Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Чарлз Діккенс Пригоди Олівера Твіста Переклад М.Пінчевського та ін.
Розділ XXXII
про щасливе життя, що почалося для Олівера в колі його добрих друзів
Олівер хворів довго і тяжко. Його мучила не тільки рана в руці, що загоювалася дуже повільно; він ще й застудився під холодним дощем і кілька тижнів пролежав у лихоманці, яка його геть виснажила. Та врешті мало-помалу він почав одужувати і вже міг, затинаючись і ковтаючи сльози, дякувати обом жінкам за їхню доброту й шепотіти палкі слова надії, що, одужавши, він зможе на ділі довести їм свою вдячність, прислужитись їм так, щоб вони побачили, яка любов і відданість сповнює його серце, переконались, що їхня щира доброта не змарнована і що бідолашна дитина, яку вони врятували від страждань, а може, й смерті, ладна піти за них у вогонь і воду.
- Бідний мій хлопчику! - мовила одного ранку Роза, вислухавши ці слова подяки, ледь чутно вимовлені блідими устами.- Ти ще матимеш не одну нагоду прислужитися нам. Ми виїздимо на село, і тітонька хоче взяти тебе з собою. Сільська тиша, чисте повітря, краса і радощі весни за кілька днів поставлять тебе на ноги. А коли ти зміцнієш, ми залюбки даватимемо тобі безліч усіляких доручень,- головне, щоб вони були тобі до снаги.
- До снаги! - вигукнув Олівер.- О люба міс Розо, аби я міг працювати на вас, аби я міг тішити вас, поливаючи ваші квіти, чи доглядаючи ваших пташок, чи просто бігаючи цілий день, щоб вам весело було дивитись! Я б усе віддав за це, геть усе!
- Тобі нічого не треба буде віддавати,- всміхнулася Роза.- Бо, як я вже сказала, ти матимеш безліч усіляких доручень, і якщо виконуватимеш їх бодай наполовину так старанно, як оце обіцяєш, я буду справді дуже щаслива.
- Щасливі, міс Розо! - вигукнув Олівер.- Яка у вас
добра душа!
- Ти навіть не уявляєш собі, яка щаслива я буду,- відповіла дівчина.- Мене невимовно радує вже те, що [236] доля доручила саме моїй любій добрій тітусі врятувати когось із такої страшної безодні. Але коли я знатиму, що той, кому вона виявила ласку і співчуття, відповідає їй щирою вдячністю й відданістю, щастя моє буде справді безмежним. Ти розумієш мене? - спитала вона, ловлячи Оліверів замислений погляд.
__ Аякже, розумію, міс Розо! - схвильовано мовив Олівер.- Але мені оце спало на думку, який я все ж таки невдячний.
- До кого? - спитала дівчина.
- До того доброго джентльмена й любої старенької, які так піклувалися про мене,- відповів Олівер.- Якби вони знали, як мені пощастило, то, певно, дуже зраділи б аа мене.
- А певно, зраділи б,- сказала Оліверова добродійниця.- І містер Лосберн, добра душа, вже пообіцяв повезти тебе до них, як тільки ти трохи зміцнієш.
- Справді, міс Розо? - аж засяяв Олівер.- Яке ж це буде щастя - знову побачити їхні любі обличчя!
Тепер хлопець одужував швидко, і незабаром вирішено було, що поїздка йому вже не страшна. І ось одного ранку містер Лосберн вирушив з ним у дорогу в невеличкій кареті місіс Мейлі. Та коли вони під'їхали до Чертсій-ського мосту, Олівер раптом сполотнів і голосно скрикнув.
- Що з тобою, хлопче? - заметушився лікар за своїм звичаєм.- Ти щось побачив? Почув? Відчув?
- Будинок, сер! - вигукнув Олівер, показуючи у вікно карети.- Отой будинок!
- Так, будинок. То й що ж? Кучере! Зупиніться тут! - гукнув лікар.- То що ж це за будинок, хлопче?
- Злодії... Сюди мене приводили злодії,- прошепотів Олівер.
- Сто чортів! - вигукнув лікар.- Гей, кучере! Допоможіть вийти.
Та перше ніж кучер встиг злізти з козел, лікар сам вибрався з карети. Підбігши до покинутого на вигляд будинку, він почав щосили гатити ногою у двері.
- Хто там? - спитав миршавий горбань, відчиняючи двері так несподівано, що лікар, який саме розмахнувся ногою для нового удару, мало не влетів у коридор.- Що сталося?
- Сталося? - скрикнув лікар і, не замислюючись ні на мить, схопив горбаня за комір.- Сталося багато чого. Стався грабунок, ось що! [237]
- Станеться ще й убивство,- спокійно відказав гор--бань,- якщо ви не заберете геть своїх рук. Чуєте?
- Чую, чую,- відповів лікар, добряче струснувши свого бранця.- Кажи, де той негідник,- як його в біса звати,- Сайкс? Так, де Сайкс, злодюго?
Горбань вирячився на нього, немов від величезного подиву та обурення, а тоді спритно крутнувся, вирвався з лікаревих рук і, брутально лаючись, кинувся в коридор. Але дверей зачинити він не встиг, і містер Лосберн ускочив слідом за ним, забіг до вітальні і, зупинившись там, занепокоєно роззирнувся довкола. Та ніщо з меблів, жодний живий чи неживий предмет, навіть розташування шаф не відповідало Оліверовому "опису!
- Ну? - мовив горбань, уп'явшись у нього очима.- Може, тепер ви поясните, що все це означає? Чого ви вдерлися до моєї хати? Чого ви хочете? Пограбувати мене чи вбити? Кажіть!
- Чи бачив ти коли, щоб грабувати приїздили в кареті, старий вовкулако? - роздратовано скрикнув лікар.
- То чого ж тоді вам треба від мене? - визвірився горбань.- Забирайтеся до дідька, поки цілі!
- Я піду тоді, коли сам схочу,- відказав лікар і зазирнув до сусідньої кімнати, проте там теж не побачив нічого схожого на картину, змальовану Олівером.- Але до тебе я ще доберуся, голубе мій.
- Будь ласка! - глузливо вищирився злощасний каліка.- Приїздіть, коли заманеться,- ви завжди знайдете мене тут. Не на те я сам-один божеволів двадцять п'ять років у цій хаті, щоб тікати кудись від такого, як ви! Ви ще заплатите за це, ще заплатите! - І схожий на чорта виродок люто заверещав і затупотів ногами так, наче він і справді був несповна розуму.
- От халепа,- пробурмотів собі під ніс лікар.- Певно, хлопець і справді помилився. Ось, держи! Поклади це собі в кишеню і заткни пельку.
Кинувши горбаневі монету, містер Лосберн вийшов з
будинку.
Горбань подався слідом за ним, лаючись на всі заставки, а коли лікар відвернувся сказати щось кучерові, він зазирнув до карети й зміряв Олівера таким гострим і лютим, таким ненависним і мстивим поглядом, що протягом багатьох наступних місяців погляд той переслідував хлопчика вдень і вночі.
Поки кучер вилазив на козли, горбань вивергав найстрашніші [238] прокльони, а по тому, як карета від'їхала, він ще довго дивився їй услід, тупотів ногами і рвав на собі волосся в нападі справжнього чи удаваного шаленства.
Лікар довго мовчав, а тоді промовив:
*** Я осел. Ти не знав цього, Олівере?
- Ні, сер.
__ Дуі то тепер знаєш. Осел! - повторив лікар, помовчавши ще кілька хвилин.- Навіть якби це був той самий будинок, навіть якби я застав у ньому тих самих негідників, що б я міг зробити самотужки? Та навіть якби зі мною був ще хтось, я все одно не мав права цього робити. Чого б я домігся? Тільки викрив би себе самого, бо довелося б признатись, як я затер всю оту справу. Набрався б сорому, причому цілком заслужено, через дурну свою звичку лізти куди не слід, діяти зопалу. Так, то була б мені добра наука!
Слід зазначити, що добряга лікар ціле своє життя діяв не інакше, як зопалу, проте на користь його запальності свідчило те, що вона не тільки не призводила до якихось лихих чи небажаних наслідків, а навпаки, викликала найглибшу повагу й любов до лікаря з боку всіх тих, хто його знав. Якщо ж тепер він і справді був трохи роздратований, то пояснювалося це тим, що перша спроба перевірити правдивість Оліверової оповіді зазнала невдачі. А втім, незабаром лікар заспокоївся; пересвідчившись, що Олівер, як і раніше, відповідає на всі запитання невимушено й послідовно, з тією самою очевидною щирістю й правдивістю, містер Лосберн вирішив надалі вірити кожному його слову.
Олівер пам'ятав назву вулиці, де жив містер Браунлоу, і прямо туди вони й поїхали. Коли карета звернула на цю вулицю, Оліверове серце закалатало так, що йому аж перехопило дух.
- Ну, хлопчику мій, де ж той будинок? - спитав містер Лосберн.
- Онде! Онде! - схвильовано вигукнув Олівер, показуючи у вікно.- Отой, білий! Ох, їдьмо швидше, будь ласка, швидше! Мені здається, я от-от помру! Я весь тремчу.
- Ну що ти, що ти,- мовив добряга лікар, поплескуючи його по плечу.- Зараз ти зустрінешся із своїми друзями, і вони зрадіють, побачивши тебе живим і здоровим.
- Мені не терпиться! - вигукнув Олівер.- Вони були такі добрі до мене, такі добрі! [239]
Карета проїхала ще трохи і спинилася. Ні, не цей будинок, сусідній! І ось вони нарешті приїхали. Олівер глянув на знайомі вікна, й по щоках його покотилися сльо-ви радості й надії.
Та що це? Білий будинок стояв порожній, а у вікні висіло оголошення: «Здається в оренду».
- Постукайте в сусідні двері! - звелів кучерові містер Лосберн, беручи Олівера за руку, а тоді гукнув служниці, що відчинила двері:- Чи не знаєте ви, що сталося з містером Браунлоу, вашим сусідом?
Служниця не знала, але сказала, що піде довідається, Незабаром вона повернулась і розповіла: містер Браунлоу розпродав усе своє майно й півтора місяця тому виїхав до Вест-Індії. Олівер сплеснув руками і в знемозі відкинувся на спинку сидіння.
- А економка його також виїхала? - помовчавши,
спитав містер Лосберн.
- Так, сер,- відповіла служниця.- І старий джентльмен, і економка, і той другий джентльмен, приятель містера Браунлоу,- всі троє виїхали разом.
- То завертайте додому,- наказав містер Лосберн кучерові.- І не спиняйтеся годувати коней, поки ми не виїдемо з цього триклятого Лондона.
- А книгар, сер? - спитав Олівер.- Я знаю дорогу до його крамнички. Будь ласка, сер, давайте заїдемо до
нього!
- Ні, бідолашний мій хлопчику, на сьогодні з нас вистачить розчарувань,- відказав лікар.- Якщо ми поїдемо до книгаря, то обов'язково виявиться, що він або помер, або підпалив свій дім, або втік. Ні, додому і тільки додому!
Лікар і цього рішення дійшов, звісно, зопалу, але вони відразу ж завернули додому.
Хоч який тоді щасливий був Олівер, це гірке розчарування тяжко його засмутило. Хворіючи, він часто мріяв про зустріч з містером Браунлоу й місіс Бедвін, тішився, що зможе розповісти їм, з якою вдячністю він увесь час про них згадував, як нарікав на жорстоку долю, що розлучила його з ними. Надія виправдати себе, пояснити, що він став жертвою насильства, наснажувала Олівера, підтримувала в лиху годину. І тепер хлопцеві нестерпно боляче було думати, що вони поїхали кудись світ за очі, певні того, що він дурисвіт і злодій,- і йому, можливо, вже до скону не вдасться цього спростувати!
А втім, ця обставина зовсім не позначилася на ставленві [240] до Олівера з боку його благодійників. За два тижні стало зовсім тепло, дерева вкрилися молодим зеленим листям, порозцвітали квіти, і в особняку в Чертсі почали готуватися до від'їзду на все літо. І ось столове срібло - предмет Фейгінових зазіхань - відправили на схов до банку, Джайлза й ще одного слугу залишили доглядати господу, а всі інші - із ними Олівер - переїхали до будиночка, яайнятого в досить далекому від Чертсі селі.
Хто може змалювати радість і захват, душевний спокій і тихе блаженство хворобливого хлопчика, що опинився яа лоні природи, серед густих лісів та зелених горбів, де повітря було напоєне цілющими пахощами? Хто може пояснити, чому картини миру й спокою так глибоко западають у душу змучених мешканців тісних і галасливих міст, вигоюючи своєю свіжістю їхні зболілі серця? Трапляється, люди, що прожили сповнене тяжкої праці життя в міській тисняві, не помишляючи про якісь переміни, люди, для яких звичка стала справді другою натурою і ■які мало не полюбили кожну цеглину, кожен камінь, які вони бачать щодня, ідучи на роботу й з роботи, -навіть ці люди, відчувши наближення смерті, врешті переймаються непереборним бажанням бодай раз опинитися віч-на-віч з Природою; покинувши насаджене місце, де зазнано було всіх радощів і всіх страждань, ці люди мовби починають жити заново. День у день виповзають вони на якусь зелену сонячну місцинку, і небесна блакить, краса гір і полів, сріблясті хвильки струмка викликають у них такі спогади, що навіть швидке згасання здається їм початком райського блаженства, і вони сходять у домовину так само тихо, як ховалося за обрієм сонце, коли кілька годин тому вони проводжали його ослаблим зором з вікна своєї самотньої оселі... Спогади, що їх викликає мирна краса природи,- не від світу цього, не від земних мрій та надій. Ніжні й лагідні, вони вчать нас сплітати свіжі вінки на могилах тих, кого ми любили; вони очищають наші думки й розвіюють давню ворожнечу та ненависть, а головне - за всім цим у душах людей, навіть найменше схильних до самозаглиблення, таїться невиразне усвідомлення, що колись, давним-давно, вони вже зазнавали тих самих почуттів; і усвідомлення це збуджує урочисті думки, звертаючи їх до так само далекого майбуття, притлумлюючи гординю і суєтність.
Місіс Мейлі обрала для літнього відпочинку чарівний куточок. Для Олівера, що доти знав тільки тисняву й гамір [241] брудного міста, почалося нове життя. Стін будиночка майже не видно було за трояндами й жимолостю, стовбу* ри дерев обвивав плющ, а квіти в садку напоювали повітря чудовими пахощами. Неподалік був малий цвинтар, не спотворений високими недоладними надгробками,- сам! лиш скромні могильні горбки, вкриті свіжим дерном та мохом, під якими спочивали старі селяни. Олівер часто приходив туди і, уявляючи собі вбогу могилку, в якій ле* жала його мати, сідав на лавочку й нишком плакав; та коли він здіймав очі до високого неба над головою, думка про те, що вона лежить у сирій землі, зникала, а з нею зникала й гіркота, і залишався тільки смуток.
То були щасливі часи. Дні спливали спокійно й безжурно, ночі не приносили ні страху, ні турбот; йому не снилися стіни гидкої в'язниці, не привиджувались гидкі обличчя лихих людей, ніщо не потьмарювало світлих, ра* дісних думок. Щоранку він ходив до сивого дідуся, що жив неподалік від церковки; старий допомагав хлопцеві вдо* сконалюватись у читанні й писанні і ставився до нього так лагідно, так уважливо, що Олівер докладав усіх сил, щоб йому догодити. Після уроків він ходив гуляти з місіс Мейлі й Розою і прислухався до їхніх розмов про книжки або сідав разом з ними десь у затінку й слухав, як дівчина читала вголос; якби його воля, вія слухав би аж до смерку - поки їй видно літери. Але надходив час готувати на наступний день уроки, і він залюбки брався до роботи у своїй маленькій кімнатціг що виходила вікнами в садок. Коли наставав вечір, господині знову кликали хлопчика на прогулянку. З якою насолодою Олівер прислухався до їхніх голосів, як радів, коли вони зупинялись помилуватися квіткою, а він міг видряпатись крутим схилом і зірвати ту квітку їм на втіху, або коли вони забували вдома якусь річ і посилали його по неї! Вія мов на крилах летів виконувати будь-яке їхнє доручення. Потемки вони поверталися додому, дівчина сідала за фортепіано й грала милозвучні мелодії або співала тихим ніжним голосом старовинних пісень, що їх любила її тітка. Свічок тоді у вітальні не запалювали, і Олівер сідав біля вікна і, забувши про все на світі, тішився чарівною музикою.
А як несхожа була тутешня неділя на всі попередні в його житті! В цю щасливу для нього пору і недільний день дарував нескінченні радощі. Уралці - відправа в церковці, за вікнами якої тріпотіло зелене листя і співали пташки; в щілину між дверима й низькою папертю просочувалося [242] запашне повітря, наповнюючи скромну будівлю ароматом польових квітів. Бідні парафіяни були убрані так чисто й охайно, так побожно схилялися в молитві, що видно було: збирались вони тут задля втіхи, а не для того, щоб відбути обтяжливий обов'язок; і хоч голоси їхні були грубуваті, співали вони від щирого серця і (принаймні, як на Олівера) милозвучніше, ніж у міських церквах. Після Відправи місіс Мейлі з Розою й Олів-ером ішли, як завжди, на прогулянку, дорогою навідуючись до чепурненьких селянських хаток, а ввечері Олівер прочитував уголос один-два розділи з біблії - до читання цього він готувався протягом цілого тижня й цим своїм обов'язком пишався, мабуть, не менше, ніж сам пастор.
Вставши о шостій ранку, Олівер вибігав у поле, наривав попід живоплотами оберемок польових квітів і повертався додому, де з неабиякою старанністю й винахідливістю робив з квітів букет, щоб прикрасити ним стіл до снідання. Не забував він і доглянути пташок місіс Мейлі,- цієї відповідальної справи навчив його досвідчений сільський писар. Підсипавши корму, він заквітчував клітки так, що вони могли задовольнити найвимогливішого знавця. А коли птаство було упоране, Олівер звичайно біг до села в якійсь дрібній благодійній справі. Зрідка, якщо такої справи не знаходилося, на лузі влаштовували гру в крокет, а якщо не було ні доручень, ні крокету, то завжди чекала робота в садку (а садівництва Олівера навчав той самий писар, за фахом садівник), і хлопчик із завзяттям працював до появи Рози, яка щоразу не могла натішитися з його старанності.
Так непомітно промайнули три місяці; навіть улюбленцеві долі вони видалися б часом найвищого блаженства; що ж до Олівера, то він почував себе так, наче потрапив у справжній рай. На чисту, сердечну доброту він відповідав щирою, палкою, безмежною вдячністю. Тож не дивно, що за той короткий час Олівер Твіст став рідною людиною для старенької леді та її племінниці, які у відповідь на самовіддану любов його юного, чулого серця всією душею прихилились до хлопця й почали ним пишатися. [243]
Книга: Чарлз Діккенс Пригоди Олівера Твіста Переклад М.Пінчевського та ін.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
