Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жуль Верн. ДІТИ КАПІТАНА ГРАНТА
[99].
Цей жарт добив бідолашного географа. Розлігся нестримний гомеричний регіт усієї команди. Паганель, мов божевільний, забігав туди й сюди, охопивши голову руками, видираючи собі волосся. Він уже не тямив, що робить і що має робити. Мимохідь він спустився сходами з юта, без жодної мети пройшовся кілька разів, спотикаючись, палубою, тоді зійшов на бак. Там він зачепився ногами за згорнуту линву, поточився і, щоб затриматися, вхопився руками за якусь мотузку.
Зненацька пролунав гуркіт. Гармата вибухнула. Гладенька поверхня океану стала від картечі мов решето. То невдаха-вчений смикнув ненароком за спускову шворку набитої гармати - і гримнув постріл. Силою вибуху географа відкинуло до трапа, і він скотився з бака в кубрик.
Викликаний вибухом подив перейшов у жах. Усі закричали, гадаючи, що сталося нещастя. Матроси гуртом кинулись у кубрик і винесли Паганеля нагору. Його довге тіло скарлючилось, він не міг промовити й слова.
Його перенесли на ют. Друзі хороброго француза були в розпачі. Майор, виконуючи звичайно в таких випадках обов’язки лікаря, хотів уже роздягти нещасного Паганеля й перев’язати його рани, та щойно він доторкнувся до зомлілого, як той підскочив, наче прошитий електричним струмом.
- Нізащо! Нізащо! - закричав він, запинаючи своє худорляве тіло канцур’ям, котре правило йому за одіж, і притьмом застібаючись на всі ґудзики.
- Але, Паганелю... - почав був майор.
- Ні, кажу я!
- Треба ж оглянути...
- Мене ви не оглянете!
- Можливо, ви поламали... - умовляв майор.
- Так, поламав, - промовив Паганель, який уже випростався на своїх довгих ногах, - але те, що я поламав, полагодить тесля!
- Як же це?
- Та я, коли падав, зламав оте брусся, що підпирає палубу!
Паганелеві слова зустрів новий ще дужчий вибух реготу. Ця відповідь заспокоїла друзів шановного географа, що зостався цілий і здоровий після своєї пригоди з гарматою.
“Просто дивно, який же сором’язливий наш географ!” - подумав майор.
Коли Паганель заспокоївся після всіх хвилювань, йому довелося усе ж відповісти на одне неминуче питання.
- Тепер, Паганелю, - мовив до нього Гленарван, - відповідайте щиро. Я визнаю, що ваша неуважність нас врятувала. Певна річ, якби не ви, “Дункан” захопили б каторжники; якби не ви, нас знову полонили б маорійці! Але, на бога, скажіть мені, яка дивна плетениця думок, яка надприродна гра розуму спонукала вас написати “Нова Зеландія” замість “Австралія”?
- А, хай йому чорт, - скрикнув Паганель, - річ у тім, що...
Але в цю мить він глянув на Роберта, на Мері Грант і раптом урвав свою мову; потім відповів:
- Що ви хочете, любий Гленарване, я навіжений, я божевільний, виправляти мене безнадійно, і я так і помру в шкурі славнозвісної роззяви...
- Якщо доти її з вас не здеруть, - докинув майор.
- Здеруть? З мене? - аж скипів географ. - Що це, натяк?
- Який там натяк, Паганелю! - спокійно мовив майор.
Розмова на цьому урвалася. Таємницю появи “Дункана” було з’ясовано. Чудом врятовані мандрівники мріяли лише про те, щоб швидше потрапити в свої затишні каюти та поснідати.
Коли Гелена, Мері Грант, майор, Паганель і Роберт пішли з палуби, Гленарван і Джон Манглс затримали Тома Остіна, бажаючи його розпитати.
- Скажіть, мій старий Томе, - мовив Гленарван, - вас не здивував мій наказ відвести яхту до берегів Нової Зеландії?
- Так, сер, вельми здивував, - відповів Остін. - Але не маючи звички перечити наказам, що їх одержую, я скорився. Хіба ж я міг учинити інакше? Якби я не виконав вашого рознорядження й через це сталося якесь нещастя, то хто ж був би винний, коли не я? Чи зробили б ви інакше, каштане?
- Ні, Томе, я вчинив би так само, - відповів Джон Манглс.
- Але що ви подумали? - спитав Гленарван.
- Я подумав, сер, що розшуки Гаррі Гранта вимагають плисти туди, куди ви мені наказуєте. Я подумав, що ваші наміри змінилися, й ви хочете дістатися до Нової Зеландії якимсь іншим судном, а я повинен вас чекати на східному побережжі цього острова. Проте, відпливаючи з Мельбурна, я нікому не звірив таємниці свого призначення, і команда про нього довідалася тільки, тоді, коли ми вийшли у відкрите море й Австралійський суходіл уже зник з очей. Але тут на борту сталася подія, яка завдала мені великої мороки.
- Що саме, Томе? - спитав Гленарван.
- А те, - вів далі Том Остін, - що коли боцман Айртон довідався на другий день, після відплиття, куди йде “Дункан”...
- Айртон! - вигукнув Гленарван. - Хіба він на судні?
- Так, сер.
- Айртон тут! - повторив Гленарван, дивлячись на Джона Манглса.
- Доля помстилася за нас, - промовив молодий капітан.
За одну мить з швидкістю блискавки в їхній пам’яті промайнули всі злочини Айртона, його заздалегідь задумана зрада, рана, заподіяна Гленарванові, замах на Мюльреді, злигодні експедиції, яку він завів у болото річки Снові, - усе минуле цього негідника. А тепер, через дивовижний збіг обставин, каторжник опинився в їхній владі.
- Де ж він? - квапливо спитав Гленарван. - В каюті бака. Він під вартою.
- Чому ви його арештували?
- Бо Айртон, дізнавшись, що яхта пливе до Нової Зеландії, страшенно розлютився і хотів примусити мене змінити напрямок судна, бо він мені погрожував, бо він, нарешті, підбурював мою команду до заколоту. Я зрозумів - це людина дуже небезпечна, й ужив застережних заходів.
- А відтоді?
- А відтоді він сидить у своїй кімнаті й не намагається з неї вийти.
- Правильно вчинили, Томе.
О цій хвилині Гленарвана й Джона Манглса запросили до кают-компанії. Сніданок, такий потрібний їм тепер, було подано. Вони сіли до столу і нічого не сказали про Айртона. Але ло сніданні, коли всі мандрівники добре попоїли й знову зібралися на палубі, Гленарван розповів їм про присутність боцмана на судні. Він повідомив також і про свій намір викликати його сюди.
- Чи можна мені уникнути цього допиту? - спитала Гелена. - Приздаюся вам, любий Едварде, мені було б дуже прикро побачити цього нещасного”
- Я хочу звести його віч-на-віч із тими, кому він заподіяв лихо, - сказав Гленарван. - Дуже прошу вас, Гелено, залишіться. Треба, щоб Бен Джойс зустрівся лицем у лице з усіма своїми жертвами.
Ці міркування змусили леді Гелену погодитися. Вона й Мері Грант сіли біля Гленарвана. Поруч розмістилися майор, Паганель, Джон Манглс, Роберт, Вільсон, Мюльреді, Олбінет - всі ті, кому зрада каторжника завдала стільки лиха. Команда яхти, ще не розуміючи усієї важливості того, що відбувалось, стояла мовчки навколо них.
- Приведіть Айртона! - сказав Гленарван.
Розділ XVIII
АЙРТОН ЧИ БЕН ДЖОЙС?
Айртона привели. Він упевненим кроком перетнув палубу й зійшов сходами на ют. Погляд у нього був похмурий, зуби зціплені, кулаки судорожно стиснуті. Його постать не виявляла ні зухвальства, ані приниженості. Опинившись перед Гленарваном, він схрестив на грудях руки й мовчки, спокійно чекав його запитань.
- Айртоне, - мовив Гленарван, - ось ми з вами й на “Дункані”, котрий ви хотіли віддати каторжникам Вена Джойса.
Губи в боцмана злегка затремтіли. Його завжди байдуже обличчя на мить спалахнуло. Та зашарівся він не від гризоти сумління, а з сорому, що зазнав невдачі. Він став в’язнем на яхті, якою прагнув володіти, і за кілька хвилин його долю буде вирішено.
Однак він нічого не відповів. Гленарван терпляче очікував, але Айртон так само вперто мовчав.
- Кажіть-бо, Айртоне, - врешті мовив Гленарван. - Що ви можете мені відповісти?
Айртон завагався; зморшки на його лобі позначились чіткіше. Врешті він проказав спокійно:
- Мені нічого говорити, сер. З дурного розуму я попався вам до рук. Тепер чиніть, як знаєте.
По цих словах боцман втупив погляд у береги, котрі тяглися на заході, вдаючи цілковиту байдужість до того, що відбувалося навкруг. Здавалося, все це анітрохи його не обходить. Але Гленарван поклав собі набратися терпіння. Він був надзвичайно зацікавлений дізнатися про деякі деталі таємничого минулого Айртона, зокрема про те, що стосувалось Гаррі Гранта й “Британії”. Тому він повів допит далі, ховаючи під лагідним тоном і зовнішнім спокоєм обурення, що клекотіло в його серці.
- Я гадаю, Айртоне, - сказав він, - ви відповісте на деякі питання, що я хотів би вам поставити. Насамперед, як маю вас називати! Айртон чи Бен Джойс? Чи служили ви справді боцманом на “Британії”?
Айртон так само байдуже дивився на берег, мовби й не чуючи запитань, Гленарванові очі спалахнули гнівом, але він стримав себе і питав далі:
- Коли саме ви покинули “Британію”, яким побитом опинилися в Австралії?
Та сама німотність, той самий байдужий погляд.
- Вислухайте мене уважно, Айртоне, - провадив Гленарван. - Говорити - у ваших власних інтересах. Вашу долю може полегшити тільки цілковита відвертість. Востаннє питаю вас - ви даватимете відповіді?
Айртон повернув голову й глянув Гленарванові просто в очі.
- Я не відповідатиму, сер. Хай правосуддя само викриває мене!
- Довести провину буде дуже легко, - зауважив Гленарван.
- Дуже легко, сер? - глузливо перепитав Айртон. - Мені здається, ви надто поквапились із цим висновком. Запевняю вас, що найдосвідченіший суддя добре поморочився би з моєю справою. Хто скаже, чому я опинився в Австралії, скоро тут немає капітана Гранта, щоб це пояснити? Хто доведе, що я отой Бен Джойс, якого розшукує поліція, коли вона ніколи в очі мене не бачила, а мої спільники на волі? Хто може, крім вас, звинуватити мене не в злочині навіть, а в якомуеь непорядному вчинкові? Хто може довести, що я нібито хотів захопити це судно й передати його каторжникам? Ніхто, чуєте, ніхто! Ви маєте підозру, хай так. Але щоб засудити людину, потрібні докази, а вам їх бракує. Доки не доведено супротивне, я - Айртон, боцман з “Британії”.
Айртон розпалився, говорячи, але враз по тому знову, збайдужів. Він гадав, напевно, що його виступ покладе край допитові, але Гленарван знову звернувся до нього:
- Я не слідчий, Айртоне, котрому доручили довести вашу провину. Це анітрохи мене не обходить. Йдеться пре те, щоб певно визначити наші стосунки. Я не питаю у вас нічого, що могло б вас скомпрометувати. То справа правосуддя. Але ви знаєте, які я проваджу розшуки, і одне ваше слово могло б навернути мене на загублені мною сліди. Ви згодні говорити?
Айртон похитав головою, як людина, що вирішила мовчати.
- Чи ви скажете мені, де капітан Грант? - спитав Гленарван.
- Ні, сер, - відповів Айртон.
- Чи ви скажете мені, де загинула “Британія”?
- Також ні.
- Айртоне, - промовив Гленарван майже благальним голосом, - коли ви знаєте, де капітан Грант, то скажіть це хоча б його нещасним дітям, вони ж чекають з ваших уст бодай єдиного слова!
Айртон завагався. Обличчя йому враз перекривилося. І все ж таки він стиха пробурмотів:
- Не можу, сер.
І зараз же додав гостро, наче докоряючи собі за хвилинну слабкість:
- Ні! Ви нічого від мене не дізнаєтесь! Звеліть мене повісити, коли хочете!
- Повісити! - вигукнув Гленарван, охоплений раптовим гнівом.
Та одразу опанувавши себе, він мовив повагом:
- Айртоне, тут немає ані суддів, ані катів. На першій же стоянці я передам вас до рук англійської влади.
- Я тільки цього й хочу, - відповів боцман.
По тому він спокійно повернувся до каюти, що правила йому за в’язницю. Біля її дверей настановили двох матросів, наказавши пильнувати кожен його рух.
Свідки цієї сцени розійшлися обурені й водночас; пойняті розпачем. Не добившись од Айртона відповіді, що мав тепер Гленарван робити? Очевидно, здійснити ухвалений ще в їдені план - повернутися до Європи, перервавши на деякий час ці невдалі розшуки. Адже сліди “Британії” загублені без вороття, а документ не припускав жодного іншого тлумачення, і всі країни, що лежали на тридцять сьомій паралелі, уже досліджено, - тож “Дунканові” залишалось тільки вертати додому.
Після спільної наради Гленарван докладно обміркував із Джоном Манглсом питання повороту до Шотландії. Капітан оглянув трюми. Пального могло вистачити щонайбільше на два тижні. Отже, запаси вугілля годилося поновити на першій зупинці.
Джон запропонував Гленарванові йти до бухти Талькауано, де “Дункан” уже поповнював якось свої склади, вирушаючи в подорож навколо світу. Це був прямий шлях, що йшов саме уздовж тридцять сьомої паралелі. Поробивши потрібні запаси, яхта попрямувала б на південь, обігнула мис Горн і повернулась Атлантичним океаном до Шотландії.
Урадивши цей план, дали наказ механікові підкинути в топку палива. За півгодини яхта, взявши курс на Талькауано, вже пливла спокійним океаном, справді гідним своєї назви Тихого, і о шостій вечора останні гори Нової Зеландії зникли на обрії, повиті гарячим туманом.
Так-от почався поворот додому. Сумна подорож для цих мужніх людей, що розшукували Гаррі Гранта й повертадиг ся без нього! Команда яхти, така радісна, певна свого успіху в час відплиття, тепер пригнічена й занепала духом, подалась у зворотну путь до Європи. Жодного поміж цих славних матросів не вабила надія швидко побачити рідну країну, усі згодні були ще довго змагатися з небезпеками океану, аби знайти каштана Гранта.
На зміну радісним вигукам, які нещодавно зустрічали Гленарвана, прийшли зневіра й смуток. Не було більше жвавого спілкування поміж пасажирами, цікавих розмов, що звеселяли їх колись у подорожі. Кожний тримався осібно, охоче залишаючись на самоті у своїй каюті й лише зрідка сходячи на палубу.
Людина, яка надто бурхливо виявляла звичайно спільні всім почуття, чи то радісні, чи то сумні, що здатна була в кожного відродити надію, - Паганель став тепер похмурий і мовчазний. Географа майже не бачили на судні. Його природна балакучість і жвавість зникли, їх заступили німотність і пригнічення. Здавалось, він більше занепав духом, ніж його товариші. Коли Гленарван починав говорити про поновлення розшуків, Паганель заперечливо хитав головою, як той, хто ні на що вже не сподівається й переконаний в загибелі всієї команди “Британії”.
А втім, на борту судна знаходилась людина, яка могла сказати щось певне про катастрофу, але вона мовчала. Не було жодного сумніву в тому, що Айртонові відомі коли не вся правда про нинішнє становище капітана Гранта, то принаймні місце аварії судна. Та капітан, як видно, свідчив би проти нього, і тому боцман вперто мовчав. Ось чому він викликав загальне обурення, надто в матросів, що хотіли його порішити.
Декілька разів Гленарван намагався примусити Айртона заговорити, але надаремно, не допомогли ні обіцянки, ні погрози. В своїй упертості Айртон зайшов так далеко вона була настільки незрозуміла, що майор врешті взяв під сумнів, чи знає той будь-що взагалі. А втім, майорову думку поділяв і Паганель, бо вона стверджувала його особисті міркування щодо загадкової долі Гаррі Гранта.
Та коли Айртон анічогісінько не знав, чому він у цьому не признавався? Адже таке признання не могло йому зашкодити, тоді як його відмова говорити гальмувала створення нового плану дій. Чи свідчила зустріч з Айртоном в Австралії про перебування тут Гаррі Гранта? Конче треба було змусити Айртона це з’ясувати.
Леді Гелена, бачачи прикрі невдачі свого чоловіка, попросила в нього дозволу й собі спробувати здолати боцманову впертість. Там, де чоловік зазнав поразки, жінка своїм лагідним впливом часом дістає перемогу. Чи не нагадувало це давню байку про дужий вітер, що не спромігся зірвати плаща з плечей подорожнього, а найслабші промені сонця змусили його самого скинути плаща? Гленарван, певний у своїй розумній молодій дружині, дав їй повну волю діяти на власний розсуд.
Того ж дня, 5 березня, Айртона привели до каюти леді Гелени. Тут була й Мері Грант, бо її присутність могла мати чималий вплив на боцмана, а Гелена не хотіла нехтувати жодною дрібницею, що сприяла б успіхові справи.
Цілу годину обидві жінки залишалися в каюті з боцманом “Британії”, але зміст їхньої розмови лишився невідомий. Що вони говорили, які докази наводили, намагаючись видерти в каторжника таємницю, - про це ніхто не довідався. А втім, після цього побачення обличчя жінок не свідчили про успіх, вигляд вони мали розчарований.
Коли боцмана вели назад до його каюти, матроси проводжали його гнівними вигуками й погрозами. Айртон тільки знизував плечима, викликавши цим ще дужчу лють команди, й, аби її погамувати, знадобилося втручання Гленарвана та Джона Манглса.
Та леді Гелена не відступила. Вона не втрачала надії знайти пілях до серця цієї безжалісної людини і наступного дня сама пішла в каюту Айртона, щоб уникнути сцен, які супроводили його появу на палубі.
Протягом довгих двох годин ніжна лагідна шотландка залишалась віч-на-віч з верховодою каторжників. Гленарван блукав навколо каюти, охоплений тривогою, то прагнучи використати всі засоби, аби зламати Айртонове мовчання, то пориваючись негайно увільнити свою дружину від гнітючої розмови.
Але цього разу, коли леді Гелена вийшла з боцманової каюти, її обличчя світилося вдоволенням. Невже, розбуркавши в серці цього негідника останні крихти людяності, вона видерла в нього таємницю? Мак-Наббс, що перший побачив Гелену, не міг утриматися від недовірливого жесту.
Проте серед команди миттю поширилась чутка, нібито боцман вдався на вмовляння леді Гелени. Матроси зібрались на палубі швидше, ніж коли свисток Тома Остіна скликав їх на вчення.
Гленарван кинувся до дружини.
- Він розповів вам?
- Ні, - відповіла Гелена, - але поступаючись перед моїми проханнями, він зажадав говорити з вами.
- Люба Гелено, невже ви домоглися свого?
- Сподіваюсь, Едварде!
- Чи не пообіцяли ви йому чого, що я маю ствердити?
- Лишень одне, мій друже, - що ви докладете всіх зусиль, аби пом’якшити долю нещасного в майбутньому.
- Добре, люба Гелено. Хай приведуть до мене Айртона.
Леді Гелена пішла до себе, а боцмана відвели в кают-компанію, де на нього чекав Гленарван.
Розділ XIX
УГОДА
Щойно боцман опинився перед Гленарваном, вартові вийшли.
- Ви хотіли поговорити зі мною, Айртоне? - спитав Гленарван.
- Так, сер, - відповів боцман. - Віч-на-віч?
- Так, але я гадаю, якби й майор Мак-Наббс та пан Паганель чули нашу розмову, було б краще.
- Краще для кого?
- Для мене.
Айртон говорив спокійно. Гленарван пильно глянув на нього й наказав запросити сюди майора й Паганеля, які зараз же прийшли.
- Ми вас слухаємо, - мовив Гленарван, скоро його друзі розмістилися за столом.
Кілька секунд Айртон збирався з думками і тоді сказав:
- Сер, за усталеним звичаєм всяка угода укладається між сторонами в присутності свідків. Ось чому я попросив, щоб тут були цан Паганель та пан Мак-Наббс. Бо ж те, що я вам хочу запропонувати, є, власне кажучи, ділова угода. Гленарван, котрий вже призвичаївся до Айртонових витівок, й оком не моргнув, хоч будь-яка угода між ним і цією людиною видавалась дещо дивною.
- Що ж воно за угода? - спитав він.
- Річ ось у чім, - відповів Айртон. - Ви хочете дізнатися від мене про певні деталі, які, можуть вам придатися. А я хочу дістати від вас деякі пільги, вельми для мене важливі. Ніщо задарма не дається. Підходить вам така оборудка чи ні?
- Що ж це за деталі? - жваво запитав Паганель.
- Ні, - заперечив Гленарван, - що це за пільги?
Айртон схилив голову на знак того, що він зрозумів різницю в запитаннях, підкреслену Гленарваном.
- От якої пільги я вимагаю, - мовив він, - Ви досі налягаєте, сер, на своєму намірові передати мене до рук англійської влади?
- Так, Айртоне, і це буде справедливо,
- Не заперечую, - спокійно мовив боцман. - Отже, ви аж ніяк не погоджуєтесь повернути мені волю?
Гленарван завагався, бо нелегко було зразу відповісти на це поставлене руба питання. Адже від його відповіді залежала, можливо, доля Гаррі Гранта!
Однак почуття обов’язку й справедливості взяло гору, і він сказав:
- Ні, Айртоне, я не можу повернути вам волю
- Я й не прошу її, - згорда відповів боцман.
- Чого ж ви тоді хочете?
- Чогось середнього, сер, поміж шибеницею, яка на мене чекає, і волею, що її ви мені не згодні дати.
- Тобто?
- Залишіть мене на якомусь безлюдному острові Тихого океану разом із речами першої необхідності. Я намагатимусь виборсатися з цього становища, як сам знайю, а може й каятимусь, коли знайдеться вільний час.
Гленарван, що не чекав такої пропозиції, глянув на своїх друзів, та вони сиділи мовчки. Поміркувавши хвилину, він одказав:
- Коли я дам згоду задовольнити ваше прохання, Айртоне, ви скажете те, що мене цікавить?
- Так, сер, тобто все, що я знаю про капітана Гранта й про “Британію”.
- Щиру правду?
- Так, щиру правду.
- Але хто може ручитися...
- О, я розумію, що вас непокоїть, сер. Вам доведеться ввіритись на мене, на слово злочинця. Ваша правда. Але що поробиш? Так склались обставини. Можете погодитись, можете й відмовитись.
- Я звіряюся на вас, Айртоне, - сказав Гленарван просто.
- І маєте слушність, сер. До того ж, коли б я вас обдурив, ви завжди спроможетесь мені помститися.
- В який спосіб?
- Повернутися й знову забрати мене з острова, адже я не зможу відтіля втекти.
Айртон мав відповідь на все. Він передбачив можливі утруднення і сам висував проти себе незаперечні доводи. Очевидно, він прагнув показати, що ставиться до своєї пропозиції напрочуд сумлінно. Неможливо було виявити більше довіри й щирості, ніж він. Однак Айртон пішов іще далі шляхом відвертості.
- Панове, - сказав він, - я хочу переконати вас у тому, що граю чесно. Я не збираюсь вас обманювати й даю вам новий доказ моєї щирості. Я дію відкрито, бо й сам звіряюсь на вашу чесність.
- Кажіть, Айртоне, - промовив Гленарван.
- Сер, хоч ви ще не дали остаточної згоди на мою пропозицію, я можу вам сказати: мені мало що відомо про Гаррі Гранта.
- Мало відомо! - скрикнув Гленарван.
- Так, сер, подробиці, що я можу їх вам розповісти, стосуються мене, тільки мене особисто; вони не допоможуть вам віднайти загублені сліди.
Глибоке розчарування відбилось на обличчі Гленарвана й майора. Вони були певні - боцман володіє важливою таємницею, а він признався, що його відомості досить убогі. Щодо Паганеля, він сидів незворушно спокійний.
Одначе Айртонове признання, зроблене собі на шкоду, зворушило його слухачів, надто коли боцман додав наостанку: :
- Отже, сер, я вас попередив; справа для вас менш вигідна, ніж для мене.
- То дарма, - сказав Гленарван. - Я пристаю на вашу пропозицію, Айртоне. Маєте моє слово: вас висадять на один з тихоокеанських островів.
- Добре, сер, - відповів боцман.
Чи ж зраділа ця чудна людина згоді Гленарвана? Навряд, бо байдуже Айртонове обличчя не виявило жодних почуттів. Здавалось, ішлося про когось іншого, а не про нього.
- Я готовий вам відповідати, - сказав він.
- Ми ні про що вас не питатимемо, Айртоне, - мовив Гленарван. - Розповідайте все, що знаєте, починаючи з того, хто ви такий.
- Панове, - почав боцман, - я справді Том Айртон, боцман з “Британії”. 12 березня 1861року я покинув Глазго на судні Гаррі Гранта. Протягом чотирнадцяти місяців ми разом плавали Тихим океаном по всіх усюдах, шукаючи місця, придатного для заснування шотландської колонії. Така людина, як Гаррі Грант, покликана творити великі діла, але між ним і мною часто виникали серйозні суперечквц. Його вдача мені не пасувала. Я не вмію мовчки коритися; коли ж Гаррі Грант щось ухвалював, опиратися йому було неможливо. Це людина залізної вимогливості як до себе, так і до інших. І все ж таки я наважився повстати проти нього. Я намагався підбурити команду до заколоту й захопити корабель у свої руки. На чиєму боці була справедливість, хто з нас мав слушність, - не про це тепер ідеться, але Гаррі Грант без жодних вагань висадив мене 8 квітня 1862 року на західному узбережжі Австралії.
- Австралії? - урвав його розповідь майор. - То ви покинули “Британію” перед її стоянкою в Кально, відкіля надійшли останні відомості про неї?
- Саме так, - відповів боцман, - бо поки я був на судні, “Британія” туди ні разу не заходила. Якщо я вам і говорив на фермі Падді О’Мура про Кальяо, то лише тому, що довідався про це з вашої ж оповіді.
- Кажіть далі, Айртоне, - мовив Гленарван.
- Отже, я опинився на майже пустельному побережжі, але за двадцять миль од Пертської виправної в’язниці. Блукаючи берегом, я зустрів банду збіглих каторжників. Я приєднався до них. Дозвольте мені, сйр, не розказувати про моє життя протягом двох з половиною років. Скажу лишень: я став проводирем утікачів, прибравши собі ім’я Бена Джойса. У вересні 1864 року я найнявся на ірландську ферму під моїм справжнім ім’ям Айртона. Там я чекав нагоди захопити якесь судно. То була моя заповітна мрія. За два місяці з’явився “Дункан”. Коли ви, сер, завітали на ферму, ви розповіли історію капітана Гранта. Тоді я дізнався про те, чого не знав, - про перебування “Британії” в Кальяо, останні звістки від неї, датовані червнем 1862 року, по двох місяців від часу моєї висадки, історію з документами, загибель судна десь на тридцять сьомій паралелі, нарешті про ті поважні причини, з яких ви збирались шукати Гаррі Гранта на Австралійському суходолі. Я не вагався й хвилини. Я вирішив привласнити “Дункан”, чудову яхту, здатну випередити найкращі швидкохідні судна британського морського флоту. Але яхта мала серйозні пошкодження, і, щоб їх полагодити, я дав “Дунканові” відплисти до Мельбурна, а сам, назвавши, себе перед вами боцманом “Британії”, як воно й було насправді, запропонував супроводити вас до вигаданого місця аварії корабля на східному узбережжі Австралії. В такий спосіб я спромігся провести вашу експедицію через провінцію Вікторія, то випереджаючи мою банду, то йдучи вслід за нею. На Кемден-Бріджі мої хлопці допустилися даремного злочину, бо якби тільки “Дункан” підійшов до східного берега, він не вислизнув би з моїх рук, а з такою яхтою я став би господарем океану. Отже я допровадив вас, не викликаючи жодної підозри, до річки Снові. Коні й бики конали один за одним, отруєні гастролобіумом. Я завів фургон у драгву коло річки Снові. На мої наполягання... але решту ви знаєте, сер, і ви можете бути певні: тільки неуважність пана Паганеля перешкодила мені командувати оце тепер “Дунканом”. Ось моя історія, панове; мої відверті признання не можуть, на жаль, навернути вас на сліди Гаррі Гранта, і ви бачите самі, що угода зі мною для вас анітрохи не вигідна.
Боцман скінчив своє оповідання, схрестив руки на грудях за своєю звичкою і чекав. Гленарван та його друзі мовчали. Вони відчували, що з уст цього незвичайного злочинця почули щиру правду. Він не захопив “Дункана” лише з причин, котрі від нього не залежали. Його спільники прибули до Туфолдської затоки, про це свідчило знайдене Гленарваном на березі, лахміття каторжника. Тут, за наказом свого ватажка, вони чатували на яхту і врешті, втомившись од марного чекання, безперечно, знову заходилися палити й грабувати селища Нового Південного Уельсу.
Майор перший поновив допит, аби уточнити деякі дати, які стосувались “Британії”.
- Отож, - спитав він боцмана, - вас висадили на західне узбережжя Австралії 8 квітня 1862 року?
- Достеменно так, - відповів Айртон.
- Вам відомі були дальші плани Гаррі Гранта?
-Тільки приблизно.
- Однаково скажіть нам, що знаєте, - мовив Гленарван. - Найдрібніша деталь може вказати нам правильний шлях
- Я знаю тільки те, сер, що капітан Грант мав намір відвідати Нову Зеландію. Але за час мого перебування на судні його не було здійснено. Тому цілком можливо, що, покинувши Кально, “Британія” прямувала саме до берегів Нової Зеландії. Це збігається зі вказаною в документі датою загибелі судна: 27 червня 1862 року.
- Цілком очевидно, - сказав Паганель.
- Але ніщо в тих уривках слів, які збереглися в документі, не можна застосувати до Нової Зеландії, - сказав Гленарван.
- На це я нічого не можу відповісти, - мовив боцман.
- Гаразд, Айртоне, - знову звернувся до нього Гленарван. - Ви дотримали свого слова, і я дотримаю свого. Обміркуємо, на який острів Тихого океану вас висадити.
- О, мені то байдуже, сер, - відповів Айртон.
- Вертайтесь до себе в каюту й чекайте нашого рішення, - звелів Гленарван.
Боцман пішов у супроводі двох матросів.
- З цього злочинця могла б вийти людина, - мовив майор.
- Так, - згодився Гленарван, - він має розум і сильну вдачу. Шкода, що його здібності звернені на лихе.
- А Гаррі Грант?
- Боюсь, він навіки загинув! Сердешні діти, хто може сказати їм, де їхній батько?
- Я, - озвався раптом Паганель. - Так, я!
Присутні не могли не помітити, що географ, звичайно такий балакучий, такий нетерплячий, ледве чи зронив кілька слів, коли допитували Айртона. Він слухав не розтуляючи рота. Але слово, що він його оце вимовив, варте було багатьох інших і навіть примусило Гленарвана схопитися з місця.
- Ви, Паганелю! - скрикнув він. - Ви знаєте, де капітан Грант?
- Так, наскільки це можливо знати, - відповів географ.
- І відкіля ви про це довідалися?
- Та з того ж таки документа.
- А... - в майоровім голосі вчувалось цілковите недовір’я.
- Ви спочатку послухайте, Мак-Наббсе, - мовив Паганель, - а потім знизуйте плечима. Досі я не говорив тому, що ви мені однаково не повірили б. Та це було б і ні до чого. Коли я зважився на це сьогодні, то лише тому, що Айртонові слова ствердили мої припущення.
- Отже, Нова Зеландія? - спитав Гленарван.
- Ось послухайте й міркуйте самі, - мовив Паганель. Не без підстав, чи скорше не без підстави трапилось так, що я допустився помилки, яка нас усіх врятувала. Коли я писав того листа, що мені проказував Гленарван, слово “Зеландія” безнастанно точило мені мозок. І ось чому. Ви пригадуєте, ми сиділи якось у фургоні й Мак-Наббс розповідав леді Гелені історію з каторжниками. Він передав їй номер “Австралійської і Новозеландської газети” з статтею про катастрофу біля Кемден-Бріджа. Так-от, саме тоді, коли я писав, газета лежала долі, зібгана так, що виднілися лише два склади в заголовку, а саме - “ландія”. Вони наче спалахом освітили мені мозок! Цей уривок слова з англійського документа ми, очевидно, тлумачили досі неправильно, він має означати закінчення слова “Зеландія”.
- Он як! - скрикнув Гленарван.
- Еге ж, - з глибоким переконанням у голосі ствердив Паганель. - Це тлумачення не спало мені раніше на думку, і знаєте чому? Бо ж я, цілком природно, вивчав французький документ, повніший за інші, а в ньому саме й бракує цього важливого слова.
- Ого! - посміхнувся майор. - То вже надто багато вигадки, Паганелю, ви щось дуже легко забуваєте ваші попередні висновки.
- Що ж, майоре, я готовий відповісти на всі ваші запитання.
- Тоді, - мовив Мак-Наббс, - скажіть мені, що означає слово Austral?
- Те що й раніше: південні країни.
- Гаразд. А уривок indi, який спершу ви тлумачили як корінь слова indiens - “індіанці”, а потім - слова indigenes - “тубільці”?
- Ну, а втретє і востаннє, - мовив Паганель, - він буде початком слова indigence - “злигодні”.
- A contin? - вигукнув Мак-Наббс- Так само означає “континент”?
- Ні! Бо Нова Зеландія тільки острів.
- Як же тоді? - спитав Гленарван.
- Любий лорде, - відповів Паганель. - Я вам зараз прочитаю документ в моєму третьому варіанті, і ви самі зможете судити. Але прошу вас: по-перше, постарайтеся забути наші колишні тлумачення й відкиньте всі упередження; по-друге, вам здасться напевно, що деякі місця витлумачені довільно, можливо, я таки кепсько їх перекладаю, але це слова, що не мають жодного значення, як-то “агонія”, котре мені не до смаку, але я не можу пояснити його інакше. До того ж, моє тлумачення засноване на французькому тексті, а не слід забувати - його писав англієць, який може й не знатися на всіх тонкощах французької мови. Після цього попередження я починаю.
І Паганель, повільно й чітко вимовляючи кожний склад, прочитав таке:
“27 червня 1862 року трищогловик “Британія” з Глазго потонув після тривалої агонії в південних морях біля берегів Нової Зеландії (по-англійському- Zealand). Два матроси й каштан Грант спромоглися дістатись до берега. Тут, у безнастанних і жорстоких злигоднях вони кинули цей документ на... довготи і 37° 11΄ широти. Допоможіть їм, бо вони загинуть”.
Паганель зупинився. Це тлумачення було припустиме. Але саме тому, що воно здавалось так само ймовірним, як і попередні, воно могло бути також помилковим. Гленарван та майор і не думали його заперечувати. А що жодних слідів “Британії” не зустрілося ні на берегах Патагонії, ні на берегах Австралії, там, де пролягає тридцять сьома паралель, то питання розв’язувалося на користь Нової Зеландії.
Це останнє зауваження вченого справило велике враження на його друзів.
- А тепер, Паганелю, - спитав Гленарван, - скажіть мені, чому близько двох місяців ви мовчали про своє відкриття?
- Бо я не хотів іще раз подавати вам марні надії. До того ж, однаково ми прямували до Окленда, що лежить на вказаній в документі широті.
- Але відтоді, як ми збочили із цього шляху, чому ви нам нічого не казали?
- Тому що, хоч яке правильне було б моє тлумачення, воно в жодний спосіб не допомогло б нам урятувати капітана Гранта.
- Чому це, Паганелю?
- Бо ж ми виходимо з припущення про загибель судна біля берегів Нової Зеландії; а що про каштана Гранта вже два роки нічого не чути, то доводиться визнати: він став жертвою або катастрофи, або новозеландців-людожерів.
- То ви гадаєте?.. - спитав Гленарван,
- Я гадаю, щог може, будь-коли й знайдуться сліди аварії, але потерпілі з “Британії” загинули без вороття!
- Будемо ж мовчати про це, друзі, - сказав Гленарван, - і дайте мені вибрати слушну хвилину, аби передати цю сумну звістку дітям капітана Гранта!
Розділ XX
КРИК СЕРЕД НОЧІ
Команда яхти невдовзі довідалась, що Айртонові зізнання анітрохи не висвітлили таємничої долі капітана Гранта. На судні запанував глибокий сум, бо на боцмана покладали великі надії, а він, як виявилось, нічого не знав про долю “Британії”.
Яхта прямувала за визначеним курсом. Тепер залишалось обрати острів, де висадити Айртона.
Паганель і Джон Манглс розглянули суднові карти. Саме на тридцять сьомій паралелі був позначений самітній острівець, відомий під ім’ям Марії-Терези. Цей скелястий клаптик землі, загублений у просторах Тихого океану, лежав за три тисячі п’ятсот миль од американського узбережжя і тисячу п’ятсот миль - од Нової Зеландії. На півночі найближча до нього земля - архіпелаг Помоту, який перебував під французьким протекторатом. На півдні - ніяких земель аж до льодовищ Південного полюса. Жодне судно не приставало до цього відлюдного острівця. Сюди не долинало й найменшого відгомону того, що діється в світі. Самі лише буревісники відпочивали тут під час довгого перельоту, і на багатьох картах цей самітній бескид, омиваний хвилями Тихого океану, навіть не позначений.
Якщо можлива на земній кулі цілковита самотність, то вона існувала саме на цьому острівці, кинутому серед океану осторонь людських шляхів. Айртона повідомили, який острів обрано. Він погодився там жити на відлюдді, і “Дункан” узяв курс на Марію-Терезу. Яхта йшла прямісінько шляхом, що пролягав од цього острова до бухти Талькауано.
Через два дні, близько другої години, вахтовий повідомив: на обрії показалася земля. То був острів Марія-Тереза - низинний, довгастий, він ледь виступав над водою, схожий на велетенського кита. Яхта, котра розтинала хвилі з швидкістю шістнадцяти вузлів, була вже від нього за тридцять миль.
Мало-помалу обриси острівця чіткішали на видноколі. Сонце, схиляючись до заходу, кидало яскраве світло на його примхливий рельєф. То тут, то там вирізнялися невисокі вершини, паленіючи в скісних осяйних променях.
Близько п’ятої години Джонові Манглсу видалось, немов над островом в’ється легкий димок.
- Це що, вулкан? - спитав він Паганеля, який роздивлявся нову землю крізь далекоглядну трубу.
- He знаю, як вам і відповісти, - одказав географ, - Марія-Тереза - малознаний острівець. Однак цілком можливо, що своїм виникненням він завдячує підводним зрушенням ґрунту, тобто має вулканічне походження.
- А коли на світ його породило виверження, - мовив Гленарван, - чи не може воно й знищити острівець?
- Малоймовірно, - відповів Паганель. - Він існує вже понад кілька століть, а це вже серйозна гарантія. Коли з Середземного моря виринув острів Джулія, він недовго залишався над водою й щез без сліду за кілька місяців після свого виникнення.
- Гаразд, - сказав Гленарван. - Як ви гадаєте, Джоне, ми дістанемось до острівця, поки зайде ніч?
- Ні, сер. Я не можу ризикувати “Дунканом” і приставати вночі до невідомого берега. Я йтиму короткими галсами, під малою парою, а завтра, коли розвидниться, ми пошлемо до берега шлюпку.
О восьмій годині вечора острів Марія-Тереза, хоч був усього за п’ять миль од яхти, ледь вирізнявся у пітьмі, неначе подовжиста тінь. “Дункан” так само поволі наближався до нього.
О дев’ятій годині на острові спалахнув досить яскравий вогник. Він світився рівно і не згасав.
- Ось що промовляє на користь вулканові, - сказав Паганель, уважно розглядаючи світло.
- Однак, - мовив Джон Манглс, - на такому віддаленні ми мали б чути гуркіт, який звичайно супроводить виверження, але з вітром, хоч він і дме зі сходу, до нас не долинає жодного шуму.
- Ваша правда, - погодився Паганель, - вулкан світиться, але мовчить. Більше того, це світло блимає, як вогник маяка.
- Маєте рацію, - сказав Джон Манглс, - а втім, на цих берегах немає маяків. О! - раптом скрикнув він. - Онде другий вогник! Цього разу зовсім над водою. Дивіться! Він рухається! Він міняє місце!
Джон не помилявся. На острові засвітився новий вогник, він то згасав, то знову займався.
- Виходить, острів заселений? - спитав Гленарван.
- Дикунами, очевидно, - відповів Паганель.
- Але тоді ми не можемо залишити там боцмана.
- Ні. - одказав майор, - то був би кепський дарунок, навіть для дикунів.
- Ми пошукаємо інший відлюдний острівець, - сказав Гленарван, мимоволі посміхаючись на майорове зауваження.
- Я обіцяв Айртонові зберегти життя й хочу додержати слова.
- В кожному разі, треба стерегтися, - додав Паганель. - У новозеландців, як колись у мешканців Корнуельських островів, існує варварський звичай заманювати судна рухливими вогнями. Може, він відомий і тубільцям Марії-Терези.
- Тримайся на чверть милі від берега, - гукнув Джон Манглс до стерничого. - Завтра на світанку ми дізнаємось, що воно таке.
Об одинадцятій годині Джон Манглс і пасажири розійшлися по своїх каютах. На носі яхти походжав вахтовий матрос. На кормі залишався тільки стерничий біля штурвала.
В цей час на ют зійшли Мері Грант і Роберт.
Діти капітана Гранта, прихилившись до поруччя, сумно дивилися на море, яке мінилося фосфоричним світлом, на блискучий слід “Дункана” у воді. Мері думала про майбутнє Роберта, Роберт думав про майбутнє сестри. Обоє думали про свого батька. Чи живий він, коханий батечко? Невже треба зректися щастя побачити його будь-коли? Яке життя буде без нього? Що станеться з ними? Що сталось би з ними й тепер без Гленарвана й леді Гелени?
Хлопець, що його горе зробило дорослим дочасно, вгадав, які думки хвилювали його сестру.
- Люба Мері, - сказав він і взяв її за руку, - не треба впадати в розпач. Згадай, чого навчав нас батько: “Найголовніше - не занепадати духом”, - казав він. Будьмо ж, як він, бадьорі й мужні. Це надавало батькові сили все перемагати. Досі ти працювала заради мене, тепер, сестричко, я хочу працювати заради тебе.
- Любий Роберте! - озвалась дівчина.
- Я маю тобі щось сказати, - вів далі Роберт, - ти не будеш сердитись на мене, Мері?
- За віщо мені сердитись на тебе, мій хлопчику?
- І ти дозволиш мені зробити те, що я хочу?
- Кажи, в чім річ? - занепокоєно спитала Мері.
- Сестро моя! Я хочу стати моряком...
- Ти покинеш мене? - скрикнула Мері, стиснувши братову руку.
- Так, сестричко, я буду моряком, як наш батько, як капітан Джон. Мері, люба Мері! Адже капітан Джон не втратив надії розшукати батька! Ти повинна вірити, як і я, в його відданість. Він обіцяв зробити з мене справжнього моряка, а поки що ми разом шукатимемо батька. Скажи, сестро, що ти згодна. Наш обов’язок, мій принаймні, зробити те для батька, що він зробив би для нас. У мене одна лише мета в житті: шукати, безперестанку шукати того, хто ніколи б нас не покинув, ні тебе, ні мене! Мері, люба, який він був добрий, наш батько!
- І такий великодушний, такий високий думками й серцем, - додала Мері. - Знаєш, Роберте, ним уже стала пишатися наша батьківщина, і він посів би значне місце серед найвидатніших її людей, якби лиха доля не перешкодила йому.
- Я цього певен! - відповів Роберт.
Мері пригорнула брата до свого серця, й він відчув, як йому на чоло скотились сльозинки.
- Мері, Мері! - вигукнув він. - Хай наші друзі говорять, що хочуть, або ж мовчать, але я досі сподіваюсь і ніколи не загублю надії! Така людина, як наш батько, не могла померти, не виконавши свого обов’язку.
Мері Грант не мала сили відповісти, її душили ридання. Хвиля різноманітних почуттів знімалася в ній на саму думку про нові розшуки каштана Гранта, про безмежну відданість молодого капітана.
- То капітан Джон ще не втрачає надії? - спитала вона.
- Ні, - відповів Роберт. - Це брат, що ніколи нас не покине. Адже, сестричко, я буду моряком, аби вкупі з ним розшукати батька. Ти згодна?
- Я згодна, - прошепотіла Мері. - Але нам доведеться розлучитися!
- Ти не залишишся сама, Мері. Я знаю напевно! Мені про це казав мій друг Джон. Леді Гелена не дозволить тобі її покинути. Ти - жінка, і ти можеш, ти повинна вволити її добру волю. Відмовитись означало б бути невдячною. Але чоловік - батько часто казав мені це, - чоловік мусить сам кувати свою долю!
- А що станеться з нашим будиночком у Данді? З ним пов’язано стільки спогадів!
- Ми його збережемо, сестричко! Наш друг Джон і лорд Гленарван подумали про це й добре все обміркували. Тебе візьмуть до замку Малькольм-Касл і піклуватимуться, як своєю дочкою. Гленарван сам сказав це моєму другові Джону, а той розповів мені. Ти житимеш там, наче в себе вдома, матимеш з ким говорити про нашого батька, ждучи, поки ми привеземо його самого. О, який чудесний це буде день! - вигукнув у захваті, весь сяючи, Роберт.
- Братику мій, хлопчику мій, - казала Мері, - коли б оце почув тебе наш батько, який би він був щасливий! Ти так схожий на нього, любий Роберте, на нашого коханого батька! Ти будеш викапаний батько, коли виростеш!
- О Мері! - вигукнув хлопчик і аж зашарівся від синівських гордощів.
- А як ми віддячимо лордові й леді Гленарван? - знову заговорила Мері.
- О, це зробити неважко! - по-юнацькому палко й впевнено промовив Роберт. - Ми їх будемо любити, шанувати, казатимемо їм це, а коли треба, віддамо заради них життя!
- Ні, навпаки, жити заради них! - вигукнула дівчина, вкриваючи поцілунками братове чоло. - Це їм більше припаде до серця, й мені також!
Поринувши в неясні марення, діти капітана Гранта мовчки дивилися одне на одного, огорнені хисткою пітьмою. Але в думках вони й далі говорили між собою, запитували, відповідали. Море стиха гойдало їх на своїх хвилях, і вода світилась у темряві, нуртуючи під гвинтрм.
Раптом сталося щось дивне, майже неприродне. Братові й сестрі, поєднаним між собою таємничим духовним зв’язком, здалося водночас, немов із лона цих хвиль, навперемінно то чорних, то блискучих, почувся якийсь голос; звук його, глибокий і тужний, змусив забриніти всі струни їхніх сердець.
- До мене! Пробі! - кричав той голос.
- Мері! - гукнув Роберт. - Ти чула, Мері, ти чула?
Схилившись над поручнями, обоє пильно вдивлялись у чорні глибини моря. Але нічого не було видно, тільки безмежна темрява слалася пеленою перед їхніми очима.
- Роберте, - мовила бліда з хвилювання Мері, - мені здалося... Так, мені здалося, як і тобі... Ми з тобою обоє маримо, любий Роберте!..
Та ось до них знову долинув голос, і цього разу ілюзія була така велика, що в обох одночасно вихопилося:
- Батько! Наш батько!
Для Мері Грант це вже було забагато. Вражена страшним хвилюванням, вона знепритомніла й впала на руки братові.
- Допоможіть! - закричав Роберт. - Сестра! Батько! Допоможіть!
Матрос, що стояв за стерном, кинувся піднімати зомлілу Мері. Прибігли вахтові, потім Джон Манглс, Гелена й Гленарван, яких збудив раптовий гамір.
- Сестра вмирає, а наш батько - там! - кричав Роберт, доказуючи на чорні хвилі.
Ніхто нічого не розумів.
- Так, мій батько там! - повторював хлопець. - Я чув його голос. Мері теж чула, як і я!
О цій хвилині Мері Грант опритомніла і, розгублена, напівбожевільна, також закричала:
- Мій батько! Мій батько там!
Нещасна дівчина, ледве підвівшись, знову нахилилась над поручнями, немов хотіла кинутися в море.
- Мілорде, леді Гелено, - повторювала вона, стискаючи руки, - кажу вам, мій батько там! Запевняю вас, що я чула його голос, він долинув до нас із хвиль, наче якась скарга, наче останнє “прощай”!
Бідолашній дівчині стало зовсім зле, вона затіпалась у корчах, заридала. Довелося відвести її до каюти, і леді Гелена пішла туди, щоб її доглянути.
А Роберт безнастанно повторював:
- Батько! Мій батько там! Я певен цього, сер!
Свідки цієї гнітючої сцени вирішили врешті - діти капітана стали жертвою слухової омани, що так сильно вплинула на їхні почуття. Як її розвіяти?
Гленарван, проте, спробував це зробити. Він узяв Роберта за руку й мовив:
- Ти чув голос батька, мій хлопчику?
- Так, сер. Там, серед хвиль. Він кричав: “До мене! До мене!”
- Ти впізнав його голос?
- Чи впізнав я його голос, сер? О, так, присягаюся вам! Сестра теж чула і теж впізнала його. Невже ви гадаєте, що ми могли помилитись обоє! Сер! Їдьмо його рятувати! Човен! Човен!
Гленарван бачив, що він не зможе переконати бідолашного хлопчика. Однак він зробив ще одну спробу й покликав стерничого.
- Гавкінсе, - спитав Гленарван, - ви стояли за стерном, доли міс Мері знепритомніла?
- Так, сер, - відповів Гавкінс.
- І ви нічого не помітили, нічого не чули?
- Нічого, сер.
- От бачиш, Роберте.
- Якби це був батько Гавкінса, - з невгамовним запалом вигукнув хлопчик, - він не казав би тоді, що нічого не чув! То був мій батько, сер, мій батько, мій батько!
Ридання перехопили йому горло. Німотний і блідий, він також знепритомнів. Гленарван наказав однести Роберта до каюти на його ліжко, і хлопець поринув у важке забуття.
- Бідолашні сироти! - промовив Джон Манглс. - Які тяжкі випробування посилає їм доля!
- Ваша правда, - озвався Гленарван, - надмірне горе могло водночас викликати в обох однакову слухову оману.
- Водночас в обох? - пробурмотів Паганель. - Дуже дивно! Наука цього не визнає.
Нахилившись і собі над поручнями й нашорошивши вуха, Паганель подав усім знак мовчати й став дослухатися. Навкруги панувала глибока тиша. Паганель гукнув дужим голосом. Ніхто йому не відповів.
- Дивно, дуже дивно, - без кінця проказував географ, повертаючись до себе в каюту. - Спорідненість думок і спільність горя - цього ще не досить, аби пояснити подібне явище!
Назавтра, 8 березня, о п’ятій годині, ледь розвиднілося, усі пасажири зібралися на палубі “Дункана”, серед них - Роберт і Мері, бо їх неможливо було затримати в каюті. Кожному хотілося роздивитися землю, мигцем побачену вчора.
Підзорні труби звернулися на острів. Яхта йшла вздовж берега на відстані однієї милі, й око могло запримітити щонайменші деталі. Раптом почувся Робертовий крик. Хлопець запевняв, ніби бачить на березі двох людей, що бігають, вимахують руками, а третій подає гасло прапором.
- Англійський прапор! - скрикнув Джон Манглс, глянувши крізь свою трубу.
- Справді так, - ствердив і Паганель, жваво обертаючись до Роберта.
- Сер, - Роберт аж тремтів од збудження, - сер, коли ви не хочете, щоб я добрався до острова плавом, звеліть спустити човна. Навколішках благаю вас, дозвольте мені першому ступити на землю!
Ніхто не наважувався вимовити ані слова. Як? На цьому острівці, що його перетинає тридцять сьома паралель, живе троє людей, жертви морської катастрофи, троє англійців! Кожний, згадуючи події минулої ночі, думав про той голос, що його чули Мері й Роберт. Діти помилилися, мабуть, тільки в одному: до них міг долинути чийсь крик, та чи ж був то голос їхнього батька? На жаль, ні, тисячу разів ні! І всі, уявляючи собі страшне розчарування, яке чекало на цих бідолах, страхалися нового випробування - воно було б вже понад їхні сили. Але як їх зупинити? Гленарван не міг на це наважитися.
- У човен! - наказав він.
За хвилину човна спустили на воду. Діти капітана Гранта, Гленарван, Джон Манглс, Паганель миттю опинилися в ньому, човен відчалив і полинув на хвилях, гнаний шістьма матросами, що завзято веслували.
За десять туазів до берега в Мері вихопився нестямний зойк:
- Батько!
На березі стояв поруч з двома іншими людьми високий міцний чоловік. Його лице, лагідне й мужнє, скидалося на обличчя Мері й Роберта водночас. Безперечно, це була та сама людина, що її так часто змальовували діти, їхні серця не зайшли в облуду. То й справді був їхній батько - то був капітан Грант!
Капітан почув крик Мері, простяг уперед руки і впав на пісок, наче вражений громом.
Розділ XXI
ОСТРІВ ТАБОР
З радощів не вмирають: батько й діти опритомніли, перше ніж човен приставив їх на яхту. Як передати цю сцену? Для неї бракувало б слів. Уся команда плакала, дивлячись на ці три істоти, що застигли в німих обіймах. Гаррі Грант, зійшовши на палубу яхти, котра була для нього часткою рідної шотландської землі, й подякувавши богові за своє визволення, тремтливим з хвилювання голосом звернувся до леді Гелени, до Гленарвана, їхніх товаришів і всієї команди з словами глибокої подяки. Доки човен ішов від берега до яхти, діти коротко розповіли батькові всю історію його розшуків на “Дункані”.
Як же заборгував він перед Геленою Гленарван, цією шляхетною жінкою, та її супутниками! Адже від лорда Гленарвана до останнього матроса, всі вони боролися й страждали заради нього! Почуття, які вщерть виповнили його серце, Гаррі Грант висловлював так просто й благородно, його мужнє обличчя світилося таким чистим і щирим зворушенням, що вся команда відчула себе цілком нагородженою за всі злигодні, яких довелось їй зазнати. Навіть незворушному майорові мимоволі набігли на очі сльозинки. Щодо Паганеля, то він плакав, як дитина, не криючись зі своїми слізьми.
Гаррі Грант не відривав очей від своєї доньки. Вона видавалась йому гарною, чарівною, він раз у раз казав їй це вголос, закликаючи леді Гелену посвідчити, що батьківські почуття не вводять його в оману. Потім, повертаючись до сина, захоплено вигукував:
- Як він виріс! Як змужнів! - і без кінця цілував своїх коханих дітей, виливаючи всю ніжність і любов, що ховав їх протягом двох років у своєму серці.
Роберт відрекомендував по черзі всіх своїх друзів і спромігся знайти для кожного нові слова, але ці рекомендації вбігалися в тому, що до сиріт ставились чудово геть усі. Як надійшла черга Джона Манглса, капітан почервонів, наче дитина, і голос йому тремтів, коли він розмовляв із батьком Мері.
Леді Гелена розказала Гаррі Гранту про їхню подорож. Капітан мав право пишатися й сином, і дочкою. Він дізнався про подвиги юного героя і в який спосіб цей хлопчик вже сплатив Гленарванові частину батьківського боргу. Після Гелени розповідав Джон Манглс. Він говорив про Мері так натхненно, що капітан Грант, котрого Гелена вже встигла про дещо повідомити, з’єднав руку своєї доньки з рукою відважного молодого капітана й мовив до Гленарвана та його дружини:
- Сер, і ви, пані, благословімо наших дітей!
Коли вже все багато разів було розказано й переказано, Гленарван розповів капітанові Гранту про Айртона. Грант ствердив, що справді висадив боцмана на австралійський берег.
- Це чоловік сміливий і мужній, - додав він, - але властиві йому нахили поривали його повсякчас до зла. Нехай же тривалі роздуми й каяття навернуть його на правильний шлях!
Але Гаррі Грант хотів, щоб перше, ніж одвезуть Айртона на острів Марії-Терези, нові друзі побували в нього там, на його стрімчаку. Він запросив їх відвідати його дерев’яний домок і посидіти за столом океанійського Робінзона. Всі з радістю прийняли це запрошення. Робертові й Мері страшенно хотілося побачити ті відлюдні місця, де капітан довгий час тужив за своїми дітьми.
Спорядили човна, і батько з обома дітьми, Гленарван з дружиною, майор, Джон Манглс та Паганель невдовзі зійшли на берег Марії-Терези.
Щоб оглянути володіння Гаррі Гранта, вистачило кількох годин. Власне кажучи, цей острівець був не що інше, як вершина підводної гори, невелике плато, вкрите базальтовими скелями впереміш з вулканічними уламками. За давніх геологічних епох під впливом підземного вогню ця гора поволі виринала з глибин Тихого океану, але відтоді минуло кілька століть, жерло згасло, й на безмежній водній рівнині виник мирний острівець. З часом утворився родючий ґрунт; на новій землі поширилась рослинність; китоловні судна випадково залишили тут кілька свійських тварин - кіз та свиней, що розплодились на острові й згодом здичавіли. Коли ж на Марію-Терезу потрапили моряки з “Британії”, сили природи стала спрямовувати рука людини. За два з половиною роки Гаррі Грант вкупі з матросами цілком відмінили свій острів. Декілька акрів старанно обробленої землі давали високі врожаї.
Гості завітали до невеликого будиночка, схованого в затінку зелених камедних дерев; перед його вікнами розкинулось безмежне море, що мінилося й блищало в сонячних променях. Гаррі Грант наказав поставити стіл під розкішними крислатими деревами, і всі посідали навкруг. Стегно цапеняти, хліб із нарду, кілька кухлів молока, дві-три стеблини дикого цикорію й чиста свіжа вода - ось із чого складався цей невибагливий обід.
Паганель був у захваті. Знову навернулись на пам’ять його давні мрії стати Робінзоном.
- Немає чого й вболівати над долею цього шахрая Айртона! Острівець - справжній рай! - вигукнув він захоплено.
- Так, - відповів Гаррі Грант, - рай для трьох бідолах, які знайшли собі тут притулок після загину корабля. Але мені шкода, що Марія-Тереза не великий родючий острів, де замість струмка текла б широка річка і замість бухточки, приступної океанським хвилям був би затишний порт.
- Чому ви за цим шкодуєте, капітане? - спитав Гленарван.
- Бо тоді я заснував би тут, серед Тихого океану, колонію, й подарував її Шотландії.
- Он як, капітане Гранте! - сказав Гленарван. - То ви, я бачу, не відмовились од того задуму, завдяки якому набули собі широкої слави на нашій батьківщині?
- Ні, сер, не відмовився, і я навіть певен: доля врятувала мене вашими руками лише для того, аби я здійснив свій задум. Треба, щоб наші безталанні брати з старої Каледонії, всі, хто там поневіряється й злиднує, знайшли собі порятунок од свого лиха на новій землі! Наша люба вітчизна повинна мати в цих морях колонію, котра належала б їй, тільки їй одній, де вона осягла б хоч трохи тої незалежності й того добробуту, що їх так бракує їй у Європі!
- Хороші слова, капітане, - озвалась Гелена, - це прекрасний план, гідний великого серця! Але ж цей острівець?..
- Цей скелястий острівець, пані, здатний прогодувати лишень кількох колоністів, а нам потрібні просторі землі, багаті й родючі.
- Гаразд, капітане, - вигукнув Гленарван, - майбутнє належить нам! Ці землі шукатимемо разом.
Гаррі Грант і Гленарван міцно потиснули один одному руки, немов скріплюючи свою обіцянку.
Всім заманулось саме на цьому острівці, в цьому затишному домку, послухати історію потерпілих з “Британії” за довгих два роки відлюддя. Гарі Грант залюбки вдовольнив бажання своїх нових друзів.
- Моя історія, - почав він, - це історія всіх робінзонів, закинутих на незаселений острів, змушених покладатися віднині на самих себе й боронити своє життя від грізних сил природи.
В ніч проти 27 червня 1862 року “Британія”, втративши керування під час шестиденної бурі, розбилась на скелях Марії-Терези. Море лютувало, врятуватися було неможливо, і вся моя нещасна команда загинула. Тільки два матроси - Боб Лірс і Джо Белл - та я спромоглись, після багатьох марних спроб, дістатися врешті до берега.
Земля, що дала нам притулок, як виявилось, усього-но пустельний острівець дві милі завширшки й п’ять завдовжки, де росло близько тридцяти дерев та було кілька невеликих лук і єдине джерело з чистою свіжою водою, яке на щастя ніколи не висихало. Опинившись сам з двома своїми матросами в цьому відлюдному куточку земної кулі, я не занепав духом, а приготувався до впертої боротьби. Боб і Джо, мої вірні товариші в нещасті, енергійно мені допомагали.
Як і Робінзон Даніела Дефо - наш ідеальний взірець, - ми почали з того, що позбирали уламки розбитого судна, інструменти, знайшли трохи пороху й зброї, мішок коштовного для нас збіжжя. В перші дні нам було дуже важко, але згодом полювання й риболовля забезпечили нас харчем, бо на острові було без ліку диких кіз, а береги рясніли морськими тваринами. Дедалі наше життя увійшло помалу в певну колію.
За допомогою приладів, врятованих із затонулого судна, я визначив місце острівця й побачив, що він лежить поза морськими шляхами й жодний корабель не зможе нас забрати, хіба трапиться якийсь чудесний випадок. Я мужньо зустрів це випробування долі, а з думки мені не спливали дорогі мої діти, котрих я вже не сподівався будь-коли знову побачити.
Працювали ми завзято. Незабаром ділянку в кілька акрів землі було засіяно зерном з “Британії”. В наш щоденний вжиток увійшли картопля, цикорій, щавель, а потім ще й інші овочі. Ми піймали кількох кізок і досить легко їх приручили, отже, невдовзі мали молоко й масло. З нарду, що росло у висхлих річищах, ми готували досить споживний хліб. Таким чином, наше матеріальне існування вже нас не турбувало.
З уламків “Британії” ми збудували дерев’яний дім, вкритий ретельно просмоленими вітрилами, він навіть в пору дощів давав нам надійний захисток. Тут ми обмірковували свої плани, ділилися заповітними мріями, серед яких найкраща нині здійснилась!
Спочатку я хотів пуститися в море на човні, змайстрованому з викинутих на берег решток “Британії”, але до найближчої землі, тобто архіпелагу Помоту, було тисяча п’ятсот миль. Такого довгого перегону жоден човен не витримає. Я мусив відмовитись од цього плану й відтоді чекав тільки чуда, що єдине могло нас порятувати.
Скільки разів, мої любі діти, піднявшись на прибережні скелі, ми виглядали кораблі в відкритому морі! Але за весь час нашого заслання лише двічі або тричі на обрії забовваніли вітрила й зараз же зникли. Так минуло два з половиною роки. Ми вже втратили всі надії, але не вдавалися в розпач.
Та ось учора з вершечка найвищої скелі острова я раптом запримітив на заході легесенький димок. Він дедалі більшав. Згодом я вже міг розгледіти судно. Здавалось, воно прямує до нас. Та чи ж зупиниться воно біля острівця, де навіть не можна пристати?
О, це був тривожний день! Як тільки серце не розбилося мені в грудях! Мої товариші запалили багаття на одній із вершин Марії-Терези. Настала ніч, але яхта не подала жодного знаку, що нас запримітила. А порятунок був, однак, поруч. Невже нам знову доведеться побачити, як судно зникає вдалині?
Я більше не вагався. Темрява густішала. Судно могло вночі проминути острівець. Я кинувся в море й поплив до яхти. Надія додавала мені наснаги. Я розтинав хвилі з надлюдською силою, і вже до яхти залишалось щось із тридцять брасів, коли судно раптом повернуло від берега. Тоді я став кричати в розпачі, і ці крики почули самі лиш мої діти; отже, то не була слухова омана.
Я повернувся на берег, виснажений, знесилений від хвилювання й втоми. Мої матроси підібрали мене напівмертвого. Ми не знали ночі, жахливішої за цю останню нашу ніч на острові. Ми вже вважали, що нас покинуто тут навіки, коли на світанку я побачив яхту, яка маневрувала під малими парами. Ви спустили на воду човна... нас урятовано... Діти мої, мої любі діти були тут, вони простягали до мене руки!
Гаррі Грант закінчив оповідання, й діти знову палко обіймали його. І тільки тепер капітан дізнався, що своїм визволенням завдячує тому документові, який на восьмий день по аварії судна він поклав у пляшку й звірив примхам океанських хвиль.
Але чого замислився Паганель під час розповіді капітана Гранта? Шановний географ тисячу раз перевертав у думках слова документа. Він пригадував усі три тлумачення, що виявились усі помилкові. Як же цей острів Марія-Тереза було позначено на попсованих морською водою клаптиках паперу? Паганель уже не міг стримуватися. Він схопив Гаррі Гранта за руку.
- Капітане, - вигукнув він, - скажіть же мені кінець кінцем, що ви писали в тому загадковому документі?
Питання вченого викликало загальний інтерес, адже йшлося про розв’язання загадки, над якою вони марно морочилися протягом дев’яти місяців!
- Чи ви пам’ятаєте достоту кожне слово документа? - спитав Паганель.
- Звичайно, - відповів Гаррі Грант, - бо не минало жодного дня, щоб я не пригадував цих слів, на які ми покладали всі наші надії.
- Що ж то були за слова? - поспішно спитав Гленарван. - Кажіть-бо швидше, наше самолюбство дошкульно вражено!
- Я готовий вдовольнити ваше прохання, - відповів Гаррі Грант, - адже ви знаєте, що я, аби збільшити імовірність порятунку, поклав у пляшку три документи, писані трьома різними мовами. Який саме вас цікавить?
- Хіба ж вони не цілком однакові? - вигукнув Паганель.
- Однакові, за винятком одного тільки слова.
- Ну, то прочитайте нам французький документ, - попрохав Гленарван. - Він зберігся найкраще й тому правив за основу наших тлумачень.
Ось він, - мовив Гаррі Грант, - слово в слово:
“27 червня 1862 року трищоглове судно “Британія” з Глазго загинуло за тисячу п’ятсот миль від Патагонії, в Південній півкулі. Діставшись до берега, двоє матросів і капітан Грант опинились на острові Табор...”
- Що?! - скрикнув Паганель.
“Там, - цитував далі Гаррі Грант, - зазнаючи безнастанно жахливих злигоднів, вони кинули цей документ під 153° довготи й 37°11΄ широти. Подайте їм допомогу, бо вони загинуть”.
Паганель зненацька схопився на ноги; не в силі стримуватися далі, він вигукнув:
- Як це так острів Табор? Адже це острів Марії-Терези!
- Безперечно, пане Паганелю, - відповів Гаррі Грант, - Марія-Тереза - на англійських і німецьких картах, але на французьких - острів Табор.
По цих словах чийсь важкий кулак опустився на плече Паганеля, що аж зігнувся від цього стусана. Істина вимагає сказати, що його завдав майор, уперше зрадивши звичаї пристойності.
- Географ! - голосом, повним глибокої зневаги, кинув Мак-Наббс.
Але Паганель навіть не усвідомив цього дотику майорової руки. Що важив цей удар поруч з ударом, котрого зазнало його самолюбство вченого!
Отож, як дізнався тепер капітан Грант, географ помалу наближався до істини. Він розтлумачив документ, що його майже неможливо було розшифрувати. Патагонія, Австралія, Нова Зеландія по черзі здавались йому безперечним місцем, яке вони розшукували. Слово contin, що його спочатку він вважав за continent (континент), потроху набувало свого справжнього значення - continuellement (безнастанно) ; indi послідовно розтлумачувалось як indiens (індіанці), indigenes (тубільці) і, нарешті - indigence (злигодні) , що й було правильно. Тільки уривок слова abor обманув проникливість географа! Паганель вперто вважав його за основу дієслова aborder (приставати), тоді як він означав власне ім’я, французьку назву острова Табор, котрий став за притулок потерпілим аварію морякам з “Британії”! А втім, цієї помилки важко було уникнути, бо на корабельних картах “Дункана” цей острівець мав назву Марія-Тереза.
- То однаково! - вигукнув Паганель, рвучи на собі волосся. - Я не мав права забувати про цю подвійну назву! Це непростима похибка! Для секретаря Географічного товариства така помилка неприпустима! Я навіки себе знеславив.
- Та не побивайтеся так, пане Паганелю! - намагалась розрадити його Гелена!
- Ні, ні! Я просто осел!
- І навіть не вчений осел! - докинув майор, немов щоб і собі його розрадити.
По обіді Гаррі Грант зробив повний лад у своїй господі. Він нічого не взяв із собою, бажаючи, щоб злочинець успадкував майно чесної людини.
Усі повернулися на яхту. Гленарван хотів вирушати цього самого дня й звелів відвезти боцмана на острів. Айртона привели на ют, і він опинився перед Гаррі Грантом.
- Це я, Айртоне, - мовив він.
- Ви, капітане, - відповів Айртон, анітрохи не здивувавшись. - Ну що ж, я радий бачити вас у доброму здоров’ї.
- Либонь, Айртоне, я зробив помилку, зсадивши вас на заселену землю.
- Либонь, капітане.
- Ви залишитесь замість мене на цьому пустельному рстрові. Сподіваюсь, що на самоті ви відчуєте каяття.
- Все може бути, - спокійно відповів Айртон.
Гленарван звернувся до боцмана:
- Отже, ви стоїте на тому, Айртоне, щоб вас покинули на відлюдді?
- Так, сер.
- Острів Табор вам підходить?
- Цілком.
- Послухайте ж тепер, Айртоне, моїх останніх слів. Тут ви будете далеко від усякої землі, позбавлені жодної змоги спілкуватися з іншими людьми. Чудеса трапляються зрідка - навряд чи вам пощастить утекти з цього острова. Ви житимете тут самотньо, але вас не покинуть і не забудуть, як то трапилось каштанові Гранту. Хоч ви й не заслуговуєте на те, щоб люди пам’ятали про вас, але вони все ж таки вас пам’ятатимуть. Я знаю, де вас знайти, Айртоне, і ніколи цього не забуду.
- Дуже вдячний вам, сер, - просто відповів Айртон.
Такі були останні слова, що ними обмінялися Ґленарван і боцман.
Човен уже стояв напоготові. Айртон зійшов у нього.
Джон Манглс заздалегідь звелів одвезти на острів кілька ящиків з консервами, різний інструмент, зброю, запас пороху й куль. Тож боцман дістав можливість почати трудове життя й переродитися через працю. Йому нічого не бракувало, навіть книжок.
Настав час розставання. Команда й пасажири скупчились на палубі. У багатьох стиснулося серце. Мері Грант і леді Гелена не могли приховати хвилювання.
- Невже це конче потрібно? - звернулась Гелена до свого чоловіка. - Невже неодмінно треба покинути тут цього нещасного?
- Так, Гелено, потрібно, - відповів Гленарван. - Це спокута!
В цю хвилину човен, за командою Джона Манглса, відчалив. Айртон, стоячи в човні, як завжди незворушний, скинув шапку й повагом уклонився.
Гленарван, а за ним й уся команда поздіймали шапки, немов перед людиною, що йде на смерть, і човен відплив йри глибокім мовчанні.
Айртон, прибувши до берега, вистрибнув на пісок, і човен повернувся до яхти. Була четверта година дня, і з юта пасажири могли бачити боцмана, що стояв на скелі, схрестивши на грудях руки, схожий на статую, і дивився йа яхту.
- Відпливаємо, сер? - спитав Джон Манглс.
- Відпливаємо, Джоне! - відповів Гленарван, більш схвильований, ніж він хотів би це показати.
- Вперед! - крикнув Джон до механіка.
Пара засвистіла в трубах, гвинт сколотив воду, і о восьмій годині скелі острова Табор зникли в нічному присмерку.
Розділ ХХІІ
ОСТАННЯ НЕУВАЖНІСТЬ ЖАКА ПАГАНЕЛЯ
По одинадцятьох днях після відплиття з острова Табор, 18 березня, вдалині забовваніло американське узбережжя, а ще через день яхта кинула якір у бухті Талькауано.
“Дункан” знову прибув сюди після п’ятимісячної подорожі, під час якої неухильно додержуючись тридцять сьомої паралелі, він обійшов півсвіту. Учасники цієї пам’ятної експедиції, приклад якої навряд чи знайшовся б в історії мореплавства, щойно перетнули Чілі, нампу, Аргентину, Австралію, Атлантичний, Індійський та Тихий океани, відвідали острови Трістан-да-Кунья, Амстердамський архіпелаг, Нову Зеландію та острів Табор. Зусилля не були марні - вони повертались на батьківщину, маючи на борту моряків із затонулої “Британії”.
Ніхто поміж тих хоробрих шотландців, які відгукнулися на Гленарванів поклик, не зрадив узятого на себе зобов’язання, всі вони поверталися живі до своєї старої Шотландії. Ця експедиція нагадувала битву, яку в стародавній історії називали “битва без сліз”.
“Дункан”, зробивши потрібні запаси, поплив уздовж берегів Патагонії, обігнув мис Горн і попрямував просторами Атлантичного океану.
Жодна подорож у світі не минала безтурботніше, ніж ця. Яхта, здавалось, везла замість вантажу саме щастя. На борту не було вже ніяких таємниць, навіть щодо почуттів Джона Манглса й Мері Грант.
А втім, одна таки була. Нез’ясована загадка бентежила Мак-Наббса: чому Паганель повсякчас щільно застібався на всі ґудзики й обмотував шию кашне аж по самісінькі вуха? Майорові дуже кортіло дізнатися про причини такого дивацтва. Та слід сказати, що попри всі натяки й запитання, всі намагання Мак-Наббса, географ не розстебнув жодного ґудзика. Навіть тоді, коли “Дункан” перетинав екватор і смола, якою зашпакльовано палубу, топилась під п’ятдеся-тиградусною спекою.
- Він такий неуважний, що гадає, мабуть, ніби ми в Петербурзі, - сказав майор, позираючи на географа, загорнутого в широченний плащ, наче стояла така холоднеча, коли ртуть замерзає в термометрі.
Нарешті, 9 травня, через п’ятдесят три дні по тому, як вони покинули Талькауано, Джон Манглс побачив вогні маяка на мисі Клір. Яхта увійшла в канал Святого Джордджа, перетнула Ірландське море й 10 травня вже пливла Клайдською затокою. Близько одинадцятої години кинули якір у Думбартоні, а вже о другій годині ночі пасажири “Дункана” увіходили до Малькольм-Касла, і гучне “слава” верховинців вітало їхнє повернення.
Мабуть, так уже судилося, що каштан Грант та двоє його товаришів урятуються, що Джон Манглс одружиться з Мері Грант, а Роберт стане моряком, як Гаррі Грант та Джон Манглс, і разом з ними, за підтримкою Гленарвана, здійснюватиме великі задуми свого батька. Та чи ж назнаменовано Паганелеві померти нежонатим? Видимо, ні.
Учений-географ після своїх героїчних подвигів набув славнозвісності. Його неуважність викликала захват у світських колах Шотландії. Паганеля навперебивки запрошували, і він навіть не встигав відповідати на всі ці люб’язні зазовини.
Саме тоді одна мила тридцятирічна дівчина, ніхто інша як кузинка майора Мак-Наббса, особа дещо неврівноважена, але добра й досі ще вродлива, закохалася в дивака-географа й запропонувала йому свою руку. В руці місс Арабелли був мільйон, але розмов про це уникали.
Паганель не був байдужий до ніжних почуттів міс Арабелли, однак він не наважувався їй освідчитися.
За посередника між цими двома серцями, створеними одне для одного, став майор. Він якось сказав ученому: одруження - то остання неуважність, що її він може собі дозволити.
Паганель страшенно бентежився і - дивна річ! - чомусь ніяк не міг спромогтися на останнє рішуче слово.
- Невже міс Арабелла вам не подобається? - спитав його Мак-Наббс.
- О, майоре, вона чарівна! - вигукнув Паганель. - Навіть надто чарівна! Правду кажучи, вона подобалась би мені ще більше, якби цих чар міс Арабелла мала менше. Я волів би бачити в ній хоч єдину ваду.
- Не турбуйтесь, - мовив майор. - Є в неї вади, і не одна. Навіть найдосконаліша жінка їх має. Ну що ж, Паганелю, надумалися?
- Я не смію, - відповів Паганель.
- Але скажіть, мій вчений друже, чому ви вагаєтесь?
- Я не гідний міс Арабелли, - щоразу відповідав географ.
На тому він і стояв.
Та одного разу непогамовний майор загнав його в тісний кут, і географ нарешті звірив йому свою таємницю, що дуже придалась би поліції, якби їй знадобились будь-коли особисті прикмети вченого.
- Он воно що! - вигукнув майор.
- Це справді так, на жаль, - ствердив Паганель.
- Але це анічогісінько не важить, мій шановний друже.
- Ви так гадаєте?
- Я певен цього. Навпаки, так ви ще оригінальніший. Це додаток до ваших особистих заслуг. Ви саме та, ні до кого в світі не подібна людина, про яку завжди мріяла міс Арабелла!
І майор, зберігаючи незворушну серйозність, пішов, залишивши Паганеля в невимовній тривозі.
Між майором і міс Арабеллою відбулася коротка розмова.
За два тижні по тому в Малькольм-Каслі відсвяткували пишне бучне весілля.
Паганель був чудовий, хоч і застебнутий на всі ґудзики, міс Арабелла - невимовно гарна.
Таємниця вченого була б назавжди похована в безоднях забуття, якби майор не розповів її Гленарванові, а той не приховав від своєї дружини, котра докинула й собі слівце місіс Манглс. Одним словом, таємниця досягла вух місіс Олбінет і набула широкого розголосу.
Під час триденного полону в маорійців Жака Паганеля татуювали, і татуювали з голови до ніг; на грудях він носив зображення геральдичного ківі з розпростертими крилами, який дзьобав йому серце.
Це була єдина пригода, що сталася з Паганелем за всю довгу подорож. Вона назавжди його засмутила, й він ніколи не міг пробачити її Новій Зеландії. Саме тому, попри безліч запрошень і власне палке бажання, він не повернувся до Франції. Вчений боявся, щоб Географічне товариство в особі свого татуйованого секретаря не зазнало кпин та глузування з боку карикатуристів та газетних дотепників.
Повернення Гаррі Гранта до Шотландії було урочисто відзначено, як подію національної ваги, і капітан зажив слави найпопулярнішої людини в Старій Каледонії. Його син Роберт став моряком, як він сам, як капітан Джон, і, за допомогою Гленарвана, сподівається здійснити батькову мрію: заснувати шотландську колонію на островах Тихого океану.
© ВЕРН Жюль. Діти капітана Гранта: Роман. - К.: Веселка, 1989. - 560 с. - (Шкільна бібліотека).
© ВОРОНОВИЧ Тамара, переклад з французької, 1989.
Книга: Жуль Верн. ДІТИ КАПІТАНА ГРАНТА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
