Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Любовні елегії Переклад А.Содомори
5
Спека була. Вже вивершив день опівденну годину.
Геть розморило й мене - я на постелі приліг.
Крізь половинку віконниці, що притулялась нещільно,
Світло цідилось лишень, мов у гайку між гіллям.
Сутінь такою бува, як її ще підсвічує сонце,
Й досвіток, що на межі: вже він не ніч, ще не день.
Світло неясне таке, напівтінь, соромливим на руку:
Милого захистку тут цнота шукає тремка.
Бачу, Корінна ввійшла... Розпущена туніка вільно,
Вільно й волосся витке мовби спливало з рамен.
Так у спальню, розказують, входила Семіраміда,
Так - і Лаіда, що в ній стільки кохалось мужів.
Туніку з неї я зняв, хоч, тонка, й не була на заваді, -
Все ж, аби зняти її, трохи таки поборовсь,
Трохи, бо в тій боротьбі лиш я жадав перемоги,
Хто на поразку пристав - легко долати таких.
От і стала вона, вже оголена, переді мною, -
Мов бездоганна різьба - жодної вади ніде.
Бачив усе я, до всього торкався - плечі, рамена,
Перса!.. Вони мов самі пружно тяглись до долонь.
Як під крутими грудьми рівномірно живіт округлявся!
Як понад стегна гладкі плавно підносився стан!
Та хіба все опишу? А все було захвату гідне!
От я її й пригорнув, голу, до тіла свого.
Інше - знатиме всяк... Спітнілі, поснули ми побіч.
Тільки б частіше мене полудень тішив такий!
Стороже, що до дверей на ланцюг ганебно прип'ятий!
Скрипни замком, прихили двері жорстокі. Прошу
Лиш про дрібницю - лишень прихили їх, а я в ту щілину -
Лиш прихили їх, кажу, - якось проскочу бочком.
Гарно до того довга любов мене пристосувала:
Звівся на скіпочку я - вже не людина, а тінь.
Як обійти охорону тихенько - любов дасть пораду,
І на безпечні стежки стопи скерує мої.
Темряви я донедавна боявся, примар безтілесних,
Хто мандрував собі в ніч - мав за сміливця його.
Та засміявсь Купідон, а з ним - його матінка ніжна:
"Буде, - додав жартома, - й з тебе сміливець такий!"
Тут мене й стріла любов - не лякаюсь ні тіней крилатих,
Ні навперейми мені хижо простягнених рук
Страх мій - це ти! Лиш тобі, лінивцеві, я догоджаю:
Щоб спопелити мене - блискавка в тебе в руках.
Виглянь, а щоб міг побачити, - засув одсунь осоружний:
Геть уже мокрий поріг - так я наплакався тут!
Не пам'ятаєш, як, голий, чекаючи різки, тремтів ти, -
Я ж твою паню просив, щоб не карала тебе.
Боргу такого не повернуть? О, чорна невдячність!
На щиросердне добро не відгукнутись добром?
Не залишайсь боржником! А вдячному' - й дяка жадана;
Ніч мов на крилах летить - засув на дверях одсунь!
Засув одсунь!.. Той ланцюг з себе скинути я тобі зичу,
Й щоб не як раб увесь час воду невольничу пив.
Та до прохань ти глухий, ти сам - неначе з заліза!..
Двері німують важкі, мовби їх зціпив мороз.
Брами, засуви ті - рятунок містам, що в облозі,
А коли мир доокіл, хто тобі збройно грозить?
Як би ти ворога стрів, коли так зустрічаєш коханця?..
Ніч мов на крилах летить - засув на дверях одсунь!
Не з вояками сюди я прийшов, не з грізним оружжям -
Сам я, а втім, і не сам: побіч - завзятий Амур.
І, коли б навіть хотів я, мені його вже не позбутись, -
Мусив би сам я хіба вирватись з тіла свого.
Отже, зі мною Амур, зі мною віночок, що з вогких
Кучерів зсунувсь, а ще - лагідний Вакх у душі.
Хто ж би то зброї тієї лякавсь, не йшов їй назустріч?
Ніч мов на крилах летить - засув на дверях одсунь!
Не поспішаєш... Чи сон (щоб ти не прокинувсь!) розносить,
Слух оминаючи твій, з вітром коханця слова?
А пам'ятаєш, колись, як я прокрадався повз тебе,
Ти не дрімав, хоч зірки північ звіщали глуху.
Може, й не сам, а при любці своїй цю ніч ти проводиш, -
От і зрівняймо тепер - долю твою і мою!..
Так пощастило б мені - на ланцюг твій радо б погодивсь.
Ніч мов на крилах летить - засув на дверях одсунь!
Що це, причулось мені?.. Чи двері таки зарипіли?..
Засув охриплий мені знак довгожданий подав?
Ні... То вітру порив налетів зненацька на двері!..
Горе! Надії мої з вітром розвіялись ген!
Чи пам'ятаєш, Борею, як ти викрадав Орітію? -
Вдар і тепер у глухі двері могутнім крилом!
Тихо в Римі довкіл... У росяних намистинках
Ніч мов на крилах летить - засув на дверях одсунь!
А не відсунеш - залізом, вогнем (зі мною - мій факел)
Буду ті двері долать - горді, глухі до благань!
Ніч, і Вакх, і Амур до терпіння не дуже схиляють:
Цноті - ніч кладе край; страхові - Вакх і Амур.
Все перепробував я, але ти від дверей тих твердіший:
Як не просив, не грозив - не помагає ніщо.
Ні, не прекрасної жінки поріг тобі сторожити б,
А при в'язничних сумних дверях недремно стоять!
Ось уже росяну вісь поквапно жене Світлоносець,
Ось уже півень озвавсь - бідним до праці пора.
Ти ж, мій віночку, з волоссям моїм сумним розпрощавшись,
Біля жорстоких дверей аж до світанку лежи!
Тут і помітить тебе, на поріг уранці ступивши,
Владарка - як я страждав будеш їй свідком німим.
Ну, будь здоров, охоронне! Тобі таких мук би, неробо,
Що до коханої в дім не пропустив. Будь здоров!
Будьте здорові й ви, дубові одвірки, пороги
И двері, що з нелюдом тим - вартівником - заодно!
Книга: Публій Овідій Назон Любовні елегії Переклад А.Содомори
ЗМІСТ
На попередню
|
|
