Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Адольфо Біой Касарес Незвичайні історії Переклад Олександра Буценка
ТРІЙЦЯ
1. Хоанна
Люблю читати мемуари, певно, тому і сам мрію їх написати. Та щойно віддаюся спогадам, відчуваю сумнів: а кому воно цікаво? Я не воював, не був шпигуном, не вбивав, навіть не займався політикою. Мою книжку неминуче складуть самі описи душевного стану, як у тих оповіданнях, що їх приносять мені гонористі письменники-початківці. Один мій колега зауважив: «Хто прискіпливий до своїх задумів, ніколи їх не здійснить. Найкращий спосіб щось написати - сісти й написати». Його слова чомусь додали мені впевненості. Тож скористаюся цим і переловім вам випадок, який стався упродовж трьох ночей 1929 року.
Першої з них, місячної ночі я зіткнувся на вулиці Монтевідео, між кварталами Кінтана й Уругвай, з реготливим і співаючим гуртом людей. Там була й жінка, така вродлива, така білошкіра, з тонкими рисами обличчя - вона відразу привернула мою увагу. Я аж укляк, витріщивши очі, а вона жартобливо вклонилася мені, без найменшого кепкування. А наступні дні я так чи інак вертався подумки до тієї пригоди на вулиці Монтевідео.
І ми таки з нею зустрілися. Звали її Хоанна Глюк. Далекий нащадок відомого композитора, вона народилася в Австрії, вчилася в Буенос-Айресі, точніше, в Бельграно, і була замужем за літнім поважним сеньйором, карним суддею, доктором Рікальдоні. Другої з тих трьох ночей в одному готелі помережаного яругами містечка Вісенте-Лопес (у будинку старовинної вілли з величезним садом, з якого мені запам'яталися лише евкаліпти й річковий краєвид) Хоанна зізналася, що тієї ночі, коли ми зустрілися на вулиці Монтевідео, їй наснилося, ніби я її викрав на «паккарді». Я відчув утіху і від своєї ролі в її сновидінні, й від марки автомобіля. Марнославство - доволі таки нице почуття.
Поїздом ми повернулися до Буенос-Айреса. Я провів Хоанну до її будинку на вулиці Тукуман; було близько другої ранку.
- Так пізно! А чоловік нічого не казатиме?
- Не хвилюйся,- відповіла вона. - Я все влаштую.
Мені хотілося вірити їй, хоч природна обачність остерігала: не піддавайся дурманові марнославства, щоб потім не каятись.
А вранці мене розбудив телефон. Я відразу впізнав шепіт Хоанни.
- Прощавай,- мовила вона. - Ми їдемо на віллу в Пілар. Я все розповіла чоловікові. Пробач.
«Я ж попереджав,- роздратовано подумалося мені. - А вона, бідолашна, була така певна. Що я можу вдіяти? Поки що - нічого. Чекатиму своєї нагоди».
На носі були іспити, тож я вирішив поринути в навчання. Одначе зосередитися не міг. І не знав, куди себе подіти. Чому вона вибачилася? І як розуміти її «прощавай» - «до зустрічі» чи «прощавай назавжди»?
Я і не уявляв, що так закохаюся в неї.
Ї повідомлення було несподіваним і вимагало прояснення. Знічев'я я переглянув у газеті колонку оголошень про продаж потриманих автомобілів. «Паккард»,- вичитав я,- випуску 1924 року, 12 циліндрів, у гарному стані, 600 доларів, майстерня Ландівара»; далі йшов номер будинку на вулиці Флоріди. Тоді я пробіг очима кіноафішу. Жодна із стрічок не привернула моєї уваги. В кінотеатрі «Петтіт сплендіт» показували «Шейха»; я його бачив кілька років [96] тому і запам'ятав - чи домалював пізніше в уяві - лише Родольфо Валентіно в арабському вбранні, верхи на коні з героїнею, яка сиділа позаду нього. Задзвонив телефон. Я припав до трубки й розчарувався; замість любого голосу приятель пропонував мені роботу: перекласти для адвокатського бюро документи з французької, пов'язаних із судовим позовом за незаконне використання назви відомого одеколону.
- Вони гарно платять,- переконував приятель. - Сто песо за сторінку. «Хай собі залишать»,- хотів відрубати я, проте вирішив, що робота хоч ненадовго віджене прикрі думки, і погодився. Попередивши матір, що вдома не обідатиму, я подався до контори. Там переглянув документи й поцікавився:
- А на коли потрібен переклад?
- На сьогодні.
Мене провели до кімнатчини з друкарською машинкою і всім необхідним аж до французько-іспанського словника й французького довідника з юриспруденції та права. До вечора я перекладав, перервавшись лише задля чашечки кави. Переклав, відредагував і надрукував. Вийшло шість сторінок. Із шістьомастами песо в кишені я помчав до майстерні Ландівара.
«Паккард» виявився сірою таратайкою з величезним капотом, окантованою двома рядами болтів, як у танка. Відкидний верх був як новенький, на боковинах запони - слюдяні віконечка. Я поїхав випробувати автомобіль разом із продавцем, сеньйором Вілелою - смаглявим, присадкуватим креолом, худющим і костистим, у строкатому костюмі і з напомадженим волоссям. Коли ми повернулися до майстерні, він поцікавився:
- То як ви його оціните, хлопче?
- «Паккард»? Десять балів! Але хотів би задати наївне запитання: а якусь ваду ця машина має?
- Не стану брехати, хлопче. «Паккард-12» - чудовий автомобіль з єдиною вадою, про яку всі знають. Жере багато бензину. Двадцять літрів на п'ятдесят кілометрів. На вашому місці я купив би менш потужний «паккард». Обійдеться дорожче, але вийде дешевше. Я дохідливо пояснив?
- Так, але я його не куплю.
- Бо хочеться дванадцятициліндровий?
- Не в тім річ. У мене шістсот песо з дрібняками. Якраз на машину й бензин.
- Примха, хлопче, кепський порадник. Ти справді купуєш?
- Так, якщо зараз і отримаю.
- За три дні, якщо твоя ласка. Завтра або післязавтра зателефонуй мені, сходимо до управління дорожнього руху і все залагодимо. Ось так, хлопче. Але не давай «паккардові» закрутити собі голову й заполонити душу.
- А я доїду на ньому до Пілар?
- Чому ж ні?
- Щовечора дощить.
- Покладися на моє слово. «Паккард-12» - що трактор, будь-яку багнюку здолає.
(Події відбувалися до 1930 року, коли шляхи ще були ґрунтові.)
Я отримав машину і проспектом Сан-Мартін, якщо не помиляюся, виїхав із Буенос-Айреса. Спершу витискав з неї, що міг, і на пагорбі Сан-Мігель помітив, що лишаю далеко позаду інші автомобілі. Тож в'їхав до Пілара, нахабно виробляючи кривулі, ніби горлав: «Дорогу мені, дорогу!»
Насправді ніхто не міг чути того крику. Все містечко сиділо по домівках, бо саме була обідня пора. У випадкового перехожого я запитав, як дістатися до вілли Рікальдоні. Проте його розлогі пояснення мало що дали. Я звернувся до іншого мешканця, але й тоді чимало покружеляв, поки дістався вілли.
Служниці, яка б відчинила, я збирався сказати: «Поклич сеньйору». Але двері відчинив чоловік. «Тим краще,- вирішив я. - Менше непорозумінь».
- Мені потрібна Хоанна,- мовив я йому.
- Заходьте, прошу,- відказав він.
То був високий блідий чоловік, значно молодший, ніж я сподівався. І хоча ця непередбачена обставина дещо мене збентежила, я, проте, вирішив: «Так навіть краще. Зчепитися з дідуганом мало приємного». [97]
Я пройшов до вмебльованої зі смаком вітальні. В каміні палахкотів вогонь, у вазах стояли квіти. Сходи вели на другий поверх.
- Я до Хоанни,- повторив я.
- Радий вас бачити. Часом досить поговорити, аби все з'ясувати.
- Я прийшов поговорити з нею.
- Я почув дзвінок у двері й поспішив відчинити сам, бо знав, що це ви.
- Звідки така певність?
- Ви знайомий Хоанни. А в моєї дружини дивовижна здатність: щойно вона про когось розповість, як він неодмінно з'являється.
Мене дратувала розмова, і я не бажав слухати патякання Рікальдоні. Та й кімната якось пригнічувала (ніяк не міг збагнути - чому) гостинними кріслами, що кликали сісти, каміном, квітами, численними фотокартками Хоанни: вона усміхалася на них, як і тієї місячної ночі на вулиці Монтевідео. Я спробував збагнути те, але тільки заплутався в думках і остаточно підупав духом. Щоб якось покласти край лоскотливому становищу, я рішуче попередив:
- Якщо ви її не покличете, сам піду шукати.
- Ви цього не зробите,- відказав Рікальдоні.
- Чому ж це? - скрикнув я. - Може, ви не дозволите? Побачимо!
- Що тут діється? - почувся згори голос Хоанни.
Вона стояла, тримаючись за поруччя сходів. Мені вона видалася вродливою як ніколи, трохи блідішою і насупленою. Волосся розсипалося по її плечах.
- Ось я тебе й розшукав! - гукнув я їй.
- Розшукав? - здивувалася вона. - А мене запитав, чи я того бажаю? Запала мовчанка. Потім озвався Рікальдоні.
- Я сам поговорю з хлопцем.
- Зроби ласку,- погодилася Хоанна. Вона пішла. Чути було, як грюкнули двері.
- Нічого не второпаю,- пробелькотів я.
- Через те, що її кохаєте? Але й ми теж кохаємо одне одного.
- Я гадав, що вона... - зітхнув я.
Я умовк, а Рікальдоні заговорив знову:
- Я чудово вас розумію: це боляче. Спробую викласти свої міркування. Те, що було між вами й нею,- миттєвий спалах. Зникло без сліду, власне - нічого й не було. Натомість у мене з нею - ціле життя.
Невже Хоанна обвела його круг пальця? Я остаточно розгубився, розуміючи, що годі й шукати пояснень. Лише спромігся докинути:
- А хіба те, що було між нами, не може стати життям?
- Чому ж ні? Проте, швидше за все, для вас то одна з багатьох пригод. Життя довге, у вас воно попереду. А ми з Хоанною пройшли його разом.
«Звичайна пісенька для безвусих юнців»,- майнуло мені, та водночас кольнуло інше: якщо Хоанна справді мене не кохала, то чоловік має рацію. Переможений, я тільки буркнув:
- Прощавайте.
Думки геть сплуталися: я вийшов з вілли і навіть забув, у який бік їхати, аби дістатися Буенос-Айреса. Звернув ліворуч, з голови не йшов сумний фінал нашого з Хоанною кохання. Та за мить подумав: а чи не забракло мені сміливості? Можливо, хоч інакше я мусив би брутально битися, як навіжений. Як не крути, а щойно я приїхав на «паккарді» (я вже уявляв себе шейхом на коні, ладним викрасти героїню), вони з чоловіком відразу мене виштовхали; навіть гірше: мене по-батьківськи виставив її чоловік. І хоч як це вражало моє самолюбство, то була гірка правда.
2. Доротея
Дорога, на початку широка й наїжджена, поступово обернулася на глинистий путівець поміж височенних дерев. «Треба б десь розвернутися і поїхати назад,- вирішив я. - Ця дорога не на Буенос-Айрес. Раптом я помітив чоловіка, що причаївся за деревом чи, можливо, став за нього, щоб в очі не било світло. Певно, я ще карався, що спасував перед Рікальдоні, бо подумки вирішив: «Більше такого не буде». І зупинив машину. [98]
- Це дорога на Буенос-Айрес? - поцікавився я.
- До «Відкритих дверей».
Чоловік вийшов з-за дерева, всміхнувся і некліпно витріщився на мене. Низькорослий, оцупкуватий, розкошланий і неголений, він мав бліде обличчя, хоч сам був смаглявий, аж червонястий, наче жарина. «Схоже, втік з божевільні»,- майнула мені думка. По правді, я побоююсь божевільних.
- А розвернутися можна? - знову спитав я.
- Застрягнете,- відказав він. - Метрів за п'ятсот є утрамбований схил.
- Підкинути вас туди?
- Якщо ваша ласка. - Він заліз у машину, вмостився і докинув: - А таки зручно.
Я увімкнув першу швидкість і натиснув на акселератор. Двигун заревів, проте машина не зрушила.
- Так ще більше загрузнете,- застеріг чоловік. Він виліз, назбирав гілок і підклав під задні колеса:
- Коли подам знак, рушайте. Я штовхатиму.
Колеса знову забуксували. Чоловік вийшов з-за машини. Вимазане багнюкою обличчя здалося ще блідішим і схвильованішим.
- Треба ще гіляччя.
Зненацька вдарила злива. Крізь слюдяні шибки я бачив, як дощ змиває бруд з його обличчя. Я прочинив дверцята і гукнув:
- Сідайте!
- Надто великий автомобіль,- скрушно зітхнув він. - Коли вщухне дощ, підкладу ще гілок, і він рушить. А їздити в такій машині - розкіш.
У пориві великодушності я пообіцяв підкинути його додому. Помовчав, а тоді спитав:
- Де ви живете?
- У «Дверях». Точніше, у «Відкритих дверях». Це божевільня, знаєте? Але не хвилюйтеся: хоч мене й мають за схибнутого, я не хворий. Я подружився з лікарем, і він домовився, щоб мені виділили ліжко й годували. А я за це відробляю як електрик. Отака халепа. Я електрик-любитель, аматор. Та це тепер ним став. А колись був не електриком.
- А ким?
- О, те було майже двадцять років тому. Наче в іншому житті. Я викладав літературу.
- В університеті?
- У школі. Мені страшенно подобалася робота. Але мусив піти, бо не поладив з директрисою.
- Аз ученицями?
- З ними все було гаразд.
- А звідси далеко до «Відкритих дверей»? Він визирнув з машини.
- Ні, я так щодня гуляю. То ви хочете повернутися назад? Як це ви збилися з дороги?
- Ніколи тут раніше не бував.
- Розшукували якусь жінку?
- Чому саме це спало вам на думку?
- Та так. Здалося.
Він виглядав людиною при ясному розумі, але те, що він перебував у божевільні, дещо непокоїло мене. Я вже міркував собі, чи довго витримаю з душевнохворим у машині, де темніше, ніж надворі, а злива й пориви вітру так батожили й хилитали її, наче от-от перекинуть.
- Ваш друг - це лікар, що вас лікує?
- Мене ніхто не лікує. А мій друг, доктор Лусіо Еррера, це лікар, який мене оглядав, коли я прибув. У нас із ним була довга розмова.
- Атож.
- Я розповів йому про себе, а він мені - про себе.
- Лікар розповів вам про себе?
- Про своє життя. Досить сумна історія, як на мене. Хочете послухати? Я погодився. В моєму становищі важило все, що хоч якось могло розрадити. [99]
Тож мій попутник почав розповідати:
У лікаря та його дружини Доротеї Лартіге була донька, теж Доротея. Батьки любили одне одного і довгі роки жили щасливо. Проте лікар аж надто поринув у роботу й повертався додому як наелектризований. Спалахували сварки. Що, зрештою, й призвело до розриву і розлучення. А через деякий час дружина, прихопивши доньку, подалася у Францію до родичів.
- І він не заперечував?
- А навіщо? Він так само кохав дружину, поважав її і вважав порядною жінкою.
- Лікар Еррера,- провадив мій співрозмовник,- з головою поринув у роботу, то була його пристрасть. Та й ніколи, як він мені зізнався, було віддаватися спогадам. Проте з плином років дедалі більше відчував відсутність дружини. Кохав її усім серцем і з його слів, за щасливе подружнє життя навіть не уявляв, як вона йому погрібна. Без неї він почувався самотнім. У клініці, де він працював (якщо не помиляюсь, у «Милосердному притулку»), познайомився з посланницею одного добродійного товариства, молодою сеньйоритою, високою, білявою, веснянкуватою моралісткою; вона нагадала йому Доротею. «При першому погляді їх можна було сплутати»,- казав лікар. Схожість виявлялася скорше не в рисах обличчя, а ході, кольорі волосся і шкіри. Він побачив її і відразу закохався. Його так і поривало звіритися, що кохає її, бо вона так нагадує йому колишню дружину. Певно, палке бажання розповісти про Доротею спонукало його до думки, що чарівна схожість обох жінок випливає з їхньої внутрішньої спорідненості, а це виключає будь-яку образу на його слова. Коли посланниця почула ім'я, то перепитала: «Яка Доротея?» «Лартіге»,- відповів він і поцікавився, чи їй не казали, що вони схожі. «Я б цього не перенесла».
Знічений, він не дослухав усього до кінця, але виразно розчув: «Ота божевільна, посміховисько чоловіків». Якось, трохи оговтавшись, він запитав, чи знайома вона з нею. Ні, хоч і жили в одному будинку на проспекті Травня: посланниця на третьому поверсі, з матір'ю та братом, а Доротея - на п'ятому. (Еррера засвідчив: невдовзі після розлучення Доротея переїхала в квартиру на проспекті Травня.) Посланниця підкреслила, що ліфт у будинку був чорний, з кутого заліза, прикрашений візерунками й квіточками. «Клітка в стилі рококо». «Це не істотно»,- зауважив лікар. «Вкрай істотно. Мій брат якось пізно повернувся додому й розповів, що та божевільна благала покохати її в ліфті, поки доїдуть до третього поверху. Мовляв, кабіна непрозора і двірник не побачить». Бідолашний Еррера ледь чутно запитав: «А він щось бачив?» «Якось власновіч бачив рухомі картинки, які влаштувала та пропаща. Двірник-іспанець був балакучий і кількома яскравими штрихами змалював сцену, якої я ніколи не забуду».
Пасажир у машині вмовк, а я зауважив:
- Уявляю лікареве розчарування.
- Скоріше подив, а тоді й огиду До посланниці, як він мені казав. І прагнення захистити Доротею, єдину кохану.
- То його це не вразило?
- Можливо, і вразило, але в розмові про це не згадав. Так чи інакше, заспокоївшись, лікар зрозумів, що той випадок засвідчив глибину самотини, в якій ми опиняємось, коли втрачаємо коханих. «Я був у розпачі,- пояснив він мені. - Інакше б хіба добачив у тій посланниці неіснуючу схожість з дружиною». Він усвідомив, що вони з Доротеєю палко кохали одне одного, а тому, засліплені роздратуванням, припустилися непоправної помилки. Він мріяв схопити її в обійми і сказати, що не може без неї.
- А де була його дружина? - поцікавився я.
- Лишалася у Франції, в якомусь південному містечку. Здається, По.
- То ваш друг Еррера сів на перший пароплав?
- Він листом попередив про свій приїзд. Бо не хотів з'явитися зненацька, як той божевільний, і вигукнути: «Ось я тебе й розшукав!» Він давно не отримував звісток від Доротеї. Обоє не любили листуватися, хоч раніше вона вряди-годи озивалася, повідомляла про здоров'я та про доньчине навчання.
- Що ж далі? [100]
- І от він отримав листа. Тремтячою рукою розірвав конверт і витяг аркушик машинописного тексту з підписом «Доротея». Перш ніж уважно прочитати, ковзнув по листу поглядом. В око впали слова «Мама дуже хворіла й померла 17 квітня». «Як це може бути? - здивувався він. - Адже сеньйора (так він називав тещу) померла кілька років тому». Він прочитав останнє речення: «Твоя дочка Доротея». Розгублено перечитав фразу «Мама дуже хворіла й померла 17 квітня». У цих кількох словах він шукав якийсь прихований підтекст, якесь пояснення, хай і дивовижне, проте вірогідне, яке б спростувало страшну звістку. Вже уважно прочитав лист. З окремих речень і передусім із загального тону зрозумів, що донька вже оговталася від нещастя. Тепер вона жила в Бурдео з тіткою Евангеліною Беллок і щойно відмінно склала іспит з архітектури після першого курсу.
Бідолаха Еррера був такий приголомшений, що на звістку про доньчині успіхи в університеті відчув лише прикрість. Він зволікав з відповіддю, неспроможний написати листа. І відкладав поїздку до Франції, щоб постати перед донькою, коли трохи отямиться від розпачу.
Колишня самотина уявлялася йому тепер продовженням їхнього кохання, пасткою, що з неї він майже сам доброхіть вислизнув. Тепер він спізнав, що то бути непоправно самотнім. Хіба що, думав він...
- Що «хіба що»?
- Хіба що відкинути образу на доньку, яка засмутила його не так нечуйністю, як нетактовністю. Адже щось мусило передатися їй від матері - зрештою, вона її донька і довго жила з нею. Скільки? Значно більше, ніж він сам прожив з Доротеєю. Тож знову написав, попереджаючи про свій приїзд. І пустився в дорогу, не дожидаючись відповіді.
Подорож через океан здалася йому нескінченною. Удосвіта останнього дня, в Біскайській затоці, корабель після набридливої рипучої хитавиці раптом поплив напрочуд спокійно. Еррера встав і вийшов на палубу. Був погожий ранок. Прозоро-смарагдовою річкою, повз розлогі зелені лани вони припливли до Бурдео. Розповідаючи мені, він наче знову навіч бачив ту картину. Йому спало на думку, що такий чарівний приїзд - добра прикмета.
Поки корабель підпливав річкою, маневрував біля причалу, поки лікар зійшов на берег, минув ранок. Еррера поїхав на таксі до готелю «Піренеї», якщо мені не зраджує пам'ять. Залишив речі в номері і спустився до ресторану, де швидко поснідав. Тоді запитав у швейцара, чи далеко живе сеньйора Беллок. «Хвилин десять пішки»,- дістав відповідь. Була третя година. Він вийшов з готелю, але відразу подумав: «Такої спекоти вони, певно, відпочивають». Боячись прийти невчасно, трохи поблукав біля готелю, поки ноги самі не понесли його вперед. О четвертій він уже стукав у двері сеньйори Беллок. Консьєржка повідомила, що всі поїхали на канікули. «І сеньйорита Еррера?» - спитав він. «Сеньйорита Еррера? Такої не знаю»,- здивувалася консьєржка й додала, що сеньйора Беллок поїхала разом із сеньйором і сеньйорою Пояре. Вона знову кивнула головою і повторила: «Всі поїхали в По, всі - в По».
Він повернувся до готелю і запитав у швейцара, де в Бурдео навчають архітектури. Той відповів, що в Школі красних мистецтв. Лікар поцікавився, чи далеко це. Ні, але школа зачинена. «Все зараз зачинено,- запевнив швейцар. - Серпень, тривалі канікули, треба зібрати виноград». Еррера сказав, що хотів би поглянути на школу. Як йому туди дістатись? «Як і до церкви Сент-Круа». «А як пройти до церкви?»
Пояснення було зрозумілим, а шлях виявився неблизьким. Школа справді стояла зачинена, дзвоника не було, тож лікар постукав важким металевим кільцем. Педель, який трохи відхилив двері, на його запитання мовив: «Студентка Еррера? Не знаю такої. Навряд щоб якась дівчина обминула мою увагу».
Того ж вечора він вирушив поїздом до По. Коли ж дістався готелю, то почув: «Вечеря вже скінчилась, але якщо спуститеся до ресторану, вам не дадуть померти з голоду». В напівтемному ресторані був лише один стіл, але довжелезний (як у будинках, де живуть великі родини). Для лікаря ввімкнули трохи світла і побажали: «Смачного!» Чи то він зголоднів, чи то далося взнаки нервове збудження, але з'їв таки чимало.
Попри втому, спав він неспокійно. Переслідували лихі видіння. В одному сні [101] відмінні доньчині іспити виявлялися брехнею; в іншому він розшукував доньку по всій Європі й на півночі Африки. У Марокко, в поганої слави турецьких лазнях, він натрапив на її слід, але саме прокинувся.
О сьомій ранку спустився в ресторан поснідати. За столом уже сиділи відвідувачі. Якийсь велетень, убраний як на весілля, підвівся і потиснув лікареві руку. «Мене звуть Касо,- представився він. - Сеньйор Кастера, власник готелю, сказав мені що ви аргентінець. Я щороку буваю в Буенос-Айресі і вже заборгував гостинністю аргентінцям. Так що я до ваших послуг». Еррера поцікавився, чи він їздить до Буенос-Айреса у справах. «Значною мірою,- відповів місцевий Геркулес. - Виступи з класичної боротьби в казино. Там збирається вся наша трупа - Констан ле Марін, баск Очоа та інші. А що вас привело сюди?» «Погостювати в доньки»,- відповів Еррера. «У нас у По жила сеньйора, яка померла, від неї лишилася молода сеньйорита з таким самим, як у матері, ім'ям». «Це мої дружина й дочка». «У сеньйорити прізвище вже не Еррера,- повідомив Касо. - Тепер вона сеньйора Пояре. Як ви, певно, знаєте, весілля зіграли в липні». «Пояре,- втрутився один із тих, що сиділи за столом,- відкрив тут справу по продажу настоянок з лікувальних трав з таким собі Лакостом. Лакост доставляє трави з гір (він промовив гір з розкотистим «р»), а Пояре вже розподіляє по аптеках. Сумніваюся, що вони зіб'ють на цьому статок». «Сходжу до вілли Ксіла, що належала Лартіге, дізнатися, чи вони там»,- заявив Еррера. «А навіщо? - здивувався Касо. - Я зараз з'ясую по телефону».
За мить він повернувся: «Вони в Салі-де-Берн. Це мальовниче містечко на річці серед дерев; воно існує завдяки гарячим джерелам, точніше, тим, хто в ці джерела вірить». «А чи дістанусь я туди до обіду?» «Ще немає восьмої,- відказав власник готелю. - Якщо сядете на поїзд о чверть на десяту, то до опівдня будете в Салі».
Еррера склав валізи, розрахувався. Касо зголосився підвезти його до станції. Коли вже вирушили, запропонував: «Чи, може, зробити коло й показати вам По?» «Я хотів би глянути на віллу Ксіла». «Годиться. Тільки, вибачте, проїдемося з вітерцем. Часу обмаль, а вілла на околиці міста, по дорозі на Бурдео».
То був сірий будинок із бляклою побілкою, високий і вузький, під шифером, оточений деревами. Еррера вийшов з машини і постояв, розглядаючи його.
Потім повернулися до центру міста, забігли на станцію і Еррера майже на ходу вскочив у вагон.
Мальовнича річка понад залізницею сповнила його спокоєм. Короткочасне й сумне навідування до будинку, де померла дружина, не вкинуло Ерреру в розпач. Зрештою, він лишиться з Доротеєю. Давно вже він не називав доньку по імені.
У Пуйо - чи щось подібне - він зробив пересадку, а незабаром, уже в Салі, зняв кімнату в готелі. Здається, готель «Парк». Консьєрж сказав, що в його книзі не записано нікого під прізвищем Пояре, але найкраще шукати, кого потрібно, біля гарячих джерел. І пояснив, що треба пройти вулицею, на якій готель, потім повз казино, а тоді прямісінько до процедурного закладу.
Інтер'єр лікувального приміщення був у маврітанському стилі. Еррера раптом відчув незрозумілий і неприємний переляк. Але настрій перемінився, коли увійшла донька й кинулася йому в обійми, вигукнувши: «Не можу повірити!». «Я також»,- підхопив Еррера. «Мені здалося, що ти образився. Не отримавши відповіді, я подумала, що мимохіть скривдила тебе. А написати вдруге не наважилась». «І я не отримав відповіді на листа, в якому писав, що приїду». «Я його не одержала. Мабуть, чекає на мене в По чи в Бурдео». «Ти задоволена заміжжям?» - спитав Еррера. Донька відповіла, що не повідомила про весілля, оскільки боялася писати вдруге; та й не мала змоги надіслати видруковане запрошення. «Як я мучилась! - згукнула вона. - Мама померла, і я, як мені здавалося, викликала в тебе сумні спогади. Думала, ти не пробачив, що в мене мамине ім'я, а проте я зовсім не така, як вона». Він поцікавився про Пояре. Той страждав анемією. Тому вони й приїхали до Салі. Але, схоже, теплі ванни викликали в доньчиного чоловіка побічні ефекти, й він не наважувався виходити з готелю. «Проте всі кажуть,- докинула вона,- що таке на початку лікування трапляється». Він запитав, як почувається вона сама. «Я почуваюся чудово,- [102] заспокоїла його Доротея. - А записалася на лікування, щоб скласти товариство чоловікові. Тож тепер і користуюся нагодою, оскільки все оплачено».
Поки вони простували обсадженою деревами вулицею, він подумав, що хотів би жити в Салі. Йому пригадалися слова: «Мальовниче містечко серед дерев». Листя на кронах було таке густо-зелене, що навіть тінь від них здавалася зеленкуватою. Біля готелю «Парк» Еррера зауважив: «Я зупинився тут». «Нам не по кишені така розкіш»,- озвалася дочка. Невдовзі вони підійшли до «Отель де Парі». «Атож, це не «Парк»,- усміхнулася Доротея. У вестибюлі побачили Пояре; той підхопився з крісла й поспішив назустріч, простягаючи Еррері довгу руку з холодною і вологою долонею. Він був рожевощокий, білявий, з проділом посередині. «Сеньйоре,- представився він,- я ваш зять» (французькою - beau-fils).
Еррера відзначив, що «Отель де Парі» цілком пристойний, І запросив молодят на другий сніданок до готелю «Парк». На що Пояре несподівано твердо, мало не роздратовано заперечив, мовляв, у Франції він гість, і «навіть найнижча категорія готелю не виправдає нехтування господарями своїх обов'язків». Тож снідатимуть вони в «Отель де Парі», а сеньйор Еррера буде їхнім гостем.
За сніданком Пояре розповів про цілющість принаймні шести-семи гарячих джерел на Піренеях і підсумував, що, коли вірити місцевому лікареві Реклю, Салі - королева солоних вод. «А проте ванни вам не пішли на користь»,- зауважив Еррера. «З незалежних від мене причин,- уточнив Пояре, і погодився, що лікування в перші дні викликало в нього несподівані наслідки. - Та будьте певні, я жодного разу не сьорбнув і ковтка того теплого розчину».
Після сніданку зять пішов до своєї кімнати, бо прописаний режим вимагає денного сну. А Еррера з донькою узяли напрокат автомобіль і поїхали дивитися околиці, минаючи хутори, селища й містечка. Еррера захоплено розглядав навколишні будинки. Майже всі під шифером, вони були великі й гарні. Тим часом Доротея без кінця теревенила про свого чоловіка, який втілював у собі найдивовижніші чесноти, а також про архітектурну науку, найпершим завданням якої було зведення жител «менших за розмірами, але продуманіших і практичніших, а тому й привабливіших за тутешні будівлі». «А що в них поганого?» - наважився спитати батько. «Перевитрата матеріалів і простору. От якби ти міг поговорити з моєю викладачкою, сеньйоритою Веллан, ученицею Ле Корбюзьє, що підписує її проекти». Еррера трохи не спитав: «Хто із них кого дурить?», але вчасно похопився, бо це прозвучало б нечемно, тож уголос промовив: «А хто такий Ле Корбюзьє?» «Перша людина в нашій царині,- пояснила донька. - Геній сучасної архітектурної революції».
Коли нарешті він увечері опинився в своєму готелі «Парк», то почувався втомленим і засмученим. Для втоми були причини: переїзди, хвилювання останніх днів. А от для смутку? Можливо, Пояре? Ні, він не схожий на негідника - чого ще вимагати від чужого подружжя? Чи це доньчин задум замінити тамтешні будинки на сучасні споруди так прикро його вразив? Можливо, вона й помиляється, але ж він у цьому нічого не тямить. Так чи так, то був, імовірно, один із тих проектів, що ніколи не здійснюються. Найліпше в такому душевному сум'ятті вдатися до розумних доказів, тому він і мовив сам собі: «Зрештою, все це мене не обходить». Але не заспокоївся, а засмутився ще більше.
Йому здалося, що за ніч він і на мить не стулив очей, хоч добре пам'ятав, як одного разу злякано скинувся, бо наче знову опинився в турецьких лазнях з кошмару, привидженого в По, чи в маврітанських термах у Салі й почув слова: «Все це мене не обходить». Чому з усіх нічних роздумів у пам'ять врізалися саме ці слова? Раптом йому спало на думку: «Я б такого не сказав, якби йшлося про мою дружину». Шукати Доротею в дочці - безнадійна химера. Кожна людина неповторна.
3. Клементіна
- Кожна людина неповторна,- погодився я. - Відкрили Америку.
- Тому я і шукаю Клементіну, свою дружину. Хай навіть мене запроторять за грати. [103]
- Чому це вас мусять запроторити за грати?
Злива з вітром так обрушилися на машину, що я аж злякався, чи не ураган, часом. Мій попутник засвистів, а тоді став наспівувати:
- Шукаю свою Тітіну, шукаю в Коррієнтес...
Тієї миті він видався мені божевільним. Щоб стулити йому пельку, я перепитав:
- Чому це вас мусять запроторити за грати?
- Одного разу мені пощастило звідти вирватися, коли мене оглянув лікар і спровадив до божевільні.
- А що ви такого накоїли?
- Нічого особливого. Мене звинуватили в спробі зґвалтувати й скривдити неповнолітню.
- Справді, майже нічого. То вам подобаються дівчатка?
- Та ні.
- В чому ж справа?
- Коли чоловік мого віку розмовляє з дівчам, завжди думають найгірше.
- Чи ж так доконче вам розмовляти саме з дівчам?
- А ви б воліли, аби я розмовляв із старими? Нічого ви не розумієте, сеньйоре.
- Можливо.
- Клементіна померла 1914 року. Отож, підрахуйте, якщо спроможні. П'ятнадцять років. Чи є сенс шукати її в комусь, хто жив до її смерті?
- Ви вірите в перевтілення?
- Душа не може зникнути. Всі усвідомлюють різницю між тілом і душею. Тіло старіє. Навіть гірше - помирає.
- І ви прагнете відшукати дружину в іншій жінці?
- У дівчинці, якій рівно п'ятнадцять років. Ні більше, ні менше. Уявіть лише: скільки тих дівчат! - і лише одна з них - моя дружина. Проте, зауважте, що вона під машкарою. її важко розпізнати, а ще важче їй упізнати мене. Найкраще, якби вона пригадала, ніби бачила мене в якомусь напівзабутому сні, де я був її чоловіком... Тож я не можу гайнувати ні хвилини, як оце зараз, за теревенями з молодиком, який нічого не тямить у машині, що стоїть. Я прагну майже неможливого, однак хочу вірити, що коли ми з нею зустрінемось, то впізнаємо одне одного завдяки нашій спільній таємниці. Адже стосунки між чоловіком і жінкою такі ж неповторні, як, власне, і люди.
- Але ви казали, що вам закидали брутальну поведінку.
- Повірте, то сталося від розпачу і обурення, які годі стримати. Коли усвідомлюєш, що зустрінута людина зовсім не та, яку ти шукав. Лікар Еррера мене відразу зрозумів.
Книга: Адольфо Біой Касарес Незвичайні історії Переклад Олександра Буценка
ЗМІСТ
| 1. | Адольфо Біой Касарес Незвичайні історії Переклад Олександра Буценка |
| 2. | ВЕНЕЦІАНСЬКІ МАСКИ Коли мені кажуть про соматичність як... |
| 3. | ТРІЙЦЯ 1. Хоанна Люблю читати мемуари, певно,... |
| 4. | НЕЗВИЧАЙНА ІСТОРІЯ Поки він приготує мені чай (бажано б... |
| 5. | ШЛЯХ ДО ІНДІЙ Мені й на гадку не могло спасти, що невдовзі... |
На попередню
|
|
