Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Чарлз Діккенс Пригоди Олівера Твіста Переклад М.Пінчевського та ін.
Розділ VII
Олівер бунтує далі
Ной Клейпол стрімголов летів вулицями, жодного разу не зупиняючися, щоб звести дух. Лише добігши до воріт робітного дому, він на хвильку затримався, відхекався, схлипнув, перевіряючи, як це в нього вийде, скорчив перелякану міну, а тоді затарабанив у хвіртку й постав перед [60] старим воротарем робітного дому з такою нещасною фізіономією, що навіть цей злидар, звиклий бачити тільки нещасні обличчя, вражено позадкував.
__ Що з тобою, хлопче? - скрикнув він.
__ Містера Бамбла! Де містер Бамбл? - заволав Ной
з добре вдаваним розпачем і так голосно й надривно, що містер Бамбл, який випадково перебував неподалік, не тільки почув його сам, але й не на жарт перелякався і вибіг надвір без трикутного капелюха,- а це вже обставина сама по собі знаменна й дивовижна, бо вона доводить, що навіть парафіяльний бідл під впливом великої несподіванки може тимчасово втратити самовладання і почуття власної гідності.
- Ох, містере Бамбл, сер! - залементував Ной.- Олівер, сер... Олівер...
- Ну, що? Що з ним? - перебив містер Бамбл, в холодних очицях якого спалахнула радість.- Невже втік? Невже втік, Ною?
- Та ні, сер! Не втік! Він сказився! - відповів Ной.- Спочатку він хотів порішити мене, сер, а потім хотів порішити Шарлотту, а потім хазяйку. Ой, як боляче, сер! Ой, не можу!
Тут Ной почав корчитись і звиватись, мов в'юн, тим самим даючи зрозуміти, що звірячий напад Олівера заподіяв йому тяжкі внутрішні ушкодження, які завдають нестерпного болю й страждань.
Побачивши, що від цієї новини містерові Бамблу геть відібрало мову, Ной постарався ще дужче його вразити й заходився нарікати на свої страшні рани вдесятеро голосніше. Коли ж він помітив джентльмена в білому жилеті, що саме простував двором, вереск його став зовсім несамовитим, бо хлопець правильно зметикував, що корисно було б привернути увагу й викликати обурення ще й згаданого добродія.
Увагу джентльмена Ной привернув дуже швидко. Не зробивши й трьох кроків, той гнівно крутнувся на підборах і запитав, чому оте щеня виє й чому містерові Бамблу не пригостити б його палицею так, щоб його зумисні голосові вправи стали мимовільними. На що містер Бамбл відповів:
- Цього бідолашного хлопчину з дитячого притулку, сер, мало не вбив - ну, ще трохи - і вбив би - отой малий Твіст. [61]
*^ Грім і блискавка! - вигукнув джентльмен у білому жилеті, зупиняючись мов укопаний.- Я так і знав! З самого початку в мене виникло якесь передчуття, що цей зухвалий дикун потрапить на шибеницю!
- Сер, він намагався вбити і служницю,- додав містер Бамбл, обличчя якого сполотніло.
- І хазяйку,- докинув містер Клейпол.
- Ти, здається, казав, що й хазяїна теж, Ною? - спитав містер Бамбл.
- Ні, хазяїна нема вдома, а то б він його вбив,- відповів Ной.- Він божився, що уб'є.
- Ага, кажеш, божився, що уб'є? - перепитав джентльмен у білому жилеті.
- Атож, сер,- підтвердив Ной.- А ще, сер, хазяйка питає, чи не міг би містер Бамбл зайти до нас і відшмагати Олівера, бо хазяїна нема вдома.
- Авжеж, хлопчику,- мовив джентльмен у білому жилеті, приязно всміхаючись, і погладив Ноя по голові, яка була щонайменше на три дюйми вища від його власної.- Ти гарний хлопчик, дуже гарний. Ось тобі гіенні."Бамбле, ціпок при вас? То прямуйте до Сауербері. І дійте рішуче. Не щадіть його, Бамбле.
- Не щадитиму, будьте певні, сер,- відповів бідл,- по-правляючи намотаний на кінці свого ціпка батіг, що призначався для екзекуцій.
- І Сауербері скажіть, щоб не щадив. Бо без кулака і різок йому нічого не втовкмачиш,- мовив джентльмен у білому жилеті.
- Неодмінно скажу, сер,- відповів бідл.
І ось, прибравши належного вигляду, з трикутним ка* пелюхом на голові й з ціпком у руці містер Бамбл у су« проводі Ноя Клейпола підтюпцем подався до поховального закладу.
Становище там аж ніяк не поліпшилося. Сауербері ще не повернувся, а Олівер і далі з неослабним завзяттям гатив у двері льоху. Почувши від місіс Сауербері й Шар-лотти, що Олівер лютує, як дикий вепр, містер Бамбл обачно вирішив спершу провести переговори. З цією метою він спочатку грюкнув ногою в двері, а тоді, наблизивши губи до замкової щілини, промовив басовито й поважно:
- Олівере!
- Випустіть мене! - озвався з-за дверей Олівер. [62]
- Ти впізнаєш, хто з тобою говорить? - запитав містер Бамбл.
- Впізнаю,- відповів Олівер.
- І ти не боїшся? Не тремтиш, чуючи мій голос? - спитав містер Бамбл.
- Ні! - зухвало відповів Олівер.
Ця несподівана відповідь, така не схожа на ту, яку містер Бамбл сподівався почути, його ошелешила. Він позадкував від замкової щілини, випростався на весь зріст і в німому подиві обвів поглядом присутніх.
- Ох, містере Бамбл, він, певно, збожеволів,- сказала місіс Сауербері.- Жоден хлопець, навіть недоумкуватий, не насмілився б так, розмовляти з вами.
Глибокодумно помовчавши, містер Бамбл відповів:
- Ні, це не божевілля, моя пані. Це м'ясо.
- Що? - видихнула місіс Сауербері.
- М'ясо, моя пані, м'ясо! - з притиском, суворо відповів Бамбл.- Ви перегодували його м'ясом. Ви штучно збудили в ньому душу й бунтарський дух, яких не годиться мати людині в його становищі. Це вам, місіс Сауербері,, підтвердять і члени парафіяльної ради, а вони філо-софи-практики. Нащо біднякам душа і дух? Досить і того, що»ми підтримуємо життя їхнього тіла! Якби ви годували хлопця кашею, пані, цього ніколи б не сталося.
- Боже, боже! - скрикнула місіс Сауербері, покаянно зводячи очі до кухонної стелі.- От до чого призводить щедрість!
Щедрість місіс Сауербері полягала в .тому, що вона великодушно згодовувала Оліверові гидкі недоїдки, яких ніхто інший їсти б не став. Отже, вона виявила неабияку покірність і жертовність, добровільно погодившись прийняти на себе тяжке звинувачення містера Бамбла, яке - віддамо належне цій жінці - було цілком безпідставне, бо вона не заслужила його ні помислом, ні словом, ні ділом.
- Ну, так от! - мовив містер Бамбл, коли жінка знов опустила очі додолу.- Єдине, що можна зараз зробити, єдиний відомий мені засіб - це залишити його на день-два в льоху, щоб він трохи охляв, а тоді випустити й годувати самою тільки кашею, аж поки скінчиться термін навчання. Він з поганої родини, місіс Сауербері. Страшенно запеклі люди! І вихователька, і лікар розповідали, що мати його приволоклася сюди в неймовірно тяжкому стані - на її місці будь-яка порядна жінка була б умерла на кілька тижнів раніше. [63]
Коли містер Бамбл вимовив цю фразу, Олівер, який розчув тільки, що знову згадано його матір, закалатав У двері так люто, аж заглушив усі інші звуки.
І саме в цю мить повернувся містер Сауербері. Вислухавши розповідь про Оліверів злочин - а обидві жінки не шкодували чорної фарби, щоб викликати трунареве обурення,- він одімкнув двері й за комір витяг свого збунтованого учня з льоху.
Одежа Олівера була подерта його мучителями, обличчя - в синцях і подряпинах, чуприна розпатлана, але щоки й досі пломеніли від гніву, і коли хлопця витягли з темниці, він глянув на Ноя з ненавистю, засвідчивши тим, що дух його аж ніяк не зламано.
- Герой, що й казати! - мовив Сауербері і, струсонувши Олівера, дав йому ляпаса.
- Він обзивав мою матір,- відказав Олівер.
- І що з того, невдячний мерзотнику? - вигукпула місіс Сауербері.- Твоя мати заслужила все, що він про неї казав, і навіть більше.
- Ні, не заслужила! - сказав Олівер.
- Заслужила, заслужила! - повторила місіс Сауербері.
- Брехня! - скрикнув Олівер. Місіс Сауербері залилася сльозами.
Цей потік сліз позбавив містера Сауербері можливості зробити вибір. Тепер він не міг не покарати Олівера, до того ж якнайсуворіше. Бо якби він хоч на мить завагався, він (це, мабуть, знає кожен досвідчений читач), як то ведеться в подружніх сварках, здобув би звання тварюки, недолюдка, гадини, слинька й хтозна-чого ще - таких ласкавих назвиськ існує стільки, що їх не вмістити у межах цього розділу. Слід віддати належне містерові Сауербері: по-своєму - хоч «свого» в нього було обмаль - він ставився до хлопця непогано,- може, в інтересах свого діла, а може, тому, що дружина не любила Олівера. Проте коли вона зайшлася сльозами, йому зосталося тільки одне - відлупцювати хлопця, що він і зробив із запопадливістю, яка задовольнила навіть місіс Сауербері і, зрештою, звільнила містера Бамбла від необхідності вжити свій парафіяльний ціпок. До вечора Олівер просидів під замком у льосі; на хлібі й воді, а коли споночіло, місіс Сауербері, стоячи перед дверима, висловила кілька аж ніяк не схвальних зауважень на адресу його матері, а тоді відімкнула двері й звеліла хлопцеві йти нагору до [64] свого убогого ложа, що він і зробив, супроводжуваний глузами й кепкуванням Ноя і Шарлотти.
Залишившись на самоті в моторошній темряві й тиші трунарні, Олівер нарешті дав вихід почуттям, що після такого дня мусили неминуче постати в його дитячій душі. Він зневажливо вислуховував глузування, він жодного разу не зойкнув, коли його шмагали, бо в хлоп'ячому серці зростала гордість, яка б не дозволила кричати, навіть якби його спалювали живцем на вогнищі. Але тепер, коли його ніхто не бачив і не чув, Олівер упав навколішки й заплакав такими гіркими сльозами, якими, дарма що вони ушляхетнюють душу, не дай боже ніколи плакати дитині.
Довго стояв Олівер навколішках, не рухаючись. Свічка вже догорала в свічнику, коли він підвівся, сторожко озирнувся довкола, прислухався, а тоді тихенько відімкнув двері й виглянув надвір.
Ніч стояла холодна, темна. Хлопчик подивився на зірки й подумав, що ніколи ще вони не були такі далекі від землі. В безвітряній тиші чорні нерухомі тіні від дерев, що простягайся долі, здавалися мерцями. Олівер обережно замкнув' двері, при тьмяному світлі недогарка зав'язав у хустину своє убоге шмаття і сів на лаву дожидати світанку.
Коли перші промені світла пробилися крізь щілини віконниць, Олівер підвівся й знову відсунув засув. Потім боязко озирнувся, постояв ще хвильку, вагаючись, і, причинивши за собою двері, опинився на вулиці.
Він подивився праворуч, потім ліворуч, ие знаючи, в який бік тікати. І згадав, що вози, виїжджаючи з міста, піднімаються на пагорб. Тож він обрав саме цей шлях і, дійшовши до стежки, що вела через поле, а далі, як вій знав, знову виходила на шлях, звернув на неї і швидко попрямував уперед.
Олівер добре пам'ятав, як цією самою стежкою біг підтюпцем поряд з містером Бамблом, коли той вів його з ферми до робітного дому. Стежка проходила повз добро знаний будинок. Серце його закалатало, і хлопець мало не завернув назад. Але він подолав уже чималу відстань, і щоб повернутися на шлях, довелося б витратити багато часу. До того ж о цій ранній порі навряд чи хтось міг його побачити. І він рушив далі.
Незабаром він дійшов до знайомого будинку. У дворі було порожньо, ані живої душі, певно, всі мешканці ще [65] спали. Олівер зупинився й зазирнув у садок. Якийсь хлопчик полов грядку; ось він звів бліде личко - і Олівер упізнав одного із своїх колишніх товаришів. Олівер зрадів цій нагоді попрощатися з ним, бо хоч хлопчик був молодший за нього, вони дружили й разом гралися. А сйідьки разів їх обох били, й морили голодом, і садовили в льох.
- Цить, Діку! - сказав Олівер, коли хлопчик підбіг до хвіртки й простягнув йому між штахетинами свою худеньку руку.- Ніхто ще не встав?
>« Крім мене - ніхто,- відповів хлопчик.
- Діку, нікому не кажи, що ти мене бачив,- мовив Олівер.- Я втік. Мене б'ють і кривдять, і тепер я йду шукати долі, сам не знаю куди. Чого ти такий блідий?
- Лікар сказав, що я скоро помру, я сам чув,- кволо всміхнувшись, відповів хлопчик.- Добре, що ми побачилися. А тепер іди собі, тікай!
- Зараз піду, от тільки попрощаюся з тобою,- сказав Олівер.- Ми ще зустрінемося, Діку. От побачиш! І ти будеш здоровий і веселий.
- Так, побачимось,- відповів хлопчик.- Тільки після того, як я помру. Я знаю, лікар каже правду, Олівере, бо мені весь час сниться, ніби я в раю і довкола ангели й такі лагідні люди - насправді я таких людей і не бачив ніколи. Поцілуй мене,- сказав хлопчик, вилазячи на низеньку хвіртку й обнімаючи Олівера за шию худими рученятами.- Прощавай, товаришу! Хай благословить тебе господь.
Благословення це мовлене було устами дитини, але досі ніхто Олівера не благословляв, і тому в подальшому своєму житті, сповненому боротьби і страждань, злигоднів і поневірянь, він ніколи його не забував.
Книга: Чарлз Діккенс Пригоди Олівера Твіста Переклад М.Пінчевського та ін.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
