Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Любовні елегії Переклад А.Содомори
7
Поки пригаснув мій шал, якщо таки друг ти направду, -
Руки в заліза мені (так їм і треба!) закуй!
Бо в тому шалі, сліпець, на кохану я замахнувся -
Сльози, покривджена, ллє.. О божевільна рука!..
Міг я тоді й на батьків найдорожчих зняти правицю,
Міг кулаком, мов дикун, навіть богам погрозить.
Що ж? Чи Аянт, що в руці мав щита із семи шарів шкіри,
На пасовищі з мечем, буйний, не впав на овець?
Чи нещасливий Орест, що за батька на матері метався,
Зброї звернуть не посмів проти підземних богинь?
Я ж своїй любці укладене гарно волосся скуйовдив -
Личило навіть таке, навіть скуйовджене, їй,
Повній принади!.. Такою, скажу, дичину гнала луком
Діва, Схенея дочка, серед менальських яруг;
Так і крітянка ридала, як Нот усе далі відносив
Парус Тесея, а з ним - ті обіцянки пусті.
Так і Кассандра, - дарма що стрічки священні в волоса, -
Впала, Мінерво, колись перед твоїм вівтарем.
Хто тут "Безумче!" не скаже мені, хто - "Варваре лютий!"?
Лиш не вона: їй вуста острах раптовий скував.
Тільки обличчям німим, без слів, мені докоряла,
Втім, її сльози без слів винесли вирок мені.
Краще б - сам себе так ізненавидів - був я безруким,
Краще б я втратити мав добру частину себе!
Сам проти себе я силу свою спрямував, божевільний, -
Не вгамувавши її, кари таки заслужив!
Знати не хочу я вас, прислужники злочину, вбивства,
Руки! У пута мерщій! Пуга належаться вам!
От якби я з-між квіритів когось непримітного вдарив,
То поплатився б, а тут - в кривді владарка моя!
Приклад зухвальства подав нам Тідід: завдав він богині
Першим удар; нині я злочин його повторив.
Меншим злочинцем, одначе, був той: на ворога йшов-бо,
Я ж присягавсь їй: "Люблю", я ж їй і болю завдав.
От і влаштовуй розкішний тріумф, переможним вінчайся
Лавром і жертву складай Батькові вишніх богів!
Хай стоголоса юрба, біжучи при твоїй колісниці,
Славить за мужність тебе: гору над жінкою взяв!
Хай твоя жертва сумна йде попереду, простоволоса,
Геть уся біла, лишень... кров на поблідлій щоці.
Краще б од губ моїх губки її синцями взялися,
Краще б мій зуб жартома знак їй на шиї лишив!
Врешті, якщо я кипів, немов той потік каламутний,
І поривався, сліпець, тільки за гнівом сліпим, -
Чи лиш прикрикнуть не міг, - вона ж і так сторопіла, -
Замість грозитися їй, наче метати громи?
Ще ж їй і туніку (теж не похвалиш за це!) розірвати
Лиш до середини б міг - далі б і пояс не дав.
Я ж (дикун дикуном!) над чолом за волосся вхопивши,
Слід свого нігтя лишив на її ніжній щоці.
Мов заніміла вона. На обличчі - ані кровинки,
Камінь пароських верхів білим таким не бува.
Я спостеріг, як нещасна тремтіла всім своїм тілом, -
Так на тополю тремку вітер не раз налетить.
Так під Зефіром легким здригається очеретина,
Так, коли з півдня війне, збрижиться тиха вода.
Далі їй стриматись годі було - пролилася сльозами,
Так із-під талих снігів струмінь проб'ється живий.
Ось і відчув я тоді весь тягар мого кривдного вчинку,
Сльози ронила вона, я - наче кров'ю спливав.
Тричі до ніг їй в надії на прощення впасти хотів я, -
Тричі сахалась моїх непогамовних долонь.
Ти в свою чергу, прошу (помстившись, біль полікуєш),
Щоки порань і мені нігтиком гострим своїм!
І не жалій ні очей, ні волосся мого, а що слабші
Руки твої - не біда: гнів тобі сили додасть.
А щоб не муляв очей мого вчинку доказ ганебний, -
Знову, якою була, зачіску гарну зроби!
Є така... Хто про ту звідницю сиву дізнатись хотів би, -
Слухайте! Є тут така, сива, - Діпсадою звуть.
І недарма: не доводилось їй ще ні разу тверезій
Матір Мемнона стрічать, що на ясних рисаках.
Магів науку збагнувши до дна й заклинання еейські,
Може до першоджерел ріки вернути прудкі.
Знає, чим сильна трава, чим - нитка на веретені,
Чим - від гарячих кобил хіттю насичений слиз.
Варто їй забажать - огортається хмарами небо,
Варто їй забажать - сонце виблискує знов.
Бачив я: в небі зірки (чи повірите?) кров'ю спливали,
Бачив я: кров'ю взялось місяця срібне лице.
У темноті вона, маю підозру, шугає між тіней,
Пір'ям - птаха нічна - тіло прибравши старе.
Маю підозру, та й чутка така, що мовби двояться
В неї зіниці, а в них - хижий подвійний вогонь.
Може дідів вона й прадідів може з могил викликати,
Може химерами слів твердь розбивати земну.
Це ще не все: завзялась на шлюби вона доброчесні -
А красномовності тут, пакосній, не позичать!
Випадок свідком зробив і мене: через двері подвійні
Я ненароком почув, як вона мову вела:
"Вчора щасливець один закохавсь, моя радосте, в тебе -
Ні на хвилину, кажу, з тебе не зводив очей.
Це ж і не диво: ти вродою жодній з жінок не уступиш,
От лише вроді - гай-гай! - рівний потрібен убір!
Хочу, щоб щастя твоє було твоїй вроді до пари:
Будеш багатою ти - вбогість мені не страшна.
Досі тобі заважала неприязна Марсова зірка,
Марс відійшов, а тому - вже під Венерою ти.
Глянь, як вона ще з порога сприяє: багатий коханець
Прагне тебе й до твоїх вже не байдужий потреб.
Він ще й з обличчя рівня тобі; якщо б купувати
Не намірявся тебе - варто б самого купить".
Та зарум'янилась. "Гарний же сором, як щічки біленькі,
Вдаваний він - на добро; щирий - на шкоду лише.
Очка потупивши, ти не дармуй - розмірковуй при тому,
Скільки б міг дати тобі кожен з свого гаманця.
Може, за Тація хмура сабінянка й не помишляла,
Щоб не один їй годив, а хоча б кілька мужів.
Нині - в інших краях до зброї Марс закликає,
В нас, містом сина свого, мати Венера рядить.
Нумте, вродливі, - до гри! Цнотлива - котрої не хочуть;
Тож, коли ти не з тупих, - мужа вистежуй сама!
Спершу - зморшки розгладь, чоло гладким нехай буде:
Через ті зморшки, бува, діло все йде шкереберть.
Луком своїх женихів Пенелопа на міць вивіряла -
Хто на що здатний, а лук - з рога твердого, завваж.
Неспостережно спливає-летить баламутка-година,
Рік поспішає, стрімкий, коней пустивши учвал.
Мідь у роботі блищить, убір - на те, щоб носити,
Дім, де ніхто не живе, в плісняві скніє гидкій.
Врода, якщо лиш для тебе вона, - старіється, в'яне,
Мало їй лиш одного, мало їй двох, щоб цвіла!
Здобич певніша, та й заздрості менше на ниві врожайній,
Вовк бере жертву собі серед численних овець.
Ось той поет твій - крім віршів нових, тебе чим обдарує?
Ну, а коханець-багач - той не скупий на дари.
Може, плащем золотим сам бог поетів не сяє?
Може, на лірі своїй в струни не б'є золоті?
Щедрого, отже, вважай від Гомера великого більшим,
Бо дарувати, повір, - теж неабиякий дар.
Не відкидай і того, хто за гроші придбав собі волю:
Крейдою знак на нозі - це не така вже ганьба.
Та не зловись на зображення предків закопчені, з воску, -
Прадідів славних собі, вбогий коханцю, бери!
Вже коли красень, то нічка належить йому без дарунку?..
Бідний?.. До друга свого хай по підмогу спішить!
Та, поки сіті розставлені, будь обережна з ціною,
Щоб не втекла дичина; зловиш - тоді вже гнуздай!
Варто вдавати жагу: хай вірить, що гинеш без нього,
Тільки гляди, щоб любов не без віддяки була.
Рідко погоджуйсь на ніч: "Голова болить", - можна збрехати,
Можна й Ісіду згадать - лиш би відмовка була.
Іноді все ж допускай, щоб чекання звичним не стало,
Щоб від постійного "ні" не охолола любов.
Двері - глухі до благань, для дарів - хай будуть гостинні,
Хто вже з тобою, нехай чує суперника плач.
Скривдивши, - гнівайсь на нього сама, мовби ти була в кривді:
Губки надувши, розвій кривдою - кривду його.
От тільки гніву свого на довгий час не розтягуй:
Довго триватиме він - може в злобу перейти.
Ще ж, коли треба, хай вчаться сльозу твої очка пускати,
І неабияк пускать - щічки щоб мокрі були.
А баламутиш когось - ламати присягу не бійся:
З волі Венери до скарг будуть глухими й боги.
Служку проворну й раба ти маєш привчити до того,
Аби шептали йому, що тобі краще купить.
Дещо й для себе хай просять вони: з багатьох по крихтині -
Й так, до зернини зерно, - з часом постане гора.
Мати, сестра, годувальниця хай оббирають коханця:
Більше тягтиметься рук - швидше горі тій рости.
А як не зможеш уже в інший спосіб дарів вимагати, -
Чимось смачним нагадай про уродини свої.
Дбай, щоб спокійно тебе не кохав - суперник хай буде:
Без суперечок любов палу не має свого.
В спальні сліди когось іншого хай йому бачаться всюди,
Й ніжний на шийці твоїй - знак поцілунку - синець;
Ще ж, особливо, - дари, що від іншого; ти їх не маєш? -
То на дорозі Святій будь-коли можеш купить.
Ну, а розщедриться, - скажеш, аби щось лишив і для себе,
Дещо - позич, та не з тим, щоб віддавати колись.
Наміри - в мові солодкій ховай, лести, щоб нашкодить:
Меду солодкість, бува, вбивчу отруту таїть.
Гарно засвоїш все те, чого досвід навчив мене довгий,
І, якщо тих настанов не порозносять вітри, -
Часто живій мені дякувать будеш, а вмру - побажаєш,
Мертвій, щоб м'яко земля оповивала мій прах".
Ще щось казала, та тут мене зрадила тінь моя власна, -
Так і свербіла рука - ледь не вхопив я стару
За її пасма, рідкі вже та сиві, очей їй не вибрав,
Що мов вином запливли, ледь не подряпав їй лиць.
Хай же боги тобі старість пошлють убогу, бездомну,
Зими довгі, нудні й спрагу, що меж їй нема.
Книга: Публій Овідій Назон Любовні елегії Переклад А.Содомори
ЗМІСТ
На попередню
|
|
