Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жуль Верн. ДІТИ КАПІТАНА ГРАНТА
[90] Нова Зеландія надто маленька країна, її не так уже й важко дослідити. Тому мої герої не мандрівники, а скромні туристи, які стали жертвами звичайних дорожніх пригод.
- Скажіть нам їхні ймення, - попрохала Мері Грант.
- Геометр Віткомб і Чарльтон Говіт, той самий, який знайшов прах Берка, - вам у пам’ятку їхня експедиція, я розказував про неї, коли ми зупинялися на берегах Вімерри? Віткомб і Говіт керували двома цілком самостійними експедиціями на острові Таваї-Пуна-Му. Обидві експедиції вирушили на початку 1863 року з Крайстчерча, аби дослідити невідомі ще гірські перевали на півночі провінції Кентербері. Говіт, здолавши високий кряж біля північного по-граниччя провінції, отаборився на озері Браннера. Віткомб знайшов у долині Ракайа прохід, котрий виводив на східний схил гори Тіндаль. Віткомб мав супутника, Якоба Лупера, котрий опісля надрукував у газеті “Літлтон Таймс” нарис про цю подорож і про катастрофу, що тоді сталася. 22 квітня 1863 року, коли не зраджує мене пам’ять, двоє дослідників опинились біля підніжжя льодовика, де бере початок річка Ракайа. Вони зійшли на вершину гори й почали шукати нового зручного перевалу. Наступного дня, виснажені втомою й холодом, Віткомб і Лупер заночували на висоті чотири тисячі футів над рівнем моря. Падав густий сніг. Сім днів вони блукали серед гір, по дну долин, і скрізь їх щільно обступали стрімкі скелі, не даючи виходу, часто-густо вони не могли розкласти багаття, іноді голодували, бо їхній цукор перетворився на сироп, а сухарі - на мокре тісто, одіж і ковдри геть змокріли від дощу, їх нещадно жалили комахи. В свої кращі дні вони робили до трьох миль, у гірші - ледве двісті ярдів. Нарешті 29 квітня вони натрапили на маорійську хижку, а в городчику біля неї знайшли трохи картоплі. Тоді двоє друзів востаннє поїли разом. Надвечір вони дійшяи до морського берега, поблизу гирла річки Тарамакау. Їм треба було перебратись на правий берег, а там прямувати на північ, до річки Грея. Тарамакау - річка глибока, повновода. Лупер, витративши годину на розшуки, знайшов врешті два маленьких подірчавлених човники; він полагодив їх, як спромігся, і зв’язав докупи. Надвечір мандрівники спустили човники на воду. Та ледь вони досягли середини ріки, як човни вщерть набралися води. Віткомб кинувся в воду й плавом повернувся на лівий берег. Якоб Лупер плавати не вмів, він учепився за свій човник, і це його врятувало, але йому довелося зазнати страшних тортур. Течія понесла бідолаху до порогів. Перша хвиля занурила його в воду, друга винесла на поверхню. Його вдарило об скелі. Настала непроглядна ніч. Пішов зливний дощ. Кілька годин хвилі шпурляли отак скривавленого, набубнявілого від води Лупера. Нарешті човник наразився на тверду землю, і непритомного Лупера викинуло на берег. Опам’ятавшись другого дня на світанку, Лупер поплазував до струмка й побачив, що течія однесла його на цілу милю від того місця, де вони почали переправу. Він пішов понад берегом і швидко натрапив на нещасного Віткомба: той втопився у драговинні. Лупер руками вигріб у піску яму й поховав свого товариша. Через два дні Лупера, що конав уже з голоду, взяли до себе якісь жалісливі маорійці - серед них є й такі, - і четвертого травня він добрався до озера Браннера, де стояв табором Чарльтон Говіт, який за шість тижнів сам загинув, точнісінько так, як бідолашний Віткомб. Сумна історія, чи не так?
- Справді, - сказав Джон Манглс, - здається, ці катастрофи становлять суцільний ланцюг, який у фатальний спосіб в’яже між собою мандрівників; варто одній ланці розірватися, і всі вони притьмом гинуть один по одному.
- Ваша правда, мій друже, - відповів Паганель, - я помічав це не раз. Який закон спільності призвів Говіта до загибелі майже в тих самих умовах, що й Віткомба? Ніхто не може на це відповісти. Пан Вайд, котрий керував урядовими роботами, запросив Чарльтона скласти проект шосейної дороги від рівнини Гурунуї до гирла Тарамакау. Він вирушив першого січня 1863 року в супроводі п’ятьох чоловік. Доручення уряду він виконав блискуче, і за його проектом прокладено дорогу завдовжки сорок миль аж до річки Тарамакау. Говіт повернувся до Крейстчерча і, незважаючи на те, що насувалась зима, просив дозволу працювати далі. Пан Вайд дав свою згоду.
Говіт поновив необхідні запаси й поїхав до свого табору, аби перебути там зимову негоду. Саме тоді нагодився туди Якоб Лупер. 27 червня Говіт, узявши з собою двох своїх людей, Роберта Літтла й Генрі Мюлліса, покинув табір. Вони перепливли озеро Браннера. Відтоді їх більше ніхто не бачив. Їхній хисткий плаский човен знайдено на березі перекинутим догори дном. Говіта та його супутників шукали протягом дев’яти тижнів, але даремно. Очевидно, ці бідолахи, не вміючи плавати, потонули в озері.
- А чому не припустити інше - що вони цілі та здорові й живуть серед якогось новозеландського племені? - спитала Гелена. - Адже смерть їхня не доведена.
- На жаль, ні, - відповів Паганель, - бо відтоді минуі до вже більше року, а вони досі не повернулись... а коли з цієї Нової Зеландії, - додав він пошепки, - за рік не повертаються, то це означає: люди загинули без вороття!
Розділ IX
ТРИДЦЯТЬ МИЛЬ НА ПІВНІЧ
7 лютого, о шостій годині ранку, Гленарван дав знак рушати в дорогу. Вночі дощ став. Густі попелясті хмарки затягли небо щільною заслоною, затримуючи сонячне проміння на висоті трьох миль од землі. Помірна температура дозволяла сподіватися - денний перехід не буде надто важкий.
Паганель визначив, що відстань між мисом Кагуа й Оклендом сягає до вісімдесяти миль; долаючи щодня десять миль, її можна пройти за вісім днів. Але замість брести звивистим берегом, географ визнав за ліпше попрямувати вглиб на тридцять миль до селища Нгарнавагіа, де зливались річки Ваїкато й Вайна. Там проходив “поштовий шлях”, власне, стежка, придатна для повозів, яка перетинає чималу частину острова - від Нейпіра, поблизу затоки Гоукса, аж до Окленда. Цим шляхом легко дістатися до Друрі, де можна перепочити в чудовому готелі, що його особливо рекомендує природознавець Гохштеттер.
Мандрівники, несучи кожний свою пайку харчів, почали огинати берегом бухту Аотеа. З обачності вони не відходили один від одного і, мимоволі стискуючи набиті карабіни, пильно вдивлялись у хвилясті рівнини на сході. Паганель з насолодою, як справжній знавець, перевіряв за своєю досконалою картою, правильність позначених на ній щонайменших деталей.
Деякий час маленький загін ішов піскуватими ґрунтами, що утворились, із скалок двійчастих черепашок і висхлих кісток, з великою домішкою закису й перекису заліза; коли до такого ґрунту наблизити магніт, він одразу вкривається блискучими кришталиками.
На березі, де ніжно хлюпотали хвилі припливу, бавилось кілька тюленів, і в гадці не маючи тікати. Вони мали закруглену голову, широкий спадистий лоб, розумні очі й були лагідні та навіть симпатичні з вигляду. Дивлячись на них, легко було збагнути, чому давні перекази, на свій кшталт поетизуючи цих своєрідних мешканців моря, саме в них втілили образ звабливих сирен, дарма що голос у тюленів - якесь немилозвучне бурчання. Цих численних на берегах Нової Зеландії тварин високо цінують, полюючи їх заради шкури й лою.
Між тюленями вирізнялося троє чи четверо морських слонів, сіро-блакитних на колір, від двадцяти п’яти до тридцяти футів завдовжки. Вони, простягтись ліниво на ложі з грубого шару ламінарій - велетенських водоростей, піднімали вгору свої гнучкі хоботи і, смішно наморщуючись, ворушили шорсткою щетиною довгих вусів, закручених кучериками, немов борода якогось дженджика. Роберт розважався, стежачи за цими цікавими створіннями. Раптом він здивовано закричав:
- Диви! Тюлені їдять гальку!
Справді, декілька тварин пожадливо ковтали ріння, що вкривало побережжя.
- Еге ж, твоя правда, - озвався Паганель. - Тюлені ковтають берегову гальку.
- Дивна їжа! - не вгавав Роберт. - Як вони її перетравлюють?
- Вони не живляться камінцями, а ковтають їх, в такий спосіб навантажуючи себе, так би мовити, баластом; цим вони збільшують свою вагу, аби легше спуститися на дно. Повернувшись на берег, вони без довгих церемоній викидають це каміння. Ти зараз побачиш, як ті тюлені, що наковталися ріння, пірнатимуть у воду.
І справді, невдовзі з півдесятка тюленів, як видно, вдосталь навантажившись, важко поплентались берегом і зникли під водою. Але Гленарван не міг витрачати дорогий час на те, щоб чекати повернення тюленів з моря й спостерігати, як вони будуть розвантажуватися. На превеликий жаль Паганеля, маленький загін рушив у дальшу путь.
Близько десятої години мандрівники зупинились поснідати під високими базальтовими скелями, що стояли понад берегом моря, наче старовинні кельтські надгробки. Поруч, на піщаній мілині, була сила устриць, але дрібних і несмачних. За Паганелевою порадою, Олбінет засмажив їх на розжареному вугіллі, й, виготовлені в такий спосіб, вони зникали за сніданком цілими десятками.
Відпочили й подались знов уздовж берега бухти. На зубчастих гребенях скель, на вершечках стрімких круч мешкало безліч морських птахів: фрегати, фульмари, чайки й велетенські альбатроси, котрі сиділи нерухомо на гострих шпилях стрімчаків. До четвертої години пройшли десять миль й анітрохи не втомилися. Мандрівниці забажали, не зупиняючись, іти далі аж до ночі. Тут дорога міняла напрямок; треба було, посуваючись попід кряжем з кількох гір, що виднілися на півночі, обминути їх і тоді заглибитись у долину річки Вайпа.
Вдалині, скільки сягало око, простягалась безмежна рівнина, немовби обіцяючи приємну прогулянку. Але, наблизившись до крайки, де починались суцільні зелені луки, мандрівники дуже розчарувалися. Замість трави перед ними стали невисокі зарості чагарів, вкритих дрібними білими квітами, а між ними - без ліку високої папороті, яка особливо рясно розростається на землях Нової Зеландії. Довелось прокладати шлях крізь ці кущі з деревистими стеблами, і це завдавало чимало мороки. Однак на восьму годину вечора подорожні обминули вже перші відножини гірського пасма Гакарігоата-Ренджс і отаборились на ніч.
Після перегону в чотирнадцять миль годилося думати про відпочинок. А втім, в них не було ні фургона, ані намету, і всі полягали просто неба під чудовими норфолкськими соснами. Ковдр не бракувало, їх розіслали, влаштувавши зручні постелі.
Мандрівники поклали собі й уночі матися на бачності. Гленарван і його супутники, добре озброєні, вирішили вартувати по двоє аж до світанку. Багаття не розпалювали. Вогняні препони прекрасно захищають проти хижих звірів, але в Новій Зеландії немає ні тигрів, ні левів, ані ведмедів чи будь-яких інших хижаків. Щоправда, їх цілком заступають новозеландці. Вогонь тільки привернув би увагу цих двоногих ягуарів.
Загалом ніч минула добре, коли не зважати на піщаних мух - “нгаму” мовою тубільців, - що кусали дуже дошкульно, і на зухвалу родину польових щурів, котрі на всі заставки гризли мішки з харчами.
Вранці 8 лютого Паганель устав спокійніший і майже примирений з цією країною. Маорійці, яких він надто страхався, не показувались, і навіть уві сні йому не загрожували ці кровожери. Вдоволений вчений поділився своїми настроями з Гленарваном.
- Я гадаю, - додав він, - наша прогулянка закінчиться без жодних пригод. Цього вечора ми дійдемо до злиття Вайпи й Ваїкато, а проминувши це місце, вже немає чого боятися зустрічі з тубільцями на Оклендському шляху.
- Скільки миль нам треба ще пройти до злиття річок? - спитав Гленарван.
- П’ятнадцять миль, майже стільки, як ми пройшли вчора.
- Але ми можемо дуже затриматися, коли ці нескінченні зарості знову захаращуватимуть нам усі стежки.
- Ні, - відповів Паганель, - ми тепер підемо понад берегом Вайпи, де дорога буде легка, без ніяких перешкод.
- Тоді рушаймо, - мовив Гленарван, побачивши, що мандрівниці вже ладні йти в похід.
Спочатку густі чагарі так само заважали мандрівникам посуватись уперед. Звичайно, ні повіз, ні коні не пройшли б там, де пробиралися люди, і тому вони не надто шкодували за своїм австралійським фургоном. Доки не прокладуть крізь ці зарості проїзних доріг, доти самі тільки пішоходці торуватимуть стежки в Новій Зеландії. Незліченні різновиди папороті захищали тут од чужинців рідну землю так само завзято, як і маорійці.
Рівнину перетинало безліч пагорбів гірського ланцюга Гакарігоата, маленький загін ледве перебрався через них. Та все ж іще перед полуднем мандрівники дістались до річки Вайпи й безборонно попрямували вздовж її високого крутого берега на північ.
То була чарівна долина, перерізана маленькими прозорими річками, що примхливо звивалися поміж чагарями. За даними ботаніка Гукера, в Новій Зеландії нараховують до двох тисяч гатунків різних рослин, серед них п’ятсот, властивих тільки цій країні. Квітів тут мало, і їм бракує розмаїтості барв, майже немає однорічних рослин, але дуже багато папоротей, злакових і зонтичних.
За темною смугою зелені, трохи оддалік, височіли там і тут великі дерева - “метросідерос” з шарлатовими квітами, норфолкські сосни, туя із своїм сторчовим гіллям, і кипариси породи “ріму”, не менш журливі, ніж їхні європейські родичі; стовбури цих дерев щільно оточувала зелена навала папороті.
Між гіллям високих дерев і над чагарями пурхали й балдикали какаду, зелені з червоною смужкою на шиї “какарікі”, прикрашені розкішними чорними бурцями “таупо” й папуги завбільшки як качка, з рудим зі споду крил, дуже яскравим пір’ям.
Майор і Роберт спромоглись, не віддаляючись від своїх товаришів, підстрелити кілька бекасів і куріпок, які ховалися в долішньому вітті дерев. Аби заощадити час, Олбінет тут-таки дорогою їх обскубав.
Паганель, байдужий до споживних якостей дичини, хотів і собі впіймати якогось птаха, що притаманний самій лише Новій Зеландії. Допитливість природознавця перемогла в ньому апетит подорожнього. На пам’ять йому спливли дивні звичаї місцевого птаха тюї, котрого європейці називають “пересмішник” за безнастанне глузливе туркотанйя або “кюре”, бо має немов білий ошийник на чорному пір’ї, точнісінько як брижі на сутані духовних осіб.
- Цей тюї, - казав Паганель майорові, - за зиму так гладшає, що робиться хворий і зовсім не може літати. Тоді він роздирає собі дзьобом груди, щоб позбутися зайвого жиру й полегшати. Чи не видається це вам дивним, Мак-Наббсе?
- Таким дивним, що я не йму віри жодному вашому слову!
Та, на превелику досаду, Паганелеві не пощастило добути хоч би одного з цих птахів і показати недовірливому майорові його скривавлені роз’ятрені груди.
Натомість вченому поталанило з іншим чудернацьким птахом, який, рятуючись від переслідувань людей, собак і котів, утік у незаселені місця й, видимо, вже зникає з новозеландської фауни. Роберт, вистежуючи тварин, немов той тхір, натрапив у гнізді з переплетеного між собою коріння на пару безкрилих і безхвостих куріпок, з чотирма пальцями на лацах, з довгим, наче в бекаса, дзьобом і густим білим пір’ям. Чудні тварини, що являють перехідний вид од яйценосних до ссавців.
Це були зеландські “ківі-ківі”, що їх природознавці звуть apterix australis, тобто австралійські безкрилі; вони живляться комахами, хробаками та збіжжям і ведуться тільки в Новій Зеландії. Цей птах з кумедними рухами, котрий немов зупинився на півдорозі в своєму фізичному розвитку, завжди притягав увагу мандрівників, і коли Дюмон-Дюрвіль очолив наукову експедицію на острови Океанії, Академія наук зокрема доручила йому привезти до Європи кілька зразків цієї дивної пташиної породи. Та незважаючи на обіцяну тубільцям чималу винагороду, вчений не спромігся придбати живого ківі-ківі.
Паганель, ущасливлений такою знахідкою, зв’язав докупи обох куріпок і бадьоро поніс їх на собі, мріючи вшанувати ними Паризький зоологічний сад. Його палка уява вже малювала звабливий напис “Дар Жака Паганеля” на найкращій клітці саду.
Маленький загін тим часом швидко посувався вперед понад берегом Вайпи. Місцевість була пустельна, жодного сліду тубільців, жодної стежки, що вказувала б на присутність людини в цих долинах. Річка струмувала між високими заростями або звивалась на подовжистих піщаних відмілинах, і тоді погляд міг вільно блукати простором аж до пасма невисоких гір, які загороджували долину зі сходу;
Своїми чудернацькими формами, обрисами, що тонули в облудному мареві, ці гори скидались на величезних допотопних тварин. Здавалося, то раптом закам’янів цілий табун велетнів-китів. Цей примхливий рельєф вказував на вулканічне походження гірського пасма. Справді, Нова Зеландія ніщо інше як досить недавній витвір підземної вулканічної дії. Процес вивільнення землі з морських вод тривав й досі. Подеколи вона піднялась за двадцять років над рівнем моря на цілий туаз. Вогонь ще й тепер бушує в надрах островів, струшує їх, корчить і в багатьох місцях вихоплюється крізь гейзери й жерла вулканів.
До четвертої пополудні моторні мандрівники пройшли дев’ять миль. За вказівками карти, куди безперестанку заглядав Паганель, до злиття річок Вайпа й Ваїкато лишалось щонайбільше п’ять миль. Там проходив Оклендський шлях. Там вони стануть табором на ніч. А останні п’ятдесят миль до новозеландської столиці вони здолають за два-три дні, а може й за вісім годин, коли їм пощастить зустріти поштову карету, котра двічі на місяць робить рейси між Оклендом і бухтою Гоукса.
- Отже, нам доведеться ще й цю ніч спати просто неба, - сказав Гленарван.
- Так, - відповів Паганель, - а втім, я гадаю, це вже востаннє.
- От і гаразд, бо це будуть і останні випробування для Гелени й Мері Грант.
- Котрі вони зносять без жодних скарг, - додав Джон Манглс. - Але коли я не помиляюсь, ви, пане Паганелю, згадували про якесь селище поблизу злиття обох річок.
- Еге ж, - відповів географ, - ось воно позначене на Джонстоновій мапі. Це Нгарнавагіа, приблизно на дві милі нижче від місця злиття.
- Чудово! А чи не можна влаштуватися там на ніч?
Леді Гелена й міс Грант залюбки пройдуть дві зайвих милі, аби відпочити в більш-менш пристойному готелі.
- В готелі! - вигукнув Паганель. - Готель у маорійському селищі! Та там немає навіть заїзду чи корчми! Це просто купа тубільних хижок, і як на мене, то нам краще не шукати там притулку, а триматися якомога далі від того селища.
- Усе ваші побоювання, Паганелю, - мовив Гленарван.
- Дорогий Гленарване, маорійцям ліпше недовіряти, аніж звіритись на них. Хтозна, в яких вони зараз стосунках з англійцями, приборкано повстання чи перемога на їхньому боці., А коли ми раптом потрапимо туди, де в самому розпалі війна? Щиро кажучи, ми для них - непогана, здобич, і мені анітрохи не кортить спробувати проти своєї волі новозеландської гостинності. Отже я вважаю за найрозваж-ливіше обминути Нгарнавагіа й ухилитись од будь-яких зустрічей з тубільцями. Зовсім інше, коли ми дістанемось до Дрюрі, там наші мужні супутниці зможуть як слід відпочити від дорожньої утоми.
Паганелеві міркування взяли гору. Гелена визнала за краще востаннє переночувати в полі, ніж піддавати небезпеці себе й своїх супутників. Ні вона, ні Мері Грант не прохали перепочинку і йшли далі понад крутим берегом річки.
За дві години від гір потяглися вечірні тіні. Ховаючись на заході за видноколом, сонце кидало крізь просвіти між хмарами своє запізніле проміння. Далекі верховини на сході зайнялися останніми вогнями дня. То було немов коротке прощальне вітання на адресу мандрівників.
Гленарван і його друзі прискорили ходу. Вони знали, які короткі тут сутінки, як швидко настає ніч. Конче треба було дійти до злиття Вайпи й Ваїкато раніше, ніж усе навкруг оповиє темрява. Але з землі піднявся густий туман, і розпізнавати дорогу стало дуже важко.
На щастя, слух заступив зір, котрий став ні до чого в пітьмі. Невдовзі голосніше рокотання води дало мандрівникам наздогад, що обидві річки з’єднались в одному руслі в суцільний ревучий потік. Загін прибув туди о восьмій годині вечора.
- Ось і Ваїкато, - мовив Паганель. - А дорога на Окленд іде вздовж її правого берега.
- Ми це роздивимось завтра, - сказав майор, - а тепер лаштуймося на ніч. Мені здається, оті густіші тіні - то купка дерев; вони наче навмисне тут ростуть, аби дати нам притулок. Повечеряймо й лягаймо спати.
- Гаразд, повечеряємо, але тільки сухарцями й сушеним м’ясом, не розпалюючи багаття, - мовив Паганель. - Ми прийшли сюди нишком, хай і підемо так само звідціль! На щастя, в цьому тумані нас ніхто не помітить.
Загін добрався до невеличкого гайка й розташувався тут. Зробили так, як радив Паганель, - вогнища не розкладали, повечеряли всухом’ятку, і невдовзі глибокий сон зморив мандрівників, украй потомлених п’ятнадцятимильним переходом.
Розділ X
НАЦІОНАЛЬНА РІКА
На світанку наступного дня щільна пелена туману важко слалася над рікою. Випари, що насичували повітря, згустилися через нічну прохолоду і наче хмарою вкрили поверхню води. Та сонячні промені невдовзі продерлись крізь драглисті маси туману, й він розтанув під осяйним оком денного світила. Вивільнились повиті млою береги, й ріка Ваїкато стала в усій своїй вранішній красі.
Шпичастий кінець вузької довгої коси, немов наїжаченої дрібноліссям, сходив нанівець там, де з’єднувались дві річки. Течія бурхливої Вайни ще протягом чверті милі опиралась водам Ваїкато, не зливаючись з нею в єдину течію. Але могутня спокійна ріка швидко перемагала непогамовну, вбирала її води й лагідно несла в своєму лоні аж до самого Тихого океану.
Коли розійшовся туман, показалася велика пірога, що йшла проти течії Ваїкато. Це був човен сімдесят футів Завдовжки, п’ять - завширшки й три фути завглибшки, видовбаний з суцільного стовбура місцевої ялини - кагікатеа; його ніс трохи підносився вгору, як у ненецької гондоли. Дно човна встелено грубим шаром сухої папороті. Пірога летіла поверхнею води на вісьмох веслах, припасованих- у передній її частині. Керувала нею людина на кормі, що орудувала широким, схожим на лопату веслом.
То був високий на зріст тубілець років сорока п’яти, з могутніми грудьми, м’язистим тілом, міцними руками й ногами. Випнуте чоло, поборознене глибокими зморшками, лютий погляд, похмуре обличчя надавали йому грізного вигляду. Дрібне вигадливе татуювання, яке вкривало лице й тіло тубільця, свідчило, що це один із найзначніших маорійських ватажків. Дві чорні гвинтуваті смужки розходились від крил його орлиного носа, обводили жовті очі й з’єднувалися на чолі, ховаючись далі в густій чуприні. Навколо рота в блискучими білими зубами та на підборідді також рясніло татуювання, що його майстерні закрутки звивалися навіть на широких грудях маорійського ватажка.
Таке татуювання - “моко” по-новозеландському - свідчення високої відзнаки. Тільки той гідний цього почесного розмалювання, хто визначився відвагою в кількох боях. Раби й люди нижчого стану позбавлені права на моко. Уславлених ватажків пізнають за витонченістю, чіткістю й за характером малюнка, котрий часто відтворює на їхньому тілі зображення тварин. Дехто з ватажків піддає себе разів із п’ять дуже болісній процедурі моко. В Новій Зеландії що славетніша людина, то дужче вона розмальована.
Дюмон-Дюрвіль подає цікаві подробиці щодо Цього новозеландського звичаю. Він помітив - моко заступає тут місце гербів, якими так пишаються аристократичні родини в Європі. Але він указує і на те, що їх відрізняє між собою: герби європейців кажуть тільки про заслуги засновника роду, яких здебільше не мають нащадки, а почесні відзнаки новозеландця є безперечне свідчення його особистої видатної хоробрості.
До того ж татуювання маорійців, незалежно від його ролі почесної відзнаки, можливо, й корисне, бо робить шкіру грубішою й менш вразливою на зміни погоди та безнастанні укуси москітів.
Слава ватажка, що керував пірогою, не викликала жодного сумніву. Гостра кістка альбатроса - знаряддя татуювання в маорійців - п’ять разів борознила глибокі й густі візерунки на його обличчі. П’ять разів його вшановано, і про це говорив властивий йому вираз надзвичайної пихи. Широка шматина, зіткана з форміуму
Книга: Жуль Верн. ДІТИ КАПІТАНА ГРАНТА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
