Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Чарлз Діккенс Пригоди Олівера Твіста Переклад М.Пінчевського та ін.
Розділ XL
Дивне побачення, що є продовженням подій, про які оповідалось у попередньому розділі
Життя дівчини минало на вулицях, у найогидніших кублах і вертепах Лондона, проте вона ще зберегла якусь порядність, притаманну жіночій вдачі, тож, почувши за дверима, з боку внутрішніх покоїв легку ходу, Ненсі збагнула, які разючі протилежності зітнуться за мить у цій маленькій кімнатці, і жагуче почуття сорому охопило її - вона зіщулилась, наче не мала сили знести присутність тієї, з ким домагалася зустрічі.
Але з цими добрими почуттями боролася гордість - вада, властива однаковою мірою як покидькам суспільства, так і самовпевненим честолюбцям, що посідають високі пости. Виплодок брудних вертепів, жалюгідна прислужниця злодіїв і грабіжників, пособниця наймерзенніших [301] злочинців, що не раз сиділи за ґратами і день у день жили під загрозою шибениці,- навіть ця занепала істота була надто горда, щоб виказати те жіноче почуття, яке здавалось їй слабодухістю, а насправді було єдиним виявом людяності, ще змалку притлумленої в ній згубним способом життя. ч
Вона звела очі лише настільки, щоб розгледіти перед собою струнку й гарну дівчину; а по тому, опустивши погляд, з удаваною байдужістю хитнула головою й сказала:
- Ну й важко ж, пані, до вас доступитися. Коли б я образилася і пішла геть, як зробив би кожен на моєму місці, ви б потім жалкували - і не даремно.
- Мені дуже шкода, якщо з вами повелися нечемно,- відповіла Роза.- Забудьте про це й розкажіть, що вас привело сюди. Я та, кого ви хотіли бачити.
Лагідний тон відповіді, ніжний голос, ласкаве поводження без тіні зневаги чи невдоволення були повною несподіванкою для Ненсі, і вона зайшлася слізьми.
- О пані, пані! - палко вигукнула вона, заламуючи руки. - Коли б на світі було більше таких, як ви, стало б менше таких, як я... далебі, куди менше!
- Сядьте,- наполегливо мовила Роза.- Якщо ви в скруті або вас спіткало якесь лихо, я радо допоможу вам, чим зможу,- повірте, це так. Сідайте ж.
- Ні, леді, я краще постою,- відповіла крізь сльози дівчина,- і не розмовляйте зі мною так ласкаво, доки не дізнаєтеся, хто я... Час уже пізній. Скажіть... ті двері щільно причинені?
- Так,- відповіла Роза, відступаючи на той випадок, коли доведеться покликати на допомогу.- Але чому ви про це цитаєте?
- Бо я маю намір,- сказала дівчина,- віддати своє життя і життя інших у ваші руки. Я та сама особа, що знову затягла Олівера до старого Фейгіна того вечора, коли хлопець вийшов з дому в Пентонвілі.
- Ви?! - скрикнула Роза Мейлі.
- Так, пані, я,- відповіла дівчина.- Я та пропаща жінка, про яку ви чули,- живу між злодіями і, відколи пам'ятаю себе, відколи очам моїм і почуттям відкрилися вулиці Лондона, кращого життя - хай бог боронить! - не знала і не чула лагідніших слів, ніж ті, якими вони обзивали мене. І не соромтеся, пані, не приховуйте свою огиду до мене. Я молодша, ніж можна подумати з першого [302] погляду, але вже встигла до цього звикнути. Найбідні-ші жінки сахаються від мене на вулицях.
- Який жах! - сказала Роза, несамохіть відступаючи від своєї дивної співрозмовниці.
- На колінах дякуйте богові, люба леді,- скрикнула дівчина,- що у вас змалку були друзі, які піклувалися про вас, і що ви ніколи не жили в голоді й холоді, серед розгулу й пияцтва і... ще дечого гіршого, як ото я жила з колиски. Так, я можу сказати це слово, бо глухі завулки й канави заміняли мені колиску, там мені судилось і вмерти.
- Мені вас жаль! - схвильовано промовила Роза.- Серце крається слухати вас.
- Хай благословить вас господь за вашу доброту! - озвалася дівчина.- Якби ви знали, як я часом караюся, ви б і справді пожаліли мене. Я втекла крадькома; мене вб'ють, коли дізнаються, що я була тут і переказала розмову, яку почула. Чи знаєте ви чоловіка на ім'я Монкс?
- Ні,- сказала Роза.
- А він вас знає,- мовила дівчина,- і знає, що ви живете тут. Я й знайшла вас тому, що підслухала, як він називав вашу адресу.
- Я ніколи навіть не чула цього імені,- сказала Роза.
- Виходить, нам він назвався не справжнім ім'ям, а вигаданим,- зауважила дівчина.- Я так і думала. Нещодавно - незабаром після тієї ночі, коли Олівера просунули через вікно у ваш будинок, намагаючись пограбувати вас,- я, запідозривши цього чоловіка, підслухала його розмову з Фейгіном у темній кімнаті, і з тієї розмови дізналася, що Монкс, ну, той чоловік, про якого я вас питала...
- Розумію, розумію,- перебила її Роза.
- ... що Монкс,- провадила дівчина,- випадково побачив Олівера з нашими двома хлопцями того дня, як ми вперше втратили його, і відразу впізнав у ньому саме ту дитину, яку розшукував, хоч я й не збагну навіщо. Вони домовилися з Фейгіном, що той одержить якісь гроші, якщо поверне до себе Олівера; а ще більше йому перепаде, якщо він зробить з хлопця злодія, а саме цього Монкс домагається для* якоїсь своєї мети.
- Для якої? - спитала Роза.
- Я й сама хотіла довідатись, та він помітив мою тінь на стіні, коли я підслуховувала,- сказала дівчина,- і не кожен на моєму місці зміг би вислизнути звідти непоміченим, [303] а от мені вдалося. Відтоді я не бачила його до минулого вечора. .
- А що ж сталось учора?
- Зараз я розповім вам, леді. Вчора увечері він прийшов знову. І знову вони піднялися на горішній поверх, а я, закутавшись так, щоб тінь моя не зрадила мене, підкралася до дверей. Перші Монксові слова, які я почула, були: «Отже, єдині докази походження хлопця лежать на дні річки, а стара відьма, що здобула їх від його матері, гниє в домовині». Вони зареготали й почали балакати про те, як йому пощастило все це облагодить. Далі Монкс заговорив про хлопця і, розпалившись, кричав, що, хоча він і прибрав до рук гроші чортеняти, його б більше влаштував інший кінець,- ото, мовляв, була б утіха, якби йому вдалося поглумитися над чванливим батьківським заповітом і провести хлопця по всіх лондонських тюрмах, а потім спровадити на шибеницю за який-небудь тяжкий злочин; це любісінько міг би зробити Фейгін, попереду ще й на ньому нажившись.
- Що ж це таке?! - вигукнула Роза.
- Чистісінька правда, леді, дарма що кажу це я,- відповіла дівчина.- Далі він казав,- пересипаючи свою річ лайкою, звичною для мого вуха, але незнайомою для вас,- що якби він міг задовольнити свою ненависть і вкоротити хлопцеві віку, не ризикуючи власною головою, то анітрохи не вагався б; але цього зробити не можна, тому він буде насторожі, пильнуватиме за кожним його кроком, і оскільки він знає про його походження і життя, то може легко зробити хлопцеві ще якусь капость. «Одне слово, Фейгіне,- сказав він,- ви хоча й хитрий єврей, а ніколи ще не розставляли тенета, які я сплету для свого братика Олівера».
- То він його брат?! - скрикнула Роза.
- Так він сказав,- відповіла Ненсі, сторожко роззир-нувшись навкруги, як робила раз у раз під час розмови, бо їй скрізь ввижався Сайкс.- Слухайте-но далі. Заговоривши про вас і про ту другу пані, він сказав, що господь бог чи диявол постарались як навмисне, щоб Олівер потрапив саме у ваші руки, а потім, регочучи, додав, що в цьому є і певна втіха - ви, мовляв, віддали б тисячі, а то й сотні тисяч фунтів, якби їх мали, аби тільки довідатись, хто цей ваший двоногий песик.
- І ви запевняєте, що він сказав це серйозно? - запитала, сполотнівши, Роза. [304]
- Він говорив з відвертою злістю,- похитавши головою, відповіла дівчина,- він не з тих, хто жартує, коли в ньому закипає ненависть. Я знаю багато людей, що роблять і гірші речі; та мені краще десять разів вислухати їх, ніж один раз цього Монкса. Однак уже пізно, я мушу повернутись додому, щоб не викликати підозри, куди й чого я ходила. Мені треба додому.
- А що ж робити мені? - спитала Роза.- Без вас я не зможу скористатися з того, що ви розповіли. Вам треба додому! Але навіщо вам вертатись до товаришів, яких ви змалювали такими жахливими фарбами? Досить тільки вам повторити свою розповідь одному джентльменові, якого я миттю можу покликати з сусідньої кімнати, як вас негайно - не мице і півгодини - відвезуть у безпечне місце.
- Я хочу повернутися,- сказала дівчина.- Я мушу повернутись, бо... ну, як пояснити це вам, такій невинній пані?., бо серед людей, про яких я вам оповідала, є один - найодчайдушніший з усіх,- котрого я не можу залишити; ні, не можу, навіть задля того, щоб назавжди змінити своє життя.
- Ви вже раніше заступалися за цього милого хлопчика,- сказала Роза,- ви прийшли тепер сюди, незважаючи на страшну небезпеку, щоб переказати мені підслухану вами розмову,- і з усього видно, що ви кажете правду; ви не позбавлені почуття сорому і здатні на покаяння - все це дозволяє мені повірити, що вас іще можна врятувати. Послухайте,- склавши долоні, палко заговорила вона, і сльози покотились по її щоках,- не залишайтесь глухою до благань іншої жінки, яка першою - так, я певна, першою! - звернулась до вас із словами жалю і співчуття. Послухайте мене і дайте мені врятувати вас для кращої долі.
- Люба, мила пані,- вигукнула дівчина, опускаючись на коліна,- мій добрий ангеле! Ви й справді перша, хто ощасливив мене такими словами, та якби я їх почула багато років тому, вони могли б відвернути мене від гріховного і гіркого життя; але тепер пізно... надто пізно!
- Покаятися й спокутувати свої гріхи,- сказала Роза,- ніколи не пізно.
- Ні, пізно,- я не можу залишити його тепер! - у розпачі вигукнула дівчина.- Не можу стати причиною його смерті.
- Причиною його смерті? - здивувалась Роза. [305]
- Ніщо його не врятувало б! - скрикнула дівчина.- Якби я розповіла іншим те, що розповіла вам, їх усіх схопили б, і йому б не уникнути смерті. Він найзухваліший серед нас і бував дуже жорстоким.
- І заради такої от людини,- вигукнула Роза,- ви ладні відмовитись від будь-якої надії на майбутнє, від певного порятунку вже сьогодні? Це безумство.
- Я не знаю, що це,- відповіла дівчина,- знаю лише, що так воно є і так буває не тільки зі мною, а й з сотнями інших, таких самих пропащих і нещасних, як я. Я мушу вернутися. Може, це кара божа за все зло, яке я вчинила, може, й так; але мене тягне до нього, хоч я нара-жуся на страждання й кривди; і тягло б, мабуть, і тоді, якби я знала, що кінець кінцем загину від його руки.
- То що ж мені робити? - спитала Роза.- Я не повинна відпускати вас отак.
- Відпустите, пані; я певна, що відпустите,- заперечила дівчина, підводячись із колін.- Ви ж не станете затримувати мене, скориставшися з того, що я повірила у вашу доброту і не зажадала від вас ніяких обіцянок, хоча й могла так зробити.
- Тоді яка ж користь із того, що ви мені розповіли?- запитала Роза.- Цю таємницю треба розкрити, інакше яка вигода буде для Олівера - а ви ж йому так хочете прислужитися - з того, що ви відкрилися мені?
- Серед ваших знайомих напевне знайдеться який-не-будь добрий чоловік, який вислухає все, збереже таємпи-цю і порадить вам, що робити,- сказала дівчина.
- Але де мені вас шукати в разі потреби? - спитала Роза.- Я не хочу знати, де живуть ті страшні люди, скажіть лише, чи не могли б ви проходити або гуляти десь певної години?
- А ви пообіцяєте, що суворо берегтимете мою таємницю і прийдете самі або з тією людиною, на яку звіритесь? - запитала дівчина.
- Даю слово зробити так, як ви просите,- відказала Роза.
- Коли так, то щонеділі, між одинадцятою та дванадцятою годиною,- не вагаючись, промовила дівчина,--не я, як буду жива, гулятиму по Лондонському мосту,
- Постривайте,- зупинила Роза дівчину, яка швидко . рушила до дверей.- Подумайте ще раз про своє власне
життя і про можливість змінити його. Вя можете розраховувати на мою допомогу, і не лише тому, що самохіть [306] принесли мені цю звістку, а й тому, що опинились на краю загибелі. Навіщо вам повертатися до тієї банди грабіжників, коли одне слово може врятувати вас? Які чари змушують вас вертатись туди - до ганебного й злиденного життя? О! Невже у вашому серці не знайдеться струни, якої я могла б торкнутись? Невже ніщо не відгукнеться на мої слова, щоб побороти це жахливе засліплення?
- Коли такі молоді, добрі й вродливі дами, як ви,- твердо відказала дівчина,- віддають комусь своє серце, любов може завести їх куди завгодно... Навіть таких, як ви, що мають свій дім, друзів, інших залицяльників, одне слово, усе, чим заповнюється життя. Та коли такі жінки, як я, що не мають надійнішої покрівлі над головою, ніж віко домовини, і ліпшого друга у разі хвороби та й у смертну годину, ніж доглядальниця в лікарні,- коли ми віддаємо свої знівечені серця якомусь чоловікові й дозволяємо йому заповнити собою порожнечу нашого нікчемного життя,- то хто ж може сподіватися, що вилікує нас? Пожалійте нас, пані,- пожалійте за те, що з усіх жіночих почуттів у нас лишилося тільке одне, та й воно не дає спокою й задоволення, а породжує - це просто кара господня! - нові страждання і злочини.
- Тоді,- помовчавши, сказала Роза,- чи не взяли б ви у мене трохи грошей, на які могли б чесно жити, принаймні до нашої наступної зустрічі?
- Жодного пенні! - махнувши рукою, одказала дівчина.
- Не замикайте від мене серця, не відмовляйтесь так уперто від моєї допомоги,- лагідно мовила Роза, підступаючи до неї.- Я щиро хочу зробити для вас якусь послугу.
- Ви зробили б мені наіікращу послугу,- відповіла дівчина, заламавши руки,- якби позбавили мене життя отут, на місці. Ніколи ще не почувала я такого жалю, як сьогодні, думаючи про те, хто я така; 'і було б гарно бодай умерти не в тім пеклі, в якому я живу. Хай благословить вас господь, добра пані, й пошле вам стільки щастя, скільки ганьби я накликала на себе.
З цими словами нещасна заридала й пішла геть, а Роза Мейлі, приголомшена дивним побаченням, схожим скоріше на скороминуще сновидіння, ніж на реальну дійсність, опустилась на крісло, силкуючись дати лад своїм думкам. [307]
Книга: Чарлз Діккенс Пригоди Олівера Твіста Переклад М.Пінчевського та ін.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
