Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Адольфо Біой Касарес Незвичайні історії Переклад Олександра Буценка
Адольфо Біой Касарес Незвичайні історії Переклад Олександра Буценка
© Adolfo Bioy Casares, Historias desaforadas, 1986
© О.Буценко (переклад з іспанської), 1991
Джерело: Всесвіт 1991, №5. 240 с. - С.: 81-117
Сканування і коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004
Зміст
ПАЦЮК, АБО КЛЮЧ ДО ПОВЕДІНКИ
1. Понеділок
- Щодо мене, то я волів би зовсім не виходити з дому,- зазначив професор.
Він мав прізвище Мелвіл, і багато хто називав його капітаном, маючи на оці не фах, а звичку накульгувати заскленим коридором свого швейцарського будиночка над морем, мов отой пірат на капітанському містку. Хоч і старий, він був так само спритний, попри скалічену ногу в ортопедичному черевикові - худорлявий, високочолий, з густою сивою чуприною, завжди ретельно поголений, з незмінною краваткою а ля Вальєр*. Ця краватка й густа чуприна робили його схожим на митця дев'ятнадцятого сторіччя. [81]
* Вальєр Хосе Флоран (1717-1776) -французький генерал від артилерії (очолював Артилерійську академію).
- Насмілюсь зауважити, сеньйоре, що недовгі прогулянки ще нікому не шкодили,- озвався студент.
Його звали Ругероні. Молодий, спортивного вигляду, рудоволосий і веснянкуватий, з випнутими щелепами; погано стулені губи не закривали зубів.
Він брав уроки з предметів, що їх мусив перескладати абиякий студент, але професор відчував до нього прихильність. Якось, не змовляючись, вони від стосунків професора й студента перейшли до інших - учителя і учня.
- А навіщо виходити? - запитав учитель. - Дні такі короткі, що ледь устигаєш поміркувати, почитати, пограти на фісгармонії.
- Бачте, сеньйоре, сусіди можуть торочити, ніби вам щось поробилося. Чи постарішали.
- Мене їхні балачки на обходять.
- Але страждатиме ваше самолюбство.
- Мені воно не властиве.
- А я - навпаки, маю його над міру. Та й хіба досягне юнак чогось у житті без самолюбства і гордощів?
- То чому б вам, сеньйоре Ругероні, не виявити хоч дещицю їх у навчанні? - зичливо всміхнувся вчитель. - Аж не віриться, що саме цього вам бракувало на іспитах.
- Якось ви самі казали, що іспити й лекції небагато важать. Я прагну навчитися міркувати.
- Що ж, у цьому, певно, ви маєте слушність. Життя коротке, і не слід гайнувати часу. Тепер ви розумієте, чому я не виходжу? У мене тут є все. Чудовий будинок, і розташований вдало. Коли ж хочу перепочити, просто визираю у вікно. З ось цього, навпроти, скажімо, бачу море й мрію про кораблі та мандри. Уявні мандри найприємніші, бо позбавлені клопоту. Якщо ж визираю в те, дальнє вікно, то вдихаю соснові пахощі.
- Що це? Чуєте? - раптом прошепотів Ругероні.
Запалу тишу порушувало виразне скреготіння зубів, що гризли дерево.
- Все на світі має свої вади,- пояснив учитель. - Вада цього будинку - пацюк.
Ругероні кинув погляд на гладеньку стелю і поцікавився:
- Він на другому поверсі?
- Можливо.
- А ви не пробували наставити пастку?
- Марно.
- Мене чомусь дратує це шарудіння.
- Мене також,- визнав учитель. - Та, на щастя, ми чуємо тільки шарудіння і не відчуваємо смороду.
Ругероні поглянув на годинник і заквапився:
- Мені вже час бігти. Маріса зачекалася. [82]
2. Вівторок
Щойно вони розпочали урок, як почулося знайоме порипування дерева. Як і напередодні, хіба що трохи виразніше. Цього разу рипіння долинало з сусідньої кімнати.
Ругероні зазначив:
- Нізащо б не подумав, що це пацюк. Певно, чималий.
- Величезний.
- Ви його бачили?
- Ні, не бачив.
- Звідки ж тоді знаєте?
- Інші бачили.
- І наплели, нібито він величезний. Звісно, збрехали.
- Не збрехали.
- Ви певні?
Ругероні підвівся й рушив до сусідньої кімнати.
- Що ви надумали? - поцікавився Мелвіл.
- Відчинити двері, якщо ваша ласка. І покласти край сумнівам. Простіше простого.
- Не збрехали, бо нічого не розповіли.
- Он як! І чому ж? - Ругероні рішуче взявся за клямку.
- Бо їх самих більше не бачили. Вони зникли. Перестали існувати. Розумієте?
- Нібито розумію...
Ругероні відпустив клямку й завмер, не зводячи здивованих очей з учителя. А той незлобиво подумав: «Та він і сам схожий на пацюка. Як я цього не помітив досі? Вкритий ластовинням писок охайненького, руденького пацюка. А ще ці випнуті зуби». Проте вголос запитав:
- Бачите на обрії дим? - Він узяв Ругероні за руку, підвів до вікна й показав на море. - А онде й пароплав, бачите? Спонукає помріяти про втечу. Вкрай необхідна кожному мрія.
3. Середа
Того ранку Мелвіл кілька разів пройшовся заскленим коридором, не роззираючись по боках, і знову ховався в будинку. А коли відчиняв двері учневі, не стримав вигуку:
- Нарешті!
- Я спізнився на урок?
- Уроку сьогодні не буде. Хочу вам дещо розповісти. Навіть не уявляєте, як нетерпляче я вас чекав. Це вкрай важливо.
Тим часом Ругероні детально розповів, як його наречена, Маріса, потягла його дивитися будинок на продаж біля бензозаправної станції, як вони цілу годину роздивлялися кімнати й прикидали, де поставлять ліжко, стіл, стільці й інші меблі. А тоді докинув, що у них катма грошей, і зазначив, що коли часом бензоколонка вибухне, то всі сусідні будинки злетять у повітря.
- Бідолашна дівчина. їй так хочеться родинного життя,- докинув учитель. - А проте я порадив би не квапитись. Поки не підшукаєте житло, яке задовольняє вас, не наймайте його. І тим більше не купуйте. [83]
- Та цур вам, сеньйоре! У нас із Марісою не вистачить грошей і на собачу будку.
- Не занепадайте духом. Завжди слід сподіватися на виграш у лотерею чи на спадщину.
- Ми не купуємо лотерейних квитків. І нам нема від кого чекати спадщини.
- Тим краще. Адже можна одержати якусь несподівану премію. Але не хапайтеся за перше-ліпше житло, не кваптесь. Повірте мені: вкрай важливо, аби оселя, в якій живеш, подобалась.
- Навіть з пацюком? А ваша вам подобається?
- Навіть з пацюком. Ой, я згадав, що маю для вас важливу новину. Вчора ввечері мене наче осяяло. І я зробив відкриття.
- Що ж ви відкрили?
- Ключ. До людської поведінки. Запам'ятайте сьогоднішній день!
- А який сьогодні день?
- Не знаю. Подивіться в свій нотатник-щоденник і запишіть на відповідній сторінці: «Цього незабутнього дня я перший дізнався про відкритий Мелвілом пробний камінь. Він визначає, які вчинки й почуття добрі, а які погані». За моральну засаду я взяв одну з мрій, що зринула ще за моєї юності, коли ми з друзями провадили довжелезні розмови про судну годину.
- Ваше відкриття справді вкрай важливе. Поздоровляю вас, учителю!
- Слід відзначити цю подію.
Учень ще раз привітав учителя, а той відчинив шафку, дістав звідти пляшку з гранатового кольору рідиною і наповнив дві чарки. Вони чокнулись.
- Розповідати?
- Атож.
- Але спершу трохи історії. Звикнувши до пацюка в своєму будинку, я став помічати, що він дедалі більше опосідає мої думки. Аби якось зарадити цьому, я задля розваги спитав себе жартома: а який сенс і яка користь, що ця потворна тварина існує? Але сам намір знайти якесь виправдання розлютив мене.
Вчитель підхопився зі стільця і зашкутильгав по кімнаті. «Він і справді нагадує капітана,- подумалось Ругероні. - Чи й гарпунника, що видивляється в морі кита».
Мелвіл зазначив, що шукати доцільність і лад у довколишньому світі прагне сам наш розум. Людський розум, як на нього, тяжіє до безсмертя, а тіло несе ознаки минущості. Ця невідповідність і спричинює наш життєвий смуток.
- Але,- провадив він далі,- оскільки розум дано для мислення, а сам ти уособлюєш у собі весь світ, то я продовжив свої пошуки. Хто чого шукає, те й знаходить. Учора ввечері - еврика! - мене осяяло, і тепер я маю чарівну паличку-ключик; приклавши її до будь-якого почуття, вчинку, поривання, душевного стану, можна визначити їхню вартісність.
І порадив учневі переконатися самому.
- Виберіть якесь почуття і протиставте йому.
- Кому, пацюкові?
- Так, пацюкові.
- І що ж мені вибрати? - аж ніби розгубився Ругероні.
- Будь-що: кохання, секс, дружбу, себелюбство, співчуття, заздрість, жорстокість. Чи прагнення влади, задоволення бажань і ласолюбство, хвалькуватість чи скнарість. Що спаде на думку.
- Якщо я вірно вас розумію,- мовив Ругероні,- то пацюк означає смерть.
- Так, нашу смерть, наше зникнення, а також зникнення всього - речей, людей, історії, світу.
- І що не витримає протиставлення, нічого не варте?
- Атож, хоч ваше шановане самолюбство й безцінні гордощі теж виявляться марними.
- А боягузтво? - докинув Ругероні, в якого, прокидалася гострота думки, коли зачіпалося його самолюбство. - Можливо, його перевага в тому, що проганяє саму думку про смерть? [84]
- Така втеча небагато важить,- відказав Мелвіл. - Адже пацюк неминучий. Смерть - із століття в століття. Чого варті якісь дні чи роки перед вічністю? А щоб закарбувати їх у свідомості, слід надати надзвичайної вартосності буттю. Іншими словами, опоетизувати його.
Проте учень не відступав. З якоюсь аж затятістю (принаймні так видалося Мелвілу) він зауважив:
- Гаразд, сеньйоре. Тоді погодьтеся, вважаючи безглуздими ймовірні переваги боягузтва, напрошується висновок, що навіть такий злочин, як убивство - дрібниця. Якщо, скажімо, торкнутися його вашим коштовним пробним каменем.
Якби Ругероні не захопився своїми хитромудрими розумуваннями, то, певно, помітив би, як міниться обличчя вчителя: з розпашілого воно спершу ніби посиніло, а тоді й побіліло, як крейда. Але це тривало лише мить. Майже впокорено вчитель посміхнувся:
- Вітаю вас, Ругероні. Пишаюся вами. Ваш закид вказав на обмеженість - чого приховувати - мого універсального ключа до людської поведінки. Очевидно, я розмірковував про людство, що його складають такі люди, як ми з вами. Хіба можна уявити, щоб хтось із нас серйозно замислився над тим, добре це чи погано - вбити ближнього? Зізнаюсь, я не брав до уваги вбивць, цих загадкових і незбагненних осіб...
- Так чи інакше, доведеться визнати: це трохи похитує віру у ваш ключ, пробний камінь чи чарівну паличку... Цей інструмент не завжди точний.
- Гадаю, Ругероні, ви не вимагатимете наукової точності від так званих - досить невдале визначення - суспільних наук. Прагнення піднести їх до рівня точних наук лише принижує їх. - -
Ругероні раптом відзначив:
- А пацюка сьогодні щось не чути. Чи не забрався він геть? Мелвіл трохи роздратовано заперечив:
- Хоч його й не чути, він напевне десь тут.
4. Четвер
Він ледь віддихувався після бігу. Знову запізнювався. Як ніколи. Двері будинку розчинені, на підлозі кабінету настільна лампа, а в кріслі Мелвіла сидів поліцейський.
- Що сталося? - здивувався він.
- То ви і є студент Ругероні?
Це запитав не поліцейський, а комісар Бальдасарре, він зайшов до кабінету з сусідньої кімнати. Ругероні повторив запитання.
Комісар Бальдасарре був похмурий і опасистий чоловік, зовнішність його свідчила про неохайність, неуважність і недбальство. Стомлений, він наче тільки й вишукував крісло, аби впасти в нього. А тоді позіхнув і кліпнув очима. Потім втупився ніби в порожнечу невиразним, хоч і зичливим поглядом. І відказав:
- Якщо відверто, то я вас і чекав, аби про це запитати.
«Отже, мене в чомусь підозрюють»,- подумки виснував Ругероні. І запитав уже комісара:
- А можна взнати, чому ви мене чекали?
Комісар знову позіхнув, потягнувся і став неквапливо пояснювати. Мовляв, знаючи про те, що Ругероні щоранку приходив сюди брати уроки, він подумав, що хлопець, який постійно спілкується з професором, міг би пролити світло на дещо й посприяти поліції.
Заспокоївшись щодо себе, Ругероні стривожився вже за професора. Але не встиг ні про що запитати, бо комісар його випередив.
- Як я розумію,- мовив він,- і сьогодні ви прийшли, як завжди, на урок. Комісар заплющив очі.
- Атож, як завжди,- потвердив Ругероні, зацікавлено розмірковуючи, чи не задрімав комісар. - Хоч і з особливим настроєм.
- Тобто? Якесь передчуття?
- Зовсім ні. Розкаяння. Я хотів вибачитись. Сеньйор Мелвіл виявив мені неабияку довіру. Розповів про щойно вигадану чи відкриту ним теорію, яку я пихато заперечив. Саме так: пихато. [85]
Комісарові очі розплющились, заблищали й уп'ялися в Ругероні, ніби в здобич.
- І більше нічого? Може, суперечка перейшла на крик? А тоді й до кулаків дійшло?
- Та як вам могло таке спасти на думку? Професор виклав мені теорію, завдяки якій можна визначити вартість наших почуттів, протиставивши їх пацюкові, що живе в будинку.
Комісар роззявив рота, та за мить зауважив:
- Послухайте, юначе, я щось не зовсім второпаю ваші слова. Точніше, одне слово - пацюк. Цікаво, що саме його ви згадуєте після того що сталося.
- А що сталося?
- Попереджаю, якщо ви прагнете збити слідство на пацюка, то ні мене, ні прокурора з суддею на це не спіймаєте. По-перше, встановлено, що пацюків у будинку нема. По-друге, жоден пацюк у світі не лишить таких укусів.
- Які ще укуси?
- Ті, що призвели до смерті небіжчика.
- Небіжчика? А хто загинув? Тільки не кажіть, що з професором скоїлося непоправне!
- А ви не робіть здивованого погляду. Невже наша присутність нічого не підказала вам? Рано-вранці ринковий рознощик побачив тут воістину дантівське видовище. І негайно викликав нас. Завважте, згадані укуси належать куди більшій за пацюка істоті. Певно, завбільшки з вас.
Комісар уп'явся очима у випнуті зуби Ругероні. Той несамохіть стулив губи, приховуючи свою ваду.
- Ви що, підозрюєте мене? Та чого б я вдавався до такого звірства.
- Ми не маємо доказів, що це зробили ви. Але знаємо про іскру, яка могла викликати пожежу - дріб'язкову суперечку. Тепер зрозумілий і мотив: вам відомо, що професор відписав вам цей будинок, аби ви оселилися в ньому з нареченою?
- Звідки ви це взяли?
- З професорового заповіту. Знайшли в нічному столику. - Комісар довірчо поцікавився. - То як, захазяйнуєте тут?
- Ніколи в житті! Після того, що сталося...
- Після того, що сталося? - В голосі комісара знову прокинулося зацікавлення. - Ви ж начебто не знали, що сталося.
- Ви ж самі розповіли...
- Чому ви не хочете переїздити сюди?
- Насамперед через пацюка. Не хочу жити з пацюком. Раніше я ще сумнівався, що він є. А тепер знаю достеменно.
- У будинку нема ні пацюків, ні будь-яких інших тварин. Наш капрал, визнаний фахівець - він працював у солідних закладах по боротьбі з гризунами - перевірив увесь будинок, кожну кімнату, кожен сантиметр. Але нічого не знайшов.
- Нічого?
- Нічогісінько. А що я знайшов відповіді на «чому» і «як» (поки припущення), то мушу взнати про алібі у підозрюваного.
- Тепер уже я не збагну, про що йдеться.
- Тож я вас запитую: де ви були вчора вночі?
- А де я міг бути? В нареченої.
5. Одного ранку, через деякий час
Вони саме розставляли свій нехитрий скарб по кімнатах і шафах, коли постукали в двері. То був Бальдасарре. Трохи злякано, Ругероні спитав:
- Що вас привело сюди, комісаре?
Бальдасарре глянув спершу на дівчину, тоді перевів погляд на співрозмовника. Пильний, але привітний погляд.
- Єдине бажання поновити добросусідські стосунки, які я колись, на жаль, мусив порвати через службові причини.
З удаваною незворушністю Ругероні докинув: [86]
- І навіть запідозрили одного із своїх добрих сусідів...
- Та коли дізнався, що його алібі засвідчує високопорядна сеньйорита, а тепер - сеньйора Маріса, то сказав собі - підозри безглузді. І відразу спрямував увагу на ринкового рознощика, без твердого алібі. А тому й піддатливішого, набагато піддатливішого. Проте все даремно. То були прикрі години. Я людина старого гарту. Зізнаюся між нами, що без допитів з тортурами я ніби зв'язаний по руках. Отож зрозумів, що за таких обставин вибору в мене немає. Єдиним прийнятним кроком лишалася відставка.
- І ви пішли у відставку?
- Так. Тож відтепер я не комісар, а просто Бальдасарре. До речі, хочу повідомити, що я тепер власник ринку, а тому вбачаю у вас не лише друзів, а й клієнтів. Власне, ніяких змін ви не відчуєте - рознощик лишився той самий. Я вже казав, що дещо старомодний, бо прив'язаний до людей і до звичок. Не визнаю змін.
- Може, чашечку кави? - запропонував Ругероні.
- Перепрошую. Я саме обходжу свою клієнтуру, тож ніколи. Хіба іншим разом. То вам подобається будиночок?
- Дуже.
- І хто тепер стверджуватиме, що комісар не мав слушності?
- - У чому? - здивувалася Маріса.
- Як це, в чому? А в тому, що тут нема пацюків. Іще добре, що вашому чоловікові вистачило тижня, аби переконатись у цьому.
- Не всі ж пацюки - мої,- пожартував Ругероні.
- Перехрестися,- докинула Маріса.
- Мертвий собака не вкусить,- заспокоїв комісар.
Молодята, обійнявшись, провели його до заскленого коридора. Вони бачили, як комісар покотив на велосипеді. А коли повернулися в будиночок і зачинили двері, то почули знайоме рипіння...
Книга: Адольфо Біой Касарес Незвичайні історії Переклад Олександра Буценка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
