Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Чарлз Діккенс Пригоди Олівера Твіста Переклад М.Пінчевського та ін.
Розділ XXXV
оповідає про незадовільне
завершення Оліверової пригоди,
а також про досить важливу розмову
між Гаррі Мейлі й Розою
Вискочивши на крик, мешканці будинку застали Олі-вера в садку. Блідий, приголомшений, він показував на луки за будинком і белькотів: «Єврей! Єврей!»
Містер Джайлз ніяк не міг збагнути, що це має означати, але Гаррі Мейлі, який відзначався більшою кмітливістю і вже знав від своєї матері Оліверову історію, відразу все зрозумів.
- Куди він побіг? - спитав Гаррі, хапаючи важкого дрючка, що навернувся йому на очі.
- Туди,- показав Олівер.- Вони враз кудись зникли.
- Виходить, вони в канаві! - вигукнув Гаррі.- За мною! І не відставайте.
Він переплигнув через живопліт і помчав так швидко, що не відстати від нього було просто неможливо.
Джайлз усе ж намагався не відстати, Олівер біг за Джайлзом, а за хвилину-дві містер Лосберн, який саме повернувся [260] з прогулянки, теж перевалився через живопліт, скочив з несподіваною як на нього проворністю на ноги й досить-таки прудко погнався слідом, голосним криком вимагаючи, щоб йому пояснили, що сталося.
Так вони мчали без упину, не зводячи духу, аж поки Гаррі, добігши до канави в тому місці, куди показував Олівер, заходився ретельно обшукувати її та прилеглі кущі. Це дало можливість іншим наздогнати його, і Олівер пояснив нарешті містерові Лосберну, яка подія спричинилась до цієї шаленої гонитви.
Але всі пошуки виявилися марними. Не було жодного свіжого сліду. Вони стояли тепер на невеликому пагорбку, з якого на три-чотири милі проглядались усі довколишні поля. Ліворуч, в улоговині, лежало село, але щоб дістатися до нього шляхом, який показав Олівер, утікачам довелося б дати доброго гака відкритим полем, і вони не встигли б так швидко зникнути з очей. Праворуч, за лукою, починався густий ліс, але й до лісу вони б за такий короткий час не добігли.
- Певно, тобі приснилось, Олівере,- сказав Гаррі Мейлі.
- О ні, сер! - відповів Олівер, здригаючись на саму згадку про вираз обличчя старого негідника.- Я бачив його зблизька. Я бачив їх обох, ну, так само, як оце бачу вас.
- А хто був той другий? - спитали разом Гаррі й містер Лосберн.
- Отой чоловік, про якого я вам розповідав,- той, що накинувся на мене біля заїзду,- відповів Олівер.- Ми подивились один одному просто в очі, і я можу заприсяг-тися - це був він.
- І ти певен, що вони побігли в цей бік? - спитав Гаррі.
- Певен! Так само, як певен, що бачив їх за вікном,- відказав Олівер. І додав, показуючи на живопліт, що відділяв садок від поля:- Той високий перескочив отам, а Фейгін відбіг кілька кроків праворуч і шмигнув в оцю дірку.
Слухаючи Олівера, обидва джентльмени пильно стежили за виразом його обличчя. Тепер вони перезирнулись, мовби кажучи один одному - ні, він не бреше. А проте ніде довкола не видно було слідів поспішної втечі. Висока трава була потолочена лише там, де пробігли вони самі. І жодного відбитку черевика у вогкій землі на дні й [261] по краях канави, жодної ознаки того, що за останні кілька годин тут ступала нога людини.
- Дивно,- мовив Гаррі.
- Дивно? - озвався лікар.- Та самі Бледерз і Даф тут розвели б руками.
Хоч шукати далі явно не було сенсу, вони не здавались, аж поки не смеркло, і тільки тоді, нарікаючи на темряву, повернулися додому. Джайлза вирядили обійти всі шинки сусіднього села - подивитися, чи немає там незнайомців, що зовнішністю й одягом відповідали б прикметам, які запам'ятав Олівер. Зовнішність єврея, в усякому разі, не могла не привернути уваги людей, якщо він заходив туди випити чи блукав вулицями. Але жодних відомостей, що могли б розкрити таємницю чи принаймні що-небудь пояснити, Джайлз не здобув і повернувся додому ні з чим.
Наступного дня вони знову шукали слідів у полі й розпитували людей, але так само безрезультатно. На третій день містер Мейлі з Олівером поїхали до сусіднього містечка, сподіваючись там почути що-небудь про нежданих гостей, але це нічого не дало. Минуло ще кілька днів, і про таємничу подію почали забувати, як завжди, коли цікавість людська, не маючи більше поживи, згасає сама собою.
Тим часом Роза швидко одужувала. Вона вже виходила із своєї кімнати, гуляла потроху в садку і, спілкуючись із своїми рідними й близькими, звеселяла їхні серця.
Та хоч ця радісна зміна благотворно подіяла на всіх мешканців будиночка і в стінах його знову залунали жваві голоси й веселий сміх, часом у поведінці декого з них - навіть самої Рози - з'являлася певна стриманість, і Олівер, звісно, не міг не помітити цього. Місіс Мейлі з сином часто й надовго усамітнювались, а на Розиному обличчі не раз видно було сліди сліз. Після того як містер Лосберн оголосив дату свого від'їзду до Чертсі, всі ці ознаки напруження стали помітнішими: тепер уже ясно було, що якась обставина позбавляє душевного спокою і дівчину, і, можливо, ще когось.
Врешті одного ранку, коли Роза сиділа сама в їдальні, туди ввійшов Гаррі Мейлі і, повагавшись, попросив її приділити трохи часу для розмови з ним.
- Я заберу у вас мало часу... зовсім мало, Розо,- сказав він, підсовуючи до неї свого стільця.- Ви вже здогадалися, про що я хочу говорити: найпотаємніші, найзановітніші [262] мрії мої відомі вам, хоч ви й не чули їх з моїх уст.
Роза була дуже бліда, але, можливо, це пояснювалось її недавньою хворобою. Вона тільки кивнула головою і, чекаючи, що він скаже далі, схилилася до вази з квітами.
- Я... я мав би давно вже виїхати звідси,- мовив Гаррі.
- І вам слід було б виїхати,- відповіла Роза.- Даруйте, що кажу це, але краще було б, якби ви виїхали раніше.
- Мене гнав сюди нестерпний, найтяжчий у світі страх,- сказав молодик.- Страх, що я втрачу найдорожчу мені людину, ту, до якої звернені всі мої бажання й надії. Ви вмирали, душа ваша витала між землею і небом. А ми ж знаємо: коли хвороба уражає юні, прекрасні, добрі створіння, чисті душі їхні несвідомо пориваються до осяйної своєї оселі вічного спокою; ми знаємо - на все воля господня! - що найкращі, найпрекрасніші з-поміж нас надто часто в'януть, тільки-но розцвівши.
Від цих слів очі доброї дівчини наповнилися сльозами; ось одна сльозина впала на квітку й заблищала в ній, зробивши її ще гарнішою,- неначе засвідчивши єдність юного дівочого серця з усіма найпрекраснішими витворами природи.
- Душа істоти прекрасної і чистої, як ангел божий, тріпотіла між життям і смертю,- палко провадив Гаррі.- І хто міг сподіватися, що, вже побачивши той далекий світ, що був їй рідним, жаданим, вона схоче повернутися до падолу земного, з усіма його турботами й стражданнями! Розо, Розо, знати, що ви танете, мов легка тінь під променем з небес, не мати -надії, що вас збережено буде для тих, хто ще скніє на цім світі,- бо чи заслужили ми на це? - усвідомлювати, що місце ваше там, в осяйній височині, куди дочасно відлетіло так багато найкращих, найневинніших з-поміж нас, а проте молитись усупереч цим утішним думкам, щоб небо не забирало вас, зглянулося над тими, хто вас любить,- це були страшні, нестерпні тортури! Вони краяли мені душу вдень і вночі, здіймаючи в ній бурхливий потік страшних видінь, розпачливих думок, себелюбних жалів,- бо ви ж могли вмерти, не довідавшись, як безмежно я вас кохаю! Дивно, як потік той не поглинув мій розум. Ви одужали. Крапля по краплі щоденно, навіть щогодинно, здоров'я поверталося до вас, і краплі ці поволі наповнювали тоненький, слабкий струмінь життя, що ледь пульсував у вас, прискорювали й посилювали [263] його. Я стежив, як ви поверталися від смерті до життя, і сльози радості й кохання сліпили мені очі. Не кажіть же мені, що ви воліли б позбавити мене цих почуттів. Вони збагатили мене любов'ю до всього людства.
- Я хотіла сказати зовсім не те,- мовила дівчина, заливаючись сльозами.- Я просто вважаю, що вам слід поїхати звідси, бо на вас чекають важливі й благородні справи в ім'я достойної вас мети.
- У світі немає мети достойнішої, ніж боротьба за серце такої дівчини, як ви,- відповів молодик, беручи її за руку.- Розо, люба, кохана Розо! Багато-багато років я кохаю вас, сподіваючись здобути славу й потім гордо повернутися додому й сказати вам, що слава потрібна була мені лише для того, щоб розділити її з вами. У мріях я уявляв собі, як у ту щасливу хвилину нагадаю вам про свої давні, ще дитячі, безмовні вияви кохання, а потім попрошу вашої руки, сказавши, що надійшов час виконати ту мовчазну угоду. Ця хвилина не настала, та хоч мені не пощастило прославитися й здійснити свої честолюбні юнацькі мрії, я вручаю вам своє серце - воно ваше віддавна - і чекаю відповіді, яка або ощасливить його, або розіб'є.
- Ви завжди були добрі й великодушні,- сказала Ро-за, намагаючись стримати хвилювання.- І якщо ви не вважаєте мене бездушною чи невдячною, то вислухайте мою відповідь.
- Ви скажете, що я можу спробувати стати гідним вас, правда, кохана моя?
- Ні,- відповіла Роза.- Я скажу, що ви повинні спробувати забути мене. Не як давню й віддану подругу, бо це мене глибоко вразило б, а як предмет вашого кохання. Подивіться довкола! Подумайте, скільки в світі є дівчат, взаємністю яких ви могли б пишатись! Звіряйте мені свої почуття до іншої, коли хочете, і я буду вам щирим, люблячим, вірним товаришем.
Запала мовчанка. Роза затулила обличчя однією рукою й дала волю сльозам. її другу руку Гаррі все ще тримав у своїй.
- Але чому, Розо? - тихо спитав він нарешті.- Чому ви вирішили так?
- Що ж, ви маєте право вимагати пояснення,- відповіла дівчина.- Зрештою, хоч би що ви казали, я свого рішення не зміню. Я вважаю це своїм обов'язком. Як перед іншими, так і перед собою. [264]
- Перед собою?
- Так, Гаррі, і перед собою. Я, бідна безприданниця із заплямованим ім'ям, не можу давати вашим друзям приводу підозрювати, що я обернула собі на користь ваше перше кохання, почепившись вам на шию й звівши на-нівеп,ь усі ваші плани й надії. Мій обов'язок перед вами й рідними вашими - не дозволити вам зробити в пориві великодушності хибний крок, який раз і назавжди позбавить вас можливості домогтись успіху в житті.
- Якщо ваші почуття збігаються з усвідомленням обов'язку... - почав Гаррі.
- Ні, вони не збігаються,- квапливо відповіла Роза й густо рочервоніла.
- То ви кохаєте мене? - вигукнув Гаррі.- Скажіть хоч це, Розо, люба. Скажіть тільки це, і моє розчарування не буде таким гірким.
- Якби я могла сказати це не на шкоду тому, кого кохаю,- мовила Роза,- я б...
- Ви дали б мені зовсім іншу відповідь! - підказав Гаррі.- Розо, не приховуйте від мене хоча б цього!
- Так! - відповіла Роза і зразу ж додала, вивільняючи свою руку: - Але годі! Навіщо нам продовжувати цю болісну розмову? Нестерпно болісну для мене, хоч, я знаю, завдяки їй я буду щаслива до кінця своїх днів. Бо це таке щастя - усвідомлювати, що колись у вашому серці було місце для мене і тільки для мене. Кожен ваш успіх у житті додаватиме мені сили, витримки й бадьорості. Прощайте, Гаррі! Ми більше ніколи не зустрічатимемось так, як сьогодні, бо ніколи між нами не буде тих стосунків, які могли б виникнути внаслідок цієї розмови. Та хоч би там як, ми можемо на все життя залишитися добрими, щирими друзями. І нехай усі радощі, які тільки може вимолити у світоча мудрості й любові віддане, палке серце, випадуть на вашу долю!
- Ще одне слово, Розо,- мовив Гаррі.- Я хочу почути від вас, із ваших уст, причину вашої відмови.
- На вас чекає блискуче майбутнє,- твердо відповіла Роза.- В громадському житті вам доступні найвищі висоти, яких може досягти людина з блискучими здібностями і впливовими родинними зв'язками. Але ці впливові родичі горді, а я не хочу зближуватися з людьми, що можуть зневажливим словом образити пам'ять матері, яка дала мені життя, і не хочу псувати кар'єру синові жінки, яка стала мені за матір. Коротко кажучи,- завершила [265] дівчина, відвертаючись, бо твердість знову покинула її,- хоч і не з моєї вини, ім'я моє заплямоване. І я не хочу, щоб цю ганьбу поділяв зі мною ще хтось, я нестиму свій хрест сама.
- Ще одне слово, Розо, кохана, ще одне лиш слово!- вигукнув Гаррі, падаючи перед нею.- Якби... якби доля була, як то кажуть, менш прихильна до мене, якби мені судилося тихе, непримітне життя, якби я був бідний, хворий, безпорадний - чи відмовили б ви мені тоді? Чи відцуралися ви мене тому, що майбутнє обіцяє мені багатство й славу?
- Не вимагайте від мене відповіді на це запитання, Гаррі, бо воно штучне, надумане. І з вашого боку нечесно й навіть жорстоко ставити його.
- Якщо ваша відповідь буде такою, яку я майже сподіваюсь почути,- відказав Гаррі,- то знайте, що вона осяє променем щастя мій самотній шлях, стане мені за провідну зорю! Я прошу так мало - всього лише кілька коротких слів, але вони дадуть мені так багато! Тож не пошкодуйте їх для людини, яка любить вас над усе в світі! О Розо, в ім'я мого палкого, вірного кохання, із співчуття до страждань моїх - і тих, що їх я зазнав, і тих, на які ви мене прирікаєте,- дайте мені відповідь на це запитання!
'- Гаразд, я відповім вам. Якби ваша доля склалася інакше, якби ваше становище в суспільстві було не набагато вищим за моє, якби я могла бути вам помічницею й опорою в скромному, тихому, спокійному житті, а не тягарем і завадою в честолюбному, знатному товаристві,- я б не стала піддавати вас і себе цьому тяжкому випробуванню. Я й тепер маю всі підстави бути дуже, дуже щасливою; але тоді, Гаррі,- признаюсь, я була б іще щасливіша.
Спогади про давні дівочі надії роєм наринули на Розу, і, як у всіх нас, думки про те, що могло бути, але не сталося, викликали в неї сльози. Та разом із сльозами прийшло полегшення.
- Даруйте, ця слабкість сильніша за мене, але вона тільки зміцнює мою рішучість,- мовила дівчина, простягаючи йому руку.- А тепер я справді мушу йти.
- Пообіцяйте мені лише одне,- сказав Гаррі.- Ще раз, один єдиний раз - скажімо, через рік чи, може, й раніше,- ви дозволите мені повернутися до цієї розмови, і тоді вже востаннє. [266]
- Але не для того, щоб умовляти мене змінити моє рішення,- сумно всміхнулася Роза.- Бо це буде марна річ.
- Ні,- відповів Гаррі,- я лише попрошу вас повторити сказане сьогодні - якщо ви схочете повторити. Я -складу до ваших ніг усі відзнаки й багатства, які мені пощастить здобути на той час. І якщо ви все ж таки стоятимете на своєму, я ні словом, ні ділом не спробую вплинути на ваше рішення.
- Що ж, гаразд,- сказала Роза.- Це тільки завдасть нового болю, але на той час, може, я навчуся легше його терпіти.
Вона знову простягла руку. Але Гаррі схопив дівчину в щібійжи, поцілував її чоло й кинувся геть з кімнати.
Книга: Чарлз Діккенс Пригоди Олівера Твіста Переклад М.Пінчевського та ін.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
