Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Чарлз Діккенс Пригоди Олівера Твіста Переклад М.Пінчевського та ін.

Розгніваний Носвими глузуваннями. Олівер починає діяти й дуже його дивує

Місячний іспитовий термін скінчився, і Олівера було офіційно прийнято в учні. А тут якраз надійшла благодатна пора хвороб. Висловлюючись комерційною мовою, груни стали ходовим товаром, і за кілька тижнів Олівер набрався неабиякого досвіду. Успіх вдалої вигадки містера Сауербері перевершив його найсміливіші сподівання. Старі люди не пам'ятали такої пошесті кору; хвороба нещадно косила дітей, і не одну жалобну процесію очолював малий Олівер у капелюсі зі стрічкою до колін, викликаючи невимовний захват і розчулення в усіх матерів міста. Оскільки ж Олівер, щоб набути такої потрібної взірцевому трунареві статечності й самовладання, ходив із своїм хазяїном і на похорони дорослих, то він часто иав нагоду спостерігати завидну стійкість і мужність, з якою деякі сильні духом люди переносять випробування долі і втрати.

Наприклад, коли Сауербері обслуговував похорон якої-яебудь заможної старої леді чи джентльмена, оточених силою-силенною племінників та племінниць, котрі, поки тривала хвороба, не приховували своєї невтішної, невтримної скорботи навіть від сторонніх очей,- вони, ці [56] самі родичі, залишившись у своєму колі, почувалися зовсім безтурботно й розмовляли між собою так весело й невимушено, наче нічого лихого не сталося. Чоловіки переносили втрату дружини з героїчною витримкою. А дружини й собі, вбираючись у жалобу по чоловікові, думали не про гіркоту втрати, а про те, щоб цей одяг скорботи був еле-тантний і їм до лиця. Впадало в око й те, що леді й джентльмени, які не тямили себе від розпуки під час похоронної церемонії, опановували себе, тільки-но переступивши поріг свого дому, й цілком заспокоювалися за чашкою чаю. Дивитися на такі речі було і приємно, і повчально, й Олівер спостерігав усе це з великим подивом.

Твердити, ніби приклад цих добрих людей навчив Олівера покірливо зносити злигодні, я не беруся, дарма що я його біограф; але можу засвідчити, що протягом багатьох місяців він безмовно терпів кривди й знущання Ноя Клейпола, який аж казився від заздрощів: адже новому учню дісталися чорна патериця й капелюх із стрічкою, а він, перший учень, так і лишився при старому картузі й шкіряних штанях. Шарлотта ставилася до Олівера погано, бо погано ставився до нього Ной; а місіс Сауербері люто ненавиділа його, бо містер Сауербері виявляв до нього прихильність; отож між цими трьома особами, з одного боку, й нескінченними похоронами - з другого Олівер почував себе далеко не так приємно, як оте голодне порося, що його ненароком замкнули в повних зерна засіках броварні.

А тепер я підійшов до дуже важливої сторінки в біографії Олівера, бо мова піде про подію, яка, на перший погляд здаючись другорядною й незначною, врешті спричинилася до неабияких змін у його подальшому житті. Одного дня Олівер і Ной спустились, як завжди, в обідній, час у кухню, де їм залишили півтора фунта баранячих хребців,- але Шарлотту саме покликали нагору, і Ной Клейпол, голодний і злий, зметикував, що за цей короткий проміжок часу він зможе вволю позбиткуватися над юним Олівером Твістом.

Отож Ной задер ноги на застелений скатеркою стіл і ну розважатися: спершу він скубнув Олівера за чуба, смикнув за вухо і обізвав його підлизою; потім заявив, що неодмінно прийде подивитись, як Олівера повісять, і що рано чи пізно стане-таки свідком цього приємного видовища, а тоді перейшов до інших образливих зауважень, запас яких у злостивого вихованця притулку був невичерпний. [57]

Та що всі ці знущання не давали бажаного наслідку - не доводили Олівера до сліз,- то Ной вирішив удатися до ще дотепніших жартів; перейшов на особисті випади, якими, до речі, не гидують і куди славетніші дотепники, ніж Ной, коли хочуть дошкулити до живого.

- Підкидьку, як поживає твоя мама? - почав Ной.

- Вона померла,-- відповів Олівер.- І не чіпай її! Кажучи це, Олівер спалахнув і почав важко дихати,

губи й ніздрі його якось дивно затремтіли, що, на Ноєву думку, провіщало вибух плачу. Певний цього, містер Клейпол повів далі.

- А чого вона померла, підкидьку? - спитав він.

- Від розбитого серця, так мені казали старі бога-ділки,- мовив Олівер скоріше до себе самого, аніж до Ноя.- Я тільки тепер, здається, зрозумів, що значить померти від розбитого серця.

- Тра-ля-ля, підкидьку! - вигукнув Ной, спостерігши, що по Оліверовій щоці скотилася сльоза.- Чого ти рюмсаєш?

- Не через тебе,- відповів Олівер, похапцем стираючи сльозу.- Не радій.

- Та невже? - вишкірився Ной.

- Так, не через тебе! - гостро відказав Олівер.- І не смій мені більше говорити про неї. Не чіпай її - тобі ж буде краще.

- Мені буде краще? - вигукнув Ной.- Он як? Мені буде краще? Ох, підкидьку, ти добалакаєшся. Не чіпай його маму! Знаємо, хто вона така була, знаємо! О господи!

Тут Ной значущо похитав головою, зморщив, наскільки це можливо було, свого кирпатого червоного носа і, підбадьорений Оліверовим мовчанням, повів далі тим глузливим, удавано співчутливим тоном, що вражає найдужче:

- Розумієш, підкидьку, тепер уже цьому не зарадиш, та й тоді, звісно, ніяк було зарадити, і тому мені дуже прикро. Не тільки мені, всім нам прикро, і ми страшенно вболіваємо за тебе. Але ти повинен знати. Підкидьку, твоя мати була звичайнісінька шльондра.

- Що ти сказав? - перепитав Олівер, різко підводячи голову.

- Звичайнісінька шльондра, підкидьку,- спокійно повторив Ной.- І її щастя, що вона померла, підкидьку, інакше їй довелося б тепер сидіти у Брайдуелі чи гарувати на каторзі, а то й гойдатися на шибениці, і це таки найпевніше! [58]

Почервонівши від люті, Олівер скочив на ноги, перекинув стілець і стіл, схопив Ноя за горло, трусонув так, що в того аж зуби клацнули, і, вклавши всю свою силу в один удар, звалив свого кривдника з ніг.

Ще хвилину тому Олівер був тихою, боязкою, затурканою дитиною, якою його зробило жорстоке поводження. Але тепер дух його збунтувався, і від смертельної образи, завданої матері, його кров скипіла. Груди його здіймались, очі палали, він випростався на весь зріст. Він був сам на себе не схожий; грізно дивлячись на свого боягузливого мучителя, кидаючи йому, поваленому, скорцюбле-ному від страху, виклик з не відомою досі для себе відвагою.

- Убивають! - зарепетував Ной.- Шарлотто! Пані! Цей новенький убиває мене! Рятуйте! Рятуйте! Олівер сказився! Шар-лот-то!

На крик Ноя озвалася голосним вереском Шарлотта і ще голоснішим - місіс Сауербері; перша вскочила до кухні з бічних дверей, а друга затрималася на хвильку на сходах, аж поки пересвідчилася, що там, унизу, ніщо не загрожує її життю.

- Ах ти ж, негіднику! - зарепетувала Шарлотта, щосили смикаючи Олівера за комір (а силою вона не посту-» палася атлетові, який щодня тренує свої м'язи).- Ах ти ж, не-вдяч-ний, ка-пос-ний, пас-куд-ний мер-зот-ни-ку! - І за кожним складом вона відважувала Оліве-рові добрячого стусана, про людське око супроводжуючи його вереском.

Кулак у Шарлотти був аж ніяк не легкий, але, боячись, що для приборкання розлютованого Олівера одного кулака буде мало, місіс Сауербері кинулася на підмогу: збігла зі сходів і, вчепившись у хлопця однією рукою, другою почала дряпати йому обличчя. За цих сприятливих умов Ной підвівся й став і собі гатити Олівера кулаками по спині.

Все це вимагало неабияких зусиль, а тому довго тривати не могло. Утомившись бити й дряпати, вони затягли Олівера, який пручався, борюкався і не втрачав бойового запалу, до льоху, де й замкнули. По тому місіс Сауербері впала на стілець і заридала.

- Боже мій, вона помирає! - вигукнула Шарлотта.- Ною, любий, мерщій склянку води!

- Ох, Шарлотто! - заговорила місіс Сауербері, насилу вимовляючи слова через брак повітря в грудях і надмір [59] холодної води, яку Ной вихлюпнув їй на голову й плечі.- Ох, Шарлотто! Яке щастя, що він не зарізав усіх нас серед ночі!

- Так, пані, нам пощастило,- підтвердила та.- І, сподіваюся, це буде наукою хазяїнові. Хіба ж можна брати в дім цих гаденят, які з колиски стають убивцями й грабіжниками? Бідолашний Ной! Він уже конав, коли я забігла!

- Бідолаха! - сказала місіс Сауербері, жалісливо дивлячись на вихованця парафіяльного притулку.

Ной, верхній жилетний ґудзик якого був на рівні Олі-верової маківки, вислуховував усі ці співчуття, жалібно схлипуючи й тручи очі долонями, і врешті спромігся-таки видушити із себе кілька сльозинок.

- Що робити? - вигукнула місіс Сауербері.- Хазяїна вдома нема, жодного чоловіка в домі нема, а він от-от висадить двері!

її припущення було аж ніяк не безпідставне: згадана дерев'яна споруда двигтіла під шаленими наскоками Олівера.

- Ох, боже мій, пані, я не знаю, що робити! - сказала Шарлотта.- Може, послати по поліцію?

- Чи по військову підмогу! - запропонував містер Клейпол.

- Ні! - відказала місіс Сауербері, згадавши про давнього Оліверового приятеля.- Біжи до містера Бамбла, Ною, й скажи, щоб він негайно йшов сюди! Та не шукай ти картуза! Мерщій! І поки бігтимеш, притискай до підбитого ока ножа - воно тоді не набрякне.

Не гаючи часу на відповідь, Ной чимдуж кинувся бігти. Перехожі здивовано дивилися вслід вихованцеві притулку, що мчав вулицею голомозий, притискаючи до ока лезо складеного ножа.

Додати в закладки

  
Переклад Translate