Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Шукасаптаті, або Сімдесят оповідок папуги Переклад Тамари Іваненко
Іншого разу Прабгаваті знову питає папугу, може ж, варто піти?
А папуга відповів: «Моєї поради ти не слухаєш. Не треба йти. Добре слово слід слухати, коли й дитина говорить.
В далеку давнину, красуне дивовижна,
Брахман, слабкий на розум, не послухавсь
Дідівських велемудрих застережень,
Побрався з Вашаканою - в біду попав».
Питає Прабгаваті: «Як же це сталося?» Розповів їй папуга: «Є селище брахманів, яке зветься Самапрабга, де жив мудрий і ревно віруючий брахман Сомашарма, а в нього була дочка-красуня, пихата Віша-канья. її побоювались і ніхто не брав за дружину. Шукаючи нареченого для дочки, Сомашарма пустився в мандри по країні і натрапив на брахманське селище Джанастхана. Там жив старий і убогий брахман Говінда, за якого він і видав свою дочку. Друзі розраювали його, бо Вішаканья була наділена і вродою, і чарівністю, і різними чеснотами.[278]
Вона була юна, розумна і кмітлива, а Говінда був старий і дурний. Почала жінка оплакувати і вроду свою, і чарівність, і молодість.
Нетямущий чоловік при мудрій жінці,
Доброчесності позбавлений коханець,
Доброчинні без копійки за душею,-
Все це негаразд.
Виїзд перед зливою страшною,
В молоді літа нестатки,
Після першого кохання-розставання,-
Ось найтяжчих три нещастя.
Читання вголос недоладне,
Спів, коли ні голосу, ні слуху,
Ту любить, котра торочить: «Ой, не треба»,-
Ось найтяжчих три нещастя.
Якось каже вона чоловікові своєму Говінді: «З тої пори, як я з батьківського дому прийшла, минуло вже багато днів. Ходімо туди, от і все».
Вирушили вони в дорогу возом, а на шляху несподівано стрівся їм вродливий молодий брахман-воїн, якого звали Вішну. І спалахнула між ним і Вішаканьєю взаємна пристрасть. Люди кажуть:
Із поглядом першим приходить кохання,-
Задума, буяння уяви, безсоння,
Знемога, байдужість до себе,
А то і притуплення всіх почуттів.
Відчай, божевілля, нестяма, загибель,-
Так десять цих ступенів люди проходять.
Десяткою стріл цих, у леті несхибних,
Мадана звитяжив, найкращий стрілець.
Попутник пригостив подружжя бетелем. Так завоював Вішну довір'я сільського брахмана, який, остерігаючись, аби чужинець не подумав чогось негожого, сам зліз із воза, а його посадовив. Тільки-но чоловік зник за деревами, Вішну спокусив красуню, яка назвала, з якого вона роду і що коїться в її сім'ї.[279]
Коли ж чоловік закричав: «Ти злодій!» - і став видиратися на воза, то вони його просто не пустили. А Вішну, який спокусив дружину старого, ще й надавав йому стусанів. Вони вхопили один одного за чуба, але Вішну з допомогою Вішаканьї зрештою подолав Говінду. Потім Вішну пішов з нею до своєї оселі. Говінда плентався позаду і, підійшовши до села, що стояло край дороги, загорлав: «Оцей злодіяка жінку мою вкрав. Рятуйте її! Людоньки, лише на вас вся надія!»
Тоді сільський староста затримав і Вішну, і красуню. Коли він почав розпитувати, Вішну відповів: «Та ми ж із нею повінчані. А той подорожній, як побачив мою дружину, одразу ж перейнявся до неї жагою». Говінда, коли його запитали, повторив те ж саме. Тоді староста, почувши однакові відповіді, почав розпитувати про касту і ще про всяку всячину. І раптом усі троє знову сказали одне й те ж. Як тут розібратися?» - спитав папуга.
Не знала Прабгаваті, що відповісти, і тоді він мовив: «Запитав у них староста: «Скільки днів ви їдете разом?» Вони йому одказали: «Та сьогодні лише після сніданку зустрілися». Тоді він спитав кожного з брахманів окремо: «Що в неї було на сніданок?»
От про це Говінда знав, а другий нічогісінько не відав, і староста покепкував з нього, а Говінді порадив: «Жени цю брахманку від себе геть. Сіє вона лихо і тут, і там. Недарма ж кажуть:
П'янюгу лікаря, невігласа актора, подвижника дурного,
Вояку-боягуза, неука брахмана, віту престарого,
Державу, що в ній править парубчак, міністрів же катма,
І друга, здатного на крок підступний,
Дружину, котра, запишавшись юним віком,
Із другом сходиться свойого чоловіка,
Осуджують розумні.
І хоч осуджують розумні,
Закоханий у жінку палко,
Говінда взяв її з собою
Й загинув через неї.
Не дивина, красуне:
Хто зневажає мудрих,
Той смерть свою знайде.
З Говіндою так сталося, брахманом!»[280]
Така четверта з сімдесяти оповідок папуги.
На другий день, намірившись іти, Прабгаваті спитала про це папугу, а він їй сказав:
«Іди, зумій лиш відповісти так, як відповів
У царськім зібранні Балапандіта».
Спитала Прабгаваті, як же це сталося, а папуга повідав їй таку історію:
«Є на світі місто Удджайїні, а правив там цар Вікра-мадітья. Його дружина цариця Камаліла була дуже знатного роду, і цар страшенно її любив. Якось він під час трапези звелів, щоб вона подала смаженої риби. Жінка йому сказала: «О повелителю! Не можу я навіть дивитись на цих мужчин, тим паче доторкатись до них». По цих словах рибини так голосно зареготали, що аж міські жителі почули. І тоді цар спитав знавця прикмет і віщуна, чому засміялася риба. Коли ж ніхто йому цього пояснити не зміг, він сказав одному з брахманів, знаменитому пу-рохіті: «Якщо ти не розтлумачиш мені, чого сміялись рибини, я накажу вигнати тебе з країни».
Пурохіта, почувши таке, попросив п'ять днів на роздуми і, засмучений, пішов додому.
Коли не знайде пурохіта відповіді на це запитання, цар його вижене. То як йому бути? Ось у чому річ».
І знову сам папуга відповів: «Балапандіта, дочка того засмученого брахмана, сказала: «Чого ти так зажурився, тату, яка причина твого смутку? Вченим людям і в горі треба високо тримати голову! Недарма ж кажуть:
Хто у щасті не радіє,
Хто у горі не сумує,
Хто у битві непохитний,
Той окраса трьох світів.
Отаких синів нечасто
Нам дарують матері».
Тоді брахман геть усе розповів про те, що сталося, і додав: «Ось чому цар хоче вигнати мене з міста. Бо
Ані кревності, ні дружби, ні довір'я, ні любові
Взагалі нема на світі, а про раджу годі й мовить![281]
А ще ось що говорять:
Вороні чиста їжа чи й потрібна,
Чесність - картяру, зміюці - жалість,
Мужність - євнуху, розважливість - п'яниці?
Цар щоб другом був? Де бачено, де чувано?
До того ж
Рікам, будь-яким тварюкам,
Із рушницею людині,
Роду царському, жіноцтву
Довірять не слід ніколи.
В лати сковані, жадливі,
Підлі і немилосердні,
Метиковані в крутійстві,
Ніби полози - владики.
Цар вбиває, усміхнувшись,
Він в шанобі царській - злодій,
Слон вбива, приклавши лапу,
А змія - отруйним жалом.
Хоч я з дитинства служу йому, цар мною незадоволений. Тому й доведеться мені вкупі з іншими брахманами, коли хочу жити, податись на чужину.
Як-то кажуть:
Ради роду кинь людину,
Ради селища свій рід покинь,
Ради джанапади кинь село,
Ради себе край покинь».
Вислухала дочка батькові слова і мовить: «Все, що ти, тату, розповів, правда. Та тільки людина без хазяїна ніде не в пошані. Недарма кажуть:
Останній буде першим, як владареві вірно служить.
Останнім буде перший, як тільки службу занедбає.
Цар любить тих, хто близько біля нього,
Хоч ті й не із вельмож чи вчених.
Відомо: владарі, жінки й ліани
Тих прихиляють, хто із ними поряд.[282]
Слуги норовлять на плечі видертись цареві,
Він же намагається їх скинути із пліч.
Ті, хто ходить біля нього, добре знають,
Що робить, як цар у добрім настрої чи в гніві.
Та й, крім того,
Для досвідом збагачених людей,
Хто знається в мистецтві і плека мету високу,
Для всіх, хто знає, як служити,
Єдиний шлях - шукать в царя притулку.
Хто за походженням а чи в стараннях
Дійшов могутності й царя зневажив,
Той буде до кінця життя свойого
За це шукать спокути в старцюванні.
Якщо на когось валяться раптово
Нещастя, пошесті і той не знає
Від них ніяких засобів та ліків,
Не зможе вистоять під їхнім тиском.
Недарма кажуть:
Розумним і кмітливим, котрі знають,
Як приборкать хитрощами звірів,-
Кровожерних тигрів, левів, зміїв,-
Нікчемними здаються раджі.
До того ж
До володаря звернувшись,
Мудрий дійде високості,-
Бо ж ніде, крім гір Малаї,
Не росте сандал духмяний.
Білосніжні парасолі,
Скакуни золотогриві
І слони у дикім шалі
Поклоняються владикам.
Отже, тату, треба, щоб державець тебе шанував і був до тебе милостивий.
Не журись через цю біду. Бо [283]
Тоді, як над царем зоря зловісна
І він під нею умишляє зле,
Збентежені міністри мудрими словами
Затьмарення із його розуму знімають.
А тому, тату, не тривожся. Я сама розтлумачу володареві, чому ота риба сміялася, а ти зроби обмивання й попоїж».
Потім брахман пішов до царя і розповів йому про намір своєї дочки, а той покликав її, і вона, благословивши його, сказала: «Не гнівайся, володарю, на нерозумних брахманів. Хіба то дивина, що ти чув і бачив, як риба сміялася? Чи не сором тобі запитувати в мене, такої юної?
Ніхто не зважиться з тобою, царю,
Зрівнятися небесною красою -
О ти воістину Вікрамадітья,
Що ворогів на порох спопеляє.
Недарма кажуть:
Від Індри - влада, а від лютості - хоробрість,
Від Ями - зненавида, від Вайшравана - статки,
Від Ями й Джанардани - доброчесність,-
Це все становить раджі плоть.
І як мовиться в сказаннях про Бгаратів:
Не замахнись ногою, кращий з воїв,
На одинадцять армій повелителя,
Котрий п'ятьох мав вихованців
І шани вдачею своєю заслужив.
Чому тобі, раджо, не поміркувати б самому про рибу? Ти ж здатний сам розв'язувати всілякі сумніви, а коли хочеш почути розгадку таємниці од інших, то слухай:
Царівна, вельми чесна, не торкнулась
Рибин: були ж бо роду чоловічого.
Тому мужчинами назвала їх,
І ті рибини засміялись.
Тепер подумай, владарю, у чім цієї шлоки смисл,
Як розуму не вистачить, то знову запитай мене.[284]
Хіба можна сумніватися, о державцю, в чистоті цариці, яка навіть на сонце не дивиться, бо світ-сонце - мов красень чоловік?
Ні мудреці, яким відкриті шлоки,
І таємнича їхня суть, ні сам володар,
Ні мудреці, досвідчені на шастрах,
Не відгадали, чом сміялась риба».
Тоді Балапандіта підвелася й пішла собі, бо побачила, що все зібрання позбавлене глузду.
Папуга сказав: «Що далі було, я тобі вранці домовлю».
Послухавши його розповідь, Прабгаваті заснула.
Така п'ята з сімдесяти оповідок папуги.
Книга: Шукасаптаті, або Сімдесят оповідок папуги Переклад Тамари Іваненко
ЗМІСТ
На попередню
|
|
