Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Любовні елегії Переклад А.Содомори
9
Ти, що на гнів свій палкий не скупишся для мене, Амуре,
Хлопче, що в грудях моїх тихе гніздо собі звив!
Що ж мене кривдиш усе, хоч твоїх таборів я ніколи
Не покидав, та чомусь тут таки й ран зазнаю!
Факелом палиш своїх, у своїх же стріли пускаєш, -
Що то за слава така? Краще долай ворогів!
От гемонійця візьми: свого друга вдаривши списом,
Він же для рани йому засіб подав помічний.
Глянь на ловця: переслідує здобич, а наздогнавши, -
Тут же й лишає її - вже за новою біжить.
Нас, що слухняні тобі, діймає лук твій дошкульний,
А до зухвальця чомусь млява правиця твоя.
Що то за втіха - об голі кістки стрілу притупляти?
Геть од любові я всох - голі зостались кістки.
Стільки довкола мужів і стільки жінок без любові -
Там попітніти б тобі, щоб на тріумф заслужить!
Рим, якби сил не зібрав, у світ широкий не рушив, -
Досі пишався б хіба крівлями з очеретин.
Воїн за вислугу літ отримує, втомлений, поле.
Кінь, що мету обгинав, тихо пасеться собі.
Під окриттям на підпорах стоять розхитані судна,
Хто вже з арени зійшов - меч дерев'яний бере.
Тож і мені, хто своє відслужив у жінок, у любові,
На відпочинок піти - чи не найвища пора?
Скаже з богів хтось: "Живи й не люби!" - подякую чемно:
Жінка - це зло, а проте надто солодке те зло!..
Тільки-но я вдовольнюсь, і вляжеться пристрасть жагуча -
Знов кудись вихор жене душу стражденну мою.
Так, коли здибиться кінь, наосліп із вершником рине,
Спінений, вже він тоді навіть не чує вузди.
Так, біля берега вже, запливаючи в гавань безпечну,
З вітром раптовим судно знову летить на глибінь.
Ось як носить мене Купідона подув непевний!
Знову сягнув по стрілу бог пурпуровий - Амур.
Можеш пускать її! Ось я, беззбройний, - перед тобою.
Тут тобі вистачить сил і не здригнеться рука!
Ба! В мене стріли самі вже летять: сагайдак не настільки
Місцем є звичним для них, як саме серце моє!
Все ж нещасливець той, хто ніч проспить непробудно,
Той, кому довге спання - то наче дар дорогий.
Дурню! Що ж таке сон, як не смерті холодної образ?
Часу доволі для сну кожному доля подасть!
Хай голосочком своїм моя любка й неправду говорить,
Хай! А я буду радіть, тільки б надія була!
Хай то щебече мені, то докорами хай дошкуляє,
Хай то натішусь при ній, то, з'ївши облизня, йду.
Марс перемінний - ця риса від пасерба, від Купідона, -
З нього зразок беручи, меч свій оголює Марс.
Ти - легковажність одна, як метелик - що там ті крильця?
Втіхи то щедро даєш, то забираєш нараз.
Тож, коли з ненькою гожою чуєш мене, Купідоне, -
В серці моєму всякчас, доки живу, владарюй!
Гурт жіночок, перелітна юрба, під твоїм буде берлом, -
Так від народів обох шана пливтиме тобі.
Так, це від тебе колись, так-так, від тебе, Грецине,
Чув я, що двох водночас годі любити жінок
Я через тебе в біді, через тебе впав, безоружний, -
Двох я - хіба не ганьба? - двох одночасно люблю.
Дві вони - кралі між краль, обидві - мов із малюнка,
Щодо освіти також - наче дві краплі води.
Вродою вдатніша ця, але й та настільки ж удатна,
Більш до цієї горнусь, хоч до тієї не менш.
Мучать мене дві любові нараз, розколюють навпіл, -
Так супротивні вітри бавляться в морі судном.
Що ж безконечні подвоюєш ти, Еріцино, страждання?
Може, щоб лиха сьорбнуть, мало кохати одну?
Лісу - листків додаєш? Зірок - мерехтливому небу?
До глибодонних морів - ще підливаєш води?
Втім, краще так, аніж нидіти мав би один, без любові, -
Ворогу б я побажав кроком суворим іти.
Ворогу б я побажав у порожній лежати постелі,
Де простягтися до сну не заважає ніхто.
Ну, а мені хай жорстока любов не дає загнивати -
Тільки б не був я один ложа мого тягарем!
Хай мене любка моя добиває (ніхто ж не завадить!),
Як до снаги, то одна, а як ослабне - то дві!
Вистачить праці для двох я стрункий та жилавий хлопець, -
Може, ваги не добрав, м'язи не мляві зате.
Твердості їм додає ще й природна жага насолоди -
Жінки, яка б не була, зроду я ще не підвів!
Часто цілісіньку ніч у постелі я бавився жваво,
Зранку - знову до гри, втоми немов не було.
Щастен, кого в обопільних змаганнях долає Венера!
Рад би я в них полягти з волі безсмертних богів!
Хай свої груди вояк підставляє під стріли ворожі, -
Кров'ю, що в битвах пролив, купить він славу собі.
Хай багатіє багач, хай, брехливий, сьорбне з того моря,
Що в ненаситі своїй стільки разів борознив!
Ну, а мене хай хвилюють хіба що справи любовні,
Хай серед них мене смерть на відпочинок пошле.
Хай в похоронний мій день, сльозу пустивши, хтось мовить:
"Смерть маєш саме таку, що увінчала життя".
Першою стежку хистку по морській здивованій хвилі
На пеліонській горі стята вказала сосна,
Що між ударами скель провезла колись дорогоцінне
Руно, яке звіддаля вабило сяйвом рудим.
От коли б той корабель, - щоб ніхто веслом не бив хвилі, -
Арго, тоді затонув, згубних напившися вод!..
Ось, покидаючи дім і прихильні пенати, і ложе,
Хоче Корінна ступить на небезпечні шляхи.
Будуть - о горе! - й для мене лячними зефіри та еври,
І льодовитий Борей, і розгарячений Нот.
Не намилуєшся там ні містами, ні зеленню лісу -
Море зрадливе довкіл, синява всюди одна.
Там, серед моря, ні камінців не побачиш барвистих,
Ні черепашок: вони - тільки на вогкім піску.
Лиш побережжя мережте, дівчата, слідами біленьких
Ніжок: безпечне воно; далі - дороги сліпі.
Хай вам розказує хтось про звади вітрів, про Харібду
Й Скіллу, про те, як між них хвилі вирують морські;
Як із глибин, наче леза, зринають Керавнії скелі,
Де там, в якій із заток, Сірта Велика й Мала.
Хай повідає хтось - ви йому вірте; хто слухачем є,
Жодна негода тому не заподіє біди.
Пізно, коли вже відв'язано шнур, озиратись на берег:
Вигнуте днище судна в безкрай солоний летить.
А мореплавець, ворожих вітрів боячись ненастанно,
Поряд - рукою сягнуть - бачить і хвилю, і смерть.
Леди синів - яснозорих близнят - благатимеш слізно,
Зойкнеш: "Ой, добре тому, хто на несхитній землі!"
Справді-бо краще собі прилягти та книжку гортати,
Ліру фракійську дзвінку часом узяти до рук..
Може, кажу щось пусте, чим вітри забавляться буйні, -
Хай Ґалатея веде, приязна, твій корабель!
Вроду таку загубить, нереїди, - був би це злочин,
Ви учинили б його, ви і ваш батько - Нерей.
Не забувай лиш мене, повертайся з вітром попутнім,
Хай у вітрила твої, духу набравшись, він дме!
Море могутній Нерей хай до нашого берега хилить,
Хай сюди віють вітри, котяться хвилі сюди!
Палко благай, щоб зефіри одні напинали вітрило,
Лиш затріпоче - сама вміло скеровуй його!
Першим із берега я корабель мені знаний завважу
Й вигукну: "Ось він везе - бачите? - наших богів!"
Візьму на руки тебе. Ні числа, ні порядку в цілунках
Не пильнуватимем ми. Жертва подячна впаде.
Наче та постіль м'яка, буде слатись пісок перед нами,
Будь-який пагорбок нам правити буде за стіл.
Там за Ліеєм п'янким не одне мені, певно, розкажеш, -
Як серед моря, було, ледь не втонув корабель,
Як ні непевна година нічна, ані Нот буревійний
Не зупинили тебе, поки до мене пливла.
Йнятиму віру всьому, хоч була б то вигадка чиста.
Врешті, чому ж би мені мрії своїй не годить?
Тільки б тим радісним днем, оздоба небес, Світлоносець,
Чвалом пустивши коня, швидше мені заяснів!
Книга: Публій Овідій Назон Любовні елегії Переклад А.Содомори
ЗМІСТ
На попередню
|
|
