Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Любовні елегії Переклад А.Содомори
11
Ти, що скуйовджене вмієш рівнесенько вкласти волосся,
Напо, що вище стоїш від усіх інших служниць,
Ти, влаштуванням побачень нічних потаємних відома,
Ти, що любовні листи потайки передаєш,
Ти, що Корінні не раз, хоч вагалась вона, зазирнути
Радила в хату мою, вірна опоро в біді!
Ось, господині подай ті списані вранці таблички,
Що б там не стало тобі не перешкоді, - подай!
Ти ж бо не кам'яна, не криця - серце у тебе,
Й щирість у ньому така, як вимагає твій стан.
Може, й сама ти відчула, як б'є Купідонова зброя,
Тож і мені посприяй задля своїх же знамен.
Що поробляю, спитає, - скажи, що живу сподіванням
Ночі... Мережаний віск їй про все інше повість.
Час, поки мовлю, біжить. Буде вільна - вручи їй таблички,
Хай прочитає, подбай, тут же, таки при тобі.
Поки читатиме - ти до очей приглядайсь, до обличчя:
Матиму щастя чи ні - знатимеш навіть без слів.
А прочитає - хай тут же відпише відразу й багато:
Я не люблю, коли лист широко воском блищить.
Тісно хай буде рядкам від краєчку - аж до краєчку,
Щоб, пробігаючи їх, мав чим натішитись зір.
А може, ні: чи варто тростинкою пальця мозолить?..
Хай на табличці черкне слово єдине: "Приходь!"
Лавром на знак перемоги тоді увінчавши таблички,
В храмі Венери складу і підпишу їх отак:
"Вірних своїх помічниць Назон доручає Венері", -
Досі ви кленом лишень, деревиною були.
Плачте над горем моїм! Без надії вернулись таблички.
"Нині, - злощасні гласять, - не сподівайсь ні на що".
Втім, і прикмета була: коли Напа виходила з дому,
Раптом спіткнулась вона, переступивши поріг.
Ще раз пошлю тебе - будь обережна, уважніше, вище,
Щоб не спіткнутися знов, ногу, гляди, піднімай!
Ви ж мені гетьте з очей, бридкі, лиховісні таблички!
Віснику горя мого, воску ненависний, геть!
Видно, ти зібраний був із цикути трійливого цвіту
В Корсіці; з медом лихим, видно, потрапив сюди.
Мовби циноброю весь ти просяк, так густо рум'янивсь,
Та не червоним тебе - радше рум'яним назву.
На роздоріжжі б вам, нікчемні таблички, лежати -
Там би й вас потрощив колесом повіз важкий!
Той, хто вас вистругав з деревини, зробивши такими,
Мав, присягнути б я міг, руку недобру якусь.
Це ж саме дерево йшло на стовпи, щоб вішать нещасних,
Це ж - на жахливі хрести, аби роботу мав кат.
Це ж - і хрипких пугачів у похмурій тіні ховало,
А між гіллям у гнізді - яйця сови й коршака.
Я ж їм своє почуття - яке божевілля! - довірив,
Я ж їх до любки послав - ніжне мереживо слів!
Краще б уже записати на них судове пустомельство,
Щоб урядовець якийсь голос на ньому вправляв.
Краще б лежать їм між тими табличками, що день при дневі
Пише видатки на них, ронячи сльози, скупар.
А що подвійні ви - не на словах - на ділі пізнав я:
Тут сама двійка, число, не обіцяє добра.
Чим же вгамую свій гнів? Побажаю, щоб вас, мов та миша,
Старість точила гризька, віск - аби пліснявим став.
Вже з Океану встає, покидаючи млявого мужа,
Злотоволоса, і знов мчить колісницею день.
Годі спішити, Авроро! Стривай! Нехай птиці щорічно
Славлять Мемнонову тінь у заповзятих боях.
Саме тепер насолоду б черпати у ніжних обіймах
Милої, саме тепер, поки так близько вона!
Солодко спиться тепер, повітря вологе, прозоре,
Пташка, вітаючи день, горлом тоненьким дзвенить.
Годі спішити, немила мужам, дівчатам немила!
Росяні віжки мерщій, рожеворука, стягни!
Поки ще ти не зійшла, плавець за сузір'ями стежить:
Через простори морські не навмання він пливе.
Сходиш - і, щойно здрімнувши, мандрівець рушає в дорогу,
Воїн - зброю свою звично бере до руки.
Першою бачиш у полі з двозубцем важким хлібороба,
Першою ти під ярмо кличеш повільних волів.
Сонних малят оддаєш вчителям, щоб вони при науці
Прутиком часто сікли їхні долоні м'які.
Ти посилаєш на суд поручителя, де непоправних
Прикрощів кожне слівце може завдати йому.
Ти оборонцеві, ти й судді так само немила:
Мусять і цей, і отой з досвітку братись до справ.
Хай лише прялі рука відкладе веретено - про вовну
Ще не допрядену їй ти нагадати спішиш.
Тут би й спинитись пора... Та щоб дівчина зрання вставала -
Стерпить це той лиш, кому, видно, й не снилась вона.
Скільки разів я бажав, щоб ніч тобі не корилась,
Щоб перед видом твоїм не розбігались зірки!
Скільки разів я бажав, щоб вітри тобі вісь ізломили,
Щоб легконогий рисак на хмаровищі спіткнувсь!
Заздрісна, не поспішай! Те, що син твій - смаглої барви -
Це через тебе, бо в нім - серця твого чорнота.
Чи ж до Кефала воно не палало любов'ю, чи, може,
Нині не відає світ про легковажність твою?
О, коли б міг нам Тіфон оповісти хоч дещо про тебе, -
Вперше б ганебну таку байку почули боги.
Все ти тікаєш од мужа - зв'ялив його вік безконечний.
О, як зненавидів він ту колісницю твою!
Чи не гукнула б і ти, обнявши якогось Кефала,
Коням нічним: "Не спішіть! Годі-бо квапитись так!"
Що я в тім винен, що муж твій ослаб? Чи ж я тобі радив
Брати старого? Чому ж я маю кару нести?
Як, пригадай собі, сном юнака дорожила Селена,
Хоч і з тобою в красі легко змагатись могла.
Навіть Батько богів, щоб ти не з'явилась так швидко,
Звів дві ночі в одну сам на догоду собі.
Змовк я. Вона зарум'янилась - видно, почула докори...
Тільки від того, на жаль, день не пізніше настав.
Книга: Публій Овідій Назон Любовні елегії Переклад А.Содомори
ЗМІСТ
На попередню
|
|
