Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Чарлз Діккенс Пригоди Олівера Твіста Переклад М.Пінчевського та ін.
Розділ XXX
оповідає про те,
яке враження Олівер справив на тих, хто прийшов навідати його
Знову й знову запевняючи жінок, що вигляд злочинця їх приємно здивує, лікар подав руку дівчині, запропонував другу місіс Мейлі і вельми статечно повів їх нагору.
- А тепер,- прошепотів він, тихенько натискаючи ручку дверей,- послухаємо, що ви про нього скажете. Щоправда, він давно не голився, але вигляд у нього зоз-сім не лютий. А втім, стривайте. Я спершу подивлюся, чи готовий він прийняти відвідувачів.
Він зазирнув до кімнати, а тоді помахом руки запросив їх увійти, зачинив за ними двері і обережно розсунув завісу [220] над ліжком. Замість потворного, жорстокого лиходія, якого вони сподівалися побачити, на ліжку лежала зболіла, виснажена дитина, що поринула в глибокий сон. Поранена рука хлопчика, перев'язана й узята в лубки, простяглася на його грудях, а другу він підклав під голову - з-під довгого волосся, що розсипалося по подушці, видно було тільки лікоть.
Притримуючи завісу, добрий лікар мовчки дивився на хворого. Тим часом дівчина, тихенько прослизнувши повз нього, сіла на стілець у головах у хлопчика й відкинула з його обличчя волосся. Коли вона схилилася над ним, її сльози скотились йому на чоло.
Олівер заворушився й усміхнувся вві сні, неначе цей вияв жалю й співчуття навіяв йому приємний сон про любов і ласку, яких він ніколи не знав. Так часом милозвучна мелодія, дзюрчання струмка у відлюдній місцині, пахощі квітки чи випадково кинуте слово раптом викликають у нас невиразний спогад про те, чого в нашому житті ніколи не було; спогад цей відразу зникає, мов дим, і є він, мабуть, не чим іншим, як миттєвим образом з попереднього щасливішого існування, бо ніяким свідомим напруженням пам'яті відновити його ми неспроможні.
- Що це означає? - вигукнула літня жінка.- Невже ця бідна дитина могла бути помічником злочинців?
- Порок часто гніздиться навіть у стінах храмів,- зітхнув лікар, засмикуючи завісу.- Тож чи дивно, що він ховається і за прекрасною зовнішністю?
- Але в такому юному віці! - мовила Роза.
- Люба моя дівчино,- відказав лікар, сумно похитуючи головою,- злочин, як і смерть, має владу не тільки над старими та потворними. Часто, надто часто слугами його стають наймолодші й найпрекрасніші.
- Але невже, ну, невже ви справді вірите, що цей тендітний хлопчик був добровільним спільником найгірших покидьків суспільства? - спитала Роза.
Лікар кивнув головою - мовляв, на жаль, підстав сумніватись у нього немає - і, щоб не турбувати хворого, запропонував перейти до сусідньої кімнати.
- Але навіть якщо він став на шлях злочину,- провадила Роза,- то подивіться: він ще ж зовсім маленький! Може, він ніколи не знав ні материнської ласки, ні тепла Домашнього вогнища. Може, злигодні, знущання, голод звели його з людьми, які примусили його красти. Тьотю, люба тьотю, ради бога, подумайте про це перше ніж дозволите [221] забрати цю хвору дитину до в'язниці, де вона вже остаточно загине! Ох, тьотю, ви ж знаєте, що я ніколи не почувала себе сиротою завдяки вашій любові й ласці. Але якби не ви, мене б теж могла спіткати його доля, я б так само, як цей бідний хлопчина, була нещасною, беззахисною бідолахою! Тож благаю, згляньтеся на нього, поки ще не пізно!
- Моя люба,- мовила старенька, пригортаючи до грудей заплакану дівчину,- невже ти думаєш, що я дозволю хоч одній волосинці впасти з його голови?
- О ні! - палко вигукнула дівчина.
- Ну, звісно, ні,- підтвердила старенька.- Мені вже недовго жити на цім світі, а там хай господь мене милує, як я милую інших!.. Що я маю робити, щоб урятувати його, сер?
- Дайте подумати трохи, дайте подумати,- відповів лікар.
Містер Лосберн сунув руки в кишені й почав походжати по кімнаті; раз у раз він зупинявся, ставав навшпиньки, супився так, що на нього страшно було дивитись, скрикував: «Придумав!» - а тоді: «Ні, не те!» - і знову починав ходити сюди-туди й супитися. Та врешті він зупинився як укопаний і промовив:
- Гадаю, якщо ви дозволите мені всіма правдами і неправдами нагнати страху на Джайлза й того хлопчину Врітлза, я залагоджу цю справу. Я розумію: Джайлз ваш старий і відданий слуга, але ви зможете потім якось уласкавити його, та ще й винагородити за неабияку стрілецьку вправність. То як, не заперечуєте?
- Ні, якщо немає іншого способу врятувати дитину,- відповіла місіс Мейлі,
- Іншого способу нема,- сказав лікар.-т» Повірте мені, я зважив усі можливості.
-^ Тоді тітонька надає вам необмежену владу,- мовила Роза, всміхаючись крізь сльози.- Але, будь ласка, не мучте цих бідолах аж надто жорстоко.
- Ви, здається, гадаєте, що сьогодні всі, крім вас, прагнуть мучити одне одного, міс Розо,-відказав лікар.- Мені лишається тільки побажати - заради юних представників чоловічої статі,- щоб ви виявили таку саму чуйність і доброту того дня, коли перший достойний юнак упаде перед вами на коліна. Запевняю вас, якби мені мої молоді літа, я б такої нагоди не пропустив! [222]
- Ви така сама доросла дитина, як сердешний Брітлз,- відповіла, зашарівшись, Роза.
- Що ж, лишатись дитиною не так уже й важко,- весело засміявся лікар.- Але повернімося до цього хлопця. Головної умови нашої угоди я ще не сказав. Десь за годину він, гадаю, прокинеться. І хоч я застеріг того тупоголового констебля, який стовбичить там унизу, що кожне слово, кожен рух для хворого смертельно небезпечні, стан хлопчика насправді не такий тяжкий, і ми можемо поговорити з ним. Моя головна умова така: я розпитаю хлопця у вашій присутності, і якщо з його слів у всіх нас складеться одностайне й тверде враження, що він наскрізь і безнадійно зіпсований (а я цього майже певен), то ми ^відмовляємося від дальшої участі в його долі,- я принаймні вмиваю руки.
- О ні, тітусю! - благально вигукнула Роза.
- О так, так, тітусю! - мовив лікар.- То домовились?
- Він не може бути геть зіпсований, це неможливо! - не здавалася дівчина.
- Чудово! - відказав лікар.- Тим більше у вас підстав прийняти мої умови.
Врешті угоду було укладено, і всім трьом лишилося чекати, коли нарешті прокинеться Олівер.
Для терпіння жінок то було тяжке випробування, бо чекати довелося довше, ніж запевняв містер Лосберп. Години спливали за годинами, а Олівер усе лежав у тяжкому забутті. Лише надвечір добросердий лікар приніс їм звістку, що хворий прокинувся і з ним можна розмовляти. Хлопчик, сказав він, ще дуже кволий і знесилений, бо втратив багато крові, але щось мучить його - якась таємниця,- і він не заспокоїться, поки не розповість її; краще дати йому висловитися зараз, аніж відкладати розмову до ранку, як слід було б зробити з огляду на його стан.
Розмова тривала довго. Олівер розповів їм усю історію свого життя, і хоч історія ця була проста, мова його раз у раз уривалася від болю та браку сили. Сумно було слухати тоненький голосок хворої дитини, що у вечірній темряві скаржилася на муки та страждання, які їй заподіяли жорстокі люди. О, якби ми, гноблячи й мордуючи ближніх своїх, бодай раз подумали про розпачливі скарги на людське зло, які, мов густі, важкі хмари, здіймаються повільно, але неухильно до неба, щоб вивергнути кару на наші голови; якби ми бодай раз почули в уяві своїй глухі обвинувальні голоси мертвих, що їх ніяка сила вже не примусить [223] замовкнути й ніяка гординя не зможе знехтувати! Куди поділися б тоді насильство і несправедливість, страждання, лихо, жорстокість і злочинство, якими повниться кожен день життя!
Тієї ночі Оліверову подушку поправляли ніжні руки і краса та чеснота пильнували його сон. А хлопець був такий щасливий, на душі в нього було так легко і спокійно, що навіть смерть - якби вона прийшла по нього в ті години - він прийняв би без нарікання.
По завершенні тієї знаменної розмови, тільки-но Олівер заснув спокійним сном, лікар змахнув сльозу з очей і, докоряючи їм за цю несподівану слабість, подався вниз, щоб розпочати наступ на містера Джайлза. У вітальні, однак, він не застав нікого, і йому спало на думку, що найзручнішим полем бою була б кухня; туди він і пішов.
В кухні, тій нижній пдлаті домашнього парламенту, зібралися служниці, містер Брітлз, містер Джайлз, лудильник (якого у винагороду за його заслуги господиня запросила погостювати до кінця дня) і констебль. Цей охоронець порядку мав великий кийок, велику голову, великого носа й великі черевики; до того ж вигляд у нього був такий, наче він спожив відповідну його розмірам кількість елю; так воно, власне, й було.
Предметом обговорення і досі були події минулої ночі; коли лікар увійшов, містер Джайлз саме просторікував про своє самовладання, а містер Брітлз із кухлем елю в руці наперед підтверджував правдивість кожного його слова.
- Сидіть, сидіть,- мовив лікар, помахом руки спиняючи тих, хто хотів підвестися.
- Дякую, сер,- озвався містер Джайлз.- Господині наказали почастувати всіх елем, тож і я вирішив випити свій кухоль у компанії, бо до своєї кімнатки мені вертатись не хочеться аж ніяк.
Брітлз, а за ним і решта товариства промимрили заведені в таких випадках слова подяки за ту втіху, яку дала їм поблажливість містера Джайлза. Містер Джайлз обвів усіх милостивим поглядом, ніби кажучи: правильно, поводьтесь, як належить, і ви будете за мною, наче за кам'яною стіною.
- Як здоров'я хворого, сер? - поцікавився Джайлз.
- Кепсько,- відповів лікар.- Боюся, що ви вскочили в халепу, містере Джайлз.
- Сподіваюсь,- затремтів Джайдз,- ви не хочете сказати, [224] сер, що він помирає. Воронь боже! Я ж тоді до ско-ну не знатиму спокою. mЩоб я та й вкоротив віку малому хлопчикові? Та я навіть Брітлза не міг би вбити, хоч ои мені давали за це все столове срібло нашого королівства!
__ Річ не в тім,- таємниче мовив лікар.- Містере
Джайлз, ви протестант?
__ Так, сер, сподіваюся, що так,- пробелькотів зовсім
сполотнілий містер Джайлз.
- А ви, хлопче? - рвучко обернувся лікар до Брітлза.
- Господи помилуй, сер! - здригнувся той.- Я... я те саме, що й містер Джайлз, сер.
- Тоді скажіть мені ви обидва, чуєте, обидва! - провадив лікар.- Чи можете ви заприсягтися, що хлопчик, який лежить отам нагорі,- той самий, який заліз уночі крізь віконце? Кажіть! Швидше! Ми слухаємо вас!
Лікар, якого всі вважали за найдобрішу в світі людину, проказав це таким гнівним і страшним голосом, що Джайлз і Брітлз, у яких від елю й збудження вже й так шуміло в голові, отетеріло вирячились один на одного.
- А вас, констеблю, я попрошу уважно вислухати їхню відповідь,- додав лікар і урочисто помахав вказівним пальцем, а тоді постукав ним себе по переніссю, закликаючи того достойного мужа до найпильнішої уваги.- Вона може мати неабияке значення.
Констебль прибрав якнайповажнішого вигляду й узяв у руки свій символ влади - кийок, що доти стояв занедбаний в кутку за каміном.
- Ідеться, як бачите, про встановлення особи злочинця,- пояснив лікар.
- Атож, сер,- відповів констебль і натужно закашляв, бо, квапливо допиваючи свій ель, похлинувся ним.
- Отож, факти такі: до будинку вдираються грабіжники,- провадив лікар,- і двоє мешканців його серед переполоху, стрілянини, в темряві й диму мигцем бачать якогось хлопця. Наступного ранку до того самого будинку приходить хлопчик; і тільки тому, що рука в нього перев'язана, ці двоє чоловіків хапають його - так брутально, що він тільки дивом лишається живий,- і присягаються, що він - той самий учорашній злодій. Питання стоїть так: чи виправдана поведінка цих людей, а якщо ні, то в яке становище вони себе ставлять?
Констебль глибокодумно кивнув головою і сказав, що коли це запитання незаконне, то він не знає, що ж тоді вважати законом. [225]
- Я знову запитую вас,- грізно мовив лікар,- чи можете ви урочисто заприсягтися, що це той самий хлопець?
Брітлз нерішуче глянув на містера Джайлза, містер Джайлз нерішуче глянув на Брітлза; констебль приставив руку до вуха, щоб краще чути відповідь; обидві жінки й лудильник, затамувавши подих, подалися вперед? лікар обвів усіх присутніх пильним поглядом, коли це раптом знадвору почулося рипіння коліс і біля воріт подзвонили.
- Це агенти! - з явним полегшенням вигукнув Брітлз.
- Хто? - скрикнув лікар, який тепер у свою чергу сполотнів.
- Агенти карного розшуку,- відповів Брітлз, хапаючи свічку.- Ми з містером Джайлзом послали по ний сьогодні вранці.
- Що? - жахнувся лікар.
- Так, сер,- відповів Брітлз.- Я послав їм записку а кучером поштової карети і давно вже дивувався, чому їх нема.
- Викликали? Карний розшук? Бодай чорти взяли ваш карн... ваші карети - вічно вони запізнюються,- мовив лікар, вибігаючи з кухні.
Книга: Чарлз Діккенс Пригоди Олівера Твіста Переклад М.Пінчевського та ін.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
