Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жуль Верн. ДІТИ КАПІТАНА ГРАНТА
[98] і так без кінця. Лайка сипалась, мав з дірявого мішка.
Але до тої години, коли можна буде тікати, залишалось іще перебути цілий день. Цей час використали на обговорення плану втечі. Ца щастя, в Паганеля збереглась мапа Нової Зеландії, і він зміг вказати тепер найкоротші шляхи.
Обміркувавши все гарненьвд, втікачі вирішили прямувати на схід до бухти Пленті. Цей шлях ішов через невідомі, але, десь певне, відлюдні місця. Мандрівники, що призвичаїлись уже перемагати природні труднощі й виходити зі скрути, боялись тільки зустрічі з маорійцями. Вони хотіли будь-що її уникнути й добратися до східного узбережжя, де місіонери заснували кілька європейських поселень. Крім того, ця частина острова досі не знала страхіть війни, і загони тубільців тут не блукали.
Від озера Таупо до бухти Цленті було щонайбільше сто миль. Отже десять днів дороги, коли долати десять миль щодня. Нелегка річ, але жоден серед відважних мандрівників не думав шкодувати своїх сил. Добравшись до англійських місій, вони там відпочинуть, очікуючи якоїсь оказії, щоб потрапити до Окленда, бо це місто й дотепер залишалось остаточною метою їхньої подорожі.
Ухваливши цей план, утікачі стежили за тубільцями. Вони вже всі пішли геть, і коли темрява огорнула долину Таупо, жодне вогнище біля підніжжя гори не вказувало на присутність там маорійців. Шлях був вільний!
О дев’ятій годині, серед глибоких темнощів Гленарван подав знак вирушати. Він і його супутники, озброєні й зодягнені коштом Кара-Тете, почали обережно спускатись узбіччям Маунганаму. Джон Манглс і Вільсон йшли попереду, нашорошивши вуха, насторожено вдивляючись у пітьму. Найменший шелест або проблиск світла змушували їх зупинятися. Вони не йшли, а наче прослизали гірським схилом, щоб злитися з ним щільніше.
Зійшовши вниз на двісті футів, Джон Манглс і матрос дісталися до того небезцечного гребеня, який так уперто обороняли тубільці. Коли б, на лихо, маорійці перехитрували втікачів і, не повіривши штучному виверженню, тільки удали, що відступили, то саме тут вони мали влаштувати засідку. Незважаючи на всю свою впевненість, на жарти невгамовного Паганеля, Гленарван хвилювався, Він розумів, щонід час десятихвилинного переходу цим гірським гребенем близькі йому люди важать своїм життям. Він відчував, як б’ється серце Гелени, котра вхопилася за його руку.
Проте він і не думав повертатися, а Джон Манглс - і поготів. Молодий капітан простував попереду всіх вузьким гребенем під захистом густої темряви, щоразу зупиняючись, коли якийсь камінчик зривався й скочувався у долину. Якби дикуни причаїлися внизу, це незвичайне шарудіння викликало б з обох боків страшну стрілянину.
Однак посуваючись поповзом, наче гадюки, крутим схилом гори, втікачі, звичайно, не могли рухатись швидко. Коли Джон Манглс досяг найнижчого місця гребеня, то опинився ледь за двадцять п’ять футів від плато, де ще напередодні стояли тубільці; далі гірський хребет стрімко здіймався вгору й за чверть милі вище досягав густого лісу.
В усякому разі цю долішню частину дороги мандрівники проминули без перешкод і стали мовчки сходити на гору. Лісу ще не було видно, але всі відчували - він близько, і Гленарван сподівався знайти там надійний притулок. Разом з тим він здавав собі справу, що захист табу тут уже не діє. Гребінь, яким вони йшли, не був частиною Маунганаму, а належав до іншого гірського кряжа, котрий оточував зі сходу озеро Таупо. Отже, тут вони могли наразитися на засідку й чекати не тільки рушничних пострілів, але й рукопашної баталії з тубільцями.
Протягом десяти хвилин маленький загін безгучно сходив угору до вищих плато. Джон не бачив іще лісових заростів, але вони мали початися не далі як за двісті футів.
Нараз він зупинився, навіть відступив назад. Йому почувся в темряві якийсь підозрілий шерех. Усі повклякали на своїх місцях. Джон стояв нерухомо так довго, що втікачів охопила тривога. Вони чекали. Важко передати словами їхнє хвилювання. Невже їм доведеться вертати назад, на вершину Маунганаму?
Але Джон Манглс, пересвідчившись, що шарудіння більше не чути, рушив далі вузькою стежкою вгору.
Невдовзі в темряві невиразно позначився лісок. Ще кілька кроків, і втікачі заховались під густим віттям дерев.
Розділ XVI
МІЖ ДВОХ ВОГНІВ
Темнота сприяла втечі. Користаючись з неї, треба було якнайшвидше покинути небезпечні місця, прилеглі до озера Таупо. Паганель очолив маленький загін, і його безпомильне чуття мандрівника знову виявилось під час цих важких блукань у горах. З дивовижною спритністю він ос-війчувався у темряві, не вагаючись ступав на майже невидимі стежки, впевнено обирав напрямок, з якого ні на крок не збочував. Щоправда, Паганелеві дуже допомагала його нікталопія: котячі очі географа розрізняли в. непроглядній темряві найдрібніші речі.
Три години втікачі йшли не зупиняючись подовжистим східним узбіччям. Паганель трохи відхилився на південний схід, щоб вийти до вузького проходу між ланцюгами Каїманава й Вагіті-Ренджс, де пролягає дорога від Окленда до бухти Гоукса. Він намірявся, проминувши цю ущелину, збочити з дороги й під захистом високих гір прямувати до берега через незалюднені округи провінції.
До дев’ятої ранку, за дванадцять годин, мандрівники пройшли дванадцять миль. Не можна було вимагати більшого . від мужніх жінок. До того ж і місцевість здавалася придатною для зупинки. Втікачі добулися до ущелини, що розмежовувала два гірських пасма. Дорога на Оберленд залишилась праворуч і прямувала далі на південь. Паганель, перевіривши шлях з маною в руках, трохи збочив на північний схід, і о десятій годині маленький загін зупинився біля стрімкого уступу на узбіччі гори. Видобули з торби харчі й віддали їм належну шану. Навіть Мері Грант і майор, які звичайно неполюбляли їстівні папороті, цього дня поснідали нею всмак. Відпочивши до другої пополудні, знов рушили на схід і ввечері отаборились за вісім миль від гір, де полягали просто неба й солодко поснули.
Назавтра на їхньому шляху повстали неабиякі труднощі. Мандрівникам випало йти крізь мальовничий край вулканічних озер, гейзерів, сірчаних димучих сопок, що простяглися на схід од пасма Вагіті-Ренджс. Очам від давав багато втіхи, але ногам - анітрохи. Повсякчас доводилося накидати круга, обминати перепони, долати перешкоди, і це дуже знесилювало. Але які дивні картини нескінченно різноманітної природи поставали перед їхніми очима!
На величезному просторі двадцяти квадратових льє підземні сили виявляли себе напрочуд розмаїто. З гайків місцевого чайного дерева вибігали навдивовижу прозорі солоні джерела, над якими кружляли міріади комах. Від струмків тхнуло їдким духом перепаленого пороху, й вони полишали по собі на ґрунті сліпучо-білі осади, що нагадували сніг. Вода в них майже кипіла, тоді як сусідні струмки слалися блискучою крижаною скатеркою. Обабіч них росли велетенські папороті.
Звідусіль, повиті клубами пари, били водяні струми, як фонтани в парку, одні безперервні, інші переривчасті, немов підкорені примхам химерного Плутона. Вони вивишалися на природних терасах, що йшли амфітеатром, подібно до сучасних штучних басейнів. Їхні води, змішані з клубами білої пари, розмиваючи уступи цих велетенських напівпрозорих сходів, струміли бурхливими каскадами, живлячи ними цілі озера. За гарячими джерелами й гомінливими гейзерами потяглися сірчані сопки. Земля, здавалось, узялась величезними пухирями. Це були напівзгаслі кратери, посмуговані численними розколинами, крізь які гази виходили назовні. Повітря насичував гострий сірчаний дух. Застигла сірка вкривала корою землю, всівала її кристалами. Тут протягом багатьох віків накопичувались незліченні, та даремні багатства, і саме в цей поки що маловідомий край Нової Зеландії повинна прийти промисловість, якщо сірчані джерела Сіцілії будь-коли вичерпаються.
Легко собі уявити, скільки труднощів довелось зазнати мандрівникам на цьому шляху, де перепони траплялися повсюдно. Прихиститися на ніч було ніде, мисливці й разу не вздріли тут птахів, вартих того, аби їх обскубали руки містера Олбінета. Часто-густо вони мусили вдовольнятися самою папороттю й солодкими пататами - вбогим харчем, що не міг відновити сили виснажених пішоходців. Тому загін прагнув якнайшвидше вибратись з цього неродючого пустельного краю.
Перехід мав тривати щонайменше чотири дні. Тільки 23 лютого Гленарван спромігся стати табором за п’ятдесят миль од Маунганаму під горою, позначеною на карті Паганеля без назви. Перед очима мандрівників простяглись порослі гайками рівнини, а на обрії показалися темні лісові громаддя.
Це була приємна зміна, за умови, щоправда, коли ці принадні місця не притягли сюди надто багато мешканців; досі мандрівники не побачили навіть тіні тубільця.
Мак-Наббс і Роберт забили трьох ківі, які прикрасили меню мандрівників, і за кілька хвилин їх знищили від дзьоба до лап. За десертом Паганель зробив пропозицію, що її з захватом зустріли: безіменну гору, вершина котрої губилась у хмарах на висоті трьох тисяч футів, назвати іменем Гленарвана. Географ старанно накреслив це ім’я на мапі.
Надаремно змальовувати подорож далі, решта її минала нецікаво й одноманітно. Нічого вартого згадки не трапилось під час переходу від озер до Тихого океану.
Звичайно мандрівники протягом цілого дня йшли крізь ліси й рівнини. Джон Манглс за сонцем і зірками визначав напрям. Милосердне небо не дошкуляло ані надмірною спекою, ані дощами. І все ж таки втома подорожніх зростала й затримувала їх, таких знесилених жорстокими випробуваннями; тому вони поспішали якнайскорше добутися до англійських місій. Як і завжди, вони розмовляли між собою, тільки тепер не було вже спільних бесід. Маленький загін розпався на окремі групки, об’єднані не так взаємною приязню, як спільністю думок.
Гленарван ішов тепер здебільшого сам, і що ближче до океану, то частіше згадував “Дункан” та його команду. Він забував про небезпеку, яка загрожувала ще його загонові на шляху до Окленда, і думав про своїх загиблих матросів. Жахливе видиво їхньої страти стояло повсякчас в нього перед очима.
Мандрівники не говорили про Гаррі Гранта. Та й навіщо, коли однаково вони нічого не могли зробити заради його визволення? Якщо каштанове ім’я ще спливало на вуста, то лише у бесідах його дочки з Джоном Манглсом.
Молодий капітан ніколи не нагадував Мері того, що вона сказала йому останньої ночі в Варе-Атуа. Скромність не дозволяла йому зробити певні висновки з слів, які вихопились у дівчини в хвилину глибокого розпачу.
Говорячи про Гаррі Гранта, Джон будував плани майбутніх розшуків. Він запевняв Мері, що лорд Гленарван спорядить нову експедицію. Молодий капітан виходив з того, що вірогідність документа не викликала жодних сумнівів. Отже Гаррі Грант десь був живий. А тому, хоч би довелося винишпорити цілий світ, треба неодмінно його знайти!
Мері тішилася цими словами. Її й Джона пов’язували одні думки, одні й ті самі надії. Часто до цих розмов долучалась леді Гелена, та хоч вона й не поділяла їхніх сподівань, проте утримувалась повернути молоду пару до сумної дійсності.
Мак-Наббс, Роберт, Вільсон і Мюльреді повсякчас полювали, не віддаляючись від загону, і кожний намагався принести свою пайку дичини. Паганель, щільно закутаний у плащ з форміуму, тримався осторонь, мовчазний і замислений.
Не зайве, проте, відзначити, що всупереч усталеному поглядові, за яким од злигоднів, небезпеки, утоми й жорстоких випробувань навіть найкращі люди стають роздратовані й прискіпливі, мандрівники так само залишалися віддані один одному, міцно згуртовані, і кожен без вагань ладен був віддати своє життя заради інших.
25 лютого дорогу загонові перегородила річка; за мапою Паганеля, то мала бути Ваїкарі. Її перейшли бродом. Два дні по тому безперервно тяглися рівнини, подеколи порослі гайками. Половину шляху від озера Таупо до узбережжя втікачі здолали якщо не без перешкод, то й без лихих зустрічей.
Далі почалися безмежні ліси, що нагадували австралійські, тільки тут росли не евкаліпти, а каурі. Хоч у Гленарвана і його супутників чотири місяці подорожі дещо пригасили здатність захоплюватися, вони не могли не замилуватися велетенськими соснами, гідними суперницями ліванських кедрів і мамонтових дерев Каліфорнії. Перші розгалуження височезних стовбурів починались на відстані ста футів од землі. Сосни росли купами, і ліс утворювали не окремі дерева, а незліченні гайки дерев, що здіймали на висоті двохсот футів над землею зелені парасолі.
Молоді сосни, які ледве дійшли ста років, нагадували європейські червоні ялини. Вони мали темні конусуваті крони. Старіші дерева, віком п’ятсот - шістсот років, стояли, мов величезні зелені намети, котрі спирались на безліч міцно переплетених між собою гілок. Ці патріархи новозеландських лісів сягали до п’ятдесяти футів у обводі, й всі десятеро мандрівників, узявшись за руки, не змогли б охопити такий велетенський стовбур.
Протягом трьох днів маленький загін простував під величезними зеленими арками глинястим ґрунтом, де ще ніколи не ступала людська нога. Про це свідчили чималі купи смоли, що назбиралася в багатьох місцях попід стовбурами сосон - її вистачило б тубільцям на довгі роки вивозити до інших країн.
Мисливці зустрічали тут численні зграї ківі, які трапляються лише зрідка в місцевостях, куди вчащають маорійці. Переслідувані новозеландськими собаками, птахи знайшли собі притулок у цих незайманих лісах.
Паганелеві пощастило запримітити здалеку в лісовій гущавині пару велетенських птахів. У ньому зараз же прокинувся інстинкт природника. Він скликав своїх супутників, і, незважаючи на втому, майор і Роберт кинулись разом з ним вистежувати птахів. Нестримна допитливість ученого була зрозуміла, бо він впізнав у цих птахах “моа” з породи “dinormis”, котрі, як вважає багато хто поміж природників, вже зникли на землі. Зустріч з моа стверджувала також думку Гофштеттера й деяких інших мандрівників, що ці безкрилі велетні ще й досі трапляються в Новій Зеландії.
Переслідувані Паганелем моа, сучасники мегатерій і птеродактилів, мали заввишки щось із вісімнадцять футів. Це неприродно великі й, мабуть, дуже полохливі струси, бо тікали вони неймовірно швидко. Жодна куля не спромоглася їх наздогнати! За кілька хвилин невловимі моа щезли за деревами, і мисливці повернулись з полювання, марно витративши час і порох.
Увечері першого березня Гленарван і його супутники вийшли нарешті з неосяжних лісів каурі й стали табором під горою Ікірангі п’ять тисяч п’ятсот футів заввишки.
Відтоді як мандрівники спустилися з Маунганаму, вони пройшли вже щось із сто миль, а до моря залишалось іще близько тридцяти. Джон Манглс сподівався зробити перехід за десять днів, але він не міг передбачити тих труднощів, котрі спіткали їх на цьому шляху.
І справді, обхідна дорога, численні перешкоди, недосконалість вимірів, які визначили місце й напрямок, подовжили Шлях ще на одну п’яту, і до гори Ікірангі бідолашні мандрівники добулися виснажені вкрай.
Щоб добратися до узбережжя за два дні, потрібно було докласти великих зусиль і подвоїти пильність, бо мандрівники мали йти тепер місцевістю, де часто трапляються тубільці.
Однак кожен переміг утому, й назавтра маленький загін знову рушив на схід.
Перехід між горою Ікіранги, що залишилася праворуч, і горою Гарді, яка підносилась ліворуч на три тисячі сімсот футів, видався дуже важкий. Тут на відстані в десять миль тяглася рівнина, вкрита гнучкими рослинами, що їх слушно називали “ліани-душительки”. За кожним кроком вони обкручували руки й ноги, немов справжнє гадюччя, оповивались навколо тіла своїми звивистими стеблами. Довелось протягом двох днів просуватися з сокирою в руках, змагаючись із цією багатоголовою гідрою, з цією чіпкою настирною рослиною, котру Паганель залюбки зачислив би до класу зоофітів, тобто тварино-рослин.
Тут полювати було неможливо, й мисливці вже не приносили здобичі. Харчі доходили краю, і хтозна, де і як їх можна роздобути; бракувало води, і подорожні не могли погамувати спраги, що зростала й від утоми.
Гленарван і його друзі зазнавали жахливих мук, і вперше за весь час вони мало не занепали духом.
Мандрівники не йшли вже, а ледве плуганилися з останніх сил, спонукувані самим лиш чуттям самозбереження, коли добулися врешті до мису Лоттін на узбережжі Тихого океану.
Навколо виднілося кілька покинутих хижок, руїни недавно спустошеного війною селища, занедбані поля; скрізь - бліди плюндрування й пожарищ. Саме тут доля прирекла нещасних мандрівників на нове жорстоке випробування.
Вони брели вздовж берега, коли раптом за милю попереду з’явився загін тубільців; дикуни кинулись до них, вимахуючи зброєю. Тікати було нікуди, мандрівники відступили до моря, й Гленарван, зібравши останні сили, тільки-но хотів подати гасло до оборони, як Джон Манглс закричав:
- Човен! Човен!
Кроків за двадцять од них, занурена в пісок, справді стояла пірога на шість весел. Спустити її на воду й забратися туди було справою одної хвилини. Джон Манглс, Мак-Наббс, Вільсон, Мюльреді сіли на весла. Паганель вмостився на носі;
Гленарван узявся за стерно; обидві жінки, Роберт і Олбінет простяглися біля нього на дні човна.
Кілька хвилин - і пірога опинилася за чверть милі від берега. На морі панував спокій. Втікачі мовчали.
Джон Манглс, не бажаючи надто віддалятися від суходолу, щойно зібрався дати наказ йти вздовж берега, як весло немов прикипіло йому до рук; з-за мису Лоттін виплили, навздогін утікачам, три піроги з тубільцями.
- В море! В море! - крикнув молодий каштан. - Краще потонути в хвилях, ніж потрапити до них!
Човен, гнаний чотирма веслярами, полетів у відкрите море. Протягом тридцяти хвилин відстань між ним і тубільцями не зменшувалась. Але невдовзі знесилені, виснажень мандрівники стали підупадати на силі, й ворожі піроги почили їх доганяти. Вже до них залишилось щонайбільше дві милі. Як уникнути нападу тубільців, котрі, озброєні довгими рушницями, вже готувалися стріляти?
Що ж робив Гленарван? Стоячи на кормі човна, він поглядом шукав на обрії якоїсь нездійсненної допомоги. Чого чекав він? Чого сподівався? Чи в нього було передчуття?
Зненацька очі його спалахнули, рука простяглась уперед, вказуючи на явусь цятку в морі.
- Корабель! - закричав він. - Корабель! Веслуйте, друзі мої, веслуйте щосили!
Жоден з веслярів не обернувся, щоб побачити судно, на яке ніхто не сподівався, - не можна було втрачати й одного вдару весла. Лише Паганель підвівся й спрямував далекоглядну трубу на вказану Гленарваном цятку.
- Так, - сказав він, - справді судно. Це пароплав. Він пливе повним ходом; іде просто до нас. Женіть гоном, любі друзі!
Веслярі напружили всі сили, і ще з півгодини, зберігаю-чи ту саму відстань до пірог, човен линув морем під дружними змахами весел. Обриси пароплава ставали чіткіші. Вже можна було розгледіти дві щоглини зі згорнутими вітрилами й густі клуби чорного диму. Гленарван, посадивши за стерно Роберта, схопив Паганелеву трубу й, не відриваючи очей, стежив за судном.
Але що мусили подумати Джон Манглс і його товариші, побачивши, як страшна судома спотворила Гленарванове обличчя, як він раптом зблід і прилад випав йому з рук? Одне-єдине слово пояснило їм причину цього раптового розпачу.
- “Дункан”! - вигукнув Гленарван. - “Дункан” і каторжники!
- “Дункан”! - скрикнув Джон Манглс і схопився на ноги, кинувши своє весло.
- Так! Смерть з обох боків! - пробурмотів Гленарван, приголомшений збігом стількох нещасть.
Справді, до них наближалася їхня яхта, вже не залиша-. лося жодного сумніву, яхта, що її команду становили бандити! Майор не міг утриматися від прокляття небу. Це було забагато навіть для нього.
Між тим човен, покинутий напризволяще, сам собою зупинився. Куди плисти? Куди тікати? Кому віддати перевагу, дикунам чи каторжникам?
З найближчої піроги тубільців гримнув постріл, куля влучила в Вільсонове весло. Тоді кілька вдарів весел наблизили човен до “Дункана”. Яхта йшла під усіма парами й була вже не далі як за півмилі. Джон Манглс, побачивши, що шлях перетято з усіх боків, не знав, куди спрямувати човна, куди тікати. Стерявпгась, нещасні жінки молились навколішках.
Дикуни розпочали скажену стрілянину; кулі дощем падали навколо човна. В цю хвилину пролунав гарматний постріл, і ядро з “Дункана” пролетіло над головами втікачів. Опинившись між двох вогнів, човен став нерухомо між “Дунканом” і пірогами тубільців.
Джон Манглс, стуманівши з відчаю, схопив сокиру, щоб прорубати дно човна й потопити його разом з своїми нещасними товаришами, коли його спинив Робертовий крик.
- Том Остін! Том Остін! - кричав хлопець. - Він на борту! Я бачу його! Він упізнав нас! Вимахує шапкою!
Сокира застигла в Джонових руках.
Друге ядро просвистіло над головами втікачів і розтрощило навпіл найближчу з трьох пірог; на “Дункані” розляглось громове “перемога!”. Дикуни тікали, охоплені жахом.
- До нас! До нас, Томе! - кричав Джон Манглс дужим голосом.
І за кілька хвилин десятеро втікачів, не знаючи як, нічого не розуміючи, були вже в безпеці на борту “Дункана”.
Розділ XVII
ЧОМУ “ДУНКАН” КРЕЙСУВАВ БІЛЯ СХІДНОГО БЕРЕГА НОВОЇ ЗЕЛАНДІЇ
Неможливо передати почуття Гленарвана і його друзів, коли назустріч їм забриніли народні шотландські наспіви. В ту хвилину, як вони сходили на палубу “Дункана”, один із матросів заграв на дуді старовинний піброкс Малькольмського клану, й могутні вигуки “слава” привітали повернення лорда на яхту.
Гленарван, Джон Манглс, Паганель, Роберт, навіть майор, - усі плакали та обнімалися. То було зворушення, нестяма з радощів. Географ наче збезумився: він пританцьовував і націлявся своєю нерозлучною трубою на піроги, які вже підпливали до берега.
Але побачивши на Гленарванові та його супутниках саме лахміття замість одягу, сліди жахливих страждань на змарнілих обличчях, команда яхти принишкла. На судно повернулися привиди, а не ті відважні, певні свого успіху й сповнені надії мандрівники, що три місяці тому вирушили на розшуки капітана Гранта. Випадок, лише щасливий випадок привів їх на судно, котре вони вже ніколи не сподівались побачити! І які ж вони виснажені й кволі!
Та перше ніж подумати про відпочинок, про нагальну потребу вдовольнити голод і спрагу, Гленарван спитав Тома Остіна, чому яхта опинилася тут і крейсує вздовж східного берега Нової Зеландії? Як “Дункан” уникнув рук Бена Джойса? Яким побитом трапився він саме на шляху втікачів?
“Як? Чому? Навіщо?” - так починалися всі питання, що водночас дощем сипались на Тома Остіна. Старий моряк не звав, кого слухати. Врешті він вирішив слухати самого лише Гленарвана й відповідати тільки йому.
- А де ж каторжники? - питав Гленарван. - Що ви зробили каторжникам?
- Каторжники? - повторював розгублено Том Остін, очевидно, не розуміючи питання.
- Так! Негідники, що напали на яхту!
- На яку яхту, сер? - здивувався Том Остін. - На вашу?
- Авжеж, Томе! На “Дункан”! Прийшов же до вас на судно Бен Джойс?
- Я не знаю ніякого Бена Джойса, я його ніколи не бачив, - відповів Том Остін.
- Ніколи! - вигукнув Гленарван, вражений відповіддю старого моряка. - Коли так, тоді скажіть мені, Томе, чого ж “Дункан” кружає оце зараз навколо новозеландських берегів?
Якщо Гленарван, леді Гелена, Мері Грант, Паганель, майор, Роберт, Джон Манглс, Олбінет, Мюльреді й Вільсон не могли збагнути, чому так дивується старий моряк, то наскільки ж дужче здивувалися вони, коли Том відповів спокійно й повагом:
- Таж він тут з вашого наказу, сер.
- З мого наказу! - вигукнув Гленарван.
- Так, сер. Я лише виконую ваше розпорядження, що ви дали мені в листі від 14 січня.
- У моєму листі! У моєму листі! - повторював Гленарван.
Всі десятеро мандрівників притьмом оточили Тома Остіна й пасли його очима: виходить, лист, написаний на берегах Снові, таки потрапив на “Дункан”?
- Стривайте, - мовив Гленарван, - давайте порозуміємось, бо мені здається, ніби я марю. Ви одібрали листа, Томе?
- Так, листа од вас, сер.
- У Мельбурні?
- В Мельбурні, саме тоді, коли закінчив лагодити судно.
- І цей лист?..
- Він був написаний не вашою рукою, сер, але мав ваш підпис.
- То однаково. І цього листа вам передав каторжник на ймення Бен Джойс?
- Ні, матрос Айртон, боцман з “Британії”.
- Так, так. Айртон і Бен Джойс - це одна й та сама особа! Гаразд. Що ж було в тому листі?
- В ньому ви мені наказували негайно покинути Мельбурн і крейсувати вздовж Східних берегів...
- Австралії! - вигукнув Гленарван із запалом, що спантеличив старого моряка.
- Австралії? - розгублено перепитав Том, широко розплющивши, очі. - Ні, сер! Нової Зеландії!
- Австралії, Томе, Австралії! - одностайно ствердили Гленарванові супутники.
Тут Остінові немов забило памороки. Гленарван говорив так упевнено, що помічник капітана на хвилину повірив, наче й справді помилився, читаючи листа. Невже він, відданий, справний моряк, допустився такого огріху? Збентежений, Остін аж почервонів.
- Заспокойтесь, Томе, - мовила леді Гелена. - Мабуть, так хотіла доля...
- Але ж ні, пані, даруйте мені, - заговорив Том Остін. - Це неможливо! Я не міг помилитися! Айртон теж читав листа, і це він, саме він, наполягав, навпаки, щоб я повів судно до австралійських берегів!
- Айртон? - скрикнув Гленарван.
- Так, він! Айртон запевняв мене, що це помилка, що ви призначили зустріч у Туфолдській затоці.
- У вас зберігся лист, Томе? - спитав надзвичайно зацікавлений майор.
- Так, пане Мак-Наббсе, - відповів Остін. - Зараз я його розшукаю.
Остін побіг до своєї каюти. Поки його не було, всі мовчки перезирались, і тільки майор, втупивши очі в Паганеля та схрестивши руки на грудях, мовив:
- Ну, Паганелю, треба визнати, що це вже занадто!
- Га? - пробелькотів географ.
Високий, зігнутий, з окулярами на лобі, він скидався на велетенський знак запитання.
За хвилину Остін повернувся. В руці він тримав листа, що його писав Паганель і підписував Гленарван.
- Прочитайте самі, сер, - сказав старий моряк. Гленарван узяв листа й прочитав: “Наказую Томові Остіну негайно вийти в море й відвести “Дункан”, не відхиляючись від 37 паралелі, до східного узбережжя Нової Зеландії!
- Нової Зеландії! - аж підскочив Паганель.
Він вихопив лдста з Гленарванових рук, протер собі очі, зсунув окуляри на носа й прочитав усе з початку до кінця.
- Навої Зеландії! - повторив він тоном, що його неможливо передати, і лист вислизнув йому з пальців.
У цю мить він відчув на своєму плечі дотик чиєїсь руки. Він випростався й побачив перед собою майора.
- Шановний Паганелю, - сказав поважно майор, - щастя наше, що ви не послали “Дункан” до Кохінхіни
Книга: Жуль Верн. ДІТИ КАПІТАНА ГРАНТА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
