Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Луцій Анней Сенека Моральні листи до Луцілія Переклад А.Содомори

Сенека вітає свого Луцілія!

Твій лист, поблукавши серед різних дрібних питань, зупинився, врешті, на одному і жадає на нього відповіді: «Звідки у нас знання про благо та про чесноту?» - Дехто вважає ті речі цілком різними; ми ж лише відділяємо одне від другого. Поясню, що маю на увазі. Є така думка, що благо - це щось корисне. Тим самим прикладають те ім'я і до багатства, й до коня, і до вина, й до взуття. Ось як низько вони цінують благо, ось до яких низин опускають його! Чесним називають усе, що збігається з належним виконанням обов'язку, наприклад, чуле піклування про батьківську старість, допомога приятелеві, що потрапив у біду, мужність у поході, розважне й помірковане судження. Ми теж розглядаємо окремо чесноту і благо, хоч і те, й це виводимо з одного. Ніщо не може бути благом, якщо водночас воно не є чесним, а що чесне, те завжди благо. Вважаю зайвим приточувати тут, яка між ними різниця: про це я вже не раз вів мову. Скажу одне: не вважаємо благом те, що може бути використане кимсь як зло. А ти бачиш, як багато людей зловживають багатствами, знатністю, могутністю.

А тепер повертаюсь до того, про що хочеш довідатись від мене: як дійшло до нас перше знання блага і чесноти. Природа не могла нас цього навчити: вона дала нам насіння того знання, але не саме знання. Дехто вважає, що ми просто натрапили на те знання, але в це годі повірити: не навинувся ж комусь отак випадково образ доброчесності. Гадаю, що те знання осягаємо шляхом спостереження і порівняння неодноразових наших вчинків. Наші вважають, що до розуміння чесноти і блага доходимо завдяки аналогії. Це слово, раз уже латинські граматики обдарували його правом громадянства, не вважаю і я потрібним засуджувати й висилати на батьківщину - послуговуватимусь ним не лише як прийнятим, але також як загальновживаним. Поясню, що це за аналогія. От ми дізналися в свій час, що таке здоров'я тіла; звідси й додумались, що мусить бути і якесь здоров'я духу. Нас захопили милосердні, людяні, мужні вчинки; от ми й почали подивляти в них досконалість. Під ними було й чимало пороків, але їх прикривав сам вигляд і блиск того чи іншого вчинку - і ми тих пороків не зауважили. Природа велить перебільшувати похвальне, тому кожен втішається славою, що виходить поза межі справді заслуженої. Звідси - наше уявлення про надзвичайне благо. Фабріцій відкинув золото царя Пірра(1): вважав, що знехтувати царськими скарбами - це щось більше, ніж саме царство. Він же, коли Піррів лікар брався подати цареві отруту, попередив Пірра, щоб той остерігався підступу. Однаково високий дух потрібен був для того, щоб не дозволити перемогти себе силою багатства, як і для того, щоб не здобути перемогу силою отрути! Ми подивляємо велич мужа, який не поквапився ні на царські обіцянки, ані на обіцянки, звернені проти царя, велич мужа, який неухильно тримався доброго прикладу, і навіть на війні - а це найважче! - цурався лихого вчинку, бо вірив: є щось таке, чого не можна допуститися й супроти ворога, і в своїй крайній убогості, яку зробив окрасою для себе, золото зневажав не менше, ніж отруту. «Живи,- сказав, - Шрре, з моєї ласки, живи і радій з того, що раніше так тебе мучило,- з непідкупності Фабріція!» Горацій Коклес(2) сам-один загородив вузький перехід через міст і звелів позбавити себе можливості відступу,- тільки б ворог не ступив за міст, і доти відбивав натиск, поки не затріщали зірвані величезним обвалом дерев'яні колоди. Коли, озирнувшись, побачив, що сам, знехтувавши небезпекою, звільнив від небезпеки вітчизну, мовив: «Хто хоче, хай переслідує мене по тій же стежці!» З тими словами кинувсь у глибінь і там, підхоплений бистриною, однаково дбав про те, щоб вийти живим, як і про те, щоб вийти оружним; не кинувши оздобленої перемогою зброї, повернувся до своїх таким же спокійним, наче пройшов через міст. Ось такі й подібні діяння й подають нам образ доброчесності.

Я приточу таке, що може видатися дивним: іноді зло поставало у вигляді чесності, а щось найкраще завдячувало своїм блиском чомусь цілком протилежному. Адже, як тобі відомо, пороки межують з доброчесністю, а найганебніше, запропащене буває подібним до належного. Так розтратник може видатися щедрим, а тим часом уміти обдаровувати і не вміти берегти - різні речі. Багато, ще раз кажу, мій Луцілію, є таких, хто не дає - просто викидає. Не назву щедрою тієї людини, яка посварилася зі своїми грішми. Недбалість робить себе подібною до податливості, зухвалість - до хоробрості. Ось така подібність змусила нас зосередитись і розрізнити суміжне за виглядом, але далеко не однакове щодо суті. Коли придивляємося до тих, хто прославився якимсь видатним діянням, то мусимо зважити, хто здійснив його в благородному й могутньому пориві, але тільки раз. Одного ми бачили хоробрим на війні, зате тремтливим на форумі, стійким у нужді та боязким у неславі - й почали хвалити його вчинок, але зневажати саму людину. Другого ми бачили прихильним до друзів, стриманим до ворогів, пильним і чесним у приватних та громадських справах - і помітили, що ні в тому, що треба переносити, йому не бракне стійкості, ані в тому, що треба виконувати,- розважності. Ми бачили, як щедрою рукою він роздає там, де треба обдаровувати, як уперто й напружено, полегшуючи втому тіла бадьорістю духу, працює там, де треба працювати; врешті, він завжди однаковий, у кожному вчинкові рівний собі й доброчесний вже не з розсуду, а тому, що призвичаєний бути таким,- і вже не тільки може чинити правильно, але не може чинити інакше. І ми зрозуміли, що перед нами - найвища доброчесність. Ми розділили її на частини. Виявилося, що треба загнуздати жадання, погамувати страх, подбати про майбутні справи, роздати все, що ми повинні віддати,- й ми усвідомили, що таке поміркованість, хоробрість, передбачливість, справедливість, а тоді кожній з тих чеснот ми визначили відповідний обов'язок.

Але з чого гли все-таки зрозуміли, що таке доброчесність? На неї вказали нам і притаманний їй порядок, і гожість, і постійність, і згідність між собою всіх учинків, і та незрівнянна велич, що підносить її над усім. А звідси - й наше розуміння блаженного життя, що пливе погідною течією, залежне в усій своїй цілості тільки від власної волі. Як це стало для нас очевидним? Зараз тобі скажу. Той досконалий муж, який сягнув доброчесності, ніколи не проклинав долі, ніколи не засмучувався, коли вона перестрівала його лихим випадком: вважаючи себе громадянином світу і воїном, він переносив усі труди, мовби це був наказ командувача. Хоч би що там трапилося, не відсахувався від того, що впало на нього долею випадку, як від зла, а сприймав як щось доручене йому самому. «Хоч би яке там воно було,- мовив він,- усе ж воно моє; хай прикре, хай суворе,- тим паче докладімо й тут усіх зусиль». Отож великим неминуче виявився той, хто ні разу не застогнав у біді, ні разу не поскаржився на своє приречення; не одному він дав зрозуміти, яким він є; як світло в темряві, так і він зблиснув і привернув до себе увагу всіх, адже був спокійний і лагідний, рівно справедливий як у людських, так і в божественних справах. Була в нього досконала душа, що сягнула своєї найвищої межі, понад якою - лише божественний дух, частка якого спливла й у ту смертну оболонку. Тож людина ніколи не буває подібнішою до бога, ніж тоді, коли, роздумуючи про свою смертність, знає, що народилась вона для того, аби пройти свій життєвий шлях, і що це тіло - не постійне житло, а тимчасовий притулок, який доведеться покинути, тільки-но відчуєш, що стаєш обтяжливим для господаря. Кажу ж тобі, мій Луцілію: найкращий доказ високого походження нашої душі - це те, що вона вважає надто низькою і гнітючою для себе оселю, в якій перебуває: те, що вона не боїться покинути її. Адже хто пам'ятає, звідки прибув, той знає, куди відходить. Хіба не бачимо, як багато різних неприємностей нас пригноблює, наскільки невідповідне для нас це тіло? Нарікаємо то на голову, то на живіт, то на груди, а то на горло. Вчора нам дошкуляли сухожилля, нині поболюють ноги, завтра дошкулятиме нежить; іноді крові замало, іноді - надто багато: звідусіль натискають на нас недуги, проганяють нас геть. Так буває з усіма, хто замешкав у чужій оселі. І от, одержавши волею жереба таке кволе тіло, ми все ж снуємо свої задуми у вічність і, наскільки можна розсунути межі людського віку, настільки й заповнюємо той проміжок сподіваннями, не вдовольняючись навіть найбільшим багатством, найбільшою могутністю. Що тут може бути безсоромнішого, без глузді піого? Для нас, хто йде до смерті, ба радше вмирає,- всього замало! Адже з кожним днем ми ближче до останнього, і кожна година жене нас туди, звідки маємо впасти. Глянь, наскільки засліплений наш розум: що кажу як про майбутнє, те, власне, відбувається тепер, і велика його частка - вже позаду, бо вже її прожито. То велика наша помилка - страх перед останнім днем: до смерті в однаковій мірі наближує нас кожен день. Утома - це не той крок, на якому падаємо: він - лиш вияв утоми. Останній день лише приходить до смерті; йде до неї - кожен. Вона скльовує нас, а не поглинає.

Ось чому сильного духу муж, усвідомлюючи свою кращу природу, намагається на тому місці, де його поставлено, сповнити обов'язок чесно й пильно, не вважаючи своїм нічого з усього того, що його оточує,- користується як чимсь позиченим, подібно до мандрівника, якого квапить дорога. Тож коли б ми побачили когось, хто б вирізнявся такою стійкістю,* то хіба не постав би перед нами образ душі небуденної, надто коли постійність, про яку мовилось, довела нам, що та велич - непідробна. Всьому справжньому притаманна тривалість, оманливе - короткочасне. Деякі люди навперемінно бувають то Ватініями, то Катонами. То їм видається, що недостатньо суворим був Курій(3), недостатньо вбогий Фабріцій, недостатньо ощадливий, невибагливий - Туберон, а то навпаки: багатствами змагаються з Ліцінієм, учтами - з Апіцієм, розніженістю - з Меценатом. Найпевнішим доказом хворої душі вважай її хитання - коли вона постійно кидається від удаваної чесноти до справжнього захоплення пороками.

То в нього рабів зо дві сотні,

То десятьма вже обходиться. То владарями й вождями

Вуха протуркує всім, то зненацька: «Мені б ото столик,

Хай і триногий, сільничку та плащ груботканий на зиму -

Й інших речей не торкнусь». Вдовольняється, бач, необхідним.

Що ж. А ти нині мільйон йому дай - і, най далі до тижня,

Зникне й мідяк з гаманця!..(4)

Чимало людей саме таких, як отой, що його описав Горацій Флакк,- ніколи він не є тим самим, не подібний навіть до себе самого; то він тут, то вже десь на протилежному кінці. Я сказав «чимало» - майже всі! Хоч кого візьми - у кожного що не день, то нові задуми, нові бажання: то хоче привести в дім дружину, то коханку; то прагне владарювати, то намагається бути слухнянішим од раба; то надувається аж до заздрості, то присідає і зіщулюється, аби зробитися ще нижчим від тих, хто повзає по землі; то розкидається грішми, то їх хапає. Ось чим найбільше зраджує себе нерозсудливість душі: кожен раз вона інша, кожен раз - що вважаю найганебніпіим - неподібна до себе. Велика річ, повір мені,- весь час виступати в одній і тій же постаті. Але, крім мудреця, ніхто на те не здатний: всяк із нас багатоликий. То ми видаємось тобі ощадливими й поважними, то марнотратними, нестатечними. Раз по раз міняємо личину: знімаємо якусь одну, беремо - протилежну. Постав перед собою таку вимогу: яким ти вирішив бути спочатку, таким протривати до кінця. Зроби так, щоб тебе хвалили, а не зможеш - то щоб хоч пізнавали. Бо про декого, хто зустрівся тобі вчора, Цілком слушно можна запитати: «А то хто такий?» Ось як ми змінюємось!

Бувай здоров!

Додати в закладки

  
Переклад Translate