Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Панчатантра, або П'ять кошиків житейської мудрості Переклад Ігоря Серебрякова
Оповідка третя
«Є в цих краях місто, відоме під назвою Вардгамана, в якому жив знаменитий купець Дантіла, що мав багато різного товару. Він заклопотаний був і міськими справами, і царськими, чим догоджав і городянам, і цареві. Що там казати! Такої спритної людини ніхто зроду-віку не бачив. Але відверто кажучи:
Хто служить повелителю, того ненавидить народ,
Хто щиро дбає про народ, того ненавидять царі,-
Але при протиріччі цім знайти нелегко нам когось,
Хто про народ і про царя однаково умів би дбать.
Минав час. І от якось на подвір'ї Дантіли справляли весілля. Він покликав на нього всіх міських жителів і царевих прибічників, ушанував їх частуванням, вбранням та іншими подарунками. Коли весілля відшуміло, Дантіла запросив до себе в гості самого царя з усіма його дружинами. А один царський слуга, підмітальник у палаці, Горабга, пішов туди непроханий та ще й усівся на чільному місці. Його, звісно, вигнали в потилицю, вкривши ганьбою. Відтоді бідолаха втратив спокій, не спав ночами та все міркував: «Як би мені на того купчика накликати гнів царя? От коли б його ще й скалічити! Ой, не можу я його зганьбити. Правду кажуть:
Як ти не здатний відомстить,
Не соромно впадати в гнів?
Як на жаровні б не стрибав,
Горох її не розіб'є».
Якось уранці, коли цар ще вилежувався в своїй постелі, Горабга, підмітаючи, прошепотів: «Ой, бачив я, повелителю, як Дантіла міцно обнімався зі старшою царицею». Почувши таке, цар схопився, мов ужалений, і спитав: «Слухай, Горабго, чи ти правду сказав? Невже цариця [34] так-таки обнімалася з Дантілою?» Горабга на те мовив: «Божественний, до пізньої ночі я грав у кості і зараз ходжу наче сонний. Сам не знаю, що бовкнув». Цар подумав: «Але ж і Горабга, і Дантіла вільно входять до мого палацу, може, й справді слуга бачив, як Дантіла обнімав царицю? От він і проговорився. Недарма кажуть:
Чого жадає божество, те смертний бачить уві сні.
Що не виходить з голози, те здійснюється наяву.
А також
Дурне чи добре на умі, хай сховане за сім замків,
Стає відоме нам зі слів, знічев'я мовлених вві сні.
Ну, а жінка, від неї ж бо можна всього чекати!
Із тим шепочеться усмак, на того зирить гаряче,
Милується в душі із тим,- це - жінка, що про те й казать.
Крім того,
З тим - копилить нижню губку і базікає невпинно,
Поглядом за тим стріляє, очі розкрива, як лотос.
Багача, хоч він байдужий, на умі собі тримає.
А достойного любові спритно зваблює бровами.
До того ж
Не вситить хворостяк вогню, а океану - тьма річок,
Не всйтить смерті все живе, не вситить жінку й тьма мужчин.
Як нема кутка і часу, спраглого нема мужчини,
Лиш тоді Нарада може берегти свою цнотливість.
Чарівна, жагуча любка завше, ніби тінь, зі мною,
Як самиця павичева, ласа до любовних ігрищ.
Отаких слова і справи - хай легкі а чи важезні -
Все принижують жіноцтво і ганьблять в очах народу. [35]
Те, про що жінок не просять, учинить вони готові,
А чого захоче жінка, то доб'ється неодмінно.
Навіть і нестримна жінка держиться у певних межах,
Як немає хтивих поруч, як слуга не наразився.
Хто до них лише підійде, дід чи красень, чи потвора,
Все одно згодиться жінці, з ним натішиться уволю.
Чоловік, жаданий жінці, все одно що стрій червоний,-
Він - подібний до спідниці, що здирається зі стегон.
На підлозі лак червоний чавить жінка повсякчасно,-
Так мужчини слабодухі падають жінкам під ноги».
Отак терзаючись тяжкими думками, правитель місця собі не знаходив і нарешті заборонив Дантілі переступати поріг царського палацу. А той, спантеличений таким велінням царевим, подумав: «Ой, правду ж кажуть:
Хто з багачів не гордий? В кого з волоцюг
нещастя не буває?
Кому жінки душі не ранять? Суворий час
над ким не владарює?
Хто з гонористих багачів пихи позбувсь?
Який бідняк у шані?
Хто в сіті підступу не попада?
Хто вийде з них без болю?
До того ж
Хто з вас ворону білу бачив?
Хто із гравців стрічався чесний?
Ласкава є змія? А чи холодна жінка?
Бездумний цар?.. Хто чув подібне щось?
Напевно, хтось із царських прибічників нашептав йому про мене якихось небилиць. Бо чого б оце ні сіло ні впало державець від мене відвернувся?» Одного дня підмітальник Горабга, побачивши, як Дантілу не пускають на царське подвір'я, посміхнувся і сказав стражеві, що стояв на воротях: «О-о, чуєш, охоронцю! То ж сам Дантіла, пригрітий і приголублений царем, просить милості. Гляди, щоб і ти не дістав од нього по шиї, як я!» Тоді Дантіла й подумав: [36]
«Та це ж Горабга винуватець мого злощастя, і ніхто інший. Правильно сказано:
Хай рядом і низький слуга, украй дурний та без чеснот,
Та якщо служить він царю, у шані завше буде жить.
Нехай мерзотник, боягуз, а вже як служить він царю,
То вже й зарозумілий він, не стерпить кпинів і образ».
Поринувши в такі думки, зажурений тим, що втратив довір'я царя, Дантіла пішов додому, а ввечері покликав до себе Горабгу й подарував йому сяку-таку одежину - сорочку і дготі, а потім сказав: «Я тебе тоді вигнав, бо дуже розгнівався: ти ж сів навпроти царського жерця, куди тобі не можна сідати. Отож я тебе й образив. Ти вже, будь ласка, прости мені». А Горабга, убравшися в подаровані сорочку і дготі, відчув себе мало не в раю і мовив: «Ну, що ж, купче, я тобі прощаю. А за шанобу і щедрість твою до мене скоро ти знову зазнаєш царської милості і володітимеш силою розуму». По цих словах він, радісінький, пішов з подвір'я Дантіли. Недарма кажуть:
В мерзотнику і в терезах близька є схожість, певна річ:
То вгору здійметься таріль, то раптом різко піде вниз.
На другий день, прибираючи в палаці, Горабга, підійшов до царя, котрий ще спав, і промимрив: «Ой, який же нерозумний наш повелитель, бо перед тим, як випорожнитися, їсть огірки». Почувши такі слова, цар здивовано сказав: «Гей, Горабго, що за нісенітницю ти верзеш?! Тільки тому, що ти при дворі моєму служиш, я тебе карати не стану. Та хіба ж я так коли чинив?» Горабга відповів йому: «Я, божественний, цілу ніч грав у кості, а як почав прибирати, то раптом задрімав. Що мені в голову вдарило, і що я балакав, не пам'ятаю. Змилуйся, повелителю, це все від того, що мене сон зборов». Вислухав його цар і подумав: я зроду перед тим, як випорожнитися, огірків не їв. абуть, і минулого разу цей бовдур усе вигадав, а я так розпорядився вчинити з Дантілою. Несправедливо я вигнав безневинного. Така людина не могла мене ошукати. Крім тогo без Дантіли і державні, і міські справи почали занепадати». Добре все обміркувавши, цар покликав до себе Дантілу, надарував йому своєї одежі та прикрас і призначив його на колишню посаду. [37]
То я кажу - не треба високо заноситись!» Відповів тоді Санджівака Даманаці: «Та й справді, любий! Як бажає повелитель, так я й зроблю!» І коли він так сказав, шакал повів його до Пінгалаки і мовив: «Ось, божественний, привів я до тебе Санджіваку, а як з ним повестися, сам розсуди». Санджівака поштиво схилився і незрушно стояв перед левом Пінгалакою. Оторочений жовтою гривою, Пінгалака, піднявши праву лапу, прикрашену лазурями, поблажливо й доброзичливо прорік: «Хай у всьому буде гаразд! Звідки ти, шановний, прибув до цього безлюдного лісу?» І Санджівака повів про те, що з ним сталося, як розлучився він з Вардгаманою та ще багато чого. Пінгалака вислухав його і з повагою сказав: «Не бійся, приятелю! Під охороною моєї могутньої лапи живи, як тобі заманеться, а коли що - тримайся мене, бо в тутешньому лісі повнісінько хижої звіроти, то де вже там ужитися поміж неї таким великим травоїдним, як ти?!» Потім Пінгалака в оточенні свого почту спустився до болотяного берега Ямуни, напився досхочу води й подався в ліс, поклавши тягар державної влади на Каратаку й Даманаку. Сам же він з другом Санджівакою бавив час у розмовах, що були пересипані прекрасними висловами. Справедливо кажуть:
З добрими людьми зближатись можна без кінця і краю,
І нема потреби знову повторять, що все це правда.
Оскільки Санджівака мав гострий розум, завдяки вивченню багатьох шастр, незабаром тупуватий Пінгалака теж дечого навчився і став поводитися не як лісовий, а як сільський житель. І не дивина, що Пінгалака й Санджівака цілими днями були разом, не відходячи один від одного ні на крок, а інші звірі блукали собі вдалині. Навіть Кара-така й Даманака не сміли наближатись до повелителя. Відтак левова влада послабшала, і змучені голодом звірі почали розбрідатись по чужих краях. Недарма кажуть:
Цар не дає винагород, і слуги від державця йдуть.
Так пташка залиша гніздо, коли вже дерево всиха.
А також
Шанованих і вірних слуг царю не втримать при собі.
Підуть вони від нього геть, якщо не буде їм платить. [38]
І крім того,
Якщо порушить слово цар, не сплатить слугам гроші в строк,
Царю не вибачать вони і в суперечку вступлять з ним.
Та не тільки слуги і подібні до них, а весь сущий світ тримається на тому, що всі взаємно пожирають одне одного, вдаючись до різних засобів - переговорів, грошових розрахунків, сили і чвар. Ось, наприклад:
За землі б'ються владарі, шукають хворих лікарі,
Шукають покупців купці, а дурноверхих - мудреці.
Шукають злодії роззяв, господаря шука прохач,
Коханців - пристрасні жінки, а майстрові - хоч би когось.
Озброєні знаряддям всім, на когось ждуть і день, і ніч,
Як ждуть у ріках і морях на добрий вилов хижаки.
А ось іще влучно сказано:
Наміри падлюк і змій не завжди у житті здійсненні,
І тому, мабуть, і досі світ оцей іще існує.
І змія, затисши Шамбгу, пацюка хотіла б зжерти,
Що на ньому Ганапаті шлях собі удаль торує.
Зжер змію павич би любо, лев, що всівсь на нім Парваті,
Зжерти норовить Ганешу, за слона його прийнявши.
Отакі жахні стосунки навіть у печері Шамбгу,
Що й казати вже про інших, як така природа світу.
Тоді Каратака й Даманака, обділені царською милістю, охлялими від голоду шиями стали радитися поміж собою. Даманака мовив: «Втратили ми, достойний Каратако, чільне становище. Чогось Пінгалака дуже подружив з Cанджівакою й відцурався усіх тих, хто був завжди при цьому. Що нам робити?» Каратака йому відповів: «Любий, Пінгалака зараз наших слів і не чує, але я скажу, що [39] він має спокутувати свою провину. Недарма кажуть:
Хоч зневажа міністрів цар, хай знищить він свою вину,
Як це колись Амбіки син вчинив з намови Відури.
А також
Слона нервового й царя, що збилися на манівці,
Міністрам слід чи корнаку на істинну наставить путь.
Але ж ти привів до володаря цього пожирача трави, а це все одно, що своєю лапою притягти розжарене вугілля!»
І сказав Даманака: «Це правда! Мій то гріх, а не повелителя. Бо ж кажуть:
Між баранів поліг шакал, мене злодюга обікрав,
Втрутилась звідниця - всі ми самі собі знайшли біду».
Запитав його Каратака: «Як це?», і Даманака розповів.
Книга: Панчатантра, або П'ять кошиків житейської мудрості Переклад Ігоря Серебрякова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
