові, ретельно обслідували її на відстані п’яти миль, але броду не знайшли. Повсюди - бурхливе й нестерпне повноводдя. До цього єдиного річища вливались гірські струмки й потоки з усього південного схилу Австралійських Альп.

Довелося відмовитись від надії врятувати “Дункан”. Відтоді як Бен Джойс поїхав до Мельбурна, минуло п’ять днів. Яхта, напевно, прибула вже на узбережжя й потрапила до рук каторжників.

Однак таке становище не могло тривати без кінця. Звичайно прибутна вода, саме через свою навальність, швидко спадає. Отож вранці 21 січня Паганель зауважив, що рівень води дещо понижчав. Він сказав про це Гленарванові.

- Що з того? - відповів Гленарван. - Тепер уже запізно!

- Але це не підстава, щоб надалі залишатися тут! - озвався майор.

- Авжеж, - мовив Джон Манглс. - Можливо, вже завтра пощастить перебратися на той бік.

- Хіба ж це врятує мою нещасну команду? - вигукнув Гленарван.

- Прошу вас, сер, вислухайте мене, - сказав Джон Манглс. - Я знаю Тома Остіна. Він, безперечно, виконав ваш наказ і вийшов у море, скоро це стало можливо. Але звідки ми знаємо, що пошкодження на “Дункані” вже полагодили на той час, коли Бен Джойс прибув до Мельбурна? Що, коли яхта не могла вийти в море й затрималася ще на день, на два?

- Ваша правда, Джоне, - погодився Гленарван. - Треба добиратися до Туфолдської затоки. Адже Делегіт лише за тридцять п’ять миль відсіля!

- Так, - сказав Паганель, - в цьому місті ми знайдемо засоби пересування й швидко подолаємо всю відстань до моря. Хтозна, може, ми прибудемо вчасно й встигнемо запобігти лихові?

- Рушаймо! - вигукнув Гленарван.

Негайно Джон Манглс і Вільсон заходились споруджувати великого плота. Вони вже з досвіду знали: шматки кори не можуть витримати навального тиску течії. Джон Манглс зрубав кілька камедних дерев, і вони збили з стовбурів неоковирний, але міцний пліт. Робота посувалась поволі, й звечоріло перше, ніж вони з нею впорались. Отже пліт був готовий лише наступного дня.

Через ніч вода в Снові помітно спала. Бурхливий потік знову обернувся на річку, щоправда, з швидкою течією. Джон Манглс сподівався, що він її приборкає і, ведучи пліт стороною, дістанеться протилежного берега.

Опівдні на пліт повантажили стільки харчів, скільки кожний міг узяти з собою для дводенного переходу. Решту покинули вкупі з фургоном і наметом. Мюльреді чувся доволі добре, щоб його можна було взяти; він швидко одужував.

О першій годині всі зійшли на пліт, міцно пришвартований до берега. З правого боку плоту Джон Манглс приладнав щось на взірець стернового весла й доручив Віль-сонові за його допомогою скеровувати пліт у потрібному напрямку. Сам Джон Манглс, стоячи на кормі, збирався орудувати грубо зробленим кормовим веслом. Гелена й Мері Грант посідали посеред плоту біля Мюльреді; Гленарван, майор, Паганель і Роберт оточили їх, пильнуючи одразу подати їх допомогу, якщо вона знадобиться.

- Все готове, Вільсоне? - спитав Джон Манглс у матроса.

- Все, капітане, - відповів Вільсон, узявшись дужою рукою за стерно.

- Увага! Тримай проти течії!

Джон Манглс одв’язав плота й сильним поштовхом відкинув його на хвилі Снові. Протягом перших п’ятнадцяти брасів усе йшло гаразд. Вільсон не давав плоту збочувати. Але швидко пліт потрапив у нурти й закрутився, обертаючись навколо себе. Ні стерном, ні веслом не вдавалося його втримати. Попри всі зусилля Джона Манглса й Вільсона повернути пліт, він ішов кормою вперед, і гребти стало неможливо.

Довелося скоритися. Жодного способу не було виборсатися з коловороту, в якому пліт кружляв обертом з карколомною швидкістю. Поволі течія односила його вбік.

Джон Манглс стояв блідий, зціпивши зуби, пильно вдивляючись у воду, що вирувала навкруг. Однак течія винесла пліт на середину річки, і він спустився вже на півмилі вниз. Тут проходив найдужчий потік, але він перемагав коловороти, і це зробило пліт дещо тривкішим.

Джон Манглс і Вільсон знов узялися за весла й спробували скерувати пліт навкіс через Снові. Вони стали наближатися до лівого берега й були вже за якихось п’ятдесят брасів од нього, коли раптом стернове весло Вільсона зламалось навпіл. Нічим не стримуваний пліт знов підхопила течія. Джон Манглс, ризикуючи зламати й своє вес-. ло, намагався скерувати його до берега. Вільсоп допомагав йому закривавленими руками.

Врешті вони домоглись свого, і пліт після більш ніж півгодинної переправи налетів на стрімкий лівий берег. Од дужого поштовху мотузки тріснули, колоди розсунулися, й вода ринула, шумуючи, на пліт. Мандрівники ледве встигли вхопитися за звисле гілля прибережних кущів. Похапцем витягли на крутий берег Мюльреді й напівпро-моклих жінок. Врятувалися всі, але чимало харчів і зброю, за винятком майорового карабіна, віднесло водою на уламках плоту.

Мандрівники опинилися за тридцять п’ять миль од найближчого міста - Делегіта, серед дикої відлюдної глушини вікторіанського прикордоння. Це незаселений край, де не було ні колоністів, ані скватерів, хіба що самі грабіжники.

Вирішили не длятися й вирушати негайно. Мюльреді бачив - він стане всім на заваді, і просив залишити його тут очікувати вислану з Делегіта допомогу.

Гленарван на це не пристав. Вони могли дістатися до Делегіта не раніше як за три дні, на узбережжя - за п’ять, тобто тільки 26 січня. А “Дункан”, напевно,.покинув Мельбурн днів десять тому. Що важили тешзр цих кілька годин затримки?

- Ні, мій голубе, - сказав Гленарван, - я нікого тут не залишу. Зробимо ноші й понесемо тебе по черзі.

Ноші змайстрували з евкаліптового гілля, вкрили його листям, і хоч-не-хоч Мюльреді довелось на них лягти. Гленарван забажав першим нести свого матроса. Він узявся за ноші з одного кінця, Вільсон - з другого, і загін вирушив.

Яке сумне видовище, як нещасливо закінчилась ця подорож, що мала такий добрий початок! Тепер мандрівники вже не розшукували Гаррі Гранта. Цей суходіл, де його не було, де він ніколи й не був, загрожував стати рокованим для тих, хто прагнув знайти тут його сліди. І коли відважним мандрівникам пощастить дістатися до австралійського узбережжя, вони не знайдуть там навіть “Дункана”, щоб на ньому повернутися на батьківщину!

Перший день подорожі минув у гнітючому мовчанні. Кожних десять хвилин змінялися ті, хто ніс пораненого, і ніхто не скаржився на втому, хоч вона ще й більшала через нестерпну спеку.

Пройшовши лише п’ять миль, стали увечері табором у гайку камедних дерев. Повечеряли рештками врятованих од води харчів. Надалі всі надії покладали тільки на майорів карабін.

Спали кепсько, до того ж уночі пішов дощ. День ніби десь забарився. Ледве дочекалися ранку й знову рушили в дорогу. Майорові не випало жодної нагоди хоч раз бахаути з рушниці. Цей лихий край гірший за пустелю, бо його уникали навіть звірі. На щастя, Роберт знайшов гніздо дрохви, а в ньому - дванадцятеро величезних яєць, котрі Ол-бінет одразу ж заходився пекти в гарячому приску. Ці печені яйця та ще кілька пучечків зірваного в ярку портулакового зілля - ото й увесь сніданок 22 січня.

Дорога ставала дедалі важча: піскуваті рівнини поросли, немов наїжачились, колючою травою “спініфекс”, що її в Австралії звуть “їжатка”. Вона роздирала одіж на клоччя, а ноги - в кров. Однак відважні жінки не скаржились; вони мужньо. йшли вперед, подаючи іншим приклад, під| бадьорюючи то одного, то другого поглядом чи словом. і

Увечері зупинились під горою Булла-Булла, на березі невеликої річки Юнгалла. Вечеря була б дуже вбога, якоя Мак-Наббс не підстрелив, врешті, земляного щура, який зажив тут доброї слави за свої поживні якості. Олбінет засмажив тварину і всі шкодували тільки за тим, що вона завбільшки не така, як баран.

23 січня мандрівники, потомлені, але сповнені енергії, внову пустилися в дорогу. Обминувши підніжжя гори, вони попрямували довжелезними луками, вкритими шпичкуватою травою, котра скидалася на китовий вус. Колючки щільно переплелися між собою, створивши живий заслон гострих багнетів; дорогу крізь них прокладали сокирою або вогнем.

Цього ранку про снідання й мови не мовилось. Ніщо, вдавалось, не могло бути безживніше, ніж ця неродюча земля, всіяна кварцовими уламками. Люди знемагали не тільки з голоду, але й зі спраги. Їхні тортури були ще дошкульніші через безжальну спеку. За годину ледве робили півмилі. Якби ця нестача води й харчів тривала до вечора, вони попадали б на дорозі й вже не звелися б.

Та коли людині всього бракує, коли вона опиниться у важкій скруті й відчуває, що вже дійшла краю, - її рятує і щасливий випадок.

Мандрівників напоїли коралюваті кущі цефалоту, які зустрілись їм дорогою, - на його вітах гойдались квітки-келихи, повні живодайної вологи. Вдовольнивши спрагу, вони відчули: до них повертається життя. А за харч їм послужила рослина, що нею живляться тубільці, коли вони не можуть добути ні дичини, ні комах, ні вужів. Паганель знайшов її в якомусь висхлому річищі; про чудові властивості цієї рослини він знав од колег з Географічного товариства.

Це безквіткова рослина нарду, та сама, що підтримувала життя Берка й Кінга в пустелях Центральної Австралії. Під її листям, схожим на листя конюшини, ростуть сухі спори, завбільшки як сочевиця. Ці спори розмололи між двома каменями й дістали своєрідне борошно. З нього випекли простацьку хлібину й так-сяк затамували голод. В цьому місці нарду росло дуже рясно, й Олбінет настачив його на кілька днів.

Наступного дня, 24 січня, Мюльреді спромігся частину дороги пройти пішки. Рана його вже загоїлась. До Делегіта лишалось не більше десяти миль, і надвечір вони стали табором під сто сорок дев’ятим градусом довготи на самісінькій межі провінції Новий Південний Уельс. Дрібна пронизувата мжичка безперестанку сіялась кілька годин, мов із сита, сховатись було ніде, та врятував становище Джон Манглс, який випадком натрапив на піврозвалену хижку з гілля й соломи, покинуту дроворубами. Мандрівники мусили задовольнитися цією жалюгідною халупою. Вільсон хотів розкласти багаття, щоб спекти хліба, й назбирав чимало хмизу, який валявся навколо. Але розпалити вогонь він так і не спромігся, бо в дереві було забагато галунових речовин. Це було вогнетривке дерево, про нього згадував Паганель у своєму переліку різних австралійських див. Отож довелося перебутися без вогню, без хліба й переспати в мокрій одежі. А птахи-пересмішники, заховавшись у верховітті, здавалось, глузували з цих невдах подорожніх.

Однак стражданням Гленарванового загону надходив уже край. Жінки робили героїчні зусилля, але щогодини; вони підупадали на силі і вже не йшли, а ледве пленталися.

Назавтра вирушили в дорогу вдосвіта. Об одинадцятій годині показався Делегіт, невелике місто графства Велслей, розташоване за п’ятдесят миль од Туфолдської затоки. В місті швидко знайшли коней і повіз. Відчуваючи близькість океанського узбережжя, Гленарван піднісся душею. Може, “Дункан” справді трохи затримався і вони його випередять! За якусь добу вони дістануться до Туфолдської затоки.

Опівдні, добре попоївши, мандрівники покинули Делегіт у просторій поштовій кареті, яку чвалом помчали п’ятеро дебелих коней. Справна дорога не чинила ніяких перешкод, погонич і форейтори, заохочені обіцянкою щедрої винагороди, гнали щодуху й не гаяли часу, перепрягаючи коней через кожних десять миль. Здавалось, вони запалилися Гленарвановим завзяттям.

Роблячи шість миль на годину, коні мчали їх отак цілий день і ніч. На світанні приглушене рокотання хвиль звістило близькість Індійського океану. Ще тільки обігнути затоку - і вони доберуться до тридцять сьомої паралелі, тобто до того місця на узбережжі, де Том Остін мав дожидати мандрівників.

Щойно перед ними розіслалося море, всі погляди звернулися на його безмежну гладінь, звернулися запитливо з надією. Може, якимсь чудом врятований “Дункан” опинився тут і курсує вздовж берегів, як місяць тому біля мису Коріентес, поблизу Аргентинського узбережжя?

Але на морі нічого не було видно. Вода й небо зливались на обрії, і жодне вітрило не бентежило широкого океанського простору.

Залишалася ще одна надія; можливо, Том Остін вирішив стати на якір в самій Туфолдській затоці, бо ж море хвилювалося й судно не могло почувати себе в безпеці біля відкритих берегів.

- До Ідена! - наказав Гленарван.

Карета повернула праворуч на кружну дорогу, огинаючи берегом затоку, і помчала до невеличкого міста Ідена, яке лежало відсіля за п’ять миль.

Погонич зупинив коней поблизу маяка, що підносився біля входу до порту. На рейді стояло кілька суден, та ял жодному з них не майорів прапор Малькольма.

Гленарван, Джон Манглс і Паганель вистрибнули з каг рети й побігли до митниці. Вони розпиталися в службовців і переглянули відомості прибуття суден за кілька останніх днів. Виявилось, за минулий тиждень жодне судне не увіходило ні до затоки, ні до порту.

- Може, “Дункан” ще не вирушив з Мельбурна? - вигукнув Гленарван, що, через властивий людській вдачі душевний порух, не хотів утрачати останньої надії. - Може, ми його випередили?

Джон Манглс похитав головою. Він знав Тома Остіна. Ні за яких обставин не міг його помічник опізнитися на цілих десять днів з виконанням наказу.

- Я хочу знати, на що сподіватися, - сказав Гленарван. - Краще гірка правда, ніж непевність.

За чверть години надіслали телеграму начальникові Мельбурнського порту. По тому мандрівники попрямували до готелю “Вікторія”. О другій пополудні на Гленарванове΄ ім’я надійшла телеграма такого змісту:

Лордові Гленарвану, Іден, затока Туфолда.

“Дункан” вийшов у море 18 цього місяця в невідомому напрямку.

Ж. Ендрю.

Телеграма випала з Гленарванових рук.

Зникли усі сумніви. Чесна шотландська яхта потрапив: ла до рук Бена Джойса й перетворилась на піратське судно!

Так закінчився цей перехід через Австралію, що почався начебто у найщасливішу годину. Сліди капітана Гранта і його супутників, здавалось, були втрачені без вороття. Ця невдача коштувала життя всій команді яхти. Гленарван за знав поразки, і цього відважного шукача, який не відступив у пампі перед грізними силами природи, на Австралійському суходолі здолала людська підлота.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Розділ І

“МАКАРІ”

Якщо будь-коли шукачі капітана Гранта мали остаточно втратити надію його знайти, чи не сталося це саме тепер, коли вони одразу позбулися геть усього? Куди ж виряджа-ти нову експедицію? В який спосіб розпочинати дослідження нових країв? Адже “Дункана” вже не існувало, й неможливо навіть було негайно повернутися на батьківщину.. Отже відважні шотландці не досягли жаданої мети. Невдача! Журне слово, але в мужньому серці воно не знаходить відгуку. І все ж таки, після стількох ударів долі, Гленарванові довелося визнати, що він неспроможний вивершити діло, за яке так самовіддано взявся.

Мері Грант виявила неабияку мужність, не згадуючи більше батькового ймення. Вона затамувала власний душевний біль думками про щойно страчену нещасливу команду “Дункана”. Дочка поступилася в ній перед подругою, і тепер вона втішала Гелену, котра стільки її розраджувала! Мері перша заговорила про повернення до Шотландії. Джон Манглс захоплено дивився на дівчину, таку мужню, таку покірну долі. Він почав був якось казати про поновлення розшуків капітана Гранта, але Мері зупинила його поглядом і згодом мовила:

- Ні, пане Джоне, будемо думати за тих, хто повсякчас жертвував собою. Лордові Гленарвану треба повертатися до Європи.

- Ваша правда, міс Мері, - відповів Джон Манглс, - це необхідно. Слід також повідомити представників англійської влади про долю “Дункана”. Але не зрікайтеся надії. Наші розшуки триватимуть, коли треба, я провадитиму їх сам! Я знайду капітана Гранта будь-що або ж загину!

Джон Манглс брав на себе важке зобов’язання. Мері прийняла його й простягла руку молодому капітанові, наче закріплюючи угоду. Джон Манглс обіцяв їй відданість на все життя, а Мері йому - глибоку вдячність довіку.

Цього дня остаточно вирішили повертатися додому. Поклали не гаючи часу їхати до Мельбурна. Назавтра Джон Манглс пішов довідатися, коли відпливають судна. Він гадав, що між Іденом і столицею Вікторії існує постійне й жваве сполучення.

Проте його сподівання не справдилися. Судна ходили зрідка. Весь торговельний флот, який стояв на якорі в Туфолдській затоці, складався з трьох-чотирьох кораблів. Жоден поміж них не відпливав ні до Мельбурна, ні до Сіднея, ні до Понт-де-Галла. Тільки в цих трьох австралійських портах Гленарван міг би знайти судна, що йшли до Англії, бо ж Східна навігаційна компанія налагодила з тих пунктів регулярні рейси до метрополії.

Що ж залишалося робити? Дожидатися в їдені, поки прийде корабель? Але так вони могли затриматися тут надовго, бо в Туфолдську затоку судна заходять лише зрідка. Скільки. Їх пропливає у відкритому морі, минаючи гавань!

Обміркувавши все й порадившись з товаришами, Гленарван вирішив добиратися до Сіднея сухопуттям, коли раптом Паганель зробив несподівану пропозицію.

Географ і собі відвідав Туфолдську затоку. Він знав, що відсіль ніяк дістатися морем до Сіднея чи Мельбурна. Але одно з трьох суден, котрі стояли на рейді, готувалося відплисти до Окленда, столиці Іка-на-Мауї, північного острова Нової Зеландії. Паганель запропонував зафрахтувати цей бриг, аби добратися до Окленда, а звідти вже легко повернутися до Європи на якомусь з кораблів Східної навігаційної компанії.

Над Паганелевим проектом варто було поміркувати. До того ж цього разу географ не вдавався, як звичайно, до численних доказів, а обмежився самим повідомленням, додавши, що переїзд триватиме не більше п’яти-шести днів. Справді, відстань між Австралією і Новою Зеландією сягала щонайбільше тисячі миль.

Дивний збіг обставин: Окленд лежав саме на тій тридцять сьомій паралелі, вздовж якої від самого Арауканського узбережжя йшли наші шукачі. Звісно, Паганель міг би, не викликаючи докорів в особистій зацікавленості, навести цей доказ на користь своєї пропозиції, бо то була б цілком природна нагода відвідати береги Нової Зеландії.

Однак Паганель промовчав. Післях того, як його двічі спіткало розчарування, він, очевидно, не наважувався пропонувати трете тлумачення документа. Та, зрештою, що він міг сказати нового? Адже там написано: капітан Грант знайшов притулок на суходолі, а не на острові. А Нова Зеландія - то ж лише острів, отже нема про що й розводитися. З цієї причини чи з іншої, але Паганель і словом не прохопився про те, що переїзд до Окленда може мати хоч найменший зв’язок з розшуками. Він тільки зауважив - між Оклендом і Великобританією існує постійний зв’язок і ним легко скористатися.

Джон Манглс підтримав Паганеля. Він радив саме так і зробити, бо ж неможливо чекати в Туфолдській затоці на судно, що хтозна-коли сюди завітає. Але перш ніж вирішити питання остаточно, він вважав за потрібне відвідати бриг, про який казав географ. Гленарван, майор, Паганель, Роберт та Джон Манглс сіли в човен і по кількох змахах весел підпливли до судна, котре стояло на якорі за два кабельтових од набережної.

Це був бриг каботажного плавання місткістю на двісті п’ятдесят тонн. Він звався “Макарі” і робив рейси між різними австралійськими портами та Новою Зеландією. Капітан або, скоріше, хазяїн брига повівся з відвідувачами досить брутально. Вони одразу побачили, що це людина невихована й мало в чому відрізняється од своїх матросів. М’ясисте червоне лице, грубезні руки, плескатий ніс, вибите око, забруднена тютюном спідня губа й звірячий вираз робили з Вілла Галлея вельми відворотну особу. Але вибору не було, та зрештою до нього можна було й не придивлятися.

- А чого вам тут треба, як вас там? - гукнув Вілл Галлей до чужинців, що зійшли на палубу його судна.

- Ви капітан? - спитав замість відповіді Джон Манглс.

- Я, - відказав Галлей. - Що далі?

- “Макарі” йде з вантажем до Окленда?

- Атож. Що далі?

- І він везе?..

- Все, що продають і купують. Що далі?

- Коли він вирушає?

- Завтра опівдні, з відпливом. Що далі?

- Не взяв би він пасажирів?

- Дивлячись яких, і до того ж, чи задовольнить їх матроська їжа.

- Вони матимуть свої харчі.

- Що далі?

- Далі?

- Авжеж. Скільки їх там?

- Дев’ятеро, серед них дві дами.

- В мене немає кают.

- Їх цілком влаштує рубка, котру їм віддадуть.

- Далі що?

- Згода? - спитав Джон Манглс, якого анітрохи не бентежили поводження капітана і його спосіб вести розмову.

- Подивимось, - буркнув хазяїн “Макарі”.

Вілл Галлей покружляв туди-сюди палубою, тупаючи важкими на залізних цвяхах чоботями, і, зненацька круто повернувшись, став перед Джоном Манглсом.

- Скільки дасте? - спитав він.

- А скільки ви хочете? - в свою чергу спитав Джон Манглс.

- П’ятдесят фунтів.

Гленарван кивнув головою на знак згоди.

- Гаразд, - мовив Джон Манглс, - хай буде п’ятдесят фунтів.

- Але за самий переїзд, - додав Вілл Галлей.

- Добре, за самий переїзд.

- Їжа окремо.

- Так, окремо.

- Домовились. А далі? - Вілл простяг руку.

- Тобто?

- Завдаток.

- Ось половина плати, двадцять п’ять фунтів, - сказав Джон Манглс, відраховуючи гроші хазяїнові брига, які той запхав у кишеню, навіть не подякувавши.

- Завтра щоб були на судні. До полудня. Приїдете чи ні - однаково вирушаю.

- Приїдемо.

Відтак Гленарван, майор, Роберт, Паганель і Джон Манглс покинули судно, чий хазяїн не зволив навіть і пальцем доторкнутися до цератового капелюха, щільно насунутого на руду кошлату чуприну.

- Ото мугир! - вигукнув Джон Манглс.

- А мені він сподобався, - озвався Паганель. - Справжній морський вовк.

- Ведмідь, а не вовк, - зауважив майор.

- Я собі уявляю, - додав.Джон Манглс, - що отакий-то ведмідь, напевно, торгував колись людьми.

- Хіба нам не однаково? - мовив Гленарван. - Важливо, що він капітан “Макарі”, а “Макарі” йде до Нової Зеландії. За час переїзду від Туфолдської затоки до Окленда ми бачитимемо його зрідка, а після Окленда й поготів.

Леді Гелену й Мері Грант вельми потішила звістка про завтрашній від’їзд. Гленарван попередив жінок, що на “Макарі” вони не знайдуть тих вигод, до яких звикли на “Дункані”. Та по стількох випробуваннях їх не могла засмутити така дрібниця. Містерові Олбінету доручили придбати харчі. Після втрати “Дункана” сердешний слізно тужив за нещасною своєю жінкою, котра зосталась на яхті й разом з усією командою стала, безперечно, жертвою лютих каторжників. Однак свої обов’язки стюарда Олбінет виконував сумлінно, як завжди, і “окрема їжа”, що складалася з добірного харчу, ніколи не баченого на “Макарі”, за кілька годин була заготовлена.

Тим часом майор одержав гроші в Мельбурнському об’єднаному банку за чеками Гленарвана, який не Хотів залишатися без золота й без зброї; отож поповнили й запаси пороху та куль. Щодо ПаганеЛя, то він придбав собі чудову мапу Нової Зеландії, видану в Едінбурзі Джонстоном.

Мюльреді почувався добре. Рана, що мало не коштувала матросові життя, вже майже не боліла. Морська подорож повинна була його зцілити. Він сподівався - бризи Великого океану вилікують його остаточно.

Вільсонові доручили приготувати на борту “Макарі” помешкання для пасажирів. Щітка й мітла зробили своє діло: рубка геть змінилася. Вілл Галлей, знизавши плечима, полишив матроса діяти на власний розсуд. Про Гленарвана, його супутників і супутниць капітан і не думав. Він навіть не знав їхніх прізвищ і в гадці не мав ними піклуватись. Цей “додатковий” вантаж давав капітанові виск у п’ятдесят фунтів - ото й по всьому, і мав для нього вартість багато меншу, ніж двісті тонн видубленої шкіри, що нею напхано було трюм його брига. “Передовсім шкіра, а люди вже потім”. То був негоціант

Книга: Жуль Верн. ДІТИ КАПІТАНА ГРАНТА

ЗМІСТ

1.	Жуль Верн. ДІТИ КАПІТАНА ГРАНТА
2.	[3], котрий вивчає сліди злочину. І...
3.	[6] й ще для багатьох, вона зробить...
4.	[9], або спускались у дикі ущелини, де предковічні руїни оповідали...
5.	[11]. Гелена зрозуміла, про...
6.	[16] завзятих шотландців. Поміж них...
7.	[21]. Обличчя в нього було розумне...
8.	[22], упало 1845 року до 2669, а...
9.	[25] поблизу міста. Погода була...
10.	[27] - таке наше гасло. Ці...
11.	[29] за здоров’я Орелія-Антоніо...
12.	[30], такий схід був би неможливий....
13.	[31], і вивергав гарячі клуби диму...
14.	[32], коли суцільні брили землі...
15.	[33], цар південних Кордільєр. У...
16.	[34] - спитав він....
17.	[41]. Під їхнім тліном похована вся...
18.	[43] за крижані поверхні, але...
19.	[44], улюблену в верховинній...
20.	[45]. Запала глибока...
21.	[46], що задовольнила б і...
22.	[47] - гримним голосом закричав...
23.	[48]! - Згода. Бийте мене,...
24.	[49], і був він нещасливий. Пішов...
25.	[51] в своїх інтересних підрахунках...
26.	[52]. Розділ...
27.	[54] - відповів Талькав, підносячи...
28.	[55] англійську карту обох земних...
29.	[56]. Леді Гелена висловила йому...
30.	[59]. Туристи, щасливі...
31.	[61]. Як же могло статися, що...
32.	[62] відкрив землю, котру назвав...
33.	[65], де “жили чорні лебеді...
34.	[66] показував бурю. Була...
35.	[67], тому гвинт не може...
36.	[68], завширшки кілька туазів,...
37.	[70] й засуджував політичні чвари,...
38.	[71]. Та й справді, колоніст,...
39.	[72]. Поки череда посувалась через...
40.	[73] австралійських річок невдовзі...
41.	[74]. Двадцять п’ять коней і...
42.	[76], де паслися незліченні отари й...
43.	[77] й Мікронезії. Головні острови:...
44.	[78]. Ватага має двадцять дев’ять...
45.	[79] - ліру. Коли менюра перелітала...
46.	[81] над дверима. Господар, грубий...
47.	[82], та водночас він мав славу...
48.	[83], - краще за всі гасла на...
49.	[85] мореплавців, чимала. Кривавий...
50.	[86]. Низ щогли, стеньгу й...
51.	[87]. Тож нема нічого дивного; що...
52.	[90] Нова Зеландія надто маленька...
53.	[91] й оздоблена собачими шкурами,...
54.	[92], їстівної папороті; поблизу...
55.	[94], потрапив до рук твоїх братів....
56.	[96], а самі непомітно сховаємось у...
57.	[98] і так без кінця. Лайка...
58.	[99]. Цей жарт добив...
59.	[1] Гафель - похила...
60.	[31] Левіафан -...
61.	[62] Автор тут допустився...

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate