Додати в закладки
Переклад Translate
Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
Скачати одним файлом. Книга: Герберт Джордж Веллс Невидимець Переклад М. Іванова
XXII. В УНІВЕРСАЛЬНІЙ КРАМНИЦІ
- Отож у січні, коли починалася завірюха, - а вкритий снігом, я був би видимий, - почав я своє нове приречене життя. Я був стомлений, замерзлий, з болем у всьому тілі, невимовно нещасний і тоді ще наполовину тільки певний у своїй невидимості. У мене не було притулку, не було засобів до існування, не було ні душі в цілому світі, на яку б я міг покластися.
Поділитися своєю таємницею - означало б утратити все, стати просто дивовижею, та й годі. А втім, я майже вирішив підійти до кого-небудь і здатись на людське милосердя, хоч і добре знав, який жах, яку нелюдську жорстокість викличе моє звернення. Проте зараз на вулиці мені було не до роздумів. [298]
Єдиним моїм бажанням було сховатись куди-небудь од світу, вкритися й зігрітись; тільки тоді можна було б думати про які-небудь плани. Але навіть для мене, невидимої людини, ряди лондонських будинків були зачинені на клямки, замкнені на засуви і неприступні.
Єдине, що я ясно відчував тоді, це холод, безпритульність і страждання в зимову ніч серед снігової хурделиці.
І раптом у моїй голові промайнула чудова думка. Я повернув на одну з вулиць між Гауер-стріт та Тотенгем-Корт-роуд і опинився біля «Омніуму», величезної крамниці, де можна, ви знаєте, купити все - м'ясо, бакалію, білизну, меблі, одяг, навіть картини. Це скоріше ціла система крамниць, а не одна крамниця. Я сподівався, що двері будуть відчинені, але помилився. На щастя, коли я стояв у просторому під'їзді, до нього під'їхав екіпаж, і швейцар у формі, знаєте, з написом «Омніум» на кашкеті, - широко розчинив двері. Я мерщій проскочив усередину і, проминувши перший відділ, де продають стрічки, шкарпетки, рукавички тощо, опинився в іншому, більшому, де були кошики та плетені меблі.
Проте я не почував себе в безпеці, бо там безперестану снували люди, і почав блукати по крамниці, поки зрештою натрапив на верхньому поверсі на відділ, де стояло багато ліжок. Я забрався туди і знайшов собі притулок серед величезної купи згорнутих матраців. У приміщенні було тепло, вже горіло світло, і я вирішив ховатися, поки не закриють крамницю, а тим часом не спускав ока з продавців і покупців, що були в цьому відділі. Тоді, думав я, зможу знайти собі харч та одяг, огляну крамницю з її запасами, може, посплю на якомусь ліжку. Цей задум видався мені прийнятним. Я хотів, діставши одежу, надати собі вигляду хоч і закутаної, але не надто ще підозрілої людини, роздобути грошей, одержати на пошті свої книжки та пакунки, найняти десь квартиру і вже тоді більш докладно зважити, як найповніше використати ті переваги, що їх - як я уявляв собі - дає мені над іншими людьми моя невидимість.
Час закривати крамницю настав досить швидко. Минуло не більше години відтоді, як я влаштувався серед матраців, коли почали спускати штори, і останніх відвідувачів спроваджували до виходу. Потім цілий гурт жвавих молодих людей швидко почав прибирати розкиданий по прилавках крам. Як тільки народу поменшало, я покинув своє лігво і обережно пройшов ближче до центральних відділів. Мене здивувало, як спритно ці хлопці й дівчата прибрали крам, [299] що показували покупцям удень. Всі ті ящики з товаром, порозвішувані тканини, гірлянди мережив, коробки з ласощами в бакалійному відділі, різні речі, що лежали на прилавках - все прибиралося, згорталося, складалось у відповідні місця, а що не можна було прибрати, те вкривали, немов чохлами, якоюсь грубою матерією, ніби мішковиною. Нарешті всі стільці поставили догори ніжками на прилавки й звільнили підлогу. Закінчивши свою роботу, ці хлопці та дівчата заквапились до виходу з таким радісним виглядом, якого доти я ніколи не помічав у продавців. Потім з'явилися підлітки з відрами та щітками й почали притрушувати підлогу тирсою. Я мусив ухилятися від них, але тирса все ж таки потрапила мені на ноги. Блукаючи по темних спорожнілих відділах, я ще деякий час чув, як вони працюють своїми щітками. Врешті-решт через годину після закриття крамниці грюкнули, зачиняючись, зовнішні двері. У приміщенні запанувала тиша, і тільки я один никав по лабіринту відділів, коридорів, кімнат моделей. Тихо було так, що, підійшовши до дверей на Тотенгем-Корт-роуд, я навіть чув кроки перехожих.
Насамперед подався я туди, де бачив шкарпетки та рукавички. Було темно, і я дуже довго нишпорив, поки не знайшов сірники в шухляді маленької конторки. Потім ще треба було дістати свічку. Довелося стягати чохли та ритись у купі ящиків та коробок, перш ніж я знайшов те, що шукав; на тому ящику був напис: «Шерстяні панталони і фуфайки». Потім я взяв шкарпетки і грубий шарф, зійшов униз у відділ готового одягу і взяв там ще штани, куртку, пальто і широкополий капелюх на зразок тих, які носять священики. Я відчув себе знову людиною і тепер подумав про їжу.
Нагорі був буфет, і там я знайшов холодні страви. У горнятку залишилась іще кава. Я запалив газ, розігрів її і взагалі влаштувався непогано. Далі, шукаючи собі ковдру (зрештою довелося задовольнитися купою пуховиків), я в бакалійному відділі натрапив на запаси шоколаду та цукатів - більше, звичайно, ніж було мені треба - і на кілька пляшок білого бургундського. Поруч був відділ іграшок, і мене осяяла чудова ідея. Я знайшов кілька штучних носів з картону - знаєте? - і подумав про темні окуляри. Але в «Омніумі» не було відділу оптики. Ніс, звичайно, завдавав мені клопоту. Я навіть думав пофарбувати його. Але ця знахідка наштовхнула мене на думку про перуки, маски тощо. Зрештою я заснув у купі пуховиків, і було мені дуже тепло й зручно. [300]
Ще ні разу, з того часу як сталася ця незвичайна зміна, я не відчував себе так добре, як у той вечір, засинаючи. Ніякі тривожні думи, ніякі клопоти не мучили мене. Я сподівався, що ранком непомітно вислизну з крамниці, вдягнувшись і закутавши обличчя білим шарфом; далі куплю на вкрадені гроші окуляри і таким чином завершу своє перевдягнення. Я поринув у безладні сни, де мені ввижались усі фантастичні події кількох останніх днів. Мені снився бридкий єврей-домовласник, що галасував у себе на квартирі; снилися два його здивовані пасинки і зморшкувате обличчя старої, що приходила питати про свою кішку. Я знову зазнав того дивного почуття, коли дивився, як ставав невидимим шматок матерії, а потім перед очима постала могила мого батька, над якою старий застуджений священик бурмотів молитву: «Порох єси й на порох обернешся».
«І ти теж», - сказав чийсь голос, і мене потягли до ями. Я пручався, звертався до присутніх на похороні, але вони, немов закам'янівши, слухали відправу, а старий священик все далі гугнявив свої молитви, перериваючи їх тільки чханням. Я зрозумів, що мене не бачать і не чують і що я в руках могутніших за мене сил. Марно боровся я, мене кинули в яму, труна аж загрузла, коли я впав на неї, потім мене почали засипати. Ніхто не звертав на мене уваги, ніхто не знав про мою присутність. Я конвульсійно пручався і нарешті прокинувся.
Займалась бліда лондонська зоря. Холодне сіре світло, пробиваючись над краями штор, заповнювало приміщення. Я підвівся і спершу не міг збагнути, що то за простора кімната з її прилавками, купами згорнутих тканин, ковдр та подушок і залізними стовпами. Коли я почав приходити до пам'яті, почулась розмова.
У сусідньому відділі, де підняли вже штори і де було більше світла, я побачив двох чоловіків, які наближалися до мене. Я схопився на ноги, шукаючи очима, куди тікати, і вони почули цей рух. Думаю, вони могли вгледіти тільки якусь постать, що швидко віддалялась од них.
- Хто там? - гукнув один.
- Стій! - закричав другий.
Я повернув за ріг і наштовхнувся, - не забувайте, я ж був без обличчя, - на худого хлопця років п'ятнадцяти. Він заверещав, я звалив його з ніг, промчав повз нього, повернув ще раз убік і, осяяний щасливою думкою, шаснув під прилавок. Через секунду я почув біганину й голоси: «Двері, двері!» Інші питали, що сталося, давали поради, як упіймати мене. [301]
Я лежав на підлозі і почував, шо від страху зовсім розгубився. Як не дивно, але мені не спадало на думку скинути з себе одяг, що я мусив би зробити. Я ж перед тим вирішив вийти одягнений, і це, мабуть, керувало моїми вчинками. І раптом по довгому проходу між прилавками залунав крик: «Ось він!»
Я зірвався на ноги, схопив з прилавка стілець, жбурнув його в голову йолопові, що виказав мене, наткнувся на другого за рогом, щосили штовхнув його і метнувся сходами вгору. Але він утримався на ногах і з криком погнав слідом за мною. На верхній площадці сходів стояла купа отого розмальованого посуду... як його?
- Художні вази, - висловив гадку Кемп.
- Еге ж, вази. На верхній площадці я зупинився, обернувся назад, вхопив з купи одну вазу і розтрощив її об голову найближчого переслідувача. Вся купа тих ваз завалилася, і я чув, як скрізь кричали й звідусіль бігли. Неначе божевільний, кинувся я в буфет; там був чоловік у білому, мабуть, кухар, який і собі погнався за мною. В розпачі я повернув за ріг ще раз і опинився серед ламп та залізних виробів. Я скочив за прилавок, і тільки-но підбіг кухар, який був на чолі погоні, пожбурив у нього лампу. Він упав на підлогу, а я, зіщулившись за прилавком, заходився якомога швидше скидати з себе одяг. Пальто, куртка, штани, черевики - це все легко, а от светр прилип до тіла, неначе шкіра. Я чув, як біжать ще люди; кухар мій лежав по той бік прилавка без пам'яті, а може, він замовк з переляку, і я знову почав тікати, наче заєць, якого вигнали з кущів. .
- Сюди, полісмене! - почув я чийсь голос.
Тепер я знову був у меблевому відділі, в кінці цілої низки гардеробів. Я забився між ними, ліг на підлогу і, звиваючись, як вугор, нарешті скинув з себе светр й усе інше. Коли з-за рогу вибіг полісмен з трьома продавцями, я знову був вільною людиною, хоч задихався і тремтів од страху. Вони кинулись на жилетку й кальсони, схопили штани.
- Він знімає з себе вкрадене, - сказав один з продавців. - Він мусить бути десь тут.
Але знайти мене їм все ж таки не пощастило.
Деякий час я стояв, дивлячись, як вони шукають мене, і кляв свою долю, бо я ж утратив одяг. Тоді пішов у буфет, випив трохи молока, що там знайшов, і сів навпроти каміна, обміркувати своє становище.
Невдовзі сюди ж прийшли двоє з обслуги крамниці і заходилися збуджено обговорювати цю подію. Звісно, що [302] міркували вони по-дурному. Я чув перебільшене оповідання про шкоду, якої я завдав, та здогади про те, куди я сховався. Потім я знову замислився. Винести що-небудь звідси після такого сполоху було тепер неможливо. Я зійшов униз, на склад, подивитися, чи не можна що запакувати й вислати пакунком, але не зрозумів системи їхніх чеків. Близько одинадцятої години, побачивши, що сніг розтанув і надворі тепліше, ніж учора, я, втративши надію розжитися чимось в «Омніумі», вийшов на вулицю. Я був мало не в розпуці від невдачі і не мав якихось певних планів на майбутнє.
Книга: Герберт Джордж Веллс Невидимець Переклад М. Іванова
ЗМІСТ
На попередню
|