Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Практична філософія та правовий порядок: Збірка наукових статей. / Кривуля О. М.

5.4. Е.А.Афонін,А.Ю. Мартинов (Київ) Проблема свободи та порядку в контексті всесвітньої історії (або бельгійський прототип для української перспективи)

1. Контраверз понятійного тлумачення

У всесвітній історії свобода не є апріорі існуючою цінністю, як правило, за неї треба боротись. Складні перипетії цього процесу звичайно впливають на тлумачення категорій свободи та порядку в контексті соціально-історичного розвитку, перетворюючи його на дуже суперечливе явище. Одна з найважливіших причин цього полягає в абсолютизації одного поняття за рахунок іншого. Наприклад, за часів панування марксистсько-ленінського матеріалістичного розуміння історії, коли колективне займало пріоритетне становище щодо індивідуального, свобода розумілась спрощено - як усвідомлена необхідність. Фактично, індивідуальна свобода заперечувалась з точки зору механічного матеріалізму XVII століття. Скажімо, французький філософ-енциклопедист Гельвецій зазначав, що трактат про свободу був би трактатом про наслідки без причин [1, с. 123]. Дійсно, чи може людина бути справді вільною, якщо її діяльність обумовлена зовнішніми обставинами, від яких вона залежить. Отже, no-суті свобода (як індивіду, так і колективу) ставилась в залежність від необхідності, яка не лише проявляла Себе у випадковості, а й могла бути висловлена волею класу-гегемона, викладеною мовою партійного сленгу. Але в гегелівському першоджерелі марксизму, свобода як усвідомлена необхідність, тлумачилась в категоріях об'єктивного розвитку духовної субстанції абсолютної ідеї. Тому свобода була можлива, перш за все, в сфері пізнання.

Говорячи словами норвезького мислителя Кьєркогора, люди мають свободу думки, але їм цього замало, вони хочуть ще свободи слова. Завдяки цьому воланню спраглого в пустелі, ще можливо вести мову про категорії свободи та порядку за будь-яких історичних часів. Хоча, з точки зору людського історичного існування, абсолютна свобода індивіда об'єктивно обмежена часово-просторовим континуумом, в якому він та відповідний соціум здійснюють свій розвиток. Оволодіваючи новими способами виробництва, удосконалюючи наявні суспільні та персональні стосунки, люди роблять необхідні кроки до все більшого свого звільнення від необхідності, яка набуває різних форм. Отже, складність, нелінійність, випадковість та незворотність в соціальному середовищі реалізуються через людську свободу, можливість вияву людиною своєї волі. Свобода людської творчості робить історичний процес, як зазначав французький історик Л. Февр, не наглядачем над рабами, який намагається диктувати живим свою волю наче передану живим мертвими [2, с. 37]. Гегель слушно вважав, що прикінцевою метою Світового Духа, який усвідомлює себе в ході історії, є більший ступінь свободи на кожному новому щаблі суспільного розвитку. Навіть у марксистській парадигмі наголошується, що

«царство свободи лежить по той бік сфери власне матеріального виробництва» [3, с. 355]. Тож, спираючись, скажімо, на уявлення про «індустріальні» та «постіндустріальні» суспільства, громадяни країн пострадянського простору сказали б, що справжня свобода перебуває за межами радянського (індустріального) суспільства. Водночас, для громадян країн капіталістичного Заходу цей обрій скоріш за все відсувається за межі нинішнього постіндустріального сьогодення, а, можливо, й інформаційного чи постінформаційного майбуття.

Сьогодні вже суттєво збільшується аудиторія тих, хто усвідомлює мінливість непорушних колись настанов марксизму-ленінізму, зокрема щодо категорії «свобода». І дійсно, якщо розглядати свободу лише як осмислену необхідність, людство отримує апріорі історію з хепі-ендом, але втрачає свободу. Справжня свобода суспільства як дійової особи історії створює невизначене майбутнє, яке може стати кращим за минуле, або, залежно від обставин, гірше. Цю драму людської свободи вдало розтлумачив Федір Достоєвський. Він довів, що імператив «ідеї» може бути пріоритетнішим за об'єктивну дійсність, а отже буття не завжди визначає свідомість, іноді все відбувається з точністю до навпаки.

Не беручи на себе завдань щодо деталізації думки лише позначимо, що подібно тому, як свободі творчості суб'єкту (новації) протистоїть консервативність об'єкту (традиції), новаторській творчості хаосу завжди протистоїть традиційна сталість порядку. І кожного разу, коли суб'єкт (індивід чи суспільство) знаходиться у стані творчого хаосу, який засновник кібернетики Н.Вінер вважав первинним, наша думка-дія протистоїть усталеним традиціям і звичаям та механізмам, що відтворюють цей порядок. Те, що ми маємо на увазі, коли виявляємо певну думку-дію, є проявом нашого незадоволення з конкретних форм порядку, існуючого в певному часово-просторовому вимірі, та перенос цього відчуття на порядок у Всесвіті. Найбільш релевантну модель теоретичного опису соціально-історичного розвитку колективного й індивідуального сьогодні суттєво доповнює категоріальний ряд соціальної синергетики, що базується на уявленнях про взаємозалежність соціального хаосу і порядку та відповідних моделях соціальної самоорганізації. В цій парадигмі хаос визначається як множина елементів, між якими не існує сталих (регулярних) зв'язків, порядок же розглядається як регулярні зв'язки, що повторюються у просторі-часі. Якщо діалектична концепція, умовно кажучи, фокусувала свою увагу на розгляді соціально-історичного розвитку як процесі переходу від одного порядку до іншого, то для синергетики соціальний хаос (і відповідно перехідна доба розвитку соціальних об'єктів) стає так само закономірним етапом розвитку, як і соціальний порядок з його сталими нормативними засадами. Соціальний же порядок синергетика розглядає в контексті закономірного повторення циклів зміни порядку та хаосу. Отже, хаос володіє творчою силою, здатною породжувати новий порядок. Проте, суть розвитку соціальної реальності не може бути зведена ані до однобічного збільшення порядку (О. Конт), ані до однобічного збільшення ступеню свободи (хаосу) (Г. Спенсер). Синергетика пропонує розглядати соціально-історичний розвиток як збільшення ступеня синтезу порядку та хаосу, що зумовлений устремлінням системи до максимально можливої рівноваги.

2. Історичні пригоди свободи

Говорячи в історичному контексті про значення порядку для суспільства, наголосимо на важливій ролі ефективної влади, яка долає хаос шляхом соціальної інтеграції, в ідеалі не обмежуючи ступеня індивідуальної свободи. В цьому контексті показовими є ідеї англійських мислителів Гоб-бса та Локка, які проводять вододіл між до ліберальною епохою, орієнтованою на державу, і ліберальною, орієнтованою на громадянське суспільство. Саме з історичного періоду, гештальт якого створили Англійська буржуазна революція та Велика французька буржуазна революція, можна вести мову про сучасну парадигму розуміння феномену свободи взагалі, та політичної свободи як родової риси демократії зокрема.

Концепції божественного творення історії, починаючи з часів Августина Блаженного, тлумачили свободу як відповідальність людини перед Богом за свій вільний моральний вибір. Нова духовна епоха настала за часів Реформації. За словами К. Маркса, «Лютер переміг рабство за набожністю лише тим, що поставив на його місце рабство по переконанню. Він розбив віру в авторитет, відновивши авторитет віри. Він перетворив попів на мирян, а мирян на попів. Він звільнив людину від зовнішньої релігійності, зробивши релігійність внутрішнім світом людини. Він емансипував плоть від кайданів, наклавши окови на серце людини» [4, с. 422-423]. Але у вебе-ровській парадигмі протестантська етика слушно тлумачиться як дух капіталізму. В Західній Європі багато в чому через релігійно-політичні війни між католиками та протестантами загинула інквізиція, вивільняючи місце для справжньої свободи віросповідання і клімату релігійної толерантності, що є передумовою розвитку демократичних традицій.

За часів Модерну виникла складна дилема між представницькою демократією, яка надає громадянам право що-небудь вирішувати один раз між двома виборами, а в цей час все вирішують за них їхні представники, та прямою демократією участі. За цих умов пересічному громадянину доводиться робити вибір: або встановлювати повну свободу приватного життя ціною втрати особистої участі у вирішенні суспільних справ (право на що мають професіонали політики), або самим вирішувати спільні питання, обмежуючи свободу приватного життя. Зазначимо, що перед цим вибором (звичайно, що з поправкою на своєрідність форм соціально-економічного, політичного і культурного життя) стоять як «старі» громадянські суспільства, так і ті, що народжуються сьогодні в посткомуністичний період. Громадянські суспільства, які народжуються на наших очах, вирішують (з різним ступенем успішності) подібні завдання щодо створення нового соціального порядку. Пропонуючи завдання глобального (національного, регіонального чи світового рівнів) суспільного розвитку, які представлені у відповідних ідеях, пріоритетах чи проектах майбутнього, громадянські суспільства запроваджують нові механізми знаходження балансу інтересів різних соціальних груп та перманентного забезпечення злагоди в суспільстві. Ці специфічні процедури, оформлені законодавче, підтверджують леґітимність влади.

Історичний досвід засвідчує, що політична демократія з'являється в різних формах: в рабовласницькому суспільстві античності - у вигляді демократично організованого полісу, у феодальному середньовіччі - в формі самоуправління міських громад, закріплених нормами магдебурзького права, і, нарешті, в буржуазних парламентських республіках ХІХ-ХХ століть. Саме на цей час приходиться розквіт «демократії свободи», але за умов бунту мас (Ортега-і-Гасет) ліберальна демократія поступається тоталітаризму мас, які більше цікавляться матеріальною рівністю, ніж свободою. Аби забезпечити фактичну рівність, доводиться обмежувати свободу. Остання немає звичаєвих гарантій, адже жодний економічний детермінізм не може передбачати 'свободу безпосередньо. Тому модерне суспільство найчастіше є формально демократичним, але змістовно масовим. Свобода як перша життєва потреба з'являється лише на такому рівні розвитку суспільства та його Культури, до якого в першій половині XX століття маси ще не доросли. На Заході новий ренесанс «демократії свободи» настав в 60-ті роки XX століття. В процесі становлення споживацького суспільства, з підвищенням рівня масової освіти, виникненням індустрії відпочинку та розваг для переважної більшості цінності самоствердження та самореаігізації у всіх сферах життя - професійній, соціокультурній, політичній - займають пріоритетне місце. Так, постіндустріальні суспільства Заходу перейшли від демократії рівності до демократії свободи з її принципами автономії, самодіяльності, не підзвітності. За постмодер-них часі фактично відбувається ототожнення гри та свободи. По-перше, гра та свобода тлумачаться як рух заради самого руху, по-друге, гра та свобода стають способом саморепрезентації буття живого. Свободи від обмежень стає замало, виникає потреба у свободі для творчої дії [5, с. 288]. Отже, свобода залишається метафізичним першоджерелом історії. Вільний дух має той суб'єкт історії, який перестав відчувати історію як зовнішньо нав'язану, а почав відчувати історію як внутрішню подію в духовній дійсності, як свою власну свободу [6, с. ЗО].

3. Свобода і порядок в універсальному епохальному циклі

Спостережливі дослідники і читачі погодяться з авторами статті, що соціальний (суспільний та індивідуальний) розвиток можна в цілому представити через циклічну динаміку змін порядку і хаосу, норми і аномії, форми і реформи, інтеграції і реінтеграції, сталого і перехідного. Зокрема, суспільно-історичний розвиток правомірно представити як послідовне розгортання у просторі-часі універсальних епохальних циклів [7], що є, на думку авторів релевантними одиницями аналізу і синтезу всесвітньої історії. Кожен з таких універсальних епохальних циклів можна представити у вигляді послідовного розгортання чотирьох елементів єдиної історичної сутності: (революція) - інволюція - коеволюція -еволюція - революція. Позначені елементи структури заступають послідовно: усталений (інволюцію), перехідний (коеволюцію), усталений (еволюцію) і знов перехідний (революцію) періоди суспільного розвитку.

Кожного разу після чергового (певною мірою несподіваного) революційного оновлення суспільства виникає період інволюції, вищим сенсом якого є «засвоєння» його частками (поколіннями) нової суспільної якості. Цей період стає, образно кажучи, періодом соціалізації поколінь. Певною мірою йде згортання темпів інноваційної активності, яка, власне, й лежить в основі науково-технічного прогресу. Замість цього прогресують формуючі соціальні механізми: посилюється роль міфологем і традиційних засад, спрощується соціальна структура, уповільнюється історичний час. Суспільство дедалі характеризується, говорячи словами К. Поппера, як«закрите». В ньому прогресує також мораль, що ставить на пріоритетне місце суспільне значущі цілі та інтереси. Моральні настанови типу тих, що діяли в СРСР («Спершу думай про батьківщину, а потім про себе*), стають формаційною основою для наступних поколінь, обмежуючи свободу індивіду та штовхаючи його на жертовність і нехтування власним життям, перетворюючи життя індивіду на суцільне служіння високим суспільним ідеалам. Надійною психологічною основою тут стає емоційно-чутлива типологія поведінки людини, орієнтована на зовнішній соціальний контроль, що превалює над внутрішнім самоконтролем. Для політичної системи характерний порядок, що функціонує за рахунок обмеження громадянської свободи і підтримується автократичними методами або через формально-представницькі демократичні процедури. Економіка розвивається за рахунок екстенсивних методів господарювання і відповідного ставлення до природних ресурсів, в тому числі людських.

В інволюційному періоді циклу загальний ступінь свободи залежить як від особливостей соціокультурної диференціації, так і від загально часових характеристик історичного розвитку. На передкризовому етапі циклу може відбуватись певне послаблення інволюційного порядку, спричиненого виснаженням попередніх тенденцій розвитку і зростанням потреб нових поколінь у підвищені ступеня їх індивідуальної свободи, необхідної основи соціальної творчості.

Коеволюційний період універсального епохального циклу є своєрідним фазовим переходом від інволюційної системи соціальних координат до соціальних реалій, власне, еволюційного розвитку. За своєю сутністю коево-люція є творенням вичерпно соціалізованих (колективізованих) індивідів, наслідком якого стає реформована система нормативів, соціальних інститутів і соціальних відносин, які, умовно кажучи, «дзеркальним» чином доповнюють відповідні соціальні характеристики до кризового сталого періоду. В надрах саме цієї перехідної доби формуються засади гармонійного співіснування у майбутньому (еволюції) визначальної кількості «САМОДОСТАТНІХ ІНДИВІДІВ» та в цілому СУСПІЛЬСТВА і ПРИРОДИ, які під тиском дедалі більш зростаючого інноваційного зливу посилюють загрози перипетії «стабільної нерівноваги» [8, с. 32]. В термінах синергетики доба коеволюції може бути представленою як момент виникнення дисипативної структури або синтезу порядку і хаосу, що наближає суспільну систему до максимально можливої за даних умов стабільності.

Загальна характеристика доби коеволюційного розвитку залежить як від докризового, так й майбутнього післякризового стану суспільства. На початку перехідної доби коеволюції виявляє свою силу атрибутика «нового (еволюційного) порядку». Індикатором цього стає сплеск індивідуальної активності. Але з часом суспільна система знов потрапляє в поле тяжіння атрибутів «старого (інволюційного) порядку», і таким чином вона підходить до межі остаточного вичерпання свого історичного ресурсу й остаточного переведення стрілок на умови відтворення нового соціального порядку. Поступово виникає становище, за якого ціна інновацій стає визначальною. Порядок починає переважати над хаосом. Дедалі впевненіше стає нова іпостась свободи особи, що визначається гаслом: «Те, що не заборонено, дозволено.» Політична система набуває ознак плюралістич-ності, коли вже остаточно знецінюється категорія суб'єкта «Ми» і впевНено набирає сили категорія суб'єкта «Я». Економічний порядок трансформується у бік розширення поля свободи економічної діяльності.

Другий нормативний епохальний період - еволюція має за основні риси розгортання соціальних процесів у просторі, ускладнення соціальної структури, інноваційну активність. Основною характеристикою еволюції стає стабільність змін, які досить детально описав 60-ті у книзі «Футорошок» Тоффлер. Суспільство набуває нових соціальних рис та атрибутів, які виводять його історичний розвиток на більш високий рівень.

Перебуваючи в цьому епохальному періоді, суспільство за своїми ознаками є «відкритим». Відбувається розкріпачення індивіда. Посилюється когнітивний компонент психологічної структури особистості, надаючи суспільству ознак раціонального. В політичній сфері панують свобода вибору і принцип консенсусу у прийнятті рішень, які виходять із принципів коеволюції, стають умовою існування та ефективного розвитку демократичного порядку. Поширеним гаслом, яке визначає суспільне та індивідуальне буття, стає: «Держава є сильною, завдяки сильним громадянам». Економічне зростання відбувається за рахунок інтенсивних способів господарювання, продукування інноваційних процесів і технологій, які поступово модернізують соціально-економічну сферу. Відтворення сталості нового соціального порядку покоїться на індивідуальній соціальній нормі, яка разом із підвищеною інноваційною активністю індивіду тільки і здатна ніби осцилятор забезпечити умови «стабільної нерівно-ваги» і розвитку суспільства під час еволюції.

Революційна доба епохального циклу створює необхідні й достатні умови переходу суспільства на новий щабель (до нового циклу) суспільного розвитку. Ця перехідна доба пов'язана із радикальною зміною соцієтальних характеристик суспільства. Революція ніби підсумовує весь попередній розвиток суспільства і водночас відкриває новий цикл. На цьому етапі розвитку свобода індивіду, обмежена станом «війни всіх проти всіх», породжує радикально нову політичну систему. Відбувається коливання ступеня свобод від анархії до диктатури. В хаотичному стані перебуває й економіка, яка внаслідок змін суб'єктів власності формує нову соціокультурну парадигму господарювання.

Хрестоматійним прикладом в історії стала Велика французька революція 1789-1794 pp. Внаслідок наполеонівських війн вона стала загальноєвропейським явищем, яке стимулювало поширення у світі ідеалів свободи, рівності, братерства. Велика французька революція багато в чому визначила долю подальших європейських революцій 1848-1849 pp., а в ширшій історичній перспективі - долю світового розвитку протягом XIX - XX століть. В Азії цей революційний процес відбувався більш нерівномірно: в Японії - 1868 p., у Китаї - 1911-1949 pp., в Росії -1905-1917 pp. У країнах Латинської Америки революційний процес позначився від війн за незалежність на чолі з С. Боліваром до кубинської революції 1959 р. та нікарагуанської 1979 р.

З іншого боку в науковій літературі склалась традиція майже ототожнення рис американської та французької революцій, хоча між ними існують досить суттєві розбіжності. На нашу думку, правий російський політолог А. С. Панарін, який підкреслює', що за критерієм ступеню свободи громадянського суспільства у його стосунках із державою революція

1775-1776 pp. в США розгорталась як процес звільнення громадянського суспільства від патерналізму держави, а для Великої французької революції характерною була боротьба революційного аванґарду (передової меншості) з «консервативною» більшістю, яку спочатку необхідно було завоювати, а потім перевиховати по-новому» [9, с. 75].

Певна різниця між американською та європейською моделями соціально-історичного розвитку, зокрема в розумінні та суспільно-політичній реалізації категорій свобода і порядок, спостерігається на євроатлантичному просторі демократичних свобод. Наприклад, за часів «великої депресії» 1929-1933 pp., яка подібно до Великої французької революції «відкрила» шлях новим глобальним тенденціям суспільного розвитку, «новий курс» президента США Франкліна Рузвельта, хоча й направлений був (як свідчать виступи президента на партійних з'їздах) на збільшення свободи американського громадянина, фактично ж здійснювався через заперечення гасла «менше держави у бізнесі, більше бізнесу в державі» та певне посилення державного регулювання соціально-економічної сфери. В той же час Західній Європі не вдалось знайти вихід з кризи аналогічним (американському) засобу виходу з кризи. Тут відзначено посилення автократизму і нацизму. І все ж обидва із зазначених вище типів коеволюційних процесів забезпечили появу в 60-ті роки XX століття нових соціальних рухів (предтеч постмодерну), які в Західній Європі посилювались як соціал-демократична модель, а в США як лібералізм. В подальший період після «холодної війни» (в 90-ті роки XX століття) Європа зберігає соціально-орієнтовану модель розвитку в той час як США абсолютизує вільне підприємництво.

Отже, повертаючись до моделі універсального епохального циклу, ми можемо констатувати, що вільний суспільний розвиток проходить послідовно змінні періоди: революція - інволюція - коеволюція - еволюція. В цій моделі розвитку під час інволюції посилюється свобода колективу, яка превалює над свободою індивіду, а в періоді еволюції набирає сили свобода індивіду, яка обмежує консервативну (традиційну) дію колективу-соціуму. Порядок є характерною рисою нормативних періодів циклу, а руйнація сталого порядку й формування нового притаманне транзитивним (перехідним) періодам циклу. В зазначеному контексті циклічний підхід не є поверненням до концепції простого повторення одного й того ж. Представлена модель є більш релевантною і ефективною з точки зору завдань соціального прогнозування, в тому числі співвідношення категорій свободи і порядку.

4. Українські мотиви свободи та порядку

Початок першого епохального циклу для України ідентифікується з витоками історії Київської Русі. Небезпідставно можна припустити, Що революційна фаза циклу пов'язана із захопленням норманською дружиною Олега влади над Новгородом та Києвом (882 p.). Сенсом події стало встановлення контролю над торговим шляхом «із варягів у греки». Найяскравішим проявом свободи дій видатної історичної особистості стали походи Святослава (964-969 pp.), однак вони не забезпечили територіального розширення Русі на Захід, більш того, оголили південні кордони Держави, що сталося внаслідок руйнування Хозарського каганату.

Остаточне формування ранньофеодального порядку пов'язане з входженням України-Русі в інволюційний період, з вибором цивілізаційної приналежності через прийняття християнства за візантійським зразком (988 p.). За часів Ярослава Мудрого (1019-1054 pp.) стабілізується внутрішньополітична ситуація в Київській Русі. Боротьба за політичний вплив у державі стимулювала процеси феодальної роздробленості. Посилення північно-східних князівств Русі спонукало їх до боротьби з материнською культурою. Символізувала цей процес перманентна боротьба за Київський княжий престол, який все ще уособлював порядок Київської Русі. Ситуація ускладнювалась постійним протистоянням з кочовими степовими народами, що було тогочасною формою зіткнення цивілізацій. Кожний князь прагнув до самостійних військово-політичних успіхів, доводячи своє право бути першим серед рівних за владним статусом. Яскравим прикладом тому є похід сіверського князя Ігоря Святославича на половців, що завершився розгромом Ігоря половецьким ханом Кончаком (1185 p.). Як бачимо, в цей інволюційний період своєї історії Україна-Русь мала ще не емансиповану, хаотичну індивідуальну свободу, яка пригноблювалась княжою волею. В той же час Західна Європа на основі розвинутої індивідуальної свободи вже мала досить розвинене самоврядування. Своєрідні корективи були внесеш в історичний розвиток України-Русі степовими народами, які послабили політичний вплив Києва як об'єднавчої сили слов'янських народів. Це сприяло виникненню нових центрів сили - початку піднесення Галицько-Во-линського князівства, князівств північно-східної Русі.

Перехідні процеси коеволюції першого епохального циклу можна ідентифікувати з військовими поразками Північно-Східної Русі та її завоюванням монголо-татарами (1237-1240 pp.). Україна-Русь фактично перетворилась на своєрідний східний рубіж Європи. Розквіт еволюційного періоду пов'язаний з посиленням Великого князівства Литовського, яке взяло територію України-Русі під військово-політичний захист.Це дозволило в 1362 р. розгромити на Синіх водах монголо-татарську орду. Разом з тим військові успіхи, підкріпленні Кревською унією (1385 р.) між Великим князівством Литовським та Польським королівством, послабили православну ієрархію. Це відкрило дорогу на українську землю католицьким місіонерам, посилюючи західний вектор в її культурі та водночас стимулюючи міжконфесійне протистояння. Незважаючи на відділення Кримського ханства від Золотої орди (1443 p.), тривали напади кочовиків на українські землі, що сприяло виникненню реєстрового козацтва як особливого військового стану, який захищав південні рубежі держави від кочовиків. Цей стан мав ідеал індивідуальної свободи, який no-суті став втіленням властивого українському національному характеру індивідуалізму.

Як зазначає Бердяев, в російській історії не було лицарства, з чим пов'язаний недостатній розвиток особистісного в російському житті. Особистість була придавлена величезними розмірами держави, яка вимагала непосильних імперативів. Неможливою була вільна гра творчих сил людини [10, с. 7]. Саме в цьому полягає суттєва різниця ментально-історичних доль України та Росії.

Однак повернемо нашу увагу до закінчення першого епохального періоду вітчизняної історії. Зростаюча політична напруженість досягає критичного рівня у зв'язку з активною політикою покатоличення українського населення, що знайшло відображення в рішеннях Брестського собору (1596 р.) про створення уніатської церкви. Новий порядок нібито знову повертав Україну в загальноєвропейське історичне русло, однак, з іншої точки зору, до соціального пригноблення додавалось національно-релігійне.

Початок другого епохального циклу пов'язаний з революційними за своїм змістом подіями першої половини XVII століття, сенсом яких стала боротьба українського козацтва за розширення своїх соціальних прав, селянства за звільнення від кріпацького гноблення польських магнатів і всього українського народу за конфесійну рівноправність. Апогеєм подій стала визвольна війна-українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1648-1654 pp.). Цей період став поворотним пунктом в історії України. Однак новий порядок тогочасної національної державності не був конструктивно зміцнений позитивним розвитком індивідуальної свободи як передумови творчої колективної свободи. Соціокультурний досвід англійської буржуазної революції, яка хронологічно співпадала з періодом національно-визвольної боротьби українського народу, але відбувалась на іншому історичному фоні, ще неможливо було адоптувати до українських реалій.

Інволюційним за своїм характером був період історії України, пов'язаний з її подальшим існуванням у складі Російської імперії. З руйнуванням оплоту свободи - Запорізької Січі російськими військами (1775 р.) Україна втрачає праобраз своєї державності цього історичного періоду. Духовне обличчя періоду визначала творчість Григорія Сковороди (1722-1794 pp.), якого Д. Чижевський влучно назвав «українським Сократом». Ставши після 1768 р. мандрівним філософом, Сковорода доводив природне право на свободу особистості, яке реально було обмежене кріпацтвом. В цьому контексті показовою є доля Тараса Шевченка (1814-1861 pp.), в житті та творчості якого відбулась реінкарнація українського національного духу, що дало ідеологічне підґрунтя для наступних генерацій демократів-вільнодумців.

Своєрідним поворотним моментом стала поразка кріпосницької Росії в Кримській війні (1854-1856 pp.) і важливі реформи, пов'язані із відміною кріпосного права. Це стало фактично коеволюційною фазою другого епохального циклу, яка відкривала шлях до індивідуальної творчості еволюційного періоду історії України. Буржуазне реформування економіки тільки сприяло приватній ініціативі. Разом з тим в цей час посилюється поляризація міської російськомовної та сільської україномовної культур, активізуються процеси русифікації України. Відсутність свободи в духовній сфері стримувала національно-культурний розвиток України, що негативно відбивалось на зниженні ефективності української соціо-культурної самореалізації.

Еволюційний етап другого епохального циклу був перерваний подіями Великої жовтневої соціалістичної революції 1917 р. Цей історичний досвід підтвердив попперівське тлумачення: «Не буде свободи, якщо її не забезпечить держава, контрольована вільними громадянами» [11, с. 131]. І дійсно, пригноблене диктатурою пролетаріату громадянське суспільство, виявилося неспроможним гарантувати індивідуальну свободу. Прискорені революційні процеси в Україні не дали змогу органічного «визрівання» в ній нового порядку. Прискоривши і підкоривши ці процеси єдиному багатонаціональному державному устрою, революція 1917 р. зірвала «незрілим» історичний плід подальшої української національної

революції. Україна безрезультативно для себе ніби перескочила в інволюційний період третього епохального циклу. Надалі вдалася взнаки об'єктивна специфіка цього періоду, яка відзначалася в уповільненні часу історичного розвитку, унікальних перипетіях процесу мобілізації «недозрілого розвитку». Це особливо помітно на прикладі трансформації традиційного селянського українського суспільства в «не капіталістичне» індустріальне, що зберігає при цьому традиційні риси багатоукладності: від форм квазідержавного рабства у концтаборах, дрібнобуржуазного сільськогосподарського виробництва часів нової економічної політики до елементів державного капіталізму. Новий порядок, пов'язаний з вирішенням завдань штучно прискореного індустріального розвитку, всезагальна націоналізація об'єктів власності, колективізація сільського та націоналізація промислового виробництв, насильницька секуляризація духовного життя не залишали людині іншої свободи вибору, аніж та, що визначалась політичною лінією керівної й єдиної комуністичної партії та часто волюнтаристськими планами розвитку народного господарства країни.

Коеволюційна доба третього епохального циклу для України ідентифікується з розпадом СРСР і третьою спробою (після 1648-1654 pp. та 1917-1921 pp.) створення незалежної держави.

Найболючішим уроком 90-х pp. XX століття стало поступове усвідомлення того, що свобода - не те саме, що й незалежність. Політичний суверенітет все ще не є підкріпленим економічно. Громадянське суспільство народжується повільно. Владу поділили українська номенклатура, яка відмовилась від імперії заради того, аби панувати на владній землі, та угодницька частина націонал-демократів (їхні рештки так і не створили життєздатну контр-еліту, яка погодилась на синицю в руках (тобто посткомуністичну незалежну державу) замість журавля у небі (незалежна держава та громадянське суспільство).

У фазі формування нового політико-правового порядку зберігалось протистояння гілок влади. Тривалий час єдиним бажанням законодавчої, виконавчої, можливо крім судової гілки влади, було намагання показати свою свободу, що свідчило про неспроможність звільнитись від обмежень необхідності. Жодна з гілок влади не боролась проти свободи, щонайбільше вони боролись проти свободи двох інших гілок влади.

У сфері державного управління свобода волі обмежувалась нездатністю приймати рішення із знанням справи. На жаль, й досі не створено умов для реалізації кантівського ідеалу, щоб свобода кожної людини була обмежена, але не більше, ніж це потрібно для гарантування рівного ступеня свободи для всіх [11, с. 52].

Новий порядок поки що не створив справжньої економічної свободи. На десятому році незалежності Україна перебуває у неприродному стані для справжньої демократичної держави, громадяни якої, 'перш за все, що належать до середнього класу, є досить багатими. Відкритим залишається питання: до якого Ж часу діятиме в Україні «принцип» грецького філософа-матеріаліста Демократа, котрий вважав, що бідність за народовладдя має настільки більше переваг перед багатством при тиранії, наскільки свобода краща за рабство [12, с. 119]. Ностальгічні спогади багатьох про «золоті часи» брежнєвського застою засвідчують, що хоча свобода звичайно приходить голою, це не означає, що такими само мають бути вільні люди.

Водночас досі не визначилась стратегія нового економічного порядку. Українська економіка продовжує орієнтуватись на застарілі індустріальні технології, перш за все металургійного комплексу, який забирає левову частку енергетичного потенціалу країни, збільшуючи її залежність від Росії. Деформована у бік металургійного і хімічного комплексу національна економіка дає помітні стимули для зростання ВВП країни (5,3% за 8 місяців 2000 p.), проте, з точністю до дзеркального рівня погіршується рівень життя основної частини населення.

Отже, на десятому році державної незалежності в Україні все ще залишаються не сформованими основні риси нового суспільного устрою. Досі не виник ані вільний порядок, ані порядочна свобода. Схоже України знадобиться здійснити ще один (другий) соціальний вибір, аби прорвати замкнене коло старої Традиції і, разом з тим, забезпечити гармонійне виявлення потенцій Новації.

5. Нові обрії України

Стратегічною метою України на теперішньому коеволюційному етапі розвитку є акумуляція ресурсів, «чистка джерел» для формування нового порядку. В цьому контексті своєрідною точкою біфуркації стане період після реформ, коли вже остаточно визначиться новий напрямок розвитку.

Звичайно, конкретну хронологію цього періоду визначити логічно важко, адже з тривалими прогнозами, на жаль, часто буває так само, як і з тривіальним погодним прогнозом, дійсність якого залежить від конкретики часу. І все ж основна тенденція, соціально-економічні та політико-правові засади розвитку країни здається вже проявлені. Вони беруть свій початок в Західній Європі і Сполучених Штатах Америки, з часів «Великої депресії», яка подібно до новації ПОСТМОДЕРНУ поступово заміщує традицію МОДЕРНУ, що його відкрила два століття тому Велика французька революція. Ініційований коеволюцією, новий соціальний порядок досить впевнено набирає сьогодні сил в країнах Центральної, Східної та Південно-Східної Європи. Крокуючи далі по планеті Земля, він втягуватиме в орбіту свого впливу все більшу частку країн, підготовлених до цього кроку попереднім (індустріальним) етапом розвитку.

Якщо умовно представити європейську континентальну модель розвитку у вигляді еліпсу, то можна дійти висновку щодо переносу на певному етапі центру ваги з його однієї частини до іншої. Тобто у нашому випадку - від Західної Європи, яка у найближчу чверть XXI століття ймовірно переживатиме суттєві економічні та соціально-політичні потрясіння, внаслідок передбаченого ще А. Тоффлером футурологічного феномену «постіндустріального шоку» [13], до посткомуністичної частини Європи.

Очевидно, що нові горизонти розвитку для Західної Європи лише ускладнюватимуть завдання першої половини XXI століття щодо пристосування Західної вільної демократичної частини Європи до Центральної, Східної та особливо Південно-Східної Європи, яка мала в XX столітті півсторічний досвід тоталітарного порядку. Суперечливість і нелінійний характер коеволюційних (трансформаційних) змін тут також додаватиме своїх складнощів у процес порозуміння на континенті.

І все ж, попри всіх складнощів, визначальним ставатиме скоріш розуміння історії як «синергетичного процесу самоорганізації людського

суспільства у часі та просторі» [14, с. 80], який реалізує свої альтернативи, періодично змінюючи лідерів суспільного прогресу. Отже, цілком можливо, що XXI століття стане зоряним часом саме Східної частини Європи. Деякою'Мірою це визнає навіть такий авторитет геостратегіч-ного прогйозування, як Збігнев Бжезинський, коли він пише, що до 2010 р. франксмвімецько-польсько-українське співробітництво перетвориться на партнерство, яке поглибить геостратегічну взаємодію в Європі [15, с. 106].

Очевидно, що набиратиме й далі сили тенденція, пов'язана з національними геостратегічними інтересами Російської Федерації, яка намагається повернути собі вплив у європейському регіоні. Мова йде при стратегічну дилему - залучення України до Євразійського геостратегічного порядку або її перетворення на найважливішу ланку нового «санітарного кордону» вздовж периметру російського кордону від Балтійського моря до Чорноморсько-Каспійського регіону. Цей сценарій розвитку подій є досить ймовірним, зважаючи на фактор часу. Країни, які належать до так званого «золотого мільярду», ще мають «переварити» глобальні наслідки розпаду СРСР та виникнення нового міжнародного порядку. За цих умов дезінтеграція Російської Федерації є не вчасною, адже треба випестувати стабільність неомодіалістського порядку. З точкою зору 3. Бжезинського на майбутню «хаотизацію» Росії полемізує колишній канцлер ФРН часів німецької нової східної політики Гельмут Шмідт, який услід за «залізним канцлером» Отто фон Бісмарком закликає за будь-яких обставин поважати національну гідність росіян [16, с. 250].

Говорячи про православно-цивілізаційний контекст, треба наголосити, що частина російської інтелектуальної еліти розглядає Україну як шлях до материнської Європи. Це може бути не великодержавне приєднання України до Росії, а покаяний шлях приєднання Росії до Києва як центру відродженого візантійсько-православного духу. Існує точка зору, нібито Київ має стати духовною столицею східного слов'янства, яке шукає «альтернативну» Європу. За такого руху буде відновлено великий принцип світових релігій: розподілу духовної та політичної влади. Політичний центр відтвореної східно-слов'янської цивілізації пропонується зберегти у Москві, цілком незалежний від нього спільний духовний центр буде у Києві. Адже, коли після падіння Візантії центр православ'я перемістився до Москви, там він потрапив у залежність від політичної влади. Зараз у Києва є шанс відновити православ'я як світову релігію, яка не поклоняється земним авторитетам [17, с. 365].

Серед багатьох сценаріїв майбутнього розвитку нам здається, що на цьому етапі Україна у Центральній та Східній Європі зможе виконувати культурно-цивілізаційну роль Бельгії у Західній Європі, тобто бути соціо-культурним центром сцени, на якій вирішуватимуться актуальні міжнародні проблеми.

Список літератури:

1. Філософія. Курс лекцій. - К., 1994. 2. Февр Л. Бои за историю. - М., 1991. 3. Маркс К. Капітал // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. - Т. 25, Ч. 2. 4. Маркс К. К критике гегелевской философии права. Введение // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. -Т. 1. 5. Гадамер Г.-Г. Актуальность прекрасного. - М., 1991. 6. Бердяев Н. Смысл истории. - М., 1990. 7. Афонін Е. А., Бандурка О. М., Мартинов А. Ю. Суспільний

розвиток від Різдва Христового = Social development AD. - К., 2000. 8. Моисеев Н. Н. Ещё раз о проблеме крэволюции // Вопросы философии. - 1998. - N°8. 9. Панарин А. С. Политология. - М., 1999. 10. Бердяев Н. Душа России. - Ленинград. - 1990. 11. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. - К., 1994. - Т.1. 12. История философии. - М, 1990. 13. Тоффлер А. Футурошок. - Спб., 1997. 14. Неклесса А. И. Конец цивилизации или конфликт истории // Мировая экономика и международные отношения, 1999. - №3. 15. Бжезинский 3. Великая шахматная доска. Господство Америки и его геостратегические императивы. - М., 1999. 16. Helmut Schmidt. Die Selbstbehauptung Europas. Perspektiven fur das 21 Yahrhundert. - Munchea, 2000. 17. Панарин А. С. Политология. - M., 1999.

Книга: Практична філософія та правовий порядок: Збірка наукових статей. / Кривуля О. М.

ЗМІСТ

1.	Практична філософія та правовий порядок: Збірка наукових статей. / Кривуля О. М.
2.	1.2. Л. М. Газнюк (Харків) Соматично-прегнантна обумовленість соціального порядку
3.	1.3. О.М.Губарь (Макеевка) Мораль и право в естественно-правовой и позитивистской концепции
4.	1.4. В. Ю. Дубниченко (Донецк) Проблема правосознания в русской религиозной философии
5.	1.5. Г. П. Климова, А. В. Климов, А. И. Уколов (Харьков) Политические аспекты социального порядка
6.	1.6. А. В. Климова (Днепродзержинск) Взаимосвязь традиционных, нравственных и правовых аспектов социального порядка
7.	1.7. Клаус-Михаэль Кодалле (Йена, ФРГ) Томас Гоббс: философия языка и политика
8.	1.8. Ю. В. Конотопцева (Харків) Свобода і соціальний порядок в розвитку суспільства: роль еліти
9.	1.9. Л.Д. Кривега (Запорожье) Социальный порядок: мировоззренческие измерения
10.	1.10. О. М. Кривуля (Харків) Співвідношення морального і правового порядку
11.	1.11. А. П. Лантух (Харків) Маргіналізація як засіб раціоналізації соціального порядку
12.	1.12. В. Н. Леонтьева (Харьков) Системность культуротворчества и социальный порядок
13.	1.13. С.И.Максимов (Харьков) Этико-антропологические основания правопорядка
14.	1.14. Я.А.Музалевская (Харьков) Природа морали и основания социального порядка (к постнеклассической постановке проблемы)
15.	1.15. Б. И. Поклад (Луганск) Социальный порядок как фундаментальное понятие криминологии
16.	1.16. С. В. Приживара (Харьков) Социальная ответственность и социальный порядок
17.	1.17. О. П. Проценко, И. М. Ушно (Харьков) морально-правовые предпосылки свободы предпринимательской деятельности
18.	1.18. Л. В. Рязанцева (Харьков) «Проблематизация блага»: эгоизм в перспективе морали и права
19.	1.19. О. Ф. Скакун (Харьков) Право, законность, правопорядок: их взаимозависимость и тенденции развития
20.	1.20. Пол М. Слоун (США) Основы общественного порядка
21.	1.21. О. М. Тетерич (Харьков) Соотношение морального и правового регулирования
22.	1.22. А. В. Толстоухов (Київ) Проблема взаємодії ліберальної і демократичної свободи
23.	1.23. Г. Л. Тулъчинский (Санкт-Петербург, Россия) Проблема либерализма и эффективная социальная технология
24.	1.24. И. А. Филина (Полтава) Социальный порядок как условие социального прогресса
25.	1.25. Фолькер Герхардт (Берлин, ФРГ) Политика - это больше, чем сумма морали и права
26.	1.26. Л.А.Шаповал (Харків) Право. Держава. Правопорядок
27.	1.27. В. В. Шкода (Харьков) О всеобщем порядке охранения
28.	1.28. В. Ятченко (Дніпродзержинськ) Метафізичний вимір авторитетності соціального порядку (культурно-історичний аспект)
29.	2.1. В. Л. Ботезат (Харьков) Проблема народной воли и демократического государства
30.	2.2. Н.А.Бусова (Харьков) Проблема легитимации правового порядка
31.	2.3. О. В. Гарник (Дніпропетровськ) Проблема легітимації правового примусу в сучасній філософи права (постмодерністська та дискурсивно-етична орієнтації)
32.	2.4. В. В. Гордієнко (Харків) Державне право на легітимне насильство: кордони та межі відтворювання
33.	2.5. В.А.Жадько (Запоріжжя) Межі ефективності права
34.	2.6. М. М. Жовтобрюх (Запоріжжя) Засади чинності звичаєвого права
35.	2.7. С. А. Заветный (Харьков) Возможности и пределы права как вида социального управления
36.	2.8. Н. С. Корабльова (Харків) Дисциплінарні технологи у техніках покарань: рольовий вимір
37.	2.9. А А Лакиза (Симферополь) Об относительной независимости права
38.	2.10. Н.Я.Мокрецова (Харьков) Психологические аспекты отношения к правовым нормам
39.	2.11. В. Б. Окороков (Днепропетровск) Метафизика свободы (теория справедливости и границы легитимации)
40.	2.12. Н. П. Осипова (Харків) Механізм аналізу соціальної ефективності права
41.	2.13. О.И.Помников (Луганск) Аристотель и современность: опыт размышления на тему справедливости
42.	2.14. В.В.Рябокляч (Полтава) До визначення правового відчуження
43.	2.15. Л. А. Сухих (Харьков) Правовые нормы и правовая защищенность
44.	2.16. А. О. Червяцова (Харків) Легітимність державної влади: основні критерії
45.	2.17. И. В. Я ценко (Харьков) Договор как основа правопорядка
46.	3.1. Ю. І. Агапова, І. Г. Скиба (Луганськ) Проблема прав людини в процес! викладання мовознавчих дисциплін у спеціалізованих вузах системи МВС
47.	3.2. А. П. Алексеєнко (Харків) Гуманізм як принцип соціального порядку
48.	3.3. М. Ф. Анісімова (Запоріжжя) Забезпечення прав і свобод осіб, що засуджені до позбавлення волі: вимоги міжнародних стандартів та реалії національних пенітенціарних установ
49.	3.4. Д. В. Бацун (Харьков) Проблема универсальности идеи прав человека
50.	3.5. Йозеф Зайферт (Шаан, Ліхтенштейн) Думки про професійну етику поліцейського
51.	3.6. И. В. Карпенко (Харьков) О «порядке понятий» в понятии «социальный порядок»
52.	3.7. Н.Н.Крестовская (Одесса) Статус ребенка как показатель гуманности права: история и современность
53.	3.8. К. Б. Левченко (Київ) Національні інституції по дотриманню прав людини: рекомендації міжнародних організацій та український досвід
54.	3.9. В. Н. Мороз (Днепродзержинск) О некоторых проблемах взаимодействия человека, гражданского общества и государства в сфере правового порядка
55.	3.10. С. Д. Порощу к, Т.С.Порощук (Запоріжжя) Особливості сучасного правового статусу особи
56.	3.11. В. Г. Рибалка, В. Т. Жежерун (Харків) Примус до правопорядку у військовій діяльності
57.	3.12. Л. Д. Тимченко, Л. А. Тимченко (Харьков) Глобализация в сфере прав человека: негативные и позитивные тенденции развития
58.	3.13. C. І. Ткачов, Н. О. Ткачова (Харків) Місце цінностей в процесі розбудови справедливого суспільства
59.	3.15. П. В. Цимбал (Харків) Політична кримінологія: нові аспекти в умовах глобалізації
60.	4.1. В. В. Акимов, В. И. Чуб (Харьков) Незаконный оборот наркотиков в Украине и парадигма национальной безопасности
61.	4.2. І. В. Банікевич (Харків) Проблеми правоохоронної діяльності у перехідному суспільстві
62.	4.3. І. В. Венедіктова (Харків) Упорядкування відносин власності в перехідному суспільстві
63.	4.4. В. І. Гадяцький (Харків) Практична філософія та філософський конформізм у ситуації неправового порядку
64.	4.5. Е. А. Гнатенко (Луганск) Понятие общественной опасности: философский и правовой подходы
65.	4.6. В. І. Горбань, О. В. Горбань (Полтава) Право і соціальні трансформації: проблема взаємозв'язку
66.	4.7. О. Г. Даніл'ян (Харків) Формування правових механізмів розв'язання протиріч в перехідних суспільствах
67.	4.8. Ю. В. Дука (Запоріжжя) Проблема податкового порядку в сучасному українському суспільстві
68.	4.9. Н. М. Ємельянова (Донецьк) Правовий нігілізм у перехідному суспільстві
69.	4.10. І.Д. Загрійчук (Харків) Правове регулювання міжнаціональних взаємовідносин: філософські аспекти
70.	4.11. В. Л. Зубов (Запорожье) Проблемы правового регулирования предпринимательской деятельности в Украине
71.	4.12. Н. Г. Карпунова (Луганськ) Гуманітаризація процесу виховання курсантів вузів системи МВС України як фактор гуманізації правоохоронної дільності
72.	4.13. Е. Г. Михайлева (Харьков) Элита и легитимация социального порядка: проблемы транзитивного социума
73.	4.14. В. Н. Овчаренко (Харьков) Проблемы формирования правосознания в переходный период
74.	4.15. В. А. Светлов (Санкт-Петербург, Россия) Фундаментальная вероятностная теорема анализа и разрешения конфликтов
75.	5.1. В.А.Абашник (Харьков-Йена, ФРГ) Назначение полиции в системе «харьковского полицейского законодательства» Л. Г. К. Якоба
76.	5.2. Г. Є. Аляев (Полтава) Прогрес права як трансформація морально-правової свідомості
77.	5.3. Т. А. Андреева (Донецк) Нравственные ценности и правовое нормотворчество в истории человечества
78.	5.4. Е.А.Афонін,А.Ю. Мартинов (Київ) Проблема свободи та порядку в контексті всесвітньої історії (або бельгійський прототип для української перспективи)
79.	5.5. А. Г. Барадачев (Харьков) Воля как основание юридической ответственности
80.	5.6. В. П. Будз (Львів) Проблема співвідношення національних і універсальних цінностей як основних інструментів соціальних змін в філософії історії Михайла Гру шевського
81.	5.7. Роберт Вальтер (Вена, Австрия) Правовая теория в Австрии в XX веке
82.	5.8. Клаус Дирксмаер (Йена, ФРГ) О способности правовой философии к изменениям
83.	5.9. Н. І. Завадова (Полтава) Екологічна етика та її основа
84.	5.10. О. Г. Івахненко (Харків) Кодекс честі офіцера як поєднання правових і моральних цінностей
85.	5.11. В. Ю. Калюжна (Луганськ) Традиції пуританізму в системі освіти США та їх значення для духовного розвитку країни
86.	5.12. Т. В, Кондратюк (Київ) Цінності як засіб правової регуляції соціальних взаємовідносин
87.	5.13. С. Куцепал (Полтава) Дві моделі влади в постмодерн!
88.	5.14. О. М. Литвинов, О. В. ПІерстньов (Луганськ) Проблема громадянства та національності у національній державі (за працею Юргена Габермаса «Громадянство і національна ідентичність»)
89.	5.15. И. В. Минаков (Харьков) Система права как эффект поля онтологии
90.	5.16. І. М. Мухін (Запоріжжя) Системно-трансформаційні ресурси суспільства як основа реалізації соціальної свободи (правовий аспект)
91.	5.17. С. Е. Острога (Харків) Головні напрями філософсько-логічного аналізу мови права
92.	5.18. Ж. О. Павленко (Харків) Експертні оцінки в праві
93.	5.19. В. В. Попов (Харьков) Ирония и юмор в двойственности образа закона
94.	5.20. Л. А. Радионова (Харьков) И. Кант о философии свободы
95.	5.21. Н. Н. Саппа (Харьков) Развитие норм, правил, прав и игровая деятельность
96.	5.22. І. І. Севру к (Харків) До питання про «порядок» та його сенси
97.	5.23. В. В. Снегирев (Луганск) О понятии «национальное государство» в современном государствоведении
98.	5.24. О. В. Стричинець (Харків) Роль класифікацій у структуруванні правового порядку
99.	5.25. В.Д. Титов (Харків) Раціональність правового порядку
100.	5.26. Ж. С. Тростановский (Германия, Дюссельдорф) Категории права, обязанности, ответственности и их взаимосвязь
101.	5.27. А. К. Чаплыгин (Харьков) Дилетантизм как условие и антитеза философского практицизма
102.	5.28. B.I. Чернишева (Луганськ) проблема поліцейського цинізму в контексті Гуманізації системи підготовки правоохоронних органів (на прикладі США і України)
103.	5.29. Г. П. Чміль (Київ) Дисциплінарний дискурс екранних мистецтв і становлення індивідуальності
104.	5.30. В. Н. Шаповал (Харьков) Свобода и порядок как трансцендентальные корреляты отношения «человек-мир»
105.	5.31. Е. Н. Юркевич, Н. В. Попова (Харьков) Герменевтическая практика в юриспруденции: догматические и адогматические аспекты

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate