Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Чарлз Діккенс Пригоди Олівера Твіста Переклад М.Пінчевського та ін.
Розділ XVII
Доля виявляє й далі неласку до Олівера
і приводить до Лондона видатну людину,
щоб зганьбити його
Так уже повелося, що в усіх добротних кривавих мелодрамах, які побачили світло рампи, трагічні й комічні сцени чергуються точнісінько в такому порядку, як червоні та білі шари м'яса й сала в грудинці. Під вагою кайданів і злигоднів герой падає на своє солом'яне тюремне ложе, а в наступній сцені, не відаючи про це, його вірний зброєносець звеселяє глядачів кумедною пісенькою. З болем сердечним ми спостерігаємо героїню в руках пихатого й жорстокого барона; честь і життя її в небезпеці, й вона хапається за кинджал, щоб ціною життя зберегти честь. Та саме в ту мить, коли хвилювання наше досягає найвищої межі, лунає дзвінок, і ми зненацька опиняємось у великому залі замку, де сивоголовий сенешаль виконує забавну пісеньку у супроводі хору ще забавніших васалів, перед якими відчинені всі двері і храмів, і палаців і які вештаються гуртом по всіх усюдах, неугавно виспівуючи пісень.
Слід визнати, що подібні переміни не такі вже недоречні й неприродні, як може видатися на перший погляд. У житті бувають ще дивовижніші переходи від столу, що вгинається під стравами, до смертельного ложа, від жалоби до святкових шат; але не забуваймо і про величезну різницю, яка полягає в тому, що в житті ми вже не пасивні глядачі, а дійові особи. Актори, імітуючи на сцені життя, просто не помічають незвичайності різких переходів та раптових спалахів пристрасті чи почуттів, які, [131] проте, відразу обурюють глядача своєю надмірністю і фальшем.
У книжках такі несподівані перескоки, такі швидкі зміни часу й місця дії не тільки освячені давньою традицією, але й вважаються багатьма за доказ літературної майстерності автора - на думку критиків, вона тим вища, чим більша халепа, в якій письменник залишає своїх героїв наприкінці кожного розділу. З огляду на все це, дана коротка передмова може видатися зайвою. В такому разі сприйміть її як перепрошення біографа за свій намір повернутися до міста, де народився Олівер, і повірте, що вас не запросили б у цю подорож, якби на те не було істотних і поважних причин.
Рано-вранці містер Бамбл вийшов з воріт робітного дому, гордо випростався й урочистим кроком рушив по Хай-стріт у всій пишноті її блиску свого високого становища: його трикутний капелюх і оздоблений галуном сюртук сяяли в промінні вранішнього сонця, дужою рукою він владно стискав ціпок. Містер Бамбл завжди високо тримав свою голову, але цього ранку він ніс її ще вище. Відсутній погляд його, піднесеність, якою дихала вся його постава, відразу підказали б спостережливому глядачеві, що в голові бідла рояться думки такі глибокі, що їх неможливо навіть висловити.
Містер Бамбл не зупинявся поговорити ні з дрібними крамарями, ні з іншими стрічними, що шанобливо вітали його. Він відповідав їм тільки помахом руки і не стишував своєї величної ходи, аж поки не прибув на ферму, де місіс Менн з парафіяльною турботливістю опікувалася жебрацькими дітьми.
- Щоб він провалився, цей бідл! - вилаялася місіс Менн, почувши, як хтось торсає хвіртку, і зразу здогадавшись, хто саме.- Кого ж іще принесло б у таку ранню пору! Господи, містер Бамбл, невже це ви? Боже, яка радість, яка радість! Прошу, заходьте до вітальні, сер.
Перші речення призначалися Сьюзен, а радісні вигуки привітна господиня адресувала містерові Бамблу, поки, еоштиво кланяючись і догідливо всміхаючись, відминала хвіртку й вела його до вітальні.
- Місіс Менн,- сказав містер Бамбл, не сідаючи й не гепаючись у крісло, як зробив би який-небудь мужлан, а опускаючись у нього неквапно й поважно.- Місіс Менн, бажаю вам, пані, доброго ранку.
- І я вам, сер, і я вам бажаю доброго ранку,- відповіла [132] місіс Менн, сяючи усмішкою.- Сподіваюсь, ви добра себе почуваєте?
- Не дуже, місіс Менн,- відповів бідл.- Парафіяльне життя - не трояндове ложе, місіс Менн.
- Ох, ваша правда, містере Бамбл,- підхопила господиня, і всі жебрацькі діти хором підтвердили б її слова, якби почули їх.
- Парафіяльне життя, моя люба,- провадив бідл, стукаючи ціпком об стіл,- це суцільні турботи, неприємності й труднощі, але що поробиш: ми, громадські діячі, приречені зносити переслідування!
Місіс Менн, не второпавши, що це має означати, звела руки й співчутливо зітхнула.
- Так, місіс Менн, нам лишається тільки зітхати,- сказав бідл.
Зрозумівши, що вона не схибила, місіс Менн зітхнула ще раз, явно догодивши тим громадському діячеві, який, стримуючи самовдоволену посміїпку, суворо глянув на свій капелюх і проказав:
- Місіс Менн, я їду до Лондона.
- Невже, містере Бамбл? - скрикнула, задкуючи, місіс Менн.
- Так, їду до Лондона, пані,- повторив непохитний бідл.- Поштовою каретою. Везу двох жінок з робітного дому. Суд має визначити їхнє право осідлості, і рада доручила мені - мені, місіс Менн! - свідчити на сесії т. Кларкенвелі. І ми ще подивимось,- додав, велично випростуючись, містер Бамбл,- чи не доведеться кларкеп-велським суддям підібгати хвоста після мого виступу!
- Ох, не будьте надто суворі до них, сер! - улеслипо мовила місіс Менн.
- Ця кларкенвелська братія сама на це напросилася, пані,- відповів містер Бамбл.- Сама заварила кашу, тепер нехай їсть.
У цій грізній заяві містера Бамбла бриніла така рішучість, така віра в правоту своєї справи, що місіс Менн аж моторошно стало. Нарешті вона зважилася запитати:
- То ви їдете каретою, сер? А я гадала, що жебраків возять на підводах.
- Тільки хворих жебраків, місіс Менн,- відлові п бідл.- Як іде дощ, ми садимо їх на відкриті підводи, щоб вони, бува, не застудились.
- Он як! - сказала місіс Меня. [133]
- Поштова карета заїде за цими двома, а місця ми замовили найдешевші,- пояснив містер Бамбл.- Обидві вони на ладан дихають, і ми підрахували, що квитки до Лондона обійдуться нам на два фунти дешевше, ніж похорон,- звісно, якщо мені поталанить накинути їх якійсь іншій парафії і якщо вони на зло нам не вріжуть дуба дорогою. Ха-ха-ха!
Містер Бамбл засміявся, та коли погляд його впав на трикутний капелюх, він знову споважнів.
- Ми забули про справу, моя пані,- мовив він.- Ось ваша платня за місяць від парафії.
Містер Бамбл видобув з гамана загорнуті в папір срібні монети, й на його прохання місіс Менн написала розписку.
- Щось я тут плям понаставляла,- сказала дитяча наглядачка,- але, здається, написала правильно. Спасибі, містере Бамбл, сер, я вам дуже, дуже вдячна.
Містер Бамбл ласкаво кивнув головою у відповідь на реверанс місіс Менн і поцікавився, як поживають діти.
- Благослови їх, крихіток, господи! - палко відповіла вона.- Вони в мене, любесенькі, такі здорові, що далі вже нікуди! Звісно, за винятком тих двох, що померли на тому тижні, і малого Діка.
- Невже цей хлопець і досі не одужав? - спитав містер Бамбл.
Місіс Менн похитала головою.
- Цей ваш Дік - зіпсована, свавільна, непутяща парафіяльна дитина,- роздратовано сказав містер Бамбл.- Де він?
- Зараз я його приведу, сер,- відповіла місіс Менн.-
Діку, йди-но сюди!
Незабаром Діка знайшли. Місіс Менн сяк-так умила його під краном і обтерла подолом халата, після чого привела хлопця перед грізні очі бідла.
Хлопчик був худий і блідий, щоки в нього позападали, великі очі хворобливо блищали. Жалюгідні парафіяльні лахи - парадний мундир його убозтва - висіли на кощавих плечах, а руки й ноги висохли, мов у старого діда.
Маленьке створіння стояло перед містером Бамблом і тремтіло, не наважуючись звести на нього очі, боячись навіть почути його голос.
- Ану, подивися джентльменові в очі, ти, впертий хлопчиську! - гримнула на нього місіс Менн. [134]
Дитина несміливо звела очі й зустрілася поглядом з містером Бамблом.
- Що з тобою, парафіяльний Діку? - спитав містер Бамбл, дуже доречно обравши жартівливий тон.
- Нічого, сер,- ледь чутно відповів хлопчик.
-- Ще б пак! - вигукнула місіс Менн, яка, звичайно, відгукнулася на жарт містера Бамбла веселим сміхом.- Ти ж тут живеш як у бога за пазухою!
- Мені б тільки хотілось...- затинаючись, почав хлопчик.
- Отакої! - скрикнула місіс Менн.- Ти що ж, хочеш сказати, що тобі чогось бракує? Ах ти ж, підлий...
- Тихо, місіс Менн, тихо! - спинив її бідл владним помахом руки.- То чого б ви хотіли, сер?
- Я б хотів,- затинаючись, провадив хлопчик,- щоб хто-небудь, хто вміє писати, написав за мене кілька слів на папірці і щоб згорнув його, запечатав і зберіг у себе після того, як мене закопають у землю.
- Що верзе цей хлопчисько? - вигукнув містер Бамбл, на якого поважний тон і виснажений вигляд дитини все ж таки справили певне враження, дарма що він давно вже звик до таких видовищ.- Нащо тобі все це?
- Я хотів би,- відповів хлопчик,- залишити ті слова бідолашному Оліверу Твісту, щоб він знав, як я його любив і як часто плакав, згадуючи про те, що він блукає десь темної ночі, зовсім один. І я б хотів сказати йому,- палко провадив хлопчик, стискаючи рученята,- що я радий померти маленьким, бо, може, якби я виріс, став дорослим і постарів, моя маленька сестричка, яка вже на небі, забула б мене, і ми не впізнали б одне одного. А так ми зустрінемося дітьми й обоє будемо щасливі.
Містер Бамбл з невимовним подивом зміряв малого оратора очима з голови до ніг і, обернувшись до господарки, сказав:
- Усі вони одного поля ягода, місіс Менн. Той зухвалець Твіст їх усіх збаламутив!
- Просто в голову не вкладається, сер! - вигукнула місіс Менн, здіймаючії руки й злостиво дивлячись на Діка.- Я зроду пе бачила такого запеклого малого негідника!
- Відведіть його геть,- звелів містер Бамбл.- Мені доведеться доповісти про це раді, місіс Менн.
- Сподіваюся, джентльмени зрозуміють, що я в цьому не винна? - жалібно заскиглила місіс Менн. [135]
- Авжеж, зрозуміють, моя пані. Я всебічно познайомлю їх із станом справ,- запевнив її містер Бамбл.- А тепер заберіть його геть, мені гидко на нього дивитись.
Діка негайно забрали й замкнули до льоху. Незабаром містер Бамбл пішов збиратися в дорогу.
Наступного дня о шостій годині ранку містер Бамбл, надівши круглого капелюха замість трикутного й загорнувши свою персону в синю шинель з каптуром, зайняв зовнішнє місце в кареті, а обабіч нього примістили злочинниць, чиє право на осідлість мав розглянути суд. Разом з ними він своєчасно прибув до Лондона. В дорозі обійшлося без будь-яких неприємностей, за винятком тих, які завдавали йому своєю мерзенною поведінкою богаділ-ки: вони весь час нарікали на холод і тремтіли так, що, як згодом розповідав містер Бамбл, у нього самого аж зуби цокали й мороз ішов поза шкірою, дарма що він був у теплій шинелі.
Позбувшись цих каверзних людей, яких довелося ще й прилаштувати на ніч, містер Бамбл замовив собі в заїзді, де зупинилася карета, скромний обід: пару біфштексів, соус із устриць і портер. Поставивши на полицю каміна склянку гарячого джину з водою, він присунув крісло до вогню і, з гіркотою поміркувавши про найпоширеніші людські гріхи - невдоволеність і невдячність,- розгорнув газету. В очі йому відразу впало таке оголошення:
«П'ять гіней винагороди.
Минулого четверга ввечері втік або був викрадений зі свого дому в Пентонвілі хлопчик на ім'я Олівер Твіст, і відтоді ніяких відомостей про нього немає. Зазначену винагороду буде виплачено тому, хто допоможе знайти згаданого Олівера Твіста або проллє світло на його минуле, яким з багатьох причин дуже цікавиться особа, яка вмістила це оголошення».
Далі йшов детальний опис одягу й зовнішності Олівера Твіста та обставин, за яких він з'явився і зник, а в кінці наводились ім'я й адреса містера Браунлоу.
Широко розплющеними очима містер Бамбл тричі повільно й уважно перечитав оголошення від початку до кінця. За якихось п'ять хвилин він уже поспішав до Пен-тонвілу, від хвилювання - нечувана річ! - не доторкнувшись навіть до склянки джину з водою. [136]
- Містер Браунлоу вдома? - спитав містер Бамбл у покоївки, що відчинила йому двері.
Вона, як заведено, дала досить ухильну відповідь:
- Не знаю. А хто ви такий?
Містер Бамбл пояснив, що прийшов у справі Олівера Твіста; і тільки-но він вимовив це ім'я, як з прочинених дверей вітальні до передпокою вибігла місіс Бедвін.
- Заходьте, заходьте! - задихано вигукнула старенька.- Я знала, що ми ще почуємо про нього! Сердешне малятко! Я знала, я певна була! Благослови його, господи! Я весь час їх усіх запевняла!
Потім достойна старенька леді поспішила назад до вітальні, впала на канапу і зайшлася слізьми. Тим часом покоївка, що не відзначалася такою вразливістю, збігала нагору і, повернувшись, запросила містера Бамбла негайно йти за нею, що він і зробив.
Дівчина завела його до невеличкого кабінету, де за сто-дом, заставленим карафками й склянками, сиділи містер Браунлоу та його приятель містер Грімвіг. Останній відразу ж вигукнув:
- Ти диви, бідл! Я ладен свою голову з'їсти, якщо це не парафіяльний бідл!
- Будь ласка, не збивайте його з пантелику! - сказав містер Браунлоу й запросив містера Бамбла сісти.
Той сів, украй збентежений чудною поведінкою містера Грімвіга. Містер Браунлоу пересунув лампу, щоб краще бачити обличчя бідла, й мовив з ледь прихованим нетерпінням:
- То ви, сер, прийшли з приводу оголошення?
- Так, сер,- відповів містер Бамбл.
- І ви таки бідл, га? - спитав містер Грімвіг.
- Так, я парафіяльний бідл, джентльмени,- гордо підтвердив містер Бамбл.
- Ну, бачите? - повернувся містер Грімвіг до свого приятеля.- Я зразу вгадав! Парафіяльний бідл - з голови до п'ят!
Містер Браунлоу злегка похитав головою, закликаючи свого приятеля помовчати, й повів далі:
- Чи відомо вам, де тепер цей бідолашний хлопчик?
- Не більше, ніж вам.
- То що ви можете сказати про нього? - спитав старий джентльмен.- Кажіть, друже мій, коли ви маєте щось сказати. Що ви про нього знаєте? [137]
- Мабуть, нічого доброго, га? - в'їдливо спитав містер Грімвіг, не зводячи пильного погляду з містера Бамбла.
Бідл одразу вловив тон запитання, насупився й поважно похитав головою.
- Бачите! - вигукнув містер Грімвіг, переможно дивлячись на свого приятеля.
Передчуваючи недобре, містер Браунлоу подивився па похмуру фізіономію містера Бамбла й попросив його якнайкоротше розповісти все, що він знає про Олівера.
Містер Бамбл поклав на стіл капелюх, розстебнув шинель, згорнув на грудях руки, замислено схилив набік голову і, поміркувавши трохи, почав свою розповідь.
Переказувати її від початку до кінця було б нудно, тим більше, що тривала вона добрих двадцять хвилин. Але суть її зводилася до того, що Олівер - підкидьок, син поганих, непутящих батьків, що від народження він був утіленням підступності, невдячності, злостивості; що своб коротке перебування в рідному місті він завершив підлим і звірячим нападом на безневинного хлопчика, після цього втік під покровом ночі з оселі свого хазяїна. На доказ того, що він справді той, за кого себе видає, містер Бамбл розклав на столі папери, з якими приїхав до столиці. А тоді знову згорнув руки на грудях, чекаючи, що скаже містер Браунлоу.
- Так, боюся, що все це щира правда,- сумно мовив старий джентльмен, переглянувши папери.- Ось вам винагорода за ваші відомості. Вона невелика, і я б радо дав вам утроє більше, якби ви розповіли про хлопчика щось хороше.
Якби містер Вамбл почув це раніше, то, цілком можливо, він надав би своїй короткій розповіді зовсім іншого забарвлення. Але тепер повертатися назад було вже пізно, і тому він лише поважно похитав головою, сховав до кишені п'ять гіней і пішов.
Кілька хвилин містер Браунлоу походжав по кімнаті} розповідь бідла, видно, засмутила його так, що навіть містер Грімвіг не наважувався більше під'юджувати свого Друга.
Нарешті він зупинився і рвучко шарпнув за дзвінок, а коли економка ввійшла, сказав їй:
- Місіс Бедвін, цей хлопець - Олівер - виявився пройдисвітом.
- Не може бути, сер, не може бути! - запальпо вигукнула старенька. [138] - Кажу вам - він пройдисвіт! - відказав старий джентльмен.- І не перечте мені! Ми щойно вислухали докладну розповідь про його життя - він з пелюшок був викінченим негідником.
- Я ніколи цьому не повірю, сер! - твердо мовила місіс Бедвін.- Ніколи!
- Ви, старі жінки, вірите лише знахарям та безглуздим баєчкам,- буркнув містер Грімвіг.- Я цього хлопця відразу розкусив. Чому ви мене тоді ж таки не послухгі-ли? Якби він не був хворий на гарячку, то, може, і послухали б? Він здавався вам цікавим хлоп'ятком? Цікавим! Пхе! - і містер Грімвіг люто штрикнув кочергою в камін.
- Він був лагідний, славний, вдячний хлопчик, сер! - обурено відповіла місіс Бедвін.- Я знаю дітей, сер. Слава богу, сорок років знаю. А ті, хто цим похвалитися не може, краще б мовчали. Ясно?
Це був дошкульний натяк, бо містер Грімвіг не мав ані сім'ї, ані дітей. Та що натяк цей викликав у нього лише посмішку, місіс Бедвін струснула головою й обсмикнула фартуха, готуючись до нового випаду. Але містер Браунлоу перепинив її.
- Мовчіть! - наказав він, приховуючи свої справжні почуття під личиною вдаваного гніву.- Щоб я більше ніколи не чув імені цього хлопця! Я викликав вас, щоб сказати саме це. Ніколи! Ніколи й ні з якого приводу! Можете йти, місіс Бедвін. І пам'ятайте: я не жартую!
Тяжко було того вечора на серці в мешканців оселі містера Браунлоу.
А Оліверове серце болісно стискалося щоразу, коли він згадував про тих добрих, чуйних людей; а якби він знав, що їм розповіли про нього, воно б розірвалося з розпачу.
Книга: Чарлз Діккенс Пригоди Олівера Твіста Переклад М.Пінчевського та ін.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
