Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Практична філософія та правовий порядок: Збірка наукових статей. / Кривуля О. М.

2.8. Н. С. Корабльова (Харків) Дисциплінарні технологи у техніках покарань: рольовий вимір

Сьогодні втратила переконливість філософська аргументація в термінах класичного ідеалу раціональності, який, навіть за наявності різної історико-культурної наповнюваності феноменів політичної філософії, освоював об'єктивну реальність за допомогою потенційно-дидактичного дискурсу. В умовах переходу до нових концептуальних схем і радикальної зміни стилю філософування його позбавили панівного становища і він поділяє його на рівних з іншими базовими структурами. В такому контексті осмислення філософських артикуляцій дисциплінарних технологій корелює з цивілізаційними зрушеннями^ де предмет розгляду підлягає не лише філософсько-соціологічній інтерпретації, а й вимагає постійного звертання до соціокультурних феноменів. В контексті останніх влада виступає не як право власності чи привілей, а як владні стратегії, уособлені в мережі активних соціальних відносин, її карні системи є конкретними соціально-політичними феноменами, аналіз яких передбачає не лише розгляд юридичних, етичних складових соціального життя, як то придушення, заборони, покарання, а й сприяє утвердженню певного способу облаштування суспільства і в цьому їх позитивне значення.

Аналіз дисциплінарних технологій як мікрофізик влади, так їх означає М. Фуко, корелює з науковим знанням, тими глибинними змінами у тенденціях еволюції філософського знання, які суттєво впливають на конфігурацію системи покарань і на випрацювання їх ідеології. Використання цих технологій у проблемному полі оперативних понять з виділенням явлених і прихованих соціально-політичних передумов владних технологій дозволяє виявити суперечливі тенденції нашого суспільства. Звичайно, деякі фактори можуть виявитись нерелевантними, а деякі опиняться за межами аналізу, тим більше, що ця проблема більш важлива не як теоретико-пізнавальна, а як соціально-політична. Аналіз ускладнюється необхідністю поєднання духовної ситуації сучасного Заходу із зміною інтелектуальних установок вітчизняної філософії. У нашому інтелектуальному полі опрацювання цих проблем йде з посиланнями на праці М. Фуко, Ж. Бодрійяра, Ж. Дельоза, Ф. Гваттарі. Хоча сучасна західно-філософська думка представлена великим спектром концепцій, наукових розробок з проблем дисциплінарних технологій, та таких, які б розглядали означені проблеми в соціально-філософській світоглядній перспективі недостатньо, а їх поява у вітчизняному інтелектуальному просторі в більшості спричинена резонансно на аналогічні праці західних вчених.

Спробою опрацювання нових соціально-філософських підстав на вітчизняному грунті з врахування сучасних реалій є роботи з філософії права О. М. Катенка, О. Є. Манохи, М. В. Костицького, С. І. Максимова, В. В. Шкоди, В. І. Шаповалова. Змальовані ними основні соціо-культурні перспективи пов'язані з відродженням ідеї ролі права як основного регулятиву нашого суспільного і політичного життя. Сфера дослідження поширюється від абстрактно-метафізичних до вузькопрагматичних точок зору на означену проблему, кожна з яких не може претендувати на адекватне відображення у всьому обсязі і всезагальності. Впорядковуючою ідеєю є синтетичний підхід до розуміння дисциплінарних технологій, оскільки вони є складним, різнобічним змінюваним соціальним явищем.

Аналіз дисциплінарних технологій вимагає врахування глибинних змін у тенденціях еволюції філософського знання з їх подальшим залученням для випрацювання оперативних понять владних технологій, до останніх відносяться дисциплінарні. Враховуючи явлені і приховані причини зміни карних технологій з відповідними рольовими розподілами, нагляд і кара фокусують силові лінії владних технологій, центральної проблеми мікро-фізики влади у М. Фуко. Віднесеність людини до влади не як окремого соціального явища, а як до опосередкованого дисциплінарними технологіями, практиками покарань, вимагає відповідних рефлексивних моделей. Посткласичні теоретики в описуванні владних феноменів дійшли до відмови враховувати характеристики буття як онтологічне представлені в бутті людини. Замість цього вводять в коло розглядуваних проблем приховані засновки як сферу політичних і культурних практик, враховуючи лише ті їх прояви, які можуть бути представлені через рефлексивну модель динамічного зразка.

Практика покарань через аналіз категорійного апарату гуманітарних наук створює власний квазіісторичний підхід. Аналізуючи дисциплінарні технології, співставляючи їх різні оцінки, М. Фуко показує, що та чи інша їх інтерпретація неминуче накладає свою печать на їх конституювання. Ці технології включають: дисциплінарний простір, відмінний від інших місць і закритий з усіх боків, як то казарми, тюрми, монастирі, закриті навчальні заклади. Жорстко унормовані рольові реальності відповідно до статусних розподілів дозволяють ієрархізувати рольові взаємодії з метою відтворення суті цього простору. Таким чином, смислопороджувальним фактором є виразність розподілів: контроль за індивідами, їх комунікаціями, можливість кожної миті спостерігати, оцінювати, карати кожного, хто належить до цього простору. Ця процедура спрямована на пізнання, панування і використання. Дисципліна, яка організовує аналітичний простір, є мистецтвом визначення рангу ролей і техніки зміни рангових структур, вона індивідуалізує тіла через локалізацію, яка не закріплює їх, а розподіляє, змушуючи рухатись у мережі відносин [1, с. 178-181].

Аналізуючи техніки мікровлади як види операцій влади, М. Фуко вказує на їх вплив на сферу не лише ментальну, а й чуттєву. Цю тезу він доводить з посиланнями на процедури насильницького впливу на тіло, які західна культура завжди використовувала з метою соціалізації особи і які на певному етапі вдосконалення, ввійшовши в стадію подвоєння, сьогодні представлені вже не тільки культурно освоєним тілом, але й душею. Ілюстрацією слугує школа-споруда, яка має бути засобом муштри, школа-машина Парі-Дювернея у подобі Військової школи, найменші деталі якої втілив у камінь Габрієль. М. Фуко показує, які цінності виховання уособлювала ця школа. Муштрували міцне тіло - імператив здоров'я; випускати компетентних офіцерів - імперати кваліфікації; формувати слухняних вояків - політичний імператив; запобігати бійкам та гомосексуалізму - моральний імператив. Таким чином, дисциплінарні інституції випрацювали цілу машинерію контролю, що функціонувала як мікроскоп поведінки [1, с. 216-217]. Ці рольові реальності, що відповідали перерахованому набору значень, потрапивши в область ментальних полів, починали впливати на формування правил самого мислення, що випрацьовувались і вдосконалювались в ту чи іншу епоху, а сьогодні набувають небачених масштабів. Ця масштабність спричиняє зворотну дію на реорганізацію освіти, специфікацію нагляду та його інтеграцію до педагогічного процесу.

М. Фуко дає детальну регламентацію ролей, вказуючи на ті цінності і норми, що упредметнені в певних ролях, що можуть бути корисними для нашої педагогіки, яка в умовах безудержного плюралізму і педагогічної вседозволеності заставляє замислитись, що дисципліна не така вже й погана річ, а насильно укорінене знання може приносити свої плоди. Можливо й був брак методів, які б дозволяли керувати діяльністю одразу цілого класу, але, мабуть, це було не основною причиною запровадження контролю. «Для допомоги вчителеві Батанкур вибрав з-поміж кращих учнів цілу низку «урядовців» - управителів, спостерігачів, помічників, репетиторів, декламаторів молитов, контролерів письма, отримувачів чорнила, священників та відвідувачів. Отже, визначені ролі належать до двох порядків: одні відповідають матеріальним завданням (розподіл чорнила та паперу, роздача надлишків злидарям, читання духовних текстів у святкові дні тощо), інші пов'язані з наглядом: «спостерігачі» мають відзначати, хто покинув свою лаву, хто балакає, хто не має чоток і часослова, хто негідно поводився на відправі, хто був нескромний, розмовляв чи галасував на вулиці», «священники» мали «зважати на тих, хто розмовляє або бурчить, виконуючи уроки, хто не пише або пустує», «відвідувачі» ходили розпитувати у родини тих учнів, які відсутні або скоїли тяжкі переступи. «Управителі» наглядали за всіма іншими урядовцями. Тільки в «репетиторів» була педагогічна роль: вони примушували учнів читати півголосом по двоє» [1, с. 221]. Розподіл ролей заставляє задуматись про співвідношення між тими, що безпосередньо виконували функцію, до якої покликана дана установа, і тими, що відтворювали дисциплінарні технології.

Це дозволило М. Фуко по-новому поставити і ряд важливих для філософського аналізу питань і головного з них - про істину. Істина постала не базовою, позачасовою цінністю чи ідеалом пізнання, а тим, що саме сформоване не факторами смислового порядку, а через застосування політики соціокультурної муштри. М. Фуко діагностує тривожний симптом нашого часу: те, що вислизає від пізнання, уникає його, не може чинити опір технікам маніпулювання і стає їх об'єктом. Ним були відкриті і самі ці техніки. Показуючи еволюцію технік покарань, М. Фуко вказує на факт народження в'язниці як універсального інституту виправлення покараного за злочини. З народженням в'язниці зникли такі розмаїті й видовищні форми покарань, як тортури. Вироки були замінені загальними кодексами, єдиним процедурним регламентом і запровадженням суду присяжних.

Це супроводжувалось усвідомленням того, що кара повинна мати суто виправний характер, а також зародженням з XIX століття тенденції змінювати суворість кари залежно від особи злочинця. М. Фуко завважує, що потьмянів каральний спектакль шматування покараного тіла, перетворившись на звичайний адміністративно-процедурний акт [1, с, 11-12]. Причиною заміни сцени ритуалу тортур, якими завершувався злочин, Фуко вважає той факт, що ця розправа мала підозрілу спорідненість зі злочином, який «рівнявся до нього, а то й перевершував його дикістю, бо уподібнював ката до злочинця, суддів до вбивць, міняв останньої миті ролі, обертав катованого на об'єкт жалю чи захоплення» [1, с. 13]. На зміну прийшов інший спектакль з суддями в мантіях, які покликані не стільки карати, скільки відвертати від злочину, змінився механізм, унаслідок якого кара забезпечувала повчання.

Аналіз зміни механізмів покарання і тих смислів, які упредметнені в ньому, це, власне, потреба західної цивілізації в рефлексії над власними підставами, що зачіпає історію, юриспруденцію і т.ін. Але, на відміну від них, філософський аналіз, досліджуючи проблему підстав, бере до уваги не лише явлений зміст, але й контексти з їх невиявленим фоном значень, важливо не те, що дане свідомості, а те як воно дане. Шляхом деконст-рукції розрізнення між раціональною аргументацією і маргінальними практиками, до яких віднесено практику покарань, і установками, які конституюють дисциплінарний простір, дестабілізують заснований на розумі порядок, досліджується сама здатність розуму бути диспозитивом влади. Цей розум рефлектує над політичним досвідом, окреслюючи не лише дисциплінарні простори, а й унормовуючи соціальну поведінку людей і їх реакції на дисциплінарні технології шляхом відповідних рольових розподілів.

Рольові реальності дисциплінарного типу - це інституалізована і легітимна форма влади, яка продукує бажаний для неї тип. Оскільки людина - ансамбль чи дисамбль суспільних відносин, то щоб виправити людину, треба вилікувати суспільство, до таких клініцистів відносить себе М. Фуко. Ця риторика з арсеналу марксизму і є на користь тези про суспільну визначеність особи, тільки сьгодні вже з претензією не лише на тіло, а й на душу. Виходячи з постструктуралістської методики, Фуко у своїй мікрофізиці влади намагається віднайти її в слідах і ефектах дисциплінарних просторів примусу: тюрмах, лікарнях, школах, казармах, де людині предписано роль маріонетки влади, до цього спонукають рольові реальності. Тому й широковикористовуваний Паноптикум Бентама є не лише дисциплінарним, а й смислопороджуючим [2, с. 57-58]. Але й в самих зарегламентованих і жорстко дисциплінованих установах проявляється людське намагання надати сенсу своєму існуванню, у відповідності з ідеалами і уявленнями про своє призначення.

Завдання дисциплінарного простору - шляхом чуттєвих впливів на тіло, вважає Фуко, добитись підпорядкування індивідуального тіла колективному, перетворивши душу індивіда на подобу суспільної машини. Це завдання виконує дискурс сексуальності, поневолюючи людину більш ефективно, ніж популярні негласні норми і заборони. Такі модифікації технологій покарань: від права на смерть і тілесного покарання до нагляду і далі до формування внутрішнього самоконтролю над власними душевними афектами «дають змогу фабрикувати дисциплінованого індивіда» [1, с. 391]. Квазіполіцейська функція психоаналітика, яка впроваджує загальноприйняту раціональність в самі інтимні закутки людської душі, спонукаючи людину визнавати себе винною й у тих злочинах, яких вона не скоювала, робить людину повністю залежною від соціальних структур. Конкретні карні системи є соціально-політичними феноменами з відповідно унормованими рольовими реальностями залежно від місця в каральному ритуалі.

Починаючи свою роботу «Нагляд і кара» з опису страшної сцени катування тіла засудженого, М. Фуко вказує на судовий розгляд як інсценізацію страждань. Засуджений і тоді вже мав свій юридичний статус, породжував свій церемоніал [1, с. 38]. Страждання засудженого повинні були засвідчити правду про злочин. Серед причин, які позбавили покарання інсценізації страждань і замінили прилюдність покарань через страту судами, Фуко вказує на обертання ролей. «Той, кому вже нема чого втрачати, клене суддів, закони, владу та релігію. Тортури давали засудженому ці миттєві сатурналії, коли вже ніщо не заборонене і ні за що не карають». У стратах «виразно проступають елементи карнавалу, де помінялись ролі, влада висміяна, а злочинці обернулись на героїв» [1, с. 77]. Така сміливість засуджених шкодить тільки законові.

Як наслідок, покарання позбавляють такого елемента, як інсценізація страждань, випрацьовується новий тип функціонування карного механізму. Фуко пов'язує їх зміни зі змінами форм моралі, властивих каральному актові. «Гільйотина - нова етика узаконеної смерті. Проте революція відразу долучила до неї величний театральний ритуал» [1, с. 21]. Покута, що лютувала над тілом, поступилась карі, що впливає на серце, мислення, волю [1, с. 23]. Це потребувало сили ролей, доти нечу-ваних у роботі карного правосуддя і нової тактики влади, нових карних механізмів. Покарання перетворилось на складну соціальну функцію. Це сприяло формуванню нової політики у ставленні до беззаконня і нового об'єкту влади - душі.

Відмова від принципів етики, естетики і політики першої половини XX століття визначила конфігурацію дисциплінарних технологій як інструменту влади. Покарання не лише увійшло в перспективу політичної тактики, а й суттєво вплинуло на моделі епістемолого-юридичного гатунку, коли сцена кримінального правосуддя обслуговується не лише судовою практикою, а й усім науковим знанням. Цікавою в цьому плані є монографія В. П. Пєткова, де управління виховно-виправним процесом грунтується на співвідношенні інститутів кримінальної геронтології. Розв'язуючи ці питання через соціальні ролі і рольові взаємини осіб пізньої вікової групи, їх ціннісні орієнтації, які впливають на скоєння злочинів, автор залучає до практики покарань наукове знання, пов'язує її з правничими теоріями, демонструє актуальність методології Фуко до впровадження відповідних карних заходів. Тобто, конкретні карні системи треба вивчати як соціальні феномени, які не можна збагнути, послуговуючись лише юридичним розглядом справи [3, с. 32].

Отже, покарання це не лише карний механізм, а складна соціальна функція, елемент політичної тактики. Кримінальне право та гуманітарні науки корелюють, вони мають спільну епістемолого-юридичну модель, де технологія влади пов'язана з гуманізацією карної системи і людського пізнання. Оскільки система покарань має бути відкрита для індивідуальних варіацій, кожне суспільство визначає найвразливіші для себе ланки. Як вказують дослідження з філософії права, юридичні дослідження вразливим місцем нашого суспільства є сфера організованої злочинності, яка стає конкурентом держави у здійсненні управління суспільством і є п'ятою владою в державі. Сучасні організаційні норми і соціальний ефект злочинності створюють загрозу національній безпеці країни на регіональних рівнях. Мафіозно-корумповані класи загрожують національному суверенітету, теріторіальній цілісності нашої держави. Вони реально протистоять конституційному ладу України;' бо створюють, з одного боку, паралельно до офіційних владних структур нелегальні структури, а з іншого - шляхом корумпування намагаються «роздержавити» державні силові структури, проникнути у законодавчі і виконавчі органи влади завдяки підкупу, шантажу та корупції. Формують недовіру у широких верств населення до влади, політичного курсу держави.

Обслуговуюча їх кримінальна (тіньова) економіка руйнує матеріально-виробничі підвалини суспільства, держави, перешкоджає утворенню могутнього легального національного капіталу. Економіка держави все відчутніше набуває криміналізованого характеру, видозмінюючи соціальну структуру суспільства, зокрема середню верству, диференціюючи її на злиденну, традиційну і нову (заможну), що прислуговує «новим багатим». Насаджує їм свої власні правила гри, правовий і політичний нігілізм.

Серед причин беззаконня і правового нігілізму можна назвати застосоване М. Фуко поняття толерованого беззаконня, коли незастосування закону набуває абсолютно статутної форми. До таких він відносить привілеї, які не дозволяють ефективно застосовувати закон і карати правопорушників. Беззаконня для простолюду, на думку М. Фуко, є умовою існування беззаконня, фактором збільшення злочинності. Соціальною базою її виступають безробітні, слуги, що втекли, солдати-дезертири [1, с. 103-104].

В контексті розв'язуваної проблеми суттєвими є ролі тих, хто здійснює правосуддя, карає, як каже Фуко. В такому контексті інституціалізовані ролі є легітимними формами влади. В державній установі, армії, міліції відносини складаються у відповідності з їх ролями, а не базуються на особистих симпатіях та антипатіях. Якщо ці ролі зв'язані з необхідністю контролювати поведінку підлеглих, то їх можна вважати «інституціалі-зованою і легітимною формою влади» [4, с. 527]. Таким чином, легітимація влади можлива через інституціалізацію ролей, за допомогою яких влада наглядає і карає, набуває публічного характеру.

Список літератури:

1. Фуко М. Наглядати і карати: Народження в'язниці. - К., 1998. 2. Доре Б. Ценность и смысл труда: вклад психоанализа в понимание субъективизации производственной деятельности // Вопросы философии. - 1993. - №12. - С. 57-63. 3. Петков В.П. Управління виховно-виправним процесом: Монографія. В 2-х ч. - Запоріжжя, 1988. 4. Смелзер Н. Социология. - М., 1994.

Книга: Практична філософія та правовий порядок: Збірка наукових статей. / Кривуля О. М.

ЗМІСТ

1.	Практична філософія та правовий порядок: Збірка наукових статей. / Кривуля О. М.
2.	1.2. Л. М. Газнюк (Харків) Соматично-прегнантна обумовленість соціального порядку
3.	1.3. О.М.Губарь (Макеевка) Мораль и право в естественно-правовой и позитивистской концепции
4.	1.4. В. Ю. Дубниченко (Донецк) Проблема правосознания в русской религиозной философии
5.	1.5. Г. П. Климова, А. В. Климов, А. И. Уколов (Харьков) Политические аспекты социального порядка
6.	1.6. А. В. Климова (Днепродзержинск) Взаимосвязь традиционных, нравственных и правовых аспектов социального порядка
7.	1.7. Клаус-Михаэль Кодалле (Йена, ФРГ) Томас Гоббс: философия языка и политика
8.	1.8. Ю. В. Конотопцева (Харків) Свобода і соціальний порядок в розвитку суспільства: роль еліти
9.	1.9. Л.Д. Кривега (Запорожье) Социальный порядок: мировоззренческие измерения
10.	1.10. О. М. Кривуля (Харків) Співвідношення морального і правового порядку
11.	1.11. А. П. Лантух (Харків) Маргіналізація як засіб раціоналізації соціального порядку
12.	1.12. В. Н. Леонтьева (Харьков) Системность культуротворчества и социальный порядок
13.	1.13. С.И.Максимов (Харьков) Этико-антропологические основания правопорядка
14.	1.14. Я.А.Музалевская (Харьков) Природа морали и основания социального порядка (к постнеклассической постановке проблемы)
15.	1.15. Б. И. Поклад (Луганск) Социальный порядок как фундаментальное понятие криминологии
16.	1.16. С. В. Приживара (Харьков) Социальная ответственность и социальный порядок
17.	1.17. О. П. Проценко, И. М. Ушно (Харьков) морально-правовые предпосылки свободы предпринимательской деятельности
18.	1.18. Л. В. Рязанцева (Харьков) «Проблематизация блага»: эгоизм в перспективе морали и права
19.	1.19. О. Ф. Скакун (Харьков) Право, законность, правопорядок: их взаимозависимость и тенденции развития
20.	1.20. Пол М. Слоун (США) Основы общественного порядка
21.	1.21. О. М. Тетерич (Харьков) Соотношение морального и правового регулирования
22.	1.22. А. В. Толстоухов (Київ) Проблема взаємодії ліберальної і демократичної свободи
23.	1.23. Г. Л. Тулъчинский (Санкт-Петербург, Россия) Проблема либерализма и эффективная социальная технология
24.	1.24. И. А. Филина (Полтава) Социальный порядок как условие социального прогресса
25.	1.25. Фолькер Герхардт (Берлин, ФРГ) Политика - это больше, чем сумма морали и права
26.	1.26. Л.А.Шаповал (Харків) Право. Держава. Правопорядок
27.	1.27. В. В. Шкода (Харьков) О всеобщем порядке охранения
28.	1.28. В. Ятченко (Дніпродзержинськ) Метафізичний вимір авторитетності соціального порядку (культурно-історичний аспект)
29.	2.1. В. Л. Ботезат (Харьков) Проблема народной воли и демократического государства
30.	2.2. Н.А.Бусова (Харьков) Проблема легитимации правового порядка
31.	2.3. О. В. Гарник (Дніпропетровськ) Проблема легітимації правового примусу в сучасній філософи права (постмодерністська та дискурсивно-етична орієнтації)
32.	2.4. В. В. Гордієнко (Харків) Державне право на легітимне насильство: кордони та межі відтворювання
33.	2.5. В.А.Жадько (Запоріжжя) Межі ефективності права
34.	2.6. М. М. Жовтобрюх (Запоріжжя) Засади чинності звичаєвого права
35.	2.7. С. А. Заветный (Харьков) Возможности и пределы права как вида социального управления
36.	2.8. Н. С. Корабльова (Харків) Дисциплінарні технологи у техніках покарань: рольовий вимір
37.	2.9. А А Лакиза (Симферополь) Об относительной независимости права
38.	2.10. Н.Я.Мокрецова (Харьков) Психологические аспекты отношения к правовым нормам
39.	2.11. В. Б. Окороков (Днепропетровск) Метафизика свободы (теория справедливости и границы легитимации)
40.	2.12. Н. П. Осипова (Харків) Механізм аналізу соціальної ефективності права
41.	2.13. О.И.Помников (Луганск) Аристотель и современность: опыт размышления на тему справедливости
42.	2.14. В.В.Рябокляч (Полтава) До визначення правового відчуження
43.	2.15. Л. А. Сухих (Харьков) Правовые нормы и правовая защищенность
44.	2.16. А. О. Червяцова (Харків) Легітимність державної влади: основні критерії
45.	2.17. И. В. Я ценко (Харьков) Договор как основа правопорядка
46.	3.1. Ю. І. Агапова, І. Г. Скиба (Луганськ) Проблема прав людини в процес! викладання мовознавчих дисциплін у спеціалізованих вузах системи МВС
47.	3.2. А. П. Алексеєнко (Харків) Гуманізм як принцип соціального порядку
48.	3.3. М. Ф. Анісімова (Запоріжжя) Забезпечення прав і свобод осіб, що засуджені до позбавлення волі: вимоги міжнародних стандартів та реалії національних пенітенціарних установ
49.	3.4. Д. В. Бацун (Харьков) Проблема универсальности идеи прав человека
50.	3.5. Йозеф Зайферт (Шаан, Ліхтенштейн) Думки про професійну етику поліцейського
51.	3.6. И. В. Карпенко (Харьков) О «порядке понятий» в понятии «социальный порядок»
52.	3.7. Н.Н.Крестовская (Одесса) Статус ребенка как показатель гуманности права: история и современность
53.	3.8. К. Б. Левченко (Київ) Національні інституції по дотриманню прав людини: рекомендації міжнародних організацій та український досвід
54.	3.9. В. Н. Мороз (Днепродзержинск) О некоторых проблемах взаимодействия человека, гражданского общества и государства в сфере правового порядка
55.	3.10. С. Д. Порощу к, Т.С.Порощук (Запоріжжя) Особливості сучасного правового статусу особи
56.	3.11. В. Г. Рибалка, В. Т. Жежерун (Харків) Примус до правопорядку у військовій діяльності
57.	3.12. Л. Д. Тимченко, Л. А. Тимченко (Харьков) Глобализация в сфере прав человека: негативные и позитивные тенденции развития
58.	3.13. C. І. Ткачов, Н. О. Ткачова (Харків) Місце цінностей в процесі розбудови справедливого суспільства
59.	3.15. П. В. Цимбал (Харків) Політична кримінологія: нові аспекти в умовах глобалізації
60.	4.1. В. В. Акимов, В. И. Чуб (Харьков) Незаконный оборот наркотиков в Украине и парадигма национальной безопасности
61.	4.2. І. В. Банікевич (Харків) Проблеми правоохоронної діяльності у перехідному суспільстві
62.	4.3. І. В. Венедіктова (Харків) Упорядкування відносин власності в перехідному суспільстві
63.	4.4. В. І. Гадяцький (Харків) Практична філософія та філософський конформізм у ситуації неправового порядку
64.	4.5. Е. А. Гнатенко (Луганск) Понятие общественной опасности: философский и правовой подходы
65.	4.6. В. І. Горбань, О. В. Горбань (Полтава) Право і соціальні трансформації: проблема взаємозв'язку
66.	4.7. О. Г. Даніл'ян (Харків) Формування правових механізмів розв'язання протиріч в перехідних суспільствах
67.	4.8. Ю. В. Дука (Запоріжжя) Проблема податкового порядку в сучасному українському суспільстві
68.	4.9. Н. М. Ємельянова (Донецьк) Правовий нігілізм у перехідному суспільстві
69.	4.10. І.Д. Загрійчук (Харків) Правове регулювання міжнаціональних взаємовідносин: філософські аспекти
70.	4.11. В. Л. Зубов (Запорожье) Проблемы правового регулирования предпринимательской деятельности в Украине
71.	4.12. Н. Г. Карпунова (Луганськ) Гуманітаризація процесу виховання курсантів вузів системи МВС України як фактор гуманізації правоохоронної дільності
72.	4.13. Е. Г. Михайлева (Харьков) Элита и легитимация социального порядка: проблемы транзитивного социума
73.	4.14. В. Н. Овчаренко (Харьков) Проблемы формирования правосознания в переходный период
74.	4.15. В. А. Светлов (Санкт-Петербург, Россия) Фундаментальная вероятностная теорема анализа и разрешения конфликтов
75.	5.1. В.А.Абашник (Харьков-Йена, ФРГ) Назначение полиции в системе «харьковского полицейского законодательства» Л. Г. К. Якоба
76.	5.2. Г. Є. Аляев (Полтава) Прогрес права як трансформація морально-правової свідомості
77.	5.3. Т. А. Андреева (Донецк) Нравственные ценности и правовое нормотворчество в истории человечества
78.	5.4. Е.А.Афонін,А.Ю. Мартинов (Київ) Проблема свободи та порядку в контексті всесвітньої історії (або бельгійський прототип для української перспективи)
79.	5.5. А. Г. Барадачев (Харьков) Воля как основание юридической ответственности
80.	5.6. В. П. Будз (Львів) Проблема співвідношення національних і універсальних цінностей як основних інструментів соціальних змін в філософії історії Михайла Гру шевського
81.	5.7. Роберт Вальтер (Вена, Австрия) Правовая теория в Австрии в XX веке
82.	5.8. Клаус Дирксмаер (Йена, ФРГ) О способности правовой философии к изменениям
83.	5.9. Н. І. Завадова (Полтава) Екологічна етика та її основа
84.	5.10. О. Г. Івахненко (Харків) Кодекс честі офіцера як поєднання правових і моральних цінностей
85.	5.11. В. Ю. Калюжна (Луганськ) Традиції пуританізму в системі освіти США та їх значення для духовного розвитку країни
86.	5.12. Т. В, Кондратюк (Київ) Цінності як засіб правової регуляції соціальних взаємовідносин
87.	5.13. С. Куцепал (Полтава) Дві моделі влади в постмодерн!
88.	5.14. О. М. Литвинов, О. В. ПІерстньов (Луганськ) Проблема громадянства та національності у національній державі (за працею Юргена Габермаса «Громадянство і національна ідентичність»)
89.	5.15. И. В. Минаков (Харьков) Система права как эффект поля онтологии
90.	5.16. І. М. Мухін (Запоріжжя) Системно-трансформаційні ресурси суспільства як основа реалізації соціальної свободи (правовий аспект)
91.	5.17. С. Е. Острога (Харків) Головні напрями філософсько-логічного аналізу мови права
92.	5.18. Ж. О. Павленко (Харків) Експертні оцінки в праві
93.	5.19. В. В. Попов (Харьков) Ирония и юмор в двойственности образа закона
94.	5.20. Л. А. Радионова (Харьков) И. Кант о философии свободы
95.	5.21. Н. Н. Саппа (Харьков) Развитие норм, правил, прав и игровая деятельность
96.	5.22. І. І. Севру к (Харків) До питання про «порядок» та його сенси
97.	5.23. В. В. Снегирев (Луганск) О понятии «национальное государство» в современном государствоведении
98.	5.24. О. В. Стричинець (Харків) Роль класифікацій у структуруванні правового порядку
99.	5.25. В.Д. Титов (Харків) Раціональність правового порядку
100.	5.26. Ж. С. Тростановский (Германия, Дюссельдорф) Категории права, обязанности, ответственности и их взаимосвязь
101.	5.27. А. К. Чаплыгин (Харьков) Дилетантизм как условие и антитеза философского практицизма
102.	5.28. B.I. Чернишева (Луганськ) проблема поліцейського цинізму в контексті Гуманізації системи підготовки правоохоронних органів (на прикладі США і України)
103.	5.29. Г. П. Чміль (Київ) Дисциплінарний дискурс екранних мистецтв і становлення індивідуальності
104.	5.30. В. Н. Шаповал (Харьков) Свобода и порядок как трансцендентальные корреляты отношения «человек-мир»
105.	5.31. Е. Н. Юркевич, Н. В. Попова (Харьков) Герменевтическая практика в юриспруденции: догматические и адогматические аспекты

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate