Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Чарлз Діккенс Пригоди Олівера Твіста Переклад М.Пінчевського та ін.
Розділ XII,
в якому про Олівера дбають краще,
ніж будь-коли, і в якому знову розповідається
про веселого старого джентльмена
та його молодих друзів
Карета з гуркотом промчала майже тим самим шляхом, яким Олівер у товаристві Пройди вперше ввійшов у Лондон, але біля «Ангела» в Ізлінгтоні звернула в інший бік і нарешті зупинилася перед охайним будиночком у тихій тінистій вулиці поблизу Пентонвіла. Тут для Олівера було відразу постелене ліжко, і сам містер Браунлоу подбав, щоб його малого підопічного вклали якнайзручніше; тут хлопчика оточили безмежною ніжністю й турботою.
Але багато-багато днів Олівер лишався нечутливим до ціклування своїх нових друзів. Сонце сходило й заходило, знову сходило й заходило, і так багато разів, а хлопчик усе борсався в ліжку, танучи мов віск у жару пропасниці. Хробак у домовині робить свою справу повільніше, ніж цей повзучий вогонь у живому тілі.
І коли зрештою Олівер очутився, кволий, худий і блідий, аж прозорий, йому здалося, що він прокинувся після довгого тривожного сну. Насилу відірвавшись від подушки, підперши голову тремтячою рукою, він з острахом озирнувся довкола.
- Де я? Куди я потрапив? - спитав Олівер.- Я. ніколи тут не спав.
Він був виснажений, ледь живий, і слова ці промовив зовсім тихим голосом, але його відразу почули. Завіса над ліжком швидко розсунулась, і з крісла, що стояло поряд, підвелася з шитвом у руці привітна, дуже чисто й охайно вдягнена старенька жінка.
-* Тс-с, мій хлопчику,- ласкаво сказала вона.- Лежи тихо, а то занедужаєш знову. Ти хворів, хворів так тяжко, що тяжче й не буває. Лягай же, мій хлопчику, отак, лягай. [91]
Кажучи це, старенька обережно поклала Оліверову голову на подушку і, відкинувши з його чола волосся, зазирнула йому в очі з такою добротою й любов'ю, що він мимоволі схопив тоненькою рукою її руку й обвив її навколо своєї шиї.
- Господи помилуй! - із сльозами на очах мовила старенька.- Яке вдячне дитя! І яке гарненьке! Якби ж то на моєму місці була зараз його мати, якби ж то вона могла його побачити!
- А може, вона таки бачить мене,- прошепотів Олі-вер, складаючи долоні.- Може, вона сиділа біля мене. Мені здавалося, ніби вона була тут.
- Це тобі ввижалося в гарячці, мій хлопчику,- лагідно мовила старенька.
- Та, мабуть,- відповів Олівер.- Бо небо від нас далеко і всі там щасливі, кому ж охота спускатися до ліжка хворого хлопця? Та якби вона дізналася, що я нездужаю, то й там пожаліла б мене, бо сама перед смертю була дуже хвора. Тільки навряд чи вона про мене щось знає,- помовчавши, додав Олівер.- Бо коли б вона бачила, як мене кривдять, обличчя в неї було б сумне, а мені вона весь час сниться весела й щаслива.
Старенька нічого на це не відповіла; витерши спочатку очі, а потім окуляри, що лежали на ковдрі,- неначе окуляри були невід'ємною частиною її очей,- вона подала Оліверові якогось прохолодного напою, погладила по щоці й знову звеліла лежати тихо, щоб йому, бува, не погіршало.
Тож Олівер лежав дуже тихо, почасти тому, що хотів у всьому слухатися добру бабусю, а почасти, правду кажучи, й тому, що ця розмова геть знесилила його. Незабаром він задрімав, а прокинувся від світла свічки, поставленої коло його ліжка, й побачив джентльмена, який, тримаючи в руці великого золотого годинника, що гучно цокотів, зміряв йому пульс і сказав, що хворому набагато краще.
- Тобі набагато краще, правда ж, любий? - спитав джентльмен.
- Так, дякую, сер,- відповів Олівер.
- Я знаю, що тобі краще,- сказав джентльмен.- І тобі хочеться їсти, правда ж?
- Ні, сер,- відповів Олівер.
- Гм! Я знаю, що не хочеться,- сказав джентльмен.- [92] Йому не хочеться їсти, місіс Бедвін,- глибокодумно зауважив він.
Старенька шапобливо схилила голову, мовби показуючи, що вважає лікаря дуже мудрою людиною. Лікар, певно, і сам дотримувався тієї ж думки.
- Зате спати тобі хочеться, правда ж, любий? - спитав він.
- Ні, сер,- відповів Олівер.
- Ні,- мовив лікар з дуже значущим і задоволеним виглядом.- Спати тобі не хочеться. І пити не хочеться, правда ж?
- Пити хочеться, сер,- відповів Олівер.
- Так я і думав, місіс Бедвін,- сказав лікар.- Йому хочеться пити, й це цілком природно. Ви можете дати йому трохи чаю й грінок без масла. Не закутуйте його надто тепло, але глядіть також, щоб йому не було холодно. Домовились?
Старенька зробила реверанс. Лікар, покуштувавши прохолодного напою, схвалив його з ученим виглядом і квапливо попрощався; коли він спускався сходами, його черевики рипали вельми поважно і самовдоволено.
Олівер знову задрімав і прокинувся близько півночі. Старенька ласкаво побажала йому на добраніч і залишила його на стару гладку доглядальницю, яка щойно прийшла, принісши у вузлику маленький молитовник і великий нічний чепець. Надівши чепець на голову й поклавши молитовник на стіл, доглядальниця пояснила Оліверові, що пильнуватиме його вночі, а тоді присунула стілець ближче до каміна й почала куняти. Вві сні вона то стогнала, то скрикувала, то нахилялася так, що мало не падала зі стільця, і тому раз у раз прокидалась. Прокинувшись, старенька люто терла собі носа, але це не допомагало, і вона засинала знову.
Ніч спливала повільно. Олівер якийсь час лежав з розплющеними очима, то рахуючи світляні кола, що їх відкидала на стелю глибока чаша нічника, то неуважливо блукаючи поглядом по складних візерунках шпалер. Темрява й тиша настроювали на урочистий лад, вони навіяли хлопчикові думку про те, що багато днів і ночей у цій кімнаті питала смерть і що, можливо, й досі вона, жорстока і жаска, чаїться десь у темному кутку, і він зарився обличчям у подушку й почав палко молитися.
Зрештою хлопець заснув тим глибоким, спокійним сном, який приходить лише після ііодавдіх страждань, тим без-
журним, тихим сном, з якого так важко повертатися до дійсності. Якби знати, що смерть така, як цей сон, то хто схотів би воскреснути, щоб знову поринути в наше буремне, метушливе життя з його турботами про теперішнє, тривогами за майбутнє, а найгірше - тяжкими спогадами про минуле!
Коли Олівер розплющив очі, стояв уже ясний день; хлопець почував себе бадьорим і щасливим. Криза минула. Він знову повернувся в цей світ.
Через три дні він уже міг сидіти в кріслі, підпертий з усіх боків подушками, а що він був іще слабий і не міг ходити, то місіс Бедвін - економка - звеліла перенести його вниз, до своєї маленької кімнати. Коли його посадили біля каміна, ця добра бабуся вмостилася поряд і, всім серцем радіючи з того, що він почуває себе набагато краще, дала волю сльозам.
- Не зважай на мене, мій хлопчику,- промовила нарешті вона.- Мені треба виплакатися. Ну от, уже й по всьому, і я знову весела.
*- Ви така добра, пані,- мовив Олівер.
<г- Ет, пусте,- сказала старенька.- Бульйон - от що зараз головне, і тобі саме пора його їсти. Адже лікар дозволив містерові Браунлоу прийти подивитися на тебе сьогодні вранці, і ти повинен мати хороший вигляд, бо що кращий вигляд ти матимеш, то приємніше йому буде.
І вона заходилася розігрівати в каструльці бульйон, такий міцний, що, на думку Олівера, якби його розбавити водою за нормою, встановленою парафіяльною радою, то ним можна було б нагодувати принаймні триста п'ятдесят мешканців робітного дому.
- Ти любиш картини, мій хлопчику? - спитала старенька, помітивши, як пильно дивиться Олівер на портрет на стіні, якраз навпроти його крісла.
*• Не знаю,- відповів Олівер, не відриваючи очей від подотна.- Я бачив їх так мало. Яке гарне обличчя в цієї жінки! Таке лагідне.
- Ох! - зітхнула старенька.- Художники завжди малюють жінок гарнішими, ніж у житті, інакше б у них не було замовників, дитино. Отой винахідник машинки, яка робить точну подобу людини, мав би знати, що успіху його машинка не матиме. Вона надто правдива, надто правдива.
Старенька від щирого серця засміялася з власного дотепу. [94]
- А це... це подоба? - спитав Олівер.
- Так,- відповіла старенька, на мить відвертаючись від бульйону,- це портрет.
- Чий? - спитав Олівер.
- Бігме, не знаю, мій хлопчику,- добродушно відповіла старенька.- Якоїсь жінки, нам з тобою не знайомої. Я бачу, портрет припав тобі до серця.
- Він дуже гарний,- мовив Олівер,
- А він тебе часом пе лякає? - сполошилася старенька, бо помітила, що хлопчик дивиться на картину мало не з побожним страхом.
- Ні, ні,- швидко відповів Олівер.- Тільки очі в цієї жінки такі сумні, і мені здається, що вони дивляться просто на мене. Аж за серце бере,- додав він стиха.- Вона ніби жива й ніби хоче мені щось сказати, але не може.
- Господи помилуй! - здригнувшись, вигукнула старенька.- Не кажи такого, дитино. Ти ще слабенький, і нерви в тебе після хвороби розладнані. Дай-но я пересуну твоє крісло, з цього боку тобі її не буде видно. Отак! - мовила вона, пересунувши крісло.- Тепер ти її не бачиш.
Олівер бачив портрет у своїй уяві так виразно, наче й не міняв місця, але він не хотів тривожити добру стару леді, а тому тільки лагідно всміхнувся, коли вона подивилася на нього. Тож місіс Бедвін, вирішивши, що він заспокоївся, взялася солити бульйон і кришити в нього сухарики з усією тією енергією, якої вимагає ця відповідальна справа. Олівер упорався з бульйоном надзвичайно швидко. Щойно він проковтнув останню ложку, в двері тихенько постукали.
- Заходьте! - сказала старенька, і на порозі з'явився містер Браунлоу.
Старий джентльмен увійшов дуже бадьорим кроком, та тільки-но він пересунув окуляри на лоб і, заклавши руки за поли халата, нахилився, щоб краще розглянути Олівера, обличчя його почало дивно смикатись, бо він побачив, як страшенно хлопчик схуд і змарнів після хвороби. З поваги до свого добродійника Олівер спробував був підвестись, але не встояв і впав назад у крісло. І тут, правду кажучи, серце містера Браунлоу (а воно в нього було таке велике, що вистачило б на півдесятка звичайних добрих старих джентльменів) за допомогою якоїсь гідравліки, що її ми, не маючи відповідних наукових знань, пояснити не беремося, нагнало в його очі сльози. [95]
- Бідолашне хлоп'я, бідолашне хлоп'я! - відкашлявшись, мовив містер Браунлоу.- Я сьогодні трохи захрип, місіс Бедвін. Боюсь, чи не застудився.
- Сподіваюся, що ні, сер,- озвалася місіс Бедвін.- Всю вашу білизну було добре висушено, сер.
- Не знаю, Бедвін, не знаю,- сказав містер Браунлоу.- Здається, вчора за обідом у мене була вогка серветка, але не треба зараз про це... Як ти себе почуваєш, мій любий?
- Дуже добре, сер,- відповів Олівер.- І спасибі вам, сер, за вашу ласку до мене.
- Славний хлопчик,- рішуче сказав містер Браунлоу.- Ви вже нагодували його, Бедвін? Чим саме? Ріденькою юшечкою, га?
- Сер, він у мене щойно з'їв добрячу порцію чудового міцного бульйону,- відказала місіс Бедвін, злегка випростуючись і чітко наголошуючи на останньому слові, мовби даючи зрозуміти, що між ріденькою юшечкою і добре звареним міцним бульйоном нема нічого не те що спільного, а навіть схожого.
- Ух! - аж здригнувся містер Браунлоу.- Дві-три чарки доброго портвейну були б йому куди корисніші. Правда ж, Томе Уайт?
- Мене звуть Олівером, сер,- здивовано проказав хворий хлопчик.
- Олівером? - перепитав містер Браунлоу.- Олівером, а далі як? Олівером Уайтом?
- Ні, сер, Твістом. Олівером Твістом.
- Дивне прізвище! - мовив старий джентльмен.- А чому ж ти сказав судді, що тебе звуть Уайтом?
- Я йому такого не казав, сер,- відповів Олівер, дивуючись іще більше.
Це було так схоже на брехню, що старий джентльмен суворо подивився на Олівера. Проте не повірити йому було неможливо: кожна рисочка худого, змарнілого обличчя хлопчика дихала щирістю.
- Певпо, якесь непорозуміння,- пробурмотів містер Браунлоу.
Та хоч придивлятися до обличчя Олівера більше не було потреби, він ніяк не міг відвести від нього очей, бо знову відчув, що воно нагадує якесь іпше, дуже знайоме обличчя.
- Ви ж не сердитеся на мене, сер? - запитав Олівер, звівши на нього благальний погляд. [96]
- Анітрохи,- заспокоїв його старий джентльмен.- Стривайте! Що це? Бедвін, подивіться!
З цими словами він швидко показав на портрет над головою Олівера, а тоді на обличчя хлопця. Це була жива копія. Ті самі очі, овал обличчя, уста. І вираз той самий, неначе найменші рисочки було відтворено з дивовижною точністю!
Олівер не довідався, що саме здивувало містера Браунлоу: ще надто слабий, він зомлів від несподіваного вигуку. А поки цей вияв слабості триває, ми маємо можливість задовольнити інтерес читача до двох юних учнів веселого старого джентльмена.
Отож, коли Пройда і його достойний юний приятель Бейте приєдналися до погоні за Олівером, спричиненої, як уже зазначалося, тим, що вони в незаконний спосіб позбавили містера Браунлоу його особистої власності,- ними керувала цілком похвальна і зрозуміла турбота про самих себе. Оскільки щирий англієць найохочіше і най-галасливіше вихваляється своїми громадянськими свободами й недоторканністю своєї особи, то навряд чи є потреба доводити читачеві, що поведінка цих двох дружків має піднести їх в очах усіх громадських діячів та патріотів майже такою самою мірою, якою це переконливе свідчення їхнього піклування про власну безпеку та самозбереження підтверджує й унаочнює коротеньке зведення законів, що його деякі глибокодумні й практичні філософи поклали в основу всіх явищ та діянь Природи. Згадані філософи дуже мудро звели всю діяльність цієї доброї леді до правил та теорій і, роблячи вельми витончений і приємний комплімент її високій мудрості й розважливості, усунули з цього зведення геть усе, що стосується серця, благородних поривань та почуттів, бо все це, мовляв, пі до чого леді, котра, за одностайним загальним визнанням, стоїть вище від численних дрібних грішків та вад, властивих її статі.
Якби мені потрібен був ще якийсь доказ того, що поведінка цих двох юних джентльменів за згаданих складних обставин мала суто філософську основу, я відразу знайшов би його в тому факті (також відзначеному в попередній частині цієї оповіді), що вони відстали від погоні, як тільки загальна увага зосередилася на Олівері, й відразу ж подалися найкоротпгам шляхом додому. Хоч я зовсім не маю наміру твердити, що уславлені вчені мудреці мають звичку скорочувати шляхи до своїх блискучих [97] умовиводів (власне, вони швидше схильні збільшувати відстань за допомогою різних багатослівних кружлянь та відхилень, схожих на ті, до яких вдаються п'яні під тиском надто навального потоку думок), я все ж таки хочу, сказати і скажу прямо, що багато великих філософів при практичному застосуванні своїх теорій виявляють неабияку мудрість і обачність, наперед захищаючи себе від усіх неприємних несподіванок. Отже, в ім'я великого добра ви вільні чинити маленьке зло і маєте право вдаватись до будь-яких засобів, якщо їх виправдовує ваша мета. Ну, а визначення міри добра і міри зла і навіть різниці між добром і злом можна цілком полишити на компетентного філософа - нехай він сам розбирається в цьому шляхом глибокого, всебічного й безстороннього дослідження кожного окремого випадку.
Обидва хлопці з неймовірною швидкістю пробігли заплутаним лабіринтом завулків та дворів і наважилися зупинитись аж тоді, коли опинились у низькому темному під'їзді. Постоявши там мовчки рівно стільки, скільки треба було, щоб відсапатись і здобутися на голос, юний Бейте радісно верескнув і вибухнув реготом, таким нестримним, що аж упав і почав качатися на східцях біля дверей.
- Чого це ти? - спитав Пройда.
- Ха-ха-ха! - заливався Чарлі Бейте.
- Та заткнися,- наказав Пройда, сторожко озираючись.- Хочеш, щоб нас злапали, дурню?
- Ой, не можу,- простогнав Чарлі.- Ой, не можу! Як він драпав: шасть за один ріг, шасть за другий, бах об ліхтарний стовп, відскочив - і далі, мов і сам він залізний, а я женуся за ним, горлаю, а витирачка ж у мене в кишені! Ой, лусну!
Жвава уява юного Бейтса відтворювала бачене в надто яскравих барвах, і, дійшовши до цього місця, він знову почав качатися на східцях, регочучи ще голосніше.
- А що скаже Фейгін? - спитав Пройда, скориставшися з тієї миті, коли його приятель цохлинувся сміхом.
- Що? - перепитав Чарлі Бейте.
- Отож-бо - що? - повторив Пройда.
- А що ж він може сказати? - спитав Чарлі і враз споважнів, бо вигляд у Пройди був серйозний.- Що він може сказати?
Містер Докінс з хвилину свистів, потім скинув капелюха, почухав потилицю і тричі кивнув головою. [93]
- Це ти до чого? - спитав Чарлі.
- Тра-ля-ля, у городі теля, скотилась турбота в болото, тільки вона не моя,- мовив Пройда, і його хитра фізіономія невесело скривилась.
Пояснив він красно, та не дуже ясно. В усякому разі, як на юного Бейтса. І той знову спитав:
- Це ти до чого?
Пройда не відповів. Натомість він надів капелюха, зібрав під пахви поли свого довгого сюртука, випнув язиком щоку, разів п'ять звичним, але красномовним жестом ляснув себе по переніссю і, крутнувшись на підборах, шмигнув у під'їзд. Юний Бейте, задумливо насупившись, подався слідом за ним.
Через кілька хвилин після цієї розмови кроки на рипучих сходах привернули увагу веселого старого джентльмена, який сидів перед каміном, тримаючи в лівій руці ковбасу і хліб, а в правій - складаний ніж. На підставці поряд стояв великий олов'яний кухоль. З бридкою посмішкою на блідому обличчі старий джентльмен обернувся до дверей і, пильно дивлячись з-під кущуватих рудих брів, почав прислухатись.
- Що це? - пробурмотів він, змінюючись з лиця.- їх тільки двоє? А де ж третій? Невже вскочили в халепу? Побачимо!
Кроки наближались; ось вони вже на площадці. Двері повільно відчинились, і Пройда з Чарлі Бейтсом, увійшовши, зачинили їх за собою.
Книга: Чарлз Діккенс Пригоди Олівера Твіста Переклад М.Пінчевського та ін.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
