Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Любовні елегії Переклад А.Содомори

Довго терпів я - терпець увірвавсь: підточила нещирість.

Геть же, любове гидка, геть із зболілих грудей!

Волею вже я дихнув, од ганебних пут увільнився, -

Буть не соромивсь у них, соромно - що у них був.

Я переміг! Я топчу, переможець, подолану пристрасть!

Пізно, ой, пізно чомусь роги зміцніли мої!..

Все перенось і кріпись! А біль той піде на користь:

Ліки, дарма що гіркі, хворих рятують не раз.

Перестраждав я і те, як мене з-під дверей проганяли,

Як, хоч душа в мені є, спав я на голій землі

Й через нового обранця твого, кого ти обіймала,

Мусив, неначе той раб, замкнений дім пильнувать.

Бачив, як він, ледь тягнучи ноги, виходив від тебе,

Мовби де в бійці йому добре пом'яли боки.

Втім, це лише півбіди: мене ж він бачив, невдаху, -

Лютим моїм ворогам звідати б сором такий!

Може, я, скажеш, не липнув до тебе, не був терпеливим

Сторожем, опікуном та й чоловіком тобі?..

В місті на тебе, оспівану мною, всі задивлялись;

Так, я любив, а тому - й інші любили тебе.

Маю казати, на що твій язик, облудна, спромігся?

Ти, на загибель мені, не шанувала й присяг.

А на забавах?.. Ті знаки твої, моргання до інших,

Те, чим без поруху вуст можна розмову вести...

Якось довідався я, що ти хвора, мчу, як шалений, -

Бачу: суперник мій там; ти забавляєшся з ним...

Ось як намучився я, хоч тільки дещо тут виклав, -

Іншого нині шукай, хто б міг терпіти таке!

Вже корабель мій, вповитий вінком (обітницю склав я),

Чує лише звіддаля хвиль рокітливу грізьбу.

Як мені не щебечи - тій ласці вже не піддамся:

Дурнем я був дотепер, нині за розум узявсь!

Ба! Але серце мені поривають любов і ненависть -

Кожна в свій бік, і любов знов, чую, гору бере.

Зможу - то буду ненавидіть; ні - то любить проти волі:

Бик, хоч не любить ярма, все ж під нелюбим іде.

Геть мене зрада жене, а врода - знов притягає:

Звичаї в неї гидкі, тіло прекрасне зате.

Так ні без тебе мені, ні з тобою жити несила, -

Врешті, не знаю вже сам, що й побажати собі.

Хоч би негарна була ти або уникала розпусти:

Як при такім зіпсутті врода не в'яне така?

Вчинки до гніву схиляють мене, краса - до любові,

Тільки ж - на горе мені! - в хибах - вся сила твоя!

Зглянься! Молю тебе втіхами ложа, що нас поєднало,

Навіть богами, хоч ти кривоприсяжна була,

Й личком твоїм, а для мене воно - божество всемогутнє,

Й очками - ними й мої ти полонила колись!

Хоч би якою була - будь моєю, та все ж постарайся,

Щоб я охоче тебе - не проти волі любив.

Та розпущу вже на подуви вільні широке вітрило,

Бо, хоч-не-хоч, а тебе все-таки буду любить!

12

Що то за день був, коли лиш одному коханцеві стільки

Наворожили ви лих, темні, мов сажа, птахи?

Що то була за зоря, моїй долі така вже ворожа?

Хто то на смертного так серед безсмертних завзявсь?

Щойно лиш чув: "Я - твоя", - та чи миле те володіння,

Що доведеться його з іншими часто ділить?

Та чи не вірші мої привернули увагу до неї?..

Так! До розпусти її хисту свого я доклав!

Ще й нарікаю, ніби й не сам оспівав ті принади!..

Сам я виною, кажу, що манівцями пішла.

Звідником сам я зробивсь, кохання сам зустрічаю -

Двері, аби увійшов, кваплюсь йому одчинить.

Користь од віршів сумнівна була, біда - очевидна:

Хутко на щастя моє всяк зазіхати почав.

Міг же я Фіви і Трою, й Цезаря славить діяння,

Міг - та натхненно співав лиш про Корінну свою.

От якби Музи при заспіві ще одвернулись від мене!

От якби навіть того задуму Феб не схвалив!..

Те, що поет не найкращим є свідком, добре відомо,

Ще ж якби й віршам моїм не надавали ваги!

З волі ж поетів Скілла у батька викрала волос -

От і з-під лона її люті загавкали пси.

Крила ногам додали, у волосся - змії вплели ми,

З нашої волі Персей мчить на крилатім коні;

Тітія ми простягнули на полі - від краю й до краю,

Псові, що в зміях увесь, три голови ми дали.

Тисячу рук - Енкеладові-велетню, стріли пускати,

Дівам у постатях двох - звабні, дзвінкі голоси.

Буйні Еола вітри в ітакійський міх ми загнали,

Серед води через нас гине од спраги Тантал.

Ми обернули у камінь Ніобу, в ведмедицю - діву,

Пташці Кекроповій ми кажем за сином тужить.

Сам же Юпітер то лебедем був, то дощем ряснозлотим,

То, вже як бик, на собі морем обраницю віз.

Ну, а Протей, а насіння фіванське - зуби дракона,

Воїнів плем'я тверде, а вогнедишні бики?

А твоїх сестер, нещасний Погоничу, сльози янтарні?

А кораблі, що в морських перемінились богинь?

Далі - як сонячний бог від Атреєвих страв одвернувся,

Ще - як за гомоном струн рушили скелі тверді...

Меж не накреслено вигадці щедрій, пориву поетів:

Що там було, а що ні - їм це байдуже й самим.

Так ви й на те, що співаю Корінні, повинні б дивитись, -

Ваша довіра сліпа, власне, на шкоду мені.

13

З плідного краю фалісків жона моя, тож прибули ми

В місто, здобуте твоїм, мужній Камілле, мечем.

Чистим обрядом взялися тут жриці служити Юноні -

Грищами славить, а ще - скласти їй кращу з телиць.

Бачити весь той обряд - чимала нагорода за втому:

Вгору дорога туди, по крутосхилу вела.

Гай там густий. Непроникливу тінь розстелили дерева.

Глянувши, скажеш: "Та це ж - дійсно житло божества!"

Там і вівтар. Молитви там звучать і ладаном пахне, -

Хтось нашвидку той вівтар у давнину спорудив.

Звідси, нехай лиш сопілка озветься, щорічно по стежці,

Килимом засланій, йде кроком поважним похід.

І сніжно-білих телиць ведуть під оплески люду, -

На трав'янистих лугах тут випасались вони, -

Йдуть і бички, що грозити ще не здолають рогами,

Далі, з низького хліва, свинка жертовна бреде,

Повагом суне й отар провідник - баран круторогий,

От лиш з кози у цей день жертва б немила була:

Кажуть, Юнону побачивши, знак подала вона в лісі -

Й та зупинила свій біг - саме тікала тоді.

Й нині стрілу ще пускають у зрадницю: хто з хлопчаків їй

Рани завдасть, той козу як нагороду бере.

Світлій богині в цей день юнаки й цнотливі дівчата

Стелять, куди має йти, килим гостинно до ніг.

У самоцвітах обруч золотий у дівчат на волоссі,

Палла сягає ясна аж до золочених стіп.

У білосніжнім вбранні за грецьким звичаєм предків

Повагом на голові речі жертовні несуть.

Мовкне всяк у ту мить, похід-бо йде злотосяйний:

Он своїм жрицям услід постать богині пливе.

Й тут нам аргівці зразком: як було Агамемнона вбито,

Злочину місце, майно, батьківський статок увесь

Кинув Галез, а тоді, наплававшись, намандрувавшись,

Він під ті мури колись камінь щасливий заклав.

Він же й фалісків навчив, як Юноні влаштовувать свято, -

Хай воно люду й мені буде всякчас на добро!

Додати в закладки

  
Переклад Translate