Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жуль Верн. ДІТИ КАПІТАНА ГРАНТА
[91] й оздоблена собачими шкурами, наче плащ, обгортала постать ватажка; пов’язка на його стегнах ще зберігала криваві плями - сліди недавніх битв. На подовжених мочках його вух гойдались зелені нефритові сережки, шию оповивало намисто священних камінців “пунаму”, що з ними новозеландці пов’язували якийсь забобон. Поруч нього лежала англійська рушниця і “пату-пату”, - щось на взірець сокири з подвійним лезом, смарагдового кольору, довжиною вісімнадцять цалів.
Ватажка оточували дев’ятеро воїнів нижчого рангу, але добре озброєних і грізних на виду; деякі були ще недужі від недавніх ран; загорнені в плащі з форміуму, вони не рухалися. Троє диких з вигляду собак простягайсь коло їхніх ніг. Восьмеро веслярів були, очевидно, ватажкові раби або слуги. Вони гребли з неабиякою силою, й пірога швидко посувалась рікою проти не надто дужої, зрештою, течії Ваїкато.
Посередині човна, притулившись одне до одного, із зв’язаними ногами, але вільними руками, сиділо десятеро полонених європейців.
Це були Гленарван, леді Гелена, Мері Грант, Роберт, Паганель, майор, Джон Манглс, Олбінет, два матроси.
Напередодні ввечері маленький загін, оманений густим туманом, зупинився на ніч ніде інде, як серед численного табору тубільців. Опівночі на мандрівників, котрі міцно поснули, зненацька напали, взяли їх у полон і відвели до піроги. Досі дикуни нічого лихого їм не зробили, але чинити опір було б безглуздо. Зброя й бойові припаси потрапили до рук тубільців, і полонених вмить перебили б кулями з їхніх власних рушниць.
З кількох англійських слів, якими перекинулись між собою Дикуни, мандрівники зрозуміли: ці маорійці, зазнавши від британського війська нищівної поразки й втративши багато людей, повертались до округ горішньої Ваїкато. Маорійський ватажок, після впертого опору солдатам 42 полку й загибелі найзначніших своїх воїнів, прямував тепер до прибережних племен, аби закликати їх приєднатися до непогамовного Вільяма Томсона, який ще досі боровся проти завойовників. Цього ватажка звали Каї-Куму - зловісне ім’я, що означало новозеландською мовою “той, хто поїдає свого ворога”. Він був запеклий і хоробрий, та його жорстокість не поступалася перед його відвагою. Надаремно сподіватися від такої людини милосердя. Його ім’я добре знали англійські солдати, і губернатор Нової Зеландії нещодавно призначив нагороду за його голову.
Цей страшний удар уразив Гленарвана саме тоді, коли він уже майже стояв на порозі жаданого Окленда, відкіля без жодних труднацій міг повернутися до Європи. Проте, дивлячись на холодне спокійне Гленарванове обличчя, ніхто не подумав би, що його серце крає невимовний біль. Він завжди опановував себе в години тяжких випробувань. Гленарван знав: він повинен бути дужим, подавати взірець мужності дружині і, як керівник експедиції, своїм товаришам; він не вагаючись пішов би на смерть, коли б загальний порятунок цього вимагав. Серед грізних небезпек, котрі повстали на їхньому шляху, він жодного разу не засудив того священного поклику, того великодушного пориву, що привів його в ці дикі краї.
Гленарванові супутники були гідні свого керівника. Вони поділяли його благородні думки, й споглядаючи їхні спокійні та гордовиті обличчя, нікому не спало б на думку: ці люди йдуть назустріч жахливій смерті. За порадою Гленарвана вони змовились виявляти цілковиту байдужість до своєї долі. Лиш така поведінка могла викликати в дикунів пошану до них. Дикунам взагалі, а зокрема маорійцям, властиве у великій мірі почуття власної гідності - воно їх ніколи не зраджує. Дикуни поважають тих, хто примушує себе поважати своїм спокоєм і відвагою.
Гленарван був певен: тримаючи себе мужньо, вони уникнуть брутального поводження.
Від початку подорожі тубільці, небалакучі, як взагалі всі дикуни, ледь перекинулись між собою кількома словами. Цроте і з цих нечисленних слів Гленарван збагнув - вони розуміють англійську мову. Отож він вирішив спитати маорійського ватажка, яку долю він їм готує.
- Куди ти везеш нас, проводарю? - спитав він голосом, в котрому не вчувалось і тіні страху.
Каї-Куму холодно глянув на нього й не відповів.
- Що думаєш робити з нами? - знову спитав Гленарван.
В очах Каї-Куму майнула блискавка, й він повагом відповів:
- Обміняти тебе, якщо твої захочуть взяти тебе; вбити тебе, якщо вони відмовляться.
Гленарван не питав далі, але в серці його затлілася надія. Очевидно, кілька маорійських ватажків потрапили в полон до англійців, і дикуни хотіли повернути їх шляхом обміну. Отже, можна сподіватися на порятунок - становище мандрівників не було цілком безнадійне.
Тим часом пірога швидко йшла річкою вгору проти течії. Паганель, котрого палка вдача легко кидала від одного почуття до другого, відчув, що світ йому наче вгору піднявся. Він казав собі, що завдяки маорійцям вони позбудуться клопоту розшукувати англійські аванпости і в цьому їхній безперечний виграш. Не турбуючись більше про власну долю, він стежив з мапою в руках за течією Ваїкато крізь рівнини й долини краю. Гелена й Мері Грант, тамуючи жах, розмовляли упівголос з Гленарваном, і найдосвідченіший фізіономіст не зауважив би на їхніх обличчях жодного знаку невимовної тривоги, яка терзала серця жінок.
Ваїкато - національна ріка Нової Зеландії. Маорійці пишаються нею й шанують її, як німці - Рейн, а слов’яни - Дунай. На протязі двохсот миль, від провінції Веллінгтон до провінції Окленд, вона зрошує найкрасивіші місця північного острова. Ваїкато дала своє ім’я всім тим надрічковим племенам, непогамованим і неприборканим, що одностайно повстали проти загарбників.
Чужоземні судна майже ніколи не борознять води цієї ріки. Самі піроги остров’ян розтинають її хвилі своїми високими носами. Тільки нечисленні туристи наважуються плисти між її священними берегами, а верхоріччя Ваїкато - заборонені місця для європейців-поганців.
Паганель знав, як побожно шанують тубільці цю велику водну артерію Нової Зеландії. Йому було відомо, Що англійські й німецькі натуралісти-дослідники не піднімались рікою вище її злиття з Вайпою. Куди ж заманеться Куї-Куму завезти своїх полонених? Географ не зміг би про це догадатись, якби його увагу не привернуло слово “Таупо”, раз у раз повторюване тубільцями в розмові ватажка із воїнами.
Паганель розгорнув карту й пересвідчився, що Таупо - назва озера, славнозвісного в географічних літописах. Воно лежить у найвищій горяній місцевості острова, на південній межі провінції Окленд. Ваїкато впадає в це озеро, а вийшовши з нього, широко й вільно несе свої води на відстані близько ста двадцяти миль.
Паганель, звернувшись до Джона Манглса французькою мовою, аби їх не зрозуміли дикуни, попросив його визначити швидкість руху піроги. Джон вважав, що вона робить приблизно три милі на годину.
- Ми, мабуть, зупинятимемося на ніч, - сказав географ. - Отож до озера дістанемося днів за чотири.
- А де стоять англійські пости? - спитав Гленарван.
- Важко сказати. Однак війна повинна точитися в провінції Таранакі, і, найбільш імовірно, англійські війська скупчились біля озера, на протилежному схилі гір, бо саме там - головне вогнище повстання, - відповів Паганель.
- Будемо сподіватися, що це так, - сказала леді Гелена.
Гленарван з глибоким сумом глянув на свою молоду дружину, на Мері Грант, безталанних жінок, відданих на ласку лютих тубільців, які везли їх до дикого краю, де жодна людина не могла стати їм до порятунку. Але помітивши на собі погляд Каї-Куму, він з обачності, не бажаючи давати наздогад, що одна з полонених - його дружина, затамував свої, почуття і, прибравши байдужого вигляду, став дивитись на береги.
За півмилі від місця злиття річок пірога пропливла, не зупиняючись, повз колишню резиденцію короля Потатау. Жоден інший човен не бентежив води Ваїкато. Кілька зруйнованих хижок, розкинутих понад берегом, свідчили про жорстокі баталії, котрі відбувалися тут нещодавно. Вся ця прибережна місцевість здавалася знелюдненою, скрізь була пустка. Тільки водяні птахи звеселяли сумне відлюддя. Тапарунга, цибатий болотяний птах з чорними крилами, білим черевцем та червоним дзьобом, кидався тікати, запримітивши людей у човні. Навпаки, чаплі різних видів - попеляста, схожа на бугая й дурнувата на вигляд “матуку”, чудова сніжно-біла “коїуку” з жовтим дзьобом й червоними ногами- спокійно дивилися на пірогу, котра пропливала повз них. Там, де круті прибережні схили вказували на чималу глибину ріки, зимородки, “котаре” маорійською мовою, полювали на вугренят, що кишать мільйонами в новозеландських річках. У кущах, які підступали до самої води, гоноровиті одуди й курочки-султанки чепурилися в перших вранішніх променях сонця. Весь цей пташиний світ втішався спокоєм і миром у відсутність людей, вигнаних чи знищених війною.
В низинній частині Ваїкато широко котила свої хвилі просторими рівнинами. Але в горішній течії спочатку пагорби, потім гори чимдалі дужче звужували долину, де проходило її річище. За десять миль від злиття річок Паганелева карта позначала на лівому березі притоку Кірі-Кіріроа, і справді вони невдовзі побачили цю річку. Човни тут не зупинилися. Каї-Куму наказав дати полоненим поїсти з їхніх власних харчів, котрі захопили вйочі маорійці. Він сам, його воїни й слуги задовольнились звичайним для тубільців харчем - споживною папороттю, печеним корінням і картоплею “капанас”, яку повсюдно вирощують на цих островах. В їжі тубільців не було й шматка м’яса, а сушене, що його споживали полонені, видно, їм не смакувало.
Близько третьої години на правому березі показалися гори, перші відножини ланцюга Покароа-Ренджс, схожі на зруйновані укріплення. На деяких шпилястих гребенях стриміли руїни “па” - стародавніх фортець, зведених винахідливими ‘маорійцями в неприступних місцях. Вони скидались на велетенські орлині кубла.
Сонце вже сідало за обрій, коли човен пристав до крутого берега, захаращеного пемзовими камінцяйи, що їх занесла сюди течія Ваїкато з вулканічних за походженням гір,Тут росло кілька дерев, під якими видалось зручним стати табором. Каї-Куму наказав вивести з човна полонених, чоловікам зв’язати руки, а жінок залишити вільними. Всіх розмістили посеред табору, а навкруг запалили багаття, створивши непереборну вогневу препону.
Перед тим як полонені почули від Каї-Куму про його намір їх обміняти, Гленарван і Джон Манглс радились між собою, в який спосіб повернути собі свободу. А що вони не могли втекти з піроги, то сподівались здійснити свій задум на березі під час зупинки, скориставшись з нічної темряви. Але після Гленарванової розмови з маорійським ватажком здавалось розважливішим відмовитися від утечі. Більш завбачливо було почекати. Обмін виявлявся певнішим засобом порятунку, ніж бійка рукопаш і навіть утеча через невідому країну. Звичайно, чимало різних подій чи обставин могло стати на заваді цього обміну або його затримати, і все ж таки краще було дочекатися наслідків переговорів. Та й справді, що могли вдіяти голіруч десятеро полонених проти трьох десятків добре озброєних дикунів? До того ж Гленарван гадав цілком слушно: мабуть, якийсь видатний ватажок племені Каї-Куму потрапив у полон і маорійці будь-що хотять його повернути.
Наступного дня пірога помчала рікою проти течії ще швидше, ніж напередодні. О десятій годині вона зупинилася на хвилину при впаді невеликої притоки Погайвени, яка зміїлась долинами на правому боці Ваїкато. Тут до піроги Каї-Куму приєднався човен з десятьма тубільцями. Воїни ледь обмінялися між собою вітанням “аїре ме ра”, себто “приходь сюди в доброму здоров’ї”, і обидва човни попливли поруч. Новоприбулі, либонь, тільки-но поверталися після бою з англійськими військами; про це свідчив їхній подертий на шмаття одяг, закривавлена зброя й свіжі рани, що кровоточили ще під лахміттям. Вони були похмурі й мовчазні. З властивою всім диким народам байдужістю вони не звертали жодної уваги на європейців.
Опівдні на заході вималювались вершини Маунгатотарі. Долина, якою текла Ваїкато, почала вужчати. Затиснута стрімчастими берегами ріка лютувала й мчала, наче потужний гірський потік. Але дужі тубільці, що їх зусилля подвоювала й організовувала пісня, підкорюючи своєму ритмові вдари весел, змусили пірогу летіти над пінистими хвилями. Бистрину швидко проминули, й Ваїкато занову поволі заструміла між крутих берегів.
Надвечір Каї-Куму причалив біля підніжжя гір, що їх перші уступи прямовисно спускались до вузького берега.
Там щось із двадцятеро тубільців, висівши із човнів, уже лаштувалися на ніч. Під деревами палали вогнища. Якийсь ватажок, такий же значний, як і Каї-Куму, підійшов до нього повагом і щиро привітався способом “шонгуї”, потершись з ним носами. Полонених відвели до табору й взяли під найпильнішу варту.
Наступного ранку подорож вгору проти течії тривала далі. Маленькими притоками Ваїкато прибували інші човни. До Каї-Куму приєдналось близько шістдесяти воїнів, які, очевидно, брали участь в останніх боях і, так чи інакше постраждавши від англійської зброї, повертались тепер до себе в гори. Подеколи над човнами, що пливли низкою, підносився спів. Один із тубільців заспівував патріотичний гімн, який кликав маорійців на боротьбу за незалежність:
Папа ра ті ваті тіді
І доунга ней...
Сильний дзвінкий голос співця відлунював у горах, після кожної строфи маорійці, б’ючи себе в груди, немов у барабани, підхоплювали хором войовничий приспів. А веслярі ще дужче налягали на весла, і човни, перемагаючи течію, летіли далі, ледь торкаючись води.
Цього дня полонені спостерігали цікаве явище. Близько четвертої пополудні пірога, не зупиняючись і не притишуючи ходи, керована твердою рукою ватажка, увійшла в тісну ущелину. Хвилі шалено вирували, розбиваючись об численні острівці, вельми небезпечні для човнів. Коли б пірога тут перевернулася, її спіткала б, як ніде в іншому місці на Ваїкато, неминуча згуба, бо марно було б шукати порятунку на березі: той, хто ступив би на хисткий драглистий ґрунт, негайно загинув.
В цьому місці річка текла між тими гарячими джерелами, що завжди викликали цікавість туристів. Окис заліза забарвлював в яскраво-червоний колір прибережний мул, де не було й туаза твердої землі. Повітря насичував їдкий сірчаний дух. Тубільці ніби його й не помічали, але полонені гостро відчували задушливі випари, що піднімались з усіх шпар ґрунту, розповсюджувалися з пухирців, які лопались під тиском підземних газів. Та якщо ці важкі випаровування дратували нюх і легені, то зір міг втішатися чудовим видовиськом.
Човни пірнули в густу хмару білої пари. Її сліпучо-білі закрутки громадились над рікою, нависаючи щільною банею. Безліч гейзерів на обох берегах то викидали вгору струми випарів, то розсипалися снопами бризок, немов фонтани й водоспади, створені людиною. Здавалось, якийсь таємний механізм керує, переривчастою грою цих джерел. Вода й пара, змішуючись у повітрі, мінились на сонці всіма барвами веселки.
В цьому місці Ваїкато текла хистким річищем, що немов рухалося й кипіло безперестанку під дією підземного вогню. Неподалік, на схід од ріки, вздовж берегів озера Роторуа, ревли гарячі джерела й курились водоспади Ротомагана й Тетарата, вже оглянуті побіжно деякими відважними мандрівниками. Вся ця v місцевість рясніє гейзерами, кратерами й сірчаними сопками, які повсякчас парують. Крізь них виривається з-під землі надлишок газу, не знаходячи собі виходу через вузькі жерла Тонгаріро й Вакарі, єдиних діючих вулканів у Новій Зеландії.
Дві милі піроги пливли під цим склепінням з густої пари, повиті гарячими хмарками, що клубочились над поверхнею води; тоді раптом сірчаний туман розсіявся, війнуло чистим живодайним повітрям, і мандрівники врешті зітхнули на повні груди. Сірчані джерела лишилися позаду.
Протягом цього дня дужі весла дикунів здолали ще дві бистрини - Гіпапатуа й Таматеа. Ввечері Каї-Куму отаборився за сто миль від злиття Ваїкато й Вайпи. Річка, яка досі прямувала на схід, повертала тут на південь і вливалася в озеро Таупо, наче могутній водоспад у велетенський басейн.
Наступного дня, вгледівши гірську вершину на правому березі, Жак Паганель визначив, що це гора Таубара, близько трьох тисяч миль заввишки.
Опівдні вся валка човнів увійшла через широку протоку до озера Таупо. Тубільці палко вітали шматину, що маяла над високою хижкою на березі. То був їхній національний прапор.
Розділ XI
ОЗЕРО ТАУПО
У предковічні часи через зсуви земної кори утворилося посередині острова, серед нагромаджень лави, величезне провалля, двадцять п’ять миль завдовжки та двадцять завширшки. Вода, линучи з навколишніх гір, згодом виповнила велетенську западину. Вона обернулась на озеро, але озеро-безодню, бо досі жодний лот не спромігся виміряти його глибину.
Таке воно, це дивне озеро Таупо, що лежить на висоті тисяча двісті п’ятдесят футів над рівнем моря, оточене кільцем гір у чотириста туазів заввишки. На заході - величезні шпилясті скелі, на півночі - кілька далеких, вкритих гайками вершин; на сході - широкий піщаний берег, перетятий дорогою, де між кущами пемзові камені блищать, як коштовна оздоба; на півдні, за смугою лісу, - високі конуси вулканів, що велично облямовують цей безмежний водний простір, де інколи лютують бурі, варті океанських циклонів. У цій місцевості все навколо безперестанку кипить і клекоче, немов.велетенський казан, почеплений над підземним вогнем. Земля здригається від його полум’яного дотику, назовні просочується гаряча пара. Земна кора розколюється, наче скорина перепеченого пирога, утворюючи глибокі тріщини, і все плато, безперечно, завалилося б у розжарене горно, якби за дванадцять миль відтіля ув’язнена пара не знайшла б собі виходу крізь жерла Тонгаріро.
З північного берега озера видно цей увінчаний димом і полум’ям вулкан, що здіймається понад невеличкими вогнедишними сопками. Позад нього самітно підноситься серед рівнини інший вулкан - гора Руапагу; вершина її, оповита хмарами, сягає до дев’яти тисяч футів. Ніхто досі не ступав ногою на її неприступну конусувату вершину; ніколи людське око не виміряло глибини її жерла, в той час як тричі за останні двадцять років - дослідники Бідвіль, Дайсон і Гохштеттер - робили виміри більш приступних вершин вулкана Тонгаріро.
З цими вулканами пов’язано чимало легенд, і за іншої оказії Паганель неодмінно познайомив би з ними своїх супутників, розповівши хоча б про сварку, що сталася якось між Тонгаріро та його сусідою й другом Таранакі через жінок. Тонгаріро, запальний, як кожний вулкан, розлютився й вдарив Таранакі, а той, побитий і зневажений, утік долиною Вангані, згубивши дорогою дві величезні брили, й оселився на морському побережжі, де він і дотепер самітно вивишає-ться під ім’ям гори Егмонт.
Але Паганель не мав найменшої охоти розказувати, так само як його товариші - слухати. Вони мовчки оглядали північно-східний берег озера Таупо, куди їх закинула зрадлива доля.
Місія, заснована панотцем Грасом в Пукава на західному березі озера, вже не існувала. Війна вигнала місіонера далеко за межі тих місць, де відбувалося повстання. Полонені були тут самі, цілком залежні від ласки маорійців, що жадали помсти, і саме в тій відлюдній частині острова, куди ніколи не заглядали речники християнства, Каї-Куму, залишивши води Ваїкато, перетнув своїм човном маленький рукавець, обігнув гострий мис і пристав до піщаного східного побережжя озера, під першими відногами гори Манга - незграбного громаддя триста туазів заввишки. Там прослались поля форміуму, дорогоцінного новозеландського льону. Тубільці звуть його “гаракеке”. В цій корисній рослині ніщо не пропадає марно. Її квіти дають чудовий мед: з стеблини добувають клейкувату речовину, що заступає віск і крохмаль. Ще корисніше її листя: свіже, воно править за папір, висушене - за трут; із стеблин, розрізаних вподовж, виробляють мотузки, линви, рибальські тенета; з перебраних і розчесаних волокнинок тчуть ковдри, плащі, пов’язки, скатерки, а з пофарбованої в червоне або чорне тканини виготовляють одяг для маорійських чепурунів.
Цей коштовний форміум росте повсюдно на обох новозеландських островах, як на морському побережжі, так і вздовж річок та понад берегом озер. Його дикі кущі вкривають цілісінькі поля, а червоно-брунатні квіти, схожі на квіти агави, пишно буяють, визираючи з-під довгого й вузького листя, що нагадує своєю формою леза. Нектарії, гожі пташки, які мешкають на полях форміуму, пурхали тут цілими зграями, ласуючи медовим трунком його квітів. В озері хлюпостались табунці приручених качок з чорним у сіро-зелену смужку пір’ям.
За чверть милі від берега, на стрімкій, кручі виднілося “па”, маорійське укріплення, зведене в неприступному місці. Полонених висадили один по одному з човна, розв’язали й повели до цієї фортеці. Стежка, якою вони йшли, перетинала поля форміуму, а далі - зелений гайок, де росли дерева “кайкатеа” з вічним листям і червоними ягодами, австралійська драцена, або “ті” мовою тубільців, і “гуйус”, з якого видобувають чорну фарбу на тканини. Зграї великих голубів з металевим полиском крил, попелястих папуг та безліч шпаків з червонястими чубками, запримітивши людей, знялися й одлетіли геть.
Зробивши чималий гак, Гленарван, Гелена, Мері Грант та їхні товариші увійшли в середину “па”.
Фортецю захищали кілька поясів укріплень. Ззовні - міцний частокіл у п’ятнадцять футів заввишки; другий круг такого самого кілля й лозова огорожа з поробленими в ній стрільницями становили внутрішні пояси укріплення, які оточували плато па, де стояли своєрідні маорійські будівлі та щось із сорок симетрично розміщених хижок.
Полонені вжахнулись, побачивши на палях мертві голови, що “прикрашали” кілля другого поясу. Леді Гелена й Мері Грант відвернули очі, більше з огиди, ніж страху. Ці голови належали забитим у боях ворожим воєначальникам.
Житло Каї-Куму випиталось серед інших менш показних хижок в глибині на перед чималим майданчиком, що його європейці могли б назвати “військовий плац”. Стіни житла споруджено з кілків, законопачених і переплетених гіллям, і оббито всередині матами з форміуму. Оселя сягала двадцяти футів завдовжки, п’ятнадцяти завширшки й десяти заввишки, одним словом, містила три тисячі кубічних футів, - цілком достатньо для новозеландського ватажка.
Ця споруда мала один лише отвір, завішаний щільною матою, що Правила за двері. Виступ даху над війстям мав заглибину на стік дощової води. Житло прикрашали вирізьблені на кінцях кроков фігури, а на його чільній стіні зір відвідувачів тішили зображення листя, символічних фігур і страховищ, гіллясті візерунки - чудернацьке й хаотичне плетиво, витесане різцем тубільних орнаментистів.
Всередині житла глиняна долівка піднімалась над землею вище на півфута. Очеретяні мати й матраци з сухої папороті, вкриті ряднинками з довгого гнучкого листя “тіфи”, правили за ліжка. Яма, викладена камінням, заступала піч, і дірка в покрівлі - комин. Коли дим надто густішав, то врешті виходив через цей отвір, залишаючи на стінах грубий шар кіптяви. Поруч з ватажковою оселею стояли комори, де зберігались запаси Каї-Куму - його врожаї форміуму, картоплі, таро
Книга: Жуль Верн. ДІТИ КАПІТАНА ГРАНТА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
