Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жуль Верн. ДІТИ КАПІТАНА ГРАНТА
[25] поблизу міста. Погода була жахлива, прибій лютував, хоч бухта й мала захисток проти морських вітрів. Йшов ливний дощ, його потоки ледве дозволяли розгледіти місто, зведене на просторій терасі, котра спиралася на відноги скелястих гір вулканічного походження триста футів заввишки. Крізь щільну дощову завісу острів виглядав надто сумовито.
Леді Гелена, що збиралася відвідати місто, не змогла здійснити свого наміру. Вугілля вантажили з великими труднощами. Отже в той час, як небо і море змішували свої води в невимовному безладді, пасажири “Дункана” мусили сидіти в кают-компанії, наче в’язні. Всі розмови, природно, точилися навколо погоди. Кожен казав своє, опріч майора, що так само байдуже споглядав би, мабуть, і на всесвітній потоп. Паганель, похитуючи головою, походжав туди й сюди по каюті.
- Це наче навмисне, - повторював він.
- Справді, сили природи повстали проти нас, - погоджувався Гленарван.
- А я все ж таки їх здолаю.
- Та як же ви можете не зважити на таку зливу? - мовила Гелена.
- Мені вона не страшна. Я боюся тільки за свої речі й прилади: адже вони загинуть.
- Небезпечно лише сходити на берег, - сказав Гленарван. - А як дістанетеся до Вілья-Прайя, влаштуєтесь не так уже й кепсько. Правда, трохи бруднувато, в сусідстві з мавпами й свинями, стосунки з ними мало приємні, але той, хто подорожує, не повинен надто перебендювати. До того ж можна сподіватися, що місяців за сім чи вісім вам пощастить відбути до Європи.
- Сім або вісім місяців! - скрикнув Паганель.
- Щонайменше. В період дощів на острови Зеленого Мису судна заходять зрідка. Але за цей час ви можете зробити багато корисного. Цей архіпелаг мало досліджений, ще не вивчені його топографія, кліматологія, етнографія, гіпсометрія[26], тут є над чим попрацювати.
- Ви змогли б обслідувати головні місцеві ріки, - мовила Гелена.
- Тут немає річок, пані, - відповів Паганель.
- Як немає великих, то маленькі.
- Немає ніяких.
- Тоді струмки, ручаї.
- їх також тут не існує.
- Тоді поцікавтесь лісами, - мовив майор.
- Щоб були ліси, потрібні дерева, а дерев тут немає.
- Чудова країна, що й казати, - зауважив майор.
- Не сумуйте, дорогий Паганелю, - сказав Гленарван, - на розраду вам залишаються гори.
- О, вони тут невисокі й зовсім не цікаві, сер! До того ж їх уже давно досліджено.
- Досліджено? - здивувався Гленарван.
- Его ж. Така вже моя нещаслива доля. Якщо на Канарських островах раніш за мене побував Гумбольдт, то тут мене випередив геолог Шарль Сен-Клер Девіль.
- Та невже?
- Достеменно так, - жалісливим голосом ствердив Паганель. - Цей учений саме був на борту французького корвета “Рішучий”, коли той стояв біля островів Зеленого Мису, і він зійшов на вершину, найцікавішу поміж усіх гір архіпелагу - вулкан на острові Фого. То що ж після нього мені тут робити?
- Шкода, дуже шкода, - задумливо мовила Гелена. - Що ж вам тепер робити, пане Паганелю?
Кілька хвилин Паганель мовчав.
- Справді, вам слід було висісти на Мадейрі, хоч там і немає вже вина, - зауважив Гленарван.
Вчений секретар Паризького географічного товариства так само мовчав.
- Як на мене, я б утримався висідати, - сказав майор таким тоном, наче говорив: “Я негайно зійшов би на берег”.
- Любий Гленарване, - заговорив урешті Паганель, - де ви збираєтесь зробити наступну зупинку?
- О, не раніше ніж у Консепсьоні.
- Хай йому грець! Це мене заведе зовсім у бік од Індії.
- Анітрохи. Як тільки “Дункан” обійде мис Горн, ви почнете наближатися до Індії.
- Щось мене бере сумнів...
- До того ж, - вельми серйозно вів далі Гленарван, - хіба не однаково, потрапите ви до Ост- чи до Вест-Індії?
- Як це так - однаково?
- А так, бо жителі патагонської пампи такі самісінькі індіанці, як і мешканці Пенджабу.
- Он як! - вигукнув Паганель. - Присягаюсь, сер, такий довід ніколи не спав би мені на думку!
- Крім того, дорогий Паганелю, - сказав далі Гленарван, - золоту медаль можна дістати в будь-якій країні; повсюди є що вивчати, досліджувати, відкривати - і в Кордільерах, і в горах Тібету.
- А мої дослідження течії Яру-Дзангбо-Чу?
- Дурниця! Її вам легко заступить Ріо-Колорадо. Ця річка ще мало відома, й географи визначають її на мапах, як кому заманеться.
- Знаю, дорогий мій лорде, трапляються помилки в кілька градусів. О, я не маю сумніву, що на моє прохання Географічне товариство відрядило б мене до Патагонії так само охоче, як і до Індії. Але я про це не думав.
- Через вашу звичайну неуважність.
- А ви не хочете, пане Паганелю, приєднатися до нас? - найлюб’язнішим тоном звернулась до вченого Гелена.
- А що буде з моїм завданням, пані?
- Попереджаю вас: наш шлях лежить через Магелланову протоку! - зазначив Гленарван.
- Любий лорде, ви - спокусник!
- Додам, що ми відвідаємо порт Голоду!
- Порт Голоду! - вигукнув француз, атакований з усіх боків. - Порт, уславлений в усіх географічних літописах!
- Зміркуйте й те, пане Паганелю, - не вгавала Гелена, - що, взявши участь в нашій подорожі, ви звеличите поряд з Шотландією також і Францію.
- Так, безперечно!
- Географ став би дуже в пригоді нашій експедиції, а що є в світі прекрасніше за служіння науки людству й людяності!
- Чудові слова, пані!
- Послухайте мене: скоріться випадкові долі чи швидше волі провидіння так, як зробили ми. Воно послало нам цей документ, і ми вирушили в дорогу. Воно привело вас на борт “Дункана” - то не кидайте ж його!
- Хочете знати, мої славні друзі, що я думаю? Мені вдається - вам усім дуже хочеться, аби я залишився!
- А ви самі, Паганелю, нічого в світі так не бажаєте, як залишитися! - відказав Гленарван.
- Ще б пак! - вигукнув географ. - Але ж я боявся вдатися настирливим.
Розділ IX
МАГЕЛЛАНОВА ПРОТОКА
На борту яхти всі зраділи, почувши, що Паганель залишається. Роберт так нестримно кинувся йому на шию, що шановний секретар Географічного товариства ледве не впав горілиць.
- Жвавий хлопчина, - мовив він, - я навчатиму його географії.
Отож, зважаючи на те, що Джон Манглс узявся зробити з хлопця моряка, Гленарван - хороброго мужа, майор - вольового юнака, леді Гелена - добру й благородну істоту, а Мері Грант - учня, вдячного таким навчителям, - з Роберта мала вийти згодом виняткова людина - сама досконалість.
Швидко навантаживши вугілля, “Дункан” покинув ці невеселі місця й узяв курс на захід. На хвилях течії, яка проходила повз береги Бразілії, гнаний дужим північним вітрбм, він перетнув екватор і 7 вересня опинився у Південній півкулі.
Подорож минала без жодних прикрощів. Всі сподівалися на повний успіх експедиції. Імовірність знайти капітана Гранта, здавалось, щодня зростала. Чи не найбільш упевнений у цьому був капітан “Дункана”. Його палка віра пояснювалась щирим бажанням бачити міс Мері щасливою, потішеною. Молода дівчина полонила його серце, і він так старанно заховував свої почуття, що на яхті їх помітили геть усі, крім Мері.
Що ж до вченого-географа, то на всій Південній півкулі не було, мабуть, людини, щасливішої за нього. Він бе” кінця студіював карти, розклавши їх на столі в кают-компанії, і це спричинялось до щоденних сутичок з містером Олбінетом, котрому Паганель заважав готувати стіл до обіду. Але на боці вченого були всі пасажири, крім майора, якого анітрохи не хвилювали питання географії, та ще й в обідню пору. Крім того, натрапивши серед суднового вантажу на скрині з книжками, що належали помічникові капітана, Паганель знайшов поміж них кілька іспанських і поклав собі вивчити мову Сервантеса. Ця мова на судні нікому не була відома, і знання її мало сприяти вченому в його дослідженнях Чілійського узбережжя. А що він мав неабиякий хист до мов, то сподівався на час прибуття до Консепсьона вільно говорити по-іспанському. Тож Паганель завзято вчився й безперестанку бурмотів чужинські слова.
На дозвіллі він давав уроки Робертові й розповідав йому історію суходолу, до якого так швидко наближався “Дункан”.
10 вересня, коли вони були під 5°37΄ широти й 37°15΄ довготи, Гленарван дізнався від Паганеля про цікавий факт, напевно, невідомий багатьом і обізнанішим людям. Розповідаючи історію Америки, географ згадував великих мореплавців, чиїми шляхами йшла тепер яхта. Дійшовши до Христофора Колумба, він сказав, ніби славетний генуезець помер, не відаючи, що відкрив Новий Світ.
Слухачі стали заперечувати, але Паганель стояв на своєму.
- Я анітрохи не хочу применшувати славу Колумба, але тут нема про що сперечатись. Наприкінці п’ятнадцятого століття людська думка була скерована лиш на одне: полегшити зносини з Азією й західними шляхами добутися до Сходу, одним словом, знайти найкоротший шлях до “країни прянощів”. Цього прагнув і Колумб. Він зробив чотири подорожі й приставав до американського узбережжя біля берегів Кайману, Гондурасу, Нікарагуа, Верагуа, Коста-Ріки й Панами, котрі мав за японські й китайські землі. Він помер, так і не здогадуючись про існування величезного суходолу, що навіть не успадкував, на жаль, його ймення!
- Я хочу вірити вам, дорогий Паганелю, - мовив Гленарван. - Проте це мене дивує, і коли ваша ласка, скажіть, які ж саме мореплавці взнали правду про Колумбове відкриття?
- Його наступники: Охеда, що супроводив Колумба в його подорожах, Вінсенте Пінсон, Америго Веспуччі, Мендоса, Бастідас, Кабраль, Соліс, Бальбоа. Всі вони пройшли вздовж східних берегів Америки й позначили їхні межі; триста шістдесят років тому їх несла на південь та сама течія, яка зараз несе нас. Ви знаєте, друзі, ми перетнули екватор в тому самому місці, де його перейшов Пінсон в останній рік XV сторіччя, і тепер наближаємось до восьмого градуса південної широти, де Пінсон пристав колись до бразільського узбережжя. Рік по тому португалець Кабраль дістався до порта Сегуро. Потім Веспуччі 1502 року пройшов ще далі на південь. 1508 року Вінсенте Пінсон і Соліс об’єднались, щоб спільно досліджувати американські береги, а 1514 Соліс одкрив гирло річки Ла-Плата, де його пожерли тубільці, і таким чином слава першому обійти новий суходіл припала Магелланові. Цей великий мореплавець 1519 року проплив з п’ятьма суднами вздовж берегів Патагонії, відкрив порт Бажання і порт Сан-Хуліан, де зробив тривалу зупинку. Далі, відкривши під п’ятдесят другим градусом широти протоку Одинадцяти тисяч дів, котра згодом прибрала його ім’я, він 28 листопада 1520 року вийшов у Тихий океан. Уявіть собі, яка радість охопила його, як сильно забилося серце, коли він побачив нове море, що блищало й мінилось на обрії під сонячним промінням!
- Як би хотілось мені бути на його місці, пане Паганелю! - вигукнув Роберт, запалившись словами географа.
- І мені теж, хлопчику мій, і я б уже не упустив такої нагоди, якби народивсь на триста років раніше!
- Що було б нам дуже прикро, пане Паганелю, - озвалася Гелена, - бо вас не було б тепер тут, на “Дункані”, і ми не почули б оцих історій.
- Хтось інший зробив би це, пані, і додав би, що дослідженням західного узбережжя Америки ми завдячуємо братам Пісарро. Ці відважні шукачі пригод стали засновниками багатьох міст: Куско, Кіто, Ліма, Сант-Яго, Вільяр-ріка, Вальпарайсо і Консепсьйона, куди йде наш “Дункан”. Відкриття братів Пісарро збіглися в часі з відкриттями Магеллана, й обриси американських берегів, на превелику радість учених Старого Світу, позначено на географічних мапах.
- А мені, - мовив Роберт, - було б того замало.
- А чому? - спитала Мері, звернувши погляд на свого брата, захопленого романтикою цих відкриттів.
- Справді, Роберте, чому? - посміхаючись спитав Гленарван.
- Бо мені б закортіло дізнатися, що лежить по той бік Магелланової протоки.
- Браво, друже мій! - вигукнув Паганель. - Я теж хотів би знати, чи цей суходіл сягає аж до Південного полюса, чи там відкрите море, як то гадав ваш співвітчизник Дрейк. Отож безперечно, якби Роберт Грант і Жак Паганель жили в XVII віці, то вони подались би вслід за допитливими голландцями Схоутеном і Лемером, прагнучи розкрити, як і вони, цю географічну загадку.
- Це були вчені? - поцікавилась Гелена.
- Ні, просто сміливі купці, досить байдужі до наукової ваги географічних відкриттів. За тих часів існувала голландська Ост-Індська компанія, що користувалась виключним правом перевезення товарів через Магелланову протоку. Але іншого шляху з заходу до Азії тоді не знали, і ця при-вілея компанії перетворилась на справжнє загарбництво. Деякі комерсанти, борючись проти цієї монополії, шукали іншої протоки. До них належав і якийсь собі Ісаак Лемер, розумна й освічена людина. Він власним коштом спорядив експедицію під керівництвом свого небожа Якова Лемера й Схоутена, досвідченого моряка родом з Горно. Ці хоробрі мореплавці вирушили в червні 1615 року, майже через століття після Магеллана. Поміж Вогняною Землею й землею Штатів вони відкрили нову протоку, що дістала назву протоки Лемера, і 12 лютого 1616 року обійшли нині уславлений мис Горл, котрий має набагато більше підстав, ніж його брат, мис Доброї Надії, зватися мисом Бур!
- О, там я дуже, дуже хотів би бути! - палко вигукнув Роберт.
- І ти пив би з джерела найчистішої радості, мій хлопчику! - піднесено заговорив Паганель. - Справді, чи ж є більша втіха, вище щастя понад те, що його відчуває мореплавець, коли позначає на судновій мані свої відкриття? Перед його очима поволі вимальовуються обриси нових земель, острів за островом, уступ за уступом, вони немов виринають із морського лона! Спочатку лінії ще нечіткі, уривані, ламані; тут - відлюдне становище, там - самітна бухта, подалі - загублена в неосяжних просторах затока. Але з часом відкриття доповнюють одне одне, лінії чіткішають, пунктиром позначені на мапі місця поступаються перед заштрихованими; обриси бухт врізаються півколом у визначені лінії побережжя, миси довершують контури вже досліджених берегів; і от, нарешті, новий суходіл, - усі його озера, річки й потоки, гори, степи й долини, села, міста й столиці, - з’являється на глобусі в усій своїй величній пишності! О, друзі мої, той, хто відкриває нові землі, - справжній творець! Ті самі хвилювання, ті самі несподіванки! Але нині це джерело майже вичерпано. Геть усе відомо, відкрито, досліджено на нових суходолах, і нам, що прийшли наостанку у географічну науку, вже нічого робити!
- Хіба, дорогий Паганелю? - запитав Гленарван.
- А що?
- Те, що робимо ми?!
Тим часом “Дункан” линув мов на крилах шляхом Веспуччі й Магеллана. 15-го вересня він перетнув тропік Козерога й повернув до славнозвісної протоки. Інколи на обрії ледь мріли низинні береги Патагонії, але відстань до них перевищувала десять миль, і навіть крізь знамениту підзорну трубу Паганеля не можна було роздивитись ці віддалені американські землі.
25 вересня “Дункан” досяг війстя Магелланової протоки і впевнено увійшов до неї. Цей шлях звичайно обирають торговельні пароплави, які простують до Тихого океану. Довжина протоки триста сімдесят шість миль; вона така глибока, що повсюди, навіть поблизу берегів, дозволяє вільно проходити суднам найбільшої тоннажності. Протока має прекрасне дно, а вздовж узбережжя - безліч джерел питної води, річок, багатих на рибу, й лісів, повних дичини, чимало безпечних і затишних місць, зручних для стоянок, - отже, безліч переваг, порівняно до протоки Лемера й страшного скелястого мису Горн, де безперестанку лютують бурі й урагани.
В перші години плавання Магеллановою протокою, тобто на протязі 60-80 миль до мису Грегорі, тяглись піщані положисті береги. Паганель боявся пропустити жодний куточок, жодну дрібничку. Плисти протокою мали тридцять шість годин, і рухлива панорама берегів у блискучому сяйві південного сонця, безумовно, варта була тих зусиль, яких коштувало вченому палке замилування нею. На північному березі не було видно людей, лише поміж голими скелями Вогняної Землі блукало кілька тубільців. Паганель ревно жалкував, що так і не побачив жодного патагонця, він навіть розсердився на забаву своїх супутників.
- Патагонія без патагонців - це не Патагонія, - бурчав він.
- Трішки терпіння, шановний географе, ми ще їх побачимо, - розраджував його Гленарван.
- Я цього не певен.
- Але ж вони існують, - зауважила Гелена.
- Маю в цьому великий сумнів, пані, бо ж не бачу жодного.
- Але ж назву “патагонці” - це означає по-іспанському “люди з великими ногами” - дістали не якісь уявні істоти.
- О, назва ще нічого не доводить, - відповів Паганель, що вперто стояв на своєму, бо вельми любив сперечатися. - До того ж, правду кажучи, взагалі невідомо, як їх називають.
- От тобі й маєш! - вигукнув Гленарван. - Чували ви таке, майоре?
- Ні, - відповів Мак-Наббс, - і не дав би й фунта стерлінгів, аби це взнати.
- І все ж таки зараз дізнаєтесь, байдужа ви людино! - вигукнув Паганель. - Якщо Магеллан назвав тубільців патагонцями, то мешканці Вогняної Землі звуть їх тіременеї, чілійці - каукалу, колоністи Кармена - теуельче, арауканці - уіліче. Бугенвіль нарік іх “чайхі”, Фолькнер - “теуельхе”, а самі себе вони звичайно звуть “іпокен”. То я питаю вас, як урешті слід їх називати, і чи може взагалі існувати народ, що має таку силу імен!
- Оце так доказ! - вигукнула Гелена.
- Припустимо, - мовив Гленарван. - Але хоч і невідомо, як звати патагонців, сподіваюсь, наш друг Паганель визнає - щодо їхнього росту сумнівів не існує!
- Зроду не визнаю такого безглуздя! - вигукнув Паганель.
- Адже вони дуже високі, - наполягав Гленарван.
- Я цього не знаю.
- А що, хіба малі? - спитала Гелена.
- І цього ніхто не може твердити.
- Тоді, мабуть, середні на зріст? - сказав Мак-Наббс, аби всіх помирити.
- Мені так само це невідомо.
- Це вже занадто! - вигукнув Гленарван. - Мандрівники, що їх бачили...
- Мандрівники, що їх бачили, не дійшли згоди. Магеллан казав, ніби його голова ледве сягала їм по пояса...
- От бачите!
- Так, але Дрейк зазначає: англійці вищі за найвищого патагонця.
- Ну, щодо англійців, то це ще вилами на воді писано, - обізвався майор презирливо. - От якби йшлося про шотландців!
- Кавендіш запевняв, що патагонці великі й міцні. Гавкінс мав їх за велетнів.
Лемер і Схоутен твердили, що ріст їх сягає до 11 футів.
- Чудово! Ці люди гідні довіри, - мовив Гленарван.
- Так само як і Вуд, Нарборо і Фолькнер; вони кажуть, ніби патогонці - середні на зріст. Правда, Байрон, Ла-Жіроде, Бугенвіль, Веллс і Картере доводять, що пересічно патагонці мають шість футів і шість дюймів заввишки. Але ж пан д’Орбіньї, вчений, котрий найкраще знає цю країну, запевняє, що цей пересічний зріст нижчий - п’ять футів чотири дюйми.
- Де ж тоді правда? - спитала Гелена.
- Правда полягає в тому, що в патагонців ноги короткі, а тулуб довгий. Отже, жартома можна сказати, що ці люди заввишки шість футів, коли сидять, і всього-на-всього п’ять - коли стоять.
- Браво, шановний учений! - вигукнув Гленарван. - Це слушно сказано!
- Коли ж патагонців взагалі не існує, то всі прийдуть до згоди, - мовив Паганель. - А тепер, друзі, додам наостанку, щоб вас утішити, - Магелланова протока чудова навіть без патагонців!
Яхта саме огинала між двома мальовничими берегами півострів Брансвік. За сімдесят миль од мису Грегорі вона залишила з правого борту карну в’язницю Пунта-Арена. Крізь гущавину майнув чілійський прапор, показалася на мить церковна дзвіниця. Далі протока заглибилась між величним громаддям гранітних гір. Підгір’я ховались в нетрях могутніх лісів, вкриті вічним снігом верховини сягали вище хмар. На південному заході підносилась гора Тарн 6500 футів заввишки.
Денне світло непомітно згасало, танучи в ніжних вечорових тінях. Урешті після довгих сутінок запала ніч. На небі засвітились блискучі зорі, сузір’я Південного Хреста вказувало мореплавцям шлях до Південного полюса. В цій осяйній темряві, при світлі зірок, що заступали тут маяки цивілізованих країн, яхта відважно йшла вперед, не зупиняючись в жодній затишній бухті, які рясніли вздовж узбережжя. Раз у раз високі реї “Дункана” зачіпали за гілля антарктичних буків, що нависало над хвилями, частенько його гвинт збурював воду в гирлах великих річок, полохаючи пожильців навколишніх боліт - диких гусей, качок, куликів, чирянок та інше птаство.
Невдовзі, величні в нічній пітьмі, показались руїни й купи каміння - сумні рештки колись занедбаної колонії, саме ім’я котрої мало повік спростовувати уявлення про родючість і багатство цих країв. “Дункан” плив повз порт Голоду.
Тут 1581 року оселився іспанець Сармієнто й разом з ним 400 пересельців. Вони заснували місто Сан-Феліппе. Та люті морози вилюднили місто, недорід добив тих, кого помилувала зима, і корсар Кавендіш, завітавши до колонії 1587 року, побачив останнього пересельця, що конав з голоду на руїнах міста, котре існувало шість років, а здавалось, наче стоїть уже шість століть.
“Дункан” швидко проминув ці пустельні береги. На сході сонця він плив уже вузькою протокою перешийка, між берегів, порослих буковими, ясеневими та березовими лісами. З лісового лона здіймались зеленаві склепіння, невисокі пагорбки, вщерть укриті диким падубом, і гострі шпилі, поміж яких найвище підносився Баклендський обеліск.
Пропливли повз бухту Сан-Ніколас, котру Бугенвіль назвав колись французькою бухтою. Вдалині юрмились табуни тюленів і китів, мабуть, дуже великих, бо навіть за чотири милі було видно високі водяні струмені, що вони їх, граючись, викидали. Врешті обійшли мис Фроуорд, весь наїжачений останніми нерозталими крижинами. По другий бік протоки, на Вогняній Землі, здіймалася на шість тисяч футів гора Сарміенно - велетенське нагромадження скель, перетятих пасмами хмар, які створювали в небі неначе повітряний архіпелаг.
Мис Фроуорд - це, власне, кінець американського суходолу, бо мис Горн - лише скелясте бескеття, загублене в морі під 56° південної широти.
Далі протока вузькою смужкою проходить поміж півостровом Брансвік і островом Скорботи, що простягся серед сили дрібних острівців, немов величезний кит на вкритому валунами березі. Як різнився цей покремсаний край американського суходолу від вільних чітких обрисів Африки, Австралії або Індії! Який космічний струс пошматував цей велетенський уступ, кинутий між двох океанів?
Подалі, замість смуг родючої землі, простяглись оголені, пустельні береги, геть порізані незліченними вузькими бухтами цього заплутаного лабіринта.
Не вповільнюючи ходу, яхта відважно й безцомильно йшла вперед примхливими заломами, дим з її труб клубочився над нею, змішуючись з клаптями роздертого скелястими стрімчаками туману. Не зупиняючись, проплили повз кілька іспанських факторій. Біля мису Тамар протока поширшала, яхта змогла взяти розгон і вийшла на простір. Вона обігнула круті береги островів Нарборо й стала наближатися до південного узбережжя. Нарешті після тридцяти-шестигодинного переходу протокою пасажири “Дункана” побачили скелі мису Пулар, що здіймались вдалині над високостями мису Скорботи.
Безмежне, просторе, мінливе море розкинулось перед форштевнем “Дункана”, і Жак Паганель, простягнувши в захваті руку у вітальному жесті, був так само схвильований, як і Магеллан тої хвилини, коли його корабель “Трінідад” нахилив свої вітрила під легкими бризами Тихого океану.
Розділ X
ТРИДЦЯТЬ СЬОМА ПАРАЛЕЛЬ
Через тиждень по тому, як “Дункан” обминув мис Пілар, він на всіх парах увіходив до бухти Талькауано - розкішної гавані дванадцять миль завдовжки й дев’ять завширшки. Погода стояла чудова. В цих краях жодна хмаринка не затьмарює небо від листопада до березня, і південний вітер повсякчас віє вздовж берегів, що їх захищає зі сходу пасмо Кордільєр. За наказом Гленарвана Джон Манглс, ведучи яхту, весь час тримався поблизу берегів архіпелагу Чілое й інших незліченних уламків американського суходолу. Будь-які рештки розбитого судна, частина зламаної щогли, шматок дерева, оброблений рукою людини, могли б навести “Дункан” на сліди катастрофи “Британії”, але ніде нічого не зустрілось, і лхта, прямуючи далі своїм шляхом, кинула якір в порту Талькауано за сорок два дні по тому, як вона залишила каламутні води Клайдської затоки.
Гленарван звелів негайно спустити на воду шлюпку і в супроводі Паганеля пристав до берега біля дерев’яного молу. Географ, користуючись з нагоди, забажав удатися до іспанської мови, котру він так сумлінно студіював; але, на превеликий його подив, тубільці не могли його зрозуміти.
- Мабуть, мені бракує доброї вимови, - сказав він.
- Ходімо до митниці, - мовив Гленарван.
Там, за допомогою кількох англійських слів і на мигах, йому пояснили, що англійський консул мешкає в Консепсьоні. Туди можна було дістатися за годину. Гленарван без труднощів знайшов пару прудких верхових коней, і невдовзі вони з Паганелем опинились за мурами цього великого міста, що виникло завдяки надзвичайній заповзятливості Вальдівіа, відважного супутника братів Пісарро.
Та ян же занепало місто, колись таке розкішне! Грабоване не раз тубільцями, спустошене дощенту пожежею 1819 року, сплюндроване, зруйноване, з почорнілими від нищівного вогню стінами, воно нараховує нині ледве вісім тисяч душ. Консепсьон давно вже поступився перед своїм сусідою - Талькауано. Населення так зледащіло, що вулиці поросли бур’яном, перетворилися на лужки. Ні торгівлі, ні будь-якого ділового життя. Натомість з кожного балкона чулися звуки мандоліни, з вікон крізь фіранки долинав млосний спів, і Консепсьон, у давнину місто мужів, став нині селом, де мешкають самі жінки й діти.
Гленарван не виявив великого бажання дошукуватися причин такого занепаду, хоч Паганель схиляв його до цього, і, не гаючи ані хвилини, подався до консула її британської величності М. Р. Бентока. Ця особа прийняла його дуже чемно і, дізнавшись про історію капітана Гранта, обіцяла зібрати відомості по всьому узбережжю.
Але на питання, чи знає він що-небудь про трищогловий “Британія”, котрий розбився десь на чілійському або арауканському березі поблизу тридцять сьомої паралелі, консул дав негативну відповідь. Ні він, ні його колеги, консули інших країн, нічого не чули про судно. Однак це не збентежило Гленарвана. Він повернувся до Талькауано і, не шкодуючи ані заходу, ані грошей, відрядив людей на розшуки вздовж усього побережжя. Але марно: найретельніший опит населення не дав жодних наслідків. “Британія” не залишила по собі й найменшого сліду.
Гленарван розповів друзям, що їх спіткала невдача. Мері й Роберт не змогли приховати свого горя. Минуло вже шість днів після прибуття “Дункана” до Талькауано. Всі пасажири зібралися на юті. Гелена намагалась хоч трохи потішити - не словами - бо що вона могла сказати? - але пестощами обох дітей капітана Гранта. Паганель знов узявся вивчати документ і розглядав його так пильно, наче хотів видобути з нього якусь нову таємницю. Він з годину отак студіював його, коли Гленарван раптом запитав:
- Паганелю! Я покладаюсь на вашу проникливість: чи не помилково тлумачимо ми цей документ? Чи логічні за змістом слова, які ми додали?
Паганель не відповідав. Він обмірковував.
- Може, ми помиляємось щодо місця катастрофи? Та хіба ж слово “Патагонія” не впадає в око відразу навіть найменш прозірливій людині?
Паганель мовчав.
- А слово “індіанець”, - додав Гленарван, - хіба ж воно не підтверджує слушність наших здогадів?
- Безперечно, - докинув Мак-Наббс.
- То хіба ж не очевидно, що автори документа, пишучи ці рядки, потерпали, аби їм не опинитись у полоні в індіанців?
- На цьому слові я повинен вас зупинити, любий Гленарване, - відповів нарешті Паганель, - бо коли ваші попередні висновки були слушні, то останній видається мені принаймні сумнівним.
- Що ви хочете цим сказати? - спитала Гелена.
Всі погляди звернулися на географа.
- Я хочу сказати, - повільно відповів Паганель, підкреслюючи кожне слово: - Капітан Грант зараз перебуває у полоні в індіанців, і додам, що документ не полишає щодо цього жодного сумніву.
- Поясніть вашу думку, будь ласка, - попрохала Мері.
- Це дуже просто, люба Мері: замість “ми потрапимо в полон”, треба читати “ми потрапили в полон” - і все стане зрозуміле.
- Але це неможливо! - вигукнув Гленарван.
- Неможливо! А чому, мій шановний друже? - запитав Паганель усміхаючись.
- Тому, що пляшку могли вкинути тільки тоді, коли судно розбилось на скелях, отже, градуси широти й довготи, вказані в документі, стосуються саме місця аварії.
- Ніщо цього не доводить, - жваво відповів Паганель, - і я не бачу, чому б потерпілим аварію на судні, після того як індіанці завели їх у глиб країни, не спробувати за допомогою пляшки повідомити про себе.
- Через ту простісіньку причину, мій любий Паганелю, що, кидаючи пляшку в море, треба принаймні мати це море поруч!
- Або, за браком моря, - одказав Паганель, - річку, яка впадає в море!
Здивована мовчанка зустріла це несподіване, проте цілком імовірне припущення. Вогники, котрі засвітились в очах його слухачів, дали Паганелеві зрозуміти, що в серці кожного знов спалахнула надія.
Гелена перша порушила мовчанку.
- Оце-то гадка! - скрикнула вона.
- І слушна гадка, - додав Паганель простодушно.
- Отже, що ви пропонуєте? - спитав Гленарван.
- Я пропоную знайти те місце, де тридцять сьома паралель перетинає американське узбережжя, і прямувати вздовж неї, не відхиляючись ані на півградуса, аж до Атлантичного океану. Можливо, на цьому шляху ми й зустрінемо людей з “Британії”.
- Мало надії, - мовив майор.
- Як би мало її не було, - заперечив Паганель, - але ми не повинні цим знехтувати. Коли правильне моє припущення, що пляшка доплила до океану за течією якоїсь із річок цього суходолу, то ми конче натрапимо на сліди полонених. Погляньте, мої друзі, погляньте на мапу цієї країни, я наочно доведу вам, чи справедливі мої слова!
Паганель розклав на столі географічну карту Чілі й аргентинських провінцій.
- Ось дивіться, - мовив він, - і йдіть слідом за мною в цій прогулянці через Американський суходіл. Спочатку перейдемо вузьку смужку Чілі. Тоді переберемось через Кордільери і зійдемо по той бік гір у пампу. Хіба тут бракує річок, річечок, потоків? Он Ріо-Негро, ось Ріо-Колорадо та їхні допливи, котрі перетинають тридцять сьому паралель, - всі вони могли прислужитися пляшці в її мандрівці до моря. І хтозна, може, там, на берегах цих річок, в гірських ущелинах, в поселеннях індіянських племен, поневолені, очікують ті, кого я волію назвати нашими друзями, очікують, сподіваючись на чудесне визволення. Чи ж можемо ми зрадити їхні надії? Адже ви всі згодні, що, перетинаючи суходіл, треба неухильно дотримуватися тої лінії, яку креслить оце на мапі мій палець? І коли, всупереч моїм передбаченням, знову трапиться помилка, то хіба ми не повинні й далі прямувати вздовж тридцять сьомої паралелі і, якщо буде потрібно, об’їхати навіть навколо світу заради їхнього порятунку?
Палка, піднесена мова Паганеля глибоко схвилювала присутніх.
Усі оточили вченого, щоб потиснути йому руку.
- Так! Мій батько там! - вигукуючи це, Роберт пас очима по мапі.
- Де б він не був, ми знайдемо його, мій хлопчику, - мовив Гленарван. - Наш друг Паганель так логічно тлумачить зміст документа, що нам залишається тільки без жодних вагань йти вказаним шляхом. Каштан Грант в полоні або численного індіанського племені, або ж він потрапив до племені невеликого й кволого. В цьому останньому випадку ми самі зможемо його звільнити. В іншому ж разі, дізнавшись про становище капітана, ми повернемось на східне узбережжя, дістанемось на “Дункані” до Буенос-Айреса, і там майор Мак-Наббс швидко збере такий дужий загін, що всім індіанцям буде непереливки!
- Так, правильно, сер! - вигукнув Джон Манглс. - А я додам: цей перехід через американський суходіл цілком безпечний.
- Цілком, безпечний і не виснажливий, - ствердив Паганель. - Скільки людей вже топтало цей шлях, не маючи ані наших матеріальних можливостей, ані благородної мети перед собою, що давала б їм наснагу! Хіба ж якийсь Базіліо Вільярмо не пройшов 1782 року від Кармена до Кордільєр? Хіба 1806 року чілієць дон Луїс де ла Круц, суддя з провінції Консепсьйон, не вийшов з Антуко і, подолавши Кордільєрський перевал, дотримуючись неухильно тридцять сьомої паралелі, не дістався за сорок днів до Буенос-Айреса? Нарешті, полковник Гарсіа, Алсід д’Орбіньї і мій шановний колега доктор Мартен де Муссі, - хіба вони не з’їздили цю країну вздовж і впоперек, роблячи заради науки те, що ми збираємось зробити в ім’я людяності?
- О пане! - голос Мері Грант забринів а хвилювання. - Як ми віддячимо вам за те, що ви так самовіддано наражаєте себе заради нас на численні небезпеки!
- Небезпеки? Хто сказав слово “небезпека”?
- Не я! - гукнув Роберт.
Очі йому палали, погляд був рішучий.
- Небезпеки! - вів далі Паганель. - Хіба ж вони існують? Адже йдеться про подорож усього за триста п’ятдесят льє, бо ми підемо навпростець, про подорож під тим вадусом широти, на якому в Північній півкулі лежать Іпатя, Сіцілія, Греція, тобто в однакових з ними надзвичайно сприятливих кліматичних умовах, нарешті про подорож, котра триватиме щонайбільше місяць! Це ж просто прогулянка!
- Пане Паганелю, - спитала Гелена, - то ви гадаєте, якщо потерпілі аварію потрапили в полон до індіанців, ті зберегли їм життя?
- Так, я цього певен. Бо ж індіанці не людоїди. Анітрохи. Одиц мій співвітчизник, знайомий по Географічному товариству, Гінар, три роки пробув у пампі в індіанському полоні. Він зазнав багато кривди, з ним поводились брутально, але врешті він вийшов переможцем з усіх випробувань. У цих краях європеєць - істота корисна, індіанці дбають за нього, як за рідкісну тварину.
- Отже, - зазначив Гленарван, - немає чого вагатися. Треба не баритися й вирушати!
Яку дорогу ми обираємо?
- Легку й приємну. Спочатку трохи через гори, потім східний положистий схил Кордільєр, а далі просторі рівнини, порослі травою, часом піскуваті, загалом - справжній сад.
- Подивімось на карті, - запропонував Мак-Наббс.
- Будь ласка, дорогий майоре. Насамперед знайдемо поміж мисом Румена й бухтою Карнеро те місце на чілійському узбережжі, де його перетинає тридцять сьома паралель. Відціль і вирушимо. Проминувши столицю Арауканії, Антукським проходом перейдемо через Кордільєри, вулкан залишиться осторонь, на півдні. По тому, зійшовши згористими схилами униз, дістанемось на протилежний берег Колорадо й попрямуємо через пампу до озера Салінае, до річки Гуаміні, до Сьерра-Тапалькем. Тут проходять кордони провінції Буенос-Айрес, ми їх минаємо, сходимо на Сьерра-Танділь і провадимо наші розшуки аж до мису Медано на узбережжі Атлантичного океану.
Накреслюючи детальний маршрут експедиції, Паганель і разу не глянув на розстелену перед його очима карту. Його дивовижна пам’ять, що всотала в себе праці Фрезьє, Моліна, Гумбольдта, М’єрса, д’Орбіньї, безпомильно підказувала йому найліпший шлях. Закінчивши цей географічний перелік, Паганель додав:
- Отже, друзі мої, шлях наш - прямісінький. Ми пройдемо його за тридцять днів і будемо на східному узбережжі навіть раніше, ніж “Дункан”, якщо його хоч трохи затримають супротивні вітри.
- Отже, - сказав Джон Манглс, - “Дунканові” треба буде крейеувати десь між мисом Коррієнтес і мисом Сан-Антоніо?
- Саме так.
- А який, на вашу думку, повинен бути склад експедиції? - поцікавився Гленарван.
- По можливості нечисленний. Адже йдеться не про те, щоб битися з індіанцями, а лише довідатися про становище каштана Гранта. Я гадаю: лорд Гленарван, наш природний керівник; майор, котрий не схоче, звичайно, поступитися нікому своїм місцем; ваш вірний слуга Жак Паганель.
- І я! - вигукнув юний Грант.
- Роберте! Роберте! - зупинила його сестра.
- А чому б і ні? - відгукнувся Паганель. - Подорожі загартовують молодь. Отже, нас четверо й троє матросів з “Дункана”.
- Як, сер, ви не зараховуєте мене до складу експедиції? - звернувся Джон Манглс до Гленарвана.
- Любий Джон, - відповів Гленарван, - ми залишаємо на борту яхти наших пасажирок - те, що нам найдорожче в світі. Хто ж їх пильнуватиме краще, ніж вірний капітан “Дункана”?
- Виходить, нам не можна подорожувати з вами? - спитала Гелена, і її очі повилися легким серпанком смутку.
- Люба Гелено, всі обставини сприятимуть швидкому завершенню нашої подорожі; розлука буде недовга...
- Гаразд, мій друже, я розумію вас. Отже, вирушайте, і хай вам щастить! - мовила Гелена.
- До того ж це навіть і не подорож, - зауважив Паганель.
- А що ж тоді? - спитала Гелена.
- Маленька проходка, та й усе. Ми пройдемо по цій землі, як чесні люди, роблячи всім якомога більше добра. “Transire benefaciendo”
Книга: Жуль Верн. ДІТИ КАПІТАНА ГРАНТА
ЗМІСТ
На попередню
|
|
