Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Любовні елегії Переклад А.Содомори

Мати Ахілла й Мемнона - обидві над дітьми ридали:

Раз вже великих богинь доля діймає така, -

Плачучи, й ти розпусти, Елегіє скорбна, волосся:

Нині наймення твоє в лад із журбою звучить!

Ось твій обранець Тібулл, твоя, Елегіє, слава, -

Вже на високім вогні попелом марним стає!..

Он син Венери з сагайдаком порожнім ступає...

Зламаний лук у руці й факел, без полум'я вже.

Бачиш, як він іде, опустивши крильця, нещасний,

Як що є сил раз у раз б'є в голі груди себе?

Як, обважніле від сліз, поспадало на шию волосся,

Як через схлипи йому з уст виривається плач?

Так побивався він, кажуть, як брата Енея ховали, -

З дому твого він таким, Юле, виходив тоді.

Смертю Тібулла й Венера сама засмутилась не менше,

Ніж у той день, коли вепр іклом пробив юнака.

Кажуть, що й небо дбає про нас, натхненних поетів,

Дехто вважає, що нам дух божества не чужий.

Що з того? Смерть навісна на святощі теж зазіхає, -

З темряви тягне й до нас руки захланні свої.

Чи помогли ісмарійцю Орфеєві батько та мати?

Що з того, що й хижаків піснею він чарував?

Лін - Орфеєві брат, і все ж, повідають, за Ліном

Плакала ліра лунка десь у глибоких лісах.

І меонійця згадай - джерело невсихаюче пісні,

Вічно до нього співець буде хилити чоло, -

В темний Аверн і його занурила днина остання,

Жар невситимий лишень пісні поглинуть не міг.

Пісня живе. В ній - Трої облога, в ній - Пенелопи

Тканка: удень її тче, а розпускає вночі.

Так Немесіди в віках, так Делії житиме ймення -

Ти оспівав їх обох - першу й останню любов.

Що всі ті жертви тепер? Що звуки єгипетських систрів?

Що то, скажіте, дає - в ложе самотнє лягать?

Бо, якщо доля лиха забирає найкращих, то де ж ті

(Вибачте за прямоту!), де ті правдиві боги?

Чесність шануєш - помреш; у храмі ти - з храму кістлява,

Як не задобрюй богів, тягне в могилу тебе.

Ти віддаєшся пісням? /Поглянь-но, щб від Тібулла

Лишиться нині, співця, - урни маленької вміст.

От похоронний вогонь охопив тебе, віщий поете, -

Як же то зважився він серцем живитись твоїм?..

Видно, й золочені храми богів пожирав би він легко,

Раз на блюзнірство таке не завагався піти!

Бачить того не змогла й володарка святинь еріцинських -

Зір одвернула, а ще, кажуть, не втримала сліз.

Важко. Та краще вже так, ніж мав би незнаним, без шани

В землю чужинну лягти у феакійськім краю.

Тут, коли він вже згасав, йому мати закрила застиглі

Вічі й на прах дорогий склала останні дари.

Тут і сестра на собі розкуйовджене рвала волосся -

З матір'ю горе важке, розпач ділила вона.

Тут Немесіда була й твоя перша любов... Цілували...

Вогнища, ложа твого не покидали й на мить.

Мовила Делія, перша любов: "Щасливішим зі мною

Був ти; по-справжньому жив, доки до мене горнувсь!"

їй Немесіда: "Навіщо мою ти оплакуєш втрату?

Таж не тебе, а мене, слабнучи, він обіймав".

Буде у долах Тібулл Єлисейських - якщо після смерті

Ми - не одна тільки тінь і не одне лиш ім'я!

Там, щоб зустріти його, вповивши плющем юні скроні,

З Кальвом, що любий тобі, вчений Катулле, виходь!

Вийди й ти, - якщо хибна та чутка, що зрадив ти друга, -

Ґалле, що не щадив крові своєї й душі!

З ними, Тібулле, й твоя нині тінь, якщо тінь - не пусте щось,

Чесний між чесними, й ти - в їхній громаді тепер.

Хай же в тій урні спокійно лежать останки поета,

Хай йому з ласки богів буде легкою земля!

10

З обігом року вже знов Церерине свято наспіло -

Мила в постелі своїй спатиме, значить, одна.

Злотоволоса, вінком колосковим убрана Цереро!

В день свій чому не даєш права на любощі нам?

Де є той край, що тебе за щедроти б не славив, богине?

Вмієш лиш ти від душі щастю людському радіть.

Не випікав колись хліба собі селянин напівдикий,

Ще й не чували тоді, що то й для чого то - тік

Дуб - їхній перший оракул - людей годував жолудями,

Ніжна травиця для них замість поживи була.

Щоб у ріллі набрякало зерно - їх навчила Церера,

Вперше й серпом підтяла буйну окрасу полів.

Шиї могутніх биків під ярмо вона вперше нагнула,

Землю, не торкану ще, спушила ралом кривим.

Як тут повірить, що сльози закоханих - втіха для неї?

Що і розлуки, й журби від шанувальників жде?

Ні, не простачка вона, хоч і дбає про ниви врожайні,

Серце у неї також не без палкого чуття.

Жителів Кріту спитай, на Кріті ж не все - побрехеньки,

Славиться він, що колись Батька богів згодував:

Той, чия владна рука - над зорями світобудови,

Там, немовлятко іще, крихітка, ссав молоко.

Свідок поважний у нас: вихованцем пишається свідок, -

Тут і Церері самій не приховати гріха:

От під горою якось Іасія вздріла богиня, -

Він біля Іди стрілу в звіра несхибно пускав.

Тільки-но вздріла - жагою аж до кісток пройнялася:

Сором в один бік, любов - в інший тягнули її.

Гору любов узяла. Захиріла занедбана нива,

Що було ввірено їй - мало де, скупо зійшло.

Хоч і мотика раз по раз добряче била по скибі,

Хоч там і рало криве краяло землю тверду,

Хоч і в усю широчінь засівав рівнесенько ниву, -

Марно чекав на плоди праці своєї рільник.

Гаялась десь у глибоких лісах володарка злаків,

Там вже не дбала вона про колосковий вінок.

Тільки на Кріті буяли жита, був рік урожайний,

Жнивом рясним їй услід аж золотились поля.

Навіть на їді, посеред гаїв, пшениці половіли,

Дикий кабан у ті дні збіжжям у лісі жививсь.

Мінос, законів творець, років таких зичив для себе,

Зичив Церері палку й довгу пізнати любов.

Спати самотньо було б тобі прикро, злотоволоса, -

Я ж, коли свято твоє, змушений мучитись так!

Що ж мені сумувать? Ти дочку віднайшла, над твоєю -

Влада Юнони лишень волею долі стоїть.

А святкування - це ж і любов, і пісня, і вина, -

Саме такі для богів - радісні - личать дари!

Додати в закладки

  
Переклад Translate