Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Любовні елегії Переклад А.Содомори

Чи не прекрасна вона? Чи блиску мало в ній, зваби?

Чи не такої в богів часто випрошував я?

Все ж ув обіймах своїх намарно тримав її, млявий, -

Ложе на сором собі тілом ліниво гнітив.

Я, хоч хотів, та не міг; вона - так само хотіла;

Що чоловіче, однак, те наче спало в мені.

Все-таки шию мою вона обвивала руками, -

Навіть у Фракії сніг білим таким не бува, -

Все-таки, як лиш могла, жагуче мене цілувала

І до стегна раз у раз ніжно тулилась стегном.

"Мій ти велителю", - тихо шептала, пестила словом, -

Тільки б роздмухати хіть, мову солодку вела.

Тіла ж мого мов цикутою хтось льодяною торкнувся -

Що мав робити, того, млявий, кажу, не робив.

Наче колода лежав, мов бовван, тягар непотрібний,

Сам уже, врешті, не знав: хто я: людина чи тінь.

Що ж то на старість (якщо я діждусь її) буде зі мною,

Раз я у розквіті сил виявив неміч таку?

Втім, чи то розквіт? Одна лиш ганьба: чоловік же, юнак я,

А побіч подруги хто?.. Ні чоловік, ні юнак...

От вона встала й пішла, мов до вічного вогнища - жриця,

Начеб із братом своїм рідна прощалась сестра.

Щойно ж я двічі Хліді русявій, тричі - білявій

Зміг прислужитись Пітб, тричі - й Лібі вгодив.

Ну, а Корінні аж дев'ять разів, слухняний коханець,

Став я в пригоді за ніч, хоч і недовга вона.

Чи фессалійська отрута мені так ослабила тіло?

Чи хто зурочив мене, зіллям нашкодив отак?

Може, накресливши ймення моє на червоному воску,

Відьма ввігнала мені шпильку в печінку саму?

Від наговору й жита обертаються в трави безплідні,

Пересихають до дна врочені води джерел,

Падають жолудь з дубів, з лози виноградної - грона,

Дерево, хоч не трясеш, ронить незрілі плоди.

То чи не здатна лиха ворожба підкосити й людину?..

Видно, й мені через те сили забракло в ту ніч.

Сором іще долучивсь, не був він підмогою в ділі -

В ньому безсилля мого друга причина була.

А якій вроді я приглядавсь, як горнувся до неї -

Тільки сорочка в такій близькості з тілом її.

Нестор би став юнаком, коли б того тіла торкнувся,

Гніт незчисленних років скинув би з себе Тіфон...

Доля всміхалась мені, зі мною ж - їй не всміхнулась,

Як мені знову тепер, як же благати богів?

Ба, та вони ще й образились, певно: таким подарунком

Так скористатись, як я, - чи не образа для них?..

Що собі зичив, те сповнилось: і прийняла, й цілувала,

Й тілом до тіла її (як уже ближче?) горнувсь -

Що з того щастя, однак? Без ужитку - що то за влада?

Я - наче скнара отой, що не торкнеться майна!..

Так і Тантал серед хвиль од спраги вічно вмліває

Й плоду повік не зірве, хоч під рукою той плід.

Так хіба той покидає красуню вранці на ложі,

Хто має в храмі ось-ось чистих навідать богів.

Може, не надто палкими були її поцілунки?

Чи не на все спромоглась, щоб розохотить мене?

Ба!.. Вона ж і дуби, і крицю могла б зворушити,

Навіть ті скелі глухі - стільки в ній ласки було!

Зрушить тим паче могла людину живу, чоловіка -

Я ж ні живим у ту ніч, ні чоловіком не був.

Що б то дало, якби Фемій виспівував перед глухими?

А для Таміра-сліпця взявсь малювати митець?

Я вже таких собі втіх попридумував, нетерпеливий,

Стільки любовних забав на усілякі лади!

Тіло ж лежало моє, немов напівмертве тим часом,

В'яле ще більше, аніж ружі вчорашньої цвіт.

Нині ж (невчасно!) і свіже воно, і сповнене сили,

Нині вже діло нове - службу йому подавай.

Що ж ти й тепер дрімаєш, мій сороме, частко найгірша?

На обіцянки твої щойно ж я, дурень, піймавсь!

Так підвести свого власника і безоружним лишити -

Втрати такої, ганьби я через тебе зазнав,

Частко найгірша, кажу!.. А тебе ж моя любка рукою

Зволила пестити ще та спонукати до гри...

Та, коли способом жодним піднять їй тебе не вдалося

І про обов'язок твій, лежню, тобі нагадать, -

"Що то за жарти зі мною такі? - промовила гнівно, -

Може, тебе хтось тягнув, дурню, на ложе моє?..

Тут або вовну чаклунка якась проколола, або вже

З іншою так накохавсь, що ледве дишеш тепер".

І, як була, розперезана, вмить зістрибнула з постелі, -

Я тільки слинку ковтнув, бачачи ніжки стрункі, -

А щоб служниця, бува, не вгадала, від чого той поспіх

(Це ж не любов, а ганьба!), то попросила води.

8

Хто ж то нині, скажіть, благородні мистецтва шанує?

Хто надбанням дорогим пісню солодку назве?

Хистом у давні часи, а не золотом люди пишались.

Нині, як грошей нема, значить, ти неук - і край!

Те, що пишу, до вподоби коханій. Та що мені з того?

Вірш мій впускає у дім, а віршувальника - ні.

Хвалить мене; перед хваленим двері, однак, зачиняє.

От і ходжу навмання в парі із хистом своїм.

А нещодавній вояк, доробившись ранами статку,

Вершник, що кров'ю жививсь, нині при ній, а не я.

Як ти, життя моє, можеш такого в обіймах тримати?

Як ти в обіймах його можеш, життя моє, буть?

Ця голова - як не знаєш, то знай: до шолому навикла,

Бік, що при боці твоїм, важкість меча відчував.

Ліва рука, що не дуже підходить їй перстень, тримала

Щит, а правиці торкнись - кров на ній вчора була.

Втім, хіба можеш торкатись руки, що людину вбивала?

Де ж воно нині - гай-гай! - серце чутливе твоє?

Глянь на ті шрами його, на давні сліди рубанини, -

Те, чим багатий тепер, - тілом собі заслужив.

Може, ще й хвалиться тим, що стільком перерізав горлянку, -

Все ж доторкаєшся ти, жадібна, до його рук!..

Я ж, хто покликаний Музам і Фебові чесно служити,

Перед глухими дверми пісню намарно сную!

Є в тебе глузд - не вдавайсь до марниць, як ми, бездіяльні, -

Вчися стояти в рядах, за таборами іти.

Пильно вигладжуєш вірш? Загін випроваджуй до бою!

Щастя, Гомере, й тобі тут би всміхнутись могло!

Батько богів, лиш дізнавсь, що золото - сила найбільша,

Втіху собою ж купив, ставши дощем золотим.

Доки платні не було, суворим був батько, та й донька:

Двері - цілісна мідь, вежа - залізо одне.

Та, лиш у вигляді золота злинув спокусник тямущий, -

Вмить, одгорнувши полу, діва дала, що велів.

Ще коли древній Сатурн щасливо правив на небі,

Різні скарби в глибині, в темряві крила земля.

Золото, срібло і мідь, і те ваговите залізо -

Все побіч манів було, не одгрібали ще їх.

Блага всі зверху були: пшениці колосились без плуга;

Плід - на гіллі; у дуплі - меду, хоч кухлем бери.

Землю тоді ще ніхто не зранював ралом потужним,

Та й землемір ще ніде меж не проводив на ній.

Моря не било весло, раз по раз пірнаючи в воду:

Смертному берег морський краєм мандрівки ставав.

Видно, кмітливість твоя - проти тебе, природо людини,

Надто вигадлива ти - жаль, що на шкоду собі!

Нащо-бо навколо міст наїжачені вежами мури?

Нащо вкладаєш до рук ті братовбивчі мечі?

Море навіщо здалось? Не вміщаєшся на суходолі?

И неба ще прагнеш, щоб там - третя посілість була?

Справді, чому б то не прагнути: там же святині Квірина,

Лібер, Алкід там, а ще - Цезар до них приєднавсь.

Не задля плоду - шукаючи золота, вергаєм землю;

Воїн громадить собі кров'ю добуте майно.

Перед убогим зачинено курію; почесті - в грошах,

В них і повага судді, й вершника гордість - у них.

Хай собі все заберуть - і Форум, і Марсове поле,

Хай будуть в їхніх руках мир і кривава війна, -

Не зазіхали б лишень, ненаситні, на любощі наші,

Дещо б і нам, біднякам, у володіння дали!..

Нині й суворій, наче сабінка, наказувать буде,

Мовби невільниці, той, хто може щедро платить.

То мені сторож грозить, то вона чоловіка боїться,

А заплатити б я міг - зникли б обидва з очей.

О, якби месником був якийсь бог за кривди коханців, -

Придбане кривдно майно хай би на порох зітер!

Додати в закладки

  
Переклад Translate