Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Чарлз Діккенс Пригоди Олівера Твіста Переклад М.Пінчевського та ін.
Розділ XLVI
Обіцянку додержено
Церковний годинник вибив три чверті на дванадцяту, коли на Лондонському мосту з'явилися дві постаті. Попереду швидкою, квапливою ходою йшла жінка, озираючись на всі боки, немов когось шукаючи; трохи поодаль від неї скрадався чоловік, вибираючи такі місця, де було найтемніше, і підладжуючись під ходу жінки: він зупинявся, коли зупинялась вона, і знову йшов назирці, коли вона рушала далі, але і в запалі переслідування він не [346] дозволив собі ні разу підійти надто близько. Так перейшли вони весь міст, з Мідлсексу до Саррейського берега, коли жінка, і далі пильно вдивляючись у перехожих і, як видно, розчарована, повернула назад. Вона повернула несподівано, але той, хто стежив за нею, не розгубився - відскочивши за один із виступів, які увінчували бики мосту, і перехилившись через парапет, щоб стати ще непомітнішим, він перечекав, поки жінка пройшла протилежним тротуаром. Коли вона віддалилася на таку саму відстань, що й раніше, він потихеньку вийшов із своєї схованки і знову рушив слідом. На середині мосту жінка спинилася, спинився і переслідувач.
Ніч, була дуже темна, а весь попередній день негожий, і о цій порі та й в такому місці перехожих було небагато. А ті, що тут траплялися, швидко йшли своєю дорогою, напевне, не помічаючи ні жінки, ні чоловіка, що скрадався за нею, і вже аж ніяк не звертаючи на них уваги. В зовнішності обох не було нічого такого, щоб привернути докучливі погляди лондонських злидарів, що в такий пізній час поспішали по мосту, шукаючи якого-небудь підворіття або халупи без дверей, де можна прихилити голову; чоловік і жінка стояли мовчки - ні з ким не заходили в розмову, і ніхто з перехожих до них не озивався.
Над річкою завис туман; червоні вогні на маленьких суднах, пришвартованих до причалів, потьмяшшали, а будівлі на березі бовваніли темними плямами. Старі, вкриті кіптявою складські приміщення, що тяглися по обох берегах річки, здіймалися, незграбні й похмурі, над суцільним скупченням дахів та фронтонів і суворо дивилися на воду, надто темну, щоб відбити навіть їхню громіздку масу. В темряві вирізнялися вежа старої церкви Спа-сителя і шпиль святого Магнуса - два велетні-вартові, що споконвіку охороняли старовинний міст; одначе ліс корабельних щогл по річці і рясно розсипані шпилі церков на горі були майже невидимі.
Жінка, якій не стоялося на місці, вже встигла кілька разів пройти - під пильним наглядом свого таємного переслідувача - туди й назад по мосту, коли важкий дзвін на соборі св. Павла сповістив про кінець ще одного дня. Глуха ніч спустилася на багатолюдне місто: на палац і нічний шинок, на в'язницю і божевільню, на тих, хто вмирав і народжувався, на недужих і здорових, на заклякле [347] обличчя мерця і мирний сон дитини,- все оповила глуха ніч.
Тільки-но замовк дзвін, як з карети, що спинилася неподалік, вийшли молода дама і сивий джентльмен і, відпустивши візника, попрямували до мосту. Ледве вони ступили на нього, як жінка стрепенулася н поспішила їм назустріч.
Вони йшли, оглядаючись навколо, так ніби чогось чекали, але не мали надії, що їхні надії справдяться. Несподівано до них підійшла жінка - вони спинились, здивовано скрикнувши, та нараз замовкли, бо саме в ту мить повз них пройшов, мало не зачепивши їх, якийсь чоловік, одягнений по-сільському.
- Тільки не тут! - квапливо шепнула Ненсі.- Тут я боюся розмовляти. Ходімо "звідси... далі від дороги... вниз отими сходами.
Коли вона промовляла ці слова, показуючи рукою туди, куди хотіла повести їх, чоловік у селянській одежі озирнувся; грубо спитавши, чого це вони загородили весь тротуар, він пішов далі.
Сходи, на які показала дівчина, були на Саррейському березі, по той бік мосту, де стоїть церква Спасителя, і вели до річки. Туди й поспішив, ніким не помічений, чоловік у селянській одежі; роздивившись навколо, він почав спускатися.
Ті сходи являють собою частину мосту і мають три марші. Під площадкою другого маршу камінна стіна ліворуч завершується декоративним пілястром, зверненим у бік Темзи. Тут нижні східці ширші, і людину, що ховається за рогом стіни, не видно тим, хто стоїть хоча б на одну сходинку вище. Дійшовши туди, чоловік поспіхом озирнувся довкола; оскільки кращої схованки не знайшлося, а місця, завдяки відпливу, було досить, він затаївся там і, притулившись спиною до пілястра, чекав, упевнений, що вони нижче не спустяться, і коли йому й не вдасться підслухати їхню розмову, то він, у кожному разі, залишиться непоміченим і знову зможе піти за ними слідом.
Час у цьому відлюдному закутку тягнувся так довго і шпигунові так не терпілося розкрити таємницю цієї зовсім несподіваної для нього зустрічі, що він уже не раз ладен був визнати діло програним і казав собі, що вона або спинилися десь набагато вище на сходах, або ж знайшли зовсім інше місце для своєї таємної розмови. Він уже збирався вийти зі своєї схованки й повернутися нагору, [348] коли раптом почув ходу і майже відразу ж і голоси - мало не над самим своїм вухом.
Він випростався, щільно притулившись до стіни, і, затамувавши подих, уважно прислухався.
- Отут і станемо,- сказав голос, що безсумнівно належав джентльменові.- Я не дозволю, щоб ви вели юну леді ще далі. Інші на моєму місці не довірились би вам настільки, щоб піти за вами навіть сюди, але я, як бачите, ладен вам догоджати.
- Догоджати мені? - почувся голос дівчини, за якою стежив шпигун.- Ви дуже ласкаві, сер. Догоджати! Ну, та нехай, облишмо це.
- Одначе скажіть, чому,- заговорив джентльмен лагіднішим тоном,- чому вам заманулося привести нас у це непевне місце? Чом ви не схотіли поговорити там, нагорі, де світять ліхтарі і ходять люди, а натомість потягли нас у цей темний і лиховісний закуток?
- Я ж вам казала,- відповіла Ненсі,- що боялася розмовляти з вами там. Не знаю чому,- повела далі дівчина, здригнувшись,- але сьогодні на мене найшов такиіі страх, що я ледь тримаюся на ногах.
- Страх перед чим? - спитав джентльмен, відчувши, очевидно, жалість до дівчини.
- Я й сама не знаю, чого боюся,- відповіла вона.- Якби я знала, було б легше... Цілий день мене переслідують моторошні думки про смерть, мені ввижаються закривавлені савани, і я вся аж горю від жаху. Увечері, щоб якось згаяти час, я взялася за книжку, але між рядками мені привиджувалося те саме.
- Це витвори вашої фантазії,- спробував заспокоїти її джентльмен.
- Ні, це не фантазія,- глухо, мов не своїм голосом, відповіла дівчина.- Я можу заприсягтися, що бачила слово «домовина», написане великими літерами на кожній сторінці. А сьогодні ввечері на вулиці повз мене пронесли домовину.
- В тому нема нічого незвичайного,- сказав джентльмен.- Повз мене їх часто проносили.
- Справжні домовини,- заперечила дівчина.- А то була не справжня.
В голосі і словах її було щось таке дивне, що у слухача, який причаївся біля стіни, аж мороз пішов поза спиною і кров захолола в жилах. Ніколи раніше не відчував він більшої полегкості, ніж тієї миті, коли почув ніжний [349] голос юної леді, яка почала вмовляти Ненсі заспокоїтись і побороти в собі страх перед витворами власної уяви.
- Говоріть з нею лагідніше,- попросила юна леді свого супутника.- Сердешна! Вона так потребує ласки.
- Ваші пихаті побожні знайомі задерли б голови, побачивши мене в такому стані, і почали б свої проповіді про пекельний вогонь та покару! - вигукнула дівчина.- Ох, люба леді, чому ті, хто вважає себе обранцями господніми, не вміють бути такими, як ви, привітними та добрими до нас, бідолах? А у вас є і молодість, і краса, і все те, що вони вже втратили, то ви могли б і трохи запишатися, а проте ви набагато скромніша, ніж вони.
- Гм! - озвався джентльмен.- Коли турок збирається проказувати молитву, він, обмивши як слід обличчя, звертає його на схід, а ці добромисні люди, зігнавши з своїх облич усмішку, незмінно обертаються до найтемні-шої сторони небес. Якщо вибирати між мусульманином і фарисеєм, я віддам перевагу першому.
Ці слова були, очевидно, звернені до юної леді і сказані, мабуть, для того, щоб дати Пенсі можливість опанувати себе. Трохи перегодом джентльмен заговорив до неї.
- Минулої неділі вас тут не було,- сказав він.
- Я не могла прийти,- відповіла Ненсі.- Мене силоміць затримали.
- Хто?
- Той, про кого я раніше розповідала леді.
- Сподіваюсь, вас не запідозрили в тому, що ви вступили з кимось у переговори в справі, яка привела нас сюди сьогодні?
- Ні,- похитавши головою, відповіла дівчина.- Але мені не так легко піти з дому, коли він не знає, куди я йду. І того разу я не прийшла б до леді, коли б не напоїла його опієм.
- Він прокинувся до того, як ви повернулись? - спитав джентльмен.
- Ні. І ні він, ні інші не підозрюють мене.
- Добре, тепер вислухайте мене,- сказав джентльмен і примовк.
- Я слухаю,- озвалась дівчина.
- Ця юна леді,- почав джентльмен,- розповіла мені і ще декому зі своїх друзів, на яких можна звіритись, про все, що почула від вас майже два тижні тому. Я мушу визнати, що спочатку мав сумніви, чи можна цілком покластися на вас, а тепер твердо певен, що можна. [350]
- Авжеж, можна,- палко промовила дівчина.
- Повторюю, я твердо певен цього. Аби довести, що я схильний довіряти вам, не стану приховувати від вас, що ми маємо намір настрахати цього Монкса, щоб випитати в нього таємницю, яку він знає. Але якщо... якщо нам не вдасться його спіймати,- провадив джентльмен,- або як і спіймаємо, та не зуміємо вплинути на нього тими засобами, на які розраховуємо, тоді вам доведеться виказати єврея.
- Фейгіна! - скрикнула, відсахнувшись, дівчина.
- Так, ви самі повинні будете його виказати,- мовив джентльмен.
- Я не зроблю цього! Нізащо в світі! - вигукнула дівчина.- Дарма що він сущий диявол і для мене був ще гірший за диявола. Я ніколи цього не зроблю.
- Не зробите? - перепитав джентльмен, який, здавалося, саме на таку відповідь і сподівався.
- Ніколи! - повторила дівчина.
- Але скажіть чому.
- Одна з причин,- рішуче почала дівчина,- одна з причин відома леді, і тут вона мене підтримає, я певна, бо вона дала мені слово; є й інша причина: хоч яке ганебне його життя, моє життя не краще; нас багато таких, що йшли одним шляхом, і я не зраджу тих, хто міг би - будь-хто з них - зрадити мене, але не зробив цього, хоч які вони лихі люди.
- В такому разі,- швидко промовив джентльмен, так ніби це й була мета, якої він прагнув досягти,- віддайте в мої руки Монкса і полиште його на мене.
- А що, як він викаже інших?
- Обіцяю вам, що, коли ми вирвемо у нього правдпве зізнання, на цьому діло і скінчиться. В історії короткого життя Олівера можуть виявитися обставини, які не варто буде розголошувати, а тому, докопавшись до правди, ми далі не підемо.
- А як не докопаєтесь? - спитала Ненсі.
- Тоді,- провадив джентльмен,- ми не віддамо цього Фейгіна правосуддю без вашої згоди. Гадаю, в такому випадку я зможу навести докази, що змусять вас змінити CBOG рІШеННЯ.
- І леді теж ручиться, що так воно й буде? - запитала дівчина.
- Ручуся,- відповіла Роза.- Даю вам слово честі. [351]
- І Монкс ніколи не знатиме, як ви про все це довідалися? - спитала Ненсі, трохи помовчавши.
- Ні, не знатиме,- запевнив її джентльмен.- Ми так усе залагодимо, що він ніколи не здогадається.
- Весь свій вік я брехала і жила серед брехунів,- помовчавши, сказала дівчина,- але вашому слову вірю.
Після того як обоє запевнили, що на них можна цілком покластися, Ненсі тихим голосом,- шпигунові важко було розібрати деякі слова,- повідомила їм назву трактиру, звідки того вечора за нею почали стежити, і розповіла, де він міститься. Судячи з того, що вона час від часу замовкала, могло здатися, ніби джентльмен похапки записує потрібні йому відомості. Докладно описавши всі прикмети того кварталу і найвигідніше місце, з якого можна спостерігати трактир, не привертаючи до себе уваги, а також повідомивши, коли саме Монкс найчастіше буває там, Ненсі на мить замислилась, немовби намагаючись чіткіше пригадати його зовнішність та манери.
- Він високий, міцної будови,- сказала дівчина,- але худорлявий, ходить, неначе скрадаючись, і безперестанно озирається через плече то в один бік, то в другий. І запам'ятайте - очі в нього глибоко посаджені, глибше, ніж у будь-кого іншого, тож досить, мабуть, і цієї прикмети, щоб упізнати його. Волосся та очі чорні, обличчя смагляве, змарніле й виснажене, хоча йому не більше як двадцять шість - двадцять вісім років; губи бліді й покусані, бо на нього часом находить таке, що він інколи навіть руки кусає собі до крові... чого це ви здригнулися? - спитала дівчина, затнувшись.
Джентльмен поквапливо відповів, що це їй здалося, й попросив говорити далі.
- Частину з того, що я вам розповіла,- сказала дівчина,- я почула од відвідувачів трактиру, про який вам казала, бо сама бачила його тільки двічі, і обидва рази він був закутаний у широкий плащ. Здається, це й усе, що я можу вам розповісти. А втім, стривайте,- додала вона.- На шиї в нього, коли він повертає голову, ви побачите під краваткою...
- Широкий червоний шрам, наче від опіку? - вигукнув джентльмен.
- Як?! Виходить, ви його знаєте? - спитала дівчина. Юна леді аж скрикнула від подиву, якийсь час усі троє
стояли мовчки, і шпигун виразно чув, як вони дихають. [352]
- Здається, знаю,- порушивши мовчанку, сказав джентльмен.^ Принаймні, наскільки можна судити з вашого опису. А там побачимо. На світі є чимало людей, навдивовижу схожих один на одного. То, може, це й не він.
Отак говорячи з удаваною байдужістю, він ступив два чи три кроки до закутка, де зачаївся шпигун, про що той здогадався, досить чітко почувши бурмотіння старого джентльмена: «Це напевне він!»
- Ви, дівчино, зробили нам велику послугу,- сказав він, повернувшись, судячи з голосу, на те місце, де стояв раніше,- і я хотів би чимось вам віддячити. Скажіть, що я можу для вас зробити?
- Нічого,- відповіла Ненсі.
- Не відмовляйтесь,- промовив джентльмен таким лагідним тоном, що міг би розчулити і більш жорстоке та черстве серце.- Подумайте добре і скажіть мені.
- Нічого, сер,- повторила дівчина і заплакала.- Мені нічим не можна допомогти. Повірте, для мене вже надії немає.
- Ви самі позбавляєте себе надії,- сказав джентльмен.- Ваше минуле безвідрадне, ви змарнували свої молоді сили й ті неоціненні скарби, якими господь наділяє нас лише один раз і ніколи не обдаровує знову, але в майбутньому для вас ще є надія. Я не хочу сказати, що в нашій волі повернути вам душевний спокій, бо він приходить, коли його шукають. Але тихий, безпечний притулок в Англії або ж - якщо ви боїтеся тут лишатись - десь за кордоном ми не тільки можемо, а й усім серцем прагнемо вам дати. Ще не займеться новий день, ще й річка не прокинеться від першого подиху ранку, а ви вже будете далеко від своїх колишніх спільників і зникнете для них безслідно, мов западетесь крізь землю. Ходімо! Я не хотів би, щоб ви повернулись туди і перемовились бодай одним словом з вашими товаришами, чи кинули погляд на знайомі кубла, або ж вдихнули того повітря, що несе для вас отруту і смерть. Облиште все, поки не пізно, скористайтеся зі слушної нагоди!
- Тепер вона погодиться! - вигукнула юна леді.- Я бачу, вона вагається.
- Боюся, це не так, моя люба,- сказав джентльмен.
- Авжеж, сер, я не погоджуся,- мовила дівчина після внутрішньої боротьби.- Я мов ланцюгом прикута до свого минулого життя. Тепер воно мені гидке й ненависне, але я не можу його змінити. Я, мабуть, зайшла надто далеко, щоб повернутись... А втім, не знаю, бо якби ви колись раніше зі мною про це заговорили, я б лише засміялась у відповідь. Та що це! - скрикнула вона, збентежено оглядаючись.- На мене знову нападає страх. Треба швидше йти додому.
- «Додому»! - повторила юна леді з притиском:
- Так, додому, леді,- відгукнулась дівчина.- В той дім, який я сама для себе створила ділами всього свого життя. Нам треба розійтися. Мене можуть вистежити або побачити випадково. Ідіть же! Якщо я справді зробила вам послугу, то про одне прошу вас: залиште мене і дайте мені йти своїм шляхом.
- Умовляти її далі - марна річ,- зітхнувши, сказав джентльмен.- Може, ми наражаємо її на небезпеку, затримуючи тут. Вона й так, мабуть, уже затрималась довше, ніж розраховувала.
- Так, так,- підтвердила дівчина.- Я вже спізнилася.
- Яка ж доля чекає її, бідну? - вигукнула юна леді.
- Яка доля? - перепитала дівчина.- Погляньте он туди, леді. Бачите темну воду? Скільки разів ви читали про таких, як я, що кидалися в річку, не лишивши після себе жодної живої душі, яка пожалкувала б за ними? Мине кілька років, а, може, й місяців, і настане й моя черга...
- Не кажіть так, благаю вас! - відгукнулася, схлипнувши, юна леді.
- Ви ніколи не почуєте про це, люба леді. І не дай боже, щоб вам доводилось чути про такі страхіття,- відповіла дівчина.- Прощайте, прощайте!
Джентльмен відвернувся.
- Ось гаманець! - вигукнула юна леді.- Візьміть його заради мене. Хай у вас буде трохи грошей на чорну годину.
- Ні! - відповіла дівчина.- Я зробила це не задля грошей; лишіть мені бодай цю втіху. Але... дайте мені що-небудь з ваших речей; я хотіла б мати щось таке... ні, ні, не перстень... ваші рукавички або носову хусточку,- щоб зберегти на згадку про вас, люба леді. Ось так... Дякую. Хай благословить вас господь. Прощайте! Прощайте! •
Сильне хвилювання дівчини, а також побоювання, що її можуть викрити й жорстоко покарати, очевидно, змусили джентльмена якнайшвидше вволити її бажання [354] й залишити саму. Почулися кроки, що віддалялися, і голоси стихли.
Незабаром постаті юної леді та її супутника появилися на мосту. Вони спинилися на верхній площадці сходів.
- Стривайте! - вигукнула юна леді, прислухаючись.- Вона, здається, кличе нас. Мені почувся її голос.
- Ні, моя люба,- мовив містер Браунлоу, сумно оглядаючись,- вона не рушила з місця і стоятиме там, аж доки ми підемо,
Роза Мейлі все ще вагалася, та старий джентльмен узяв її під руку й майже силоміць повів уперед. Коли вони зникли з очей, Ненсі повалилася на камінну приступку, простягнувшись ледь не на весь зріст, і гіркими слізьми вилила свій душевний біль.
Нарешті вона звелася і непевною ходою, похитуючись, піднялася сходами на вулицю. Здивований тим, що почув, шпигун якийсь час ще стояв нерухомо на своєму місці, а тоді, кілька разів сторожко озирнувшись навколо і впевнившись, що поблизу нікого немає, поволі вибрався зі своєї схованки й, скрадаючись у тіні попід стіною, як він це робив, спускаючись сюди, піднявся нагору.
Діставшись до верхнього східця, Ной Клейпол ще не раз оглянувся, аби впевнитись, що за ним не стежать, і щодуху помчав до Фейгінової домівки.
Книга: Чарлз Діккенс Пригоди Олівера Твіста Переклад М.Пінчевського та ін.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
