Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Чарлз Діккенс Пригоди Олівера Твіста Переклад М.Пінчевського та ін.
Розділ LII
Фейгінова остання ніч
Судова зала була заповнена аж до верхніх рядів. Сотні й сотні жадібних допитливих очей. Від поручнів перед лавою підсудних до найдальшого закутка галереї всі погляди були прикуті до однієї людини - до Фейгіна. Скрізь, спереду і ззаду, згори і знизу, з усіх боків його, здавалося, оточував небосхил, з якого зоріли людські очі.
Він стояв, осяяний променями цього живого світла, поклавши одну руку на дерев'яний бар'єр перед собою, а другу наставив до вуха і витягнув голову, щоб чути кожне слово голови суду, який звертався до присяжних з обвинувальною промовою. Час від часу він переводив пильний погляд на них, стежачи, чи справляє враження яка-не-будь дрібна обставина, що її можна було б витлумачити на його користь, а коли обвинувальні пункти проти нього вражали своєю страшною переконливістю, він дивився на свого адвоката з німим благанням, щоб той хоч тепер знайшов якийсь довід на його захист. Його неспокій виявлявся тільки в очах, а сам він сидів наче скам'янілий. Протягом усього судового розгляду він ані разу не ворухнувся і тепер, коли суддя скінчив свою промову, лишався в тій самій напруженій позі й не зводив 8 нього очей, ніби ще й досі уважно слухав.
Публіка в залі заворушилась, і це привело його до тями. Озирнувшись, він побачив, що присяжні сіли колом, щоб порадитися відносно рішення. Він підвів очі на галерею; люди ставали навшпиньки, визираючи одне однмуо- [403] з-над плечей, щоб побачити його обличчя; одні поспішали роздивитися його в бінокль, інші перешіптувалися 8 сусідами, кидаючи на нього погляди, сповнені глибокої огиди. Дехто ж не звертав на нього ніякої уваги, дивився тільки на присяжних з нетерпінням і подивом, як можна так довго зволікати з рішенням. Але ні на одному обличчі, навіть у жінок, яких тут було чимало, не зміг він прочитати ні найменшого до себе співчуття, нічого, крім усепоглинаючого бажання, щоб йому винесли обвинувальний вирок.
Коли він усе це помітив, оглянувши залу розгубленим поглядом, знову настала мертва тиша, й, озирнувшись, він побачив, що присяжні повернулися до судді. Тихше! Але вони тільки просили дозволу вийти порадитись. Коли присяжні виходили з зали, він пильно вдивлявся в обличчя кожного з них, ніби сподівався вгадати, на чий бік схиляється більшість, але то було марне діло. Тюремник торкнув його за плече. Він машинально пішов слідом за ним у куток помосту і сів на стілець. Стілець показав йому тюремник, інакше він би його не. побачив.
Знову він підвів очі на галерею. Дехто з публіки щось жував, дехто обмахувався хусточкою, бо в переповненій галереї була страшенна задуха. Якийсь молодик змальовував його обличчя в маленькому блокноті. Він подумав, а чи схожий буде портрет, і коли рисувальник зламав олівця і став застругувати його ножиком, він стежив за цим, наче сторонній глядач.
Так само відсторонено він перевів погляд на голову суду і почав роздивлятися фасон його вбрання, міркував, скільки воно коштує і як той його вдягає. Один із суддів, старий товстун, вийшов був півгодини тому, а тепер повернувся і сів на своє місце. Його зацікавило, куди він ходив: мабуть, обідати, а якщо так, то що він їв і де саме. Він розмірковував над цим марним питанням, аж поки щось інше привернуло його увагу і повело думку в інший бік.
І весь цей час його розум не міг позбутися гнітючого настирливого спомину про те, що він стоїть на краю могили. Але цей спомин був якийсь туманний, невиразний, і він не міг на ньому зосередитись. І навіть тоді, коли його трусило й кидало в жар від думки про близьку смерть, він починав лічити залізні прути перед собою й міркувати, чому верх одного з них зламався і чи його полагодять, чи залишать так. Потім він знову згадував усі жахи шибениці [404] й ешафоту і зразу ж задивлявся на служника, який кропив водою підлогу, щоб освіжити повітря, а потім знову думав про страшний кінець.
Зрештою пролунав вигук, що закликав до тиші, і всі, затамувавши подих, утупилися в двері. Присяжні повернулися в залу, пройшли повз нього. Він нічого не міг прочитати на їхніх обличчях: вони були наче кам'яні. Настала глибока тиша - ні шелесту, ні подиху... Винен!
Будинок суду задвигтів від потужного крику, що повторився знову і знову, а потім відгукнувся луною у вибухах реву, які з кожним разом гучнішали, наче гуркіт сердитого грому. То надворі раділа юрба, вітаючи звістку, що в понеділок він помре.
Крик ущух, і, перш ніж винести смертний вирок, його запитали, що він може сказати на своє виправдання. Він уже знову стояв у позі напруженої уваги і пильно дивився на суддю, що запитав; але запитання довелося повторити двічі, перш ніж він його зрозумів, і тоді промимрив тільки, що він старий чоловік... старий чоловік... старий чоловік... Голос його перейшов у шепіт, і він замовк.
Суддя надягнув свою чорну шапочку, а підсудний усе стояв з тим самим виглядом, у тій самій позі. Якась жінка на галереї скрикнула, вражена жахливою урочистістю цієї хвилини. Він швидко підвів на неї очі, наче сердячись, що вона заважає слухати, і знову нахилився вперед з іще уважнішим виглядом. Звернена до нього промова була урочиста і грізна; вирок страшно було слухати. Але він стояв, як мармурова статуя, і в нього не здригнулася ні одна жилка. Коли тюремник поклав йому руку на плече і подав знак іти, його змарніле обличчя на витягнутій шиї все ще було звернене до суддів, нижня щелепа відвисла, а широко розплющені очі дивилися в одну точку. Він тупо озирнувся навколо і пішов за тюремником.
Його повели через вимощений кам'яними плитами прохід на нижньому поверсі, де одні в'язні чекали своєї черги, а інші розмовляли з друзями, які зібралися біля заґратованої огорожі, що виходила у відкритий двір. Але там не було нікого, хто хотів би поговорити з ним. Коли він проходив повз в'язнів, вони розступилися, щоб його могли роздивитися ті, хто припав до гратів знадвору, і глядачі зустріли його лайкою, горлали й свистіли. Він за-грозив їм кулаком і хотів плюнути на них, але сторожа потягла його темним коридором, ледь освітленим кількома тьмяними лампами, у глиб в'язниці. [405]
Тут його обшукали, щоб пересвідчитися, чи немає при ньому якихсь засобів, якими він міг би попередити вирок Суду, а по цій церемонії відвели до камери смертників і залишили на самоті.
Він сів на кам'яну лаву проти дверей, яка правила і за сидіння, і за ліжко, й, потупивши свої налиті кров'ю очі, спробував зібратися з думками. Незабаром він почав пригадувати уривки з промови судді, хоч тоді йому здавалося, що він не чує ні єдиного слова. Потроху ці уривки стали сполучатися докупи і поступово склалися в одне ціле. Таким чином у його пам'яті відтворилася мало не вся промова: «Повісити за шию, поки не помре,- так було сказано в кінці.- Повісити за шию, поки не помре». Коли зовсім стемніло, він почав думати про всіх знайомих йому людей, які скінчили своє життя на шибениці, дехто не без його сприяння. Вони плинули повз нього так швидко, що він не встигав їх рахувати. Він на власні очі бачив, як помирав дехто з них, і глузував, бо вони вмирали з молитвою на устах. З яким гуркотом падала ляда і як швидко дужі, здорові люди перетворювалися на жмут Одежі, що погойдувався на мотузці!
Може, дехто з них побував у цій самій камері, сидів на цьому самому місці. Запала темрява; чому не несуть ' світла? Камеру вимурували давним-давно. Певно, десятки смертників пробули тут свої останні години. Здається, сидиш у склепі, де лежать мертвяки: покривало, зашморг, зв'язані руки, обличчя, які він упізнавав навіть крізь цю страшну запону. Світла, світла!
Нарешті, коли він позбивав собі кулаки, гатячи в масивні двері та стіни, до камери зайшли двоє тюремників; один ніс свічку, яку він вставив у залізний свічник, прибитий до стіни; другий притягнув матрац, щоб спати на ньому вночі, бо в'язня вже не можна було лишати самого.
Настала ніч - темна, похмура, мовчазна ніч. Інші люди, яким не спиться, з радістю прислухаються до бою дзиґарів на дзвіниці, бо цей бій говорить їм про життя і те, що настане новий день. Він же слухав його з розпукою. В кожному ударі металевого дзвона йому вчувався один глибокий глухий звук: смерть! Що йому бадьорий шум і гам веселого ранку, які долинали крізь грубезні стіни навіть сюди? Це було те саме похоронне подзвіння, яке нагадувало йому про смерть і водночас глузувало з нього. День минув. День? Не було ніякого дня; він минув відразу, [406] тільки-но наставши,- І знову прийшла ніч, ніч така Йовга і водночас така коротка: довга в своїй страшній ти-іпі і коротка в своїх швидкоплинних годинах. Часом він лютував і проклинав бога, часом завивав і рвав на собі волосся. До нього прийшли його побожні одновірці, хотіли з ним помолитися, але він прогнав їх з прокльонами. Вони відновили свої благочестиві зусилля, але він накинувся на них з кулаками.
Суботній вечір. Йому лишилося жити тільки одну ніч. І коли він думав над цим, настав світанок - неділя.
Тільки надвечір цього останнього страшного дня в його нерозкаяній душі з'явилось ясне усвідомлення того, що він безпомічний і безпорадний. Не тому, що досі він плекав якусь певну надію на помилування, а тому, що не міг уявити собі близьку смерть як щось цілком імовірне. Він майже не розмовляв з двома тюремниками, які сторожили його по черзі, вони теж не робили спроб привернути його увагу. Досі він сидів наче в забутті, хоч і з розплющеними очима. Тепер він схоплювався щохвилини і, задихаючись, розчервонілий, починав гасати по камері в нападі такого страху й люті, що навіть вони, звиклі до такого видовища, сахалися від нього з жахом. Зрештою, мордований своїм нечистим сумлінням, він став такий страшний, що один тюремник не міг сидіти з ним віч-на-віч, і тепер вони сторожили його вдвох.
Він скулився на своєму кам'яному ложі і став думати про своє минуле. Того дня, коли його схопили, юрба кидала в нього чим попало і хтось влучив йому в голову; тепер вона була обв'язана полотняними бинтами. Руді патли звисали на біле, як крейда, обличчя, обідрана борода скуйовдилась, очі палахкотіли страшним вогнем, давно не мита шкіра облупилася від гарячки. Восьма... дев'ята... десята... Якщо це не підстроєно, щоб залякати його, і якщо години справді минають так швидко, наступаючи одна одній на п'яти, то де буде він, коли стрілка обійде циферблат? Одинадцята! Годинник пробив її, перш ніж завмерла луна від десятої. О восьмій він буде єдиним плакальником у власній похоронній процесії. А об одинадцятій...
Страшні мури Ньюгетської в'язниці, які приховували стільки страждань і стільки невимовних мук не тільки від очей, але - занадто часто й занадто довго - й від думок людських, ніколи ще не бачили такого жахливого видовища. [407]
Поодинокі перехожі, які сповільнювали ходу біля цих мурів і питали себе, що робить смертник, якого мають завтра повісити, забули б тієї ночі про сон, якби його побачили.
З раннього вечора й мало не до півночі люди по двоє, по троє підходили до брами в'язниці й занепокоєно питали, чи не відкладено часом смертну кару. Діставши заперечну відповідь, вони поспішали поділитися приємною звісткою з гуртками цікавих, які збиралися на вулиці й показували одне одному двері, з яких він має вийти, і місце, де буде споруджено ешафот, а потім, неохоче відходячи, озиралися, щоб уявити собі завтрашню страту. Поступово вони розійшлися, і протягом години після півночі вулиця була безлюдна і темна.
Місце перед в'язницею вже розчистили, вулицю перегородили міцними, пофарбованими в чорне бар'єрами, які мали стримувати тиск юрби, коли перед хвірткою з'явилися містер Браунлоу й Олівер і показали дозвіл на побачення із смертником, підписаний одним із шеріфів. їх відразу впустили до сторожки.
- І цей юний джентльмен теж піде з вами, сер? - запитав тюремник, що мав їх супроводити.- Таке видовище не для дітей.
- Ви кажете правду, мій друже,- відмовив містер Браунлоу,- але справа, заради якої я прийшов сюди, безпосередньо стосується цього хлопчика; а оскільки він бачив засудженого в розквіті його злочинної діяльності, то, я вважаю, йому буде корисно побачити його тепер, навіть коли це трохи злякає і завдасть душевного болю.
Цими кількома словами вони обмінялися, одійшовши вбік, щоб Олівер їх не почув. Тюремник доторкнувся до капелюха й, глянувши з цікавістю на хлопця, відчинив ще одні ворота, проти тих, крізь які вони зайшли, і повів їх темними покрученими переходами до камер.
- Ось тут,- сказав він, зупиняючись у похмурому коридорі, де двоє робітників щось майстрували в глибокому мовчанні,- ось тут він має пройти. А якщо ви зазирнете сюди, то побачите двері, з яких він вийде.
Він завів їх до кухні, вимощеної кам'яними плитами, заставленої мідними казанами - варити їжу для в'язнів, і показав двері. Над дверима було заґратоване віконце, крізь яке чулися чоловічі голоси, стукіт молотків, гуркіт дощок. Там споруджували ешафот. [408]
Потім вони минули кілька залізних воріт, які ключарі |відмикали зсередини, вийшли на подвір'я, піднялися вузькими сходами і вступили у вузький коридор з рядом залізних дверей по ліву руку. Давши їм знак зупинитися, ключар постукав у одну з них в'язкою своїх ключів. Обидва рторожі, пошепотівшися з ключарем, вийшли в коридор, Дотягуючись і, з усього видно, радіючи перепочинкові, і внаком запросили відвідувачів зайти за тюремником у камеру. Вони зайшли.
Засуджений сидів на своєму ложі, погойдуючися з боку р бік; лице його нагадувало швидше морду спійманого звіра, ніж людське обличчя. Думками він, очевидно, був десь у минулому, безупинно щось мимрив, не помічаючи відвідувачів або вважаючи їх дійовими особами своїх марень.
- Молодець, Чарлі... славно впорав...- бурмотів він.- Олівер теж... Ха-ха-ха!.. Олівер теж... він тепер справжній джентльмен... справжній... відведіть хлопця спати!
Тюремник узяв Олівера за руку й, шепнувши йому, що нема чого боятися, мовчки дивився на в'язня.
- Відведіть його спати! - скрикнув Фейгін.- Ви чуєте мене чи ні? Він... він причина всього цього. Недарма я взяв гроші, щоб привчити його до... Ану, Білле, горлянку Болтерові... Не займай дівчини... Ріж Болтерові горлянку од вуха до вуха. Одпиляй йому голову!
- Фейгіне! - окликнув його тюремник.
- Це я! - вигукнув старий, знову прибираючи пози пильної уваги, яку зберігав під час суду.- Я стара людина, мілорде, дуже-дуже стара людина!
- Слухай-но,- сказав тюремник, кладучи йому руку на груди, щоб він не вставав.- До тебе прийшли люди, хочуть про щось запитати. Фейгіне, Фейгіне! Ти ж мужчина!
- Недовго мені бути мужчиною,- відповів той, підводячи очі, в яких не було нічого людського, крім люті й жаху.- Бийте їх усіх на смерть. Яке вони мають право мене мордувати!
Тільки тепер він побачив Олівера та містера Браунлоу і, забившися в найдальший куток свого сидіння, запитав, чого їм тут треба.
- Сиди смирно,- сказав тюремник, притримуючи його.- А тепер, добродію, питайте його, що хотіли спитати. Будь ласка, швидше, бо з кожною годиною він навісніє дедалі дужче. [409]
- У вас є деякі папери,- сказав, підходячи до нього, містер Браунлоу,- які віддав вам чоловік на ймення Монкс, щоб ви їх надійно сховали.
- Все це брехня,- відповів Фейгін.- У мене немає ніяких паперів, ніяких.
- Заради милосердного господа,- урочисто промовив містер Браунлоу,- не брешіть хоч тепер, коли ви стоїте на порозі смерті. Скажіть мені, де вони. Ви ж знаєте, що Сайкс помер, що Монкс признався, що використати ці папери - діло безнадійне. Де вони?
- Олівере! - гукнув Фейгін, киваючи хлопцю пальцем.- Ходи, ходи сюди! Я скажу тобі на вухо.
- Я не боюсь,- стиха мовив Олівер, випускаючи руку містера Браунлоу.
- Папери,- сказав Фейгін, притягаючи хлопця до себе,- папери в полотняній торбинці, а торбинка схована в дірці, видовбаній у комині великої кімнати, що нагорі. Я хочу поговорити з тобою, дорогесенький. Хочу поговорити з тобою.
- Гаразд, гаразд,- відповів Олівер.- Дозвольте, я прокажу молитву. Прошу вас! Дозвольте, я прокажу одну молитву. Станьте зі мною навколішки і прокажіть тільки одну молитву, а тоді будемо говорити до самого ранку.
- Надвір, надвір,- сказав на відповідь Фейгін, штовхаючи хлопця до дверей і безтямно дивлячись поверх його голови.- Скажи, що я заснув,- тобі вони повірять. Ти можеш мене вивести, якщо забереш із собою. Ну ж бо, ну ж бо!
- О боже, прости цьому нещасному! - скрикнув, заливаючись сльозами, хлопець.
- От і добре, от і добре,- сказав Фейгін.- Це нам на руку. Спочатку за ці двері. Якщо я тремтітиму й труситимусь, коли ми минатимемо шибеницю, ти на це не зважай, іди швидше далі. Ну, ну, ну!
- Вам більше нема про що його розпитувати, сер? - запитав тюремник.
- Ні, запитань у мене більше немає,- відповів містер Браунлоу.- Якби була надія, що ми зможемо привести його до тями...
- Ніщо вже не приведе його до тями,- сказав тюремник, похитуючи головою.- Краще облиште його.
Двері камери відчинилися, і зайшли сторожі.
- Ну рушай же, рушай! - крикнув Фейгін.- Тихенько, але не так повільно. Ну швидше, швидше! [410]
Сторожі схопили його і, вирвавши з його рук Олівера, відтягли назад. Хвилину він борюкався з силою відчаю, а потім почав лементувати так, що його зойки проходили навіть крізь ці товстелезні стіни і лящали у вухах містера Браунлоу і Олівера, аж доки вони опинилися на подвір'ї.
Але за мури в'язниці вони вийшли не зразу. Ця жахлива сцена так вразила Олівера, що він мало не знепритомнів, і минула добра година, перш ніж знову зміг стати на ноги.
Коли вони вийшли на вулицю, вже світало. Там уже зібралася велика юрба; біля кожного вікна купчився гурт людей, вони курили, грали в карти, щоб згаяти час; люди р натовпі штовхалися, сварилися, жартували. Все свідчило про життя і бадьорість, все, за винятком страшних речей у самому центрі: чорного ешафота, поперечини, мотузки та інших жахливих засобів смерті.
Книга: Чарлз Діккенс Пригоди Олівера Твіста Переклад М.Пінчевського та ін.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
