Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Василь Шкляр ЗАЛИШЕНЕЦЬ Чорний Ворон

3

«Объединенные банды Загороднего — Черного Ворона — Зализняка постоянно активизируются и в последнее время представляют особенно большую угрозу на железной дороге на отрезке Знамянка — Бобринская. Так, между станциями Треповка и Хировка бандиты остановили товарный поезд, забрали двадцать пять пудов вяленой рыбы, которую спрятали на краю Нерубаевского леса, а сами опять вернулись на ж/д, где застопорили пассажирский поезд. Они проверили документы в пассажиров и тут же расстреляли пятерых работников ГПУ, отняв у них ценный багаж и документы. Вернувшись к Нерубаевскому лесу, они обнаружили, что рыба исчезла, так как ее забрали милиционеры из села Михайловка, которые следили за партизанами.

Кто-то донес бандитам, куда девалась рыба, и это так их разозлило, что они ворвались среди бела дня в Михайловку, милиция разбежалась во все стороны, а банда забрала не только рыбу, но и четыре лошади с двумя телегами, пять мешков муки, три мешка гречневых круп, два бочонка масла, бочонок меда.

Вообще в последнее время замечено, что бандиты формируются в более крупные отряды, и банда Загороднего, по нашим сведениям, на данный момент насчитывает около полторы сотни сабель и до ста штыков, банда Черного Ворона — порядка сотни сабель, причем все его боевики как на подбор, ездят на хороших лошадях, одеты с иголочки. Им удалось переманить на свою сторону даже китайцев, во всяком случае, наш агент видел одного монголоидного бандита, владеющего какими-то особыми секретами рукопашного боя. Сам Черный Ворон чрезвычайно меткий стрелок, однажды выстрелом из револьвера спокойно выбил из рук своего подопечного бандита подсолнух, с которого тот щелкал семечки во время серьезного разговора.

Ныне, получив ранение, Черный Ворон отлеживается в логове атамана Гупало и постоянно что-то пишет в своей записной книжке — то ли стихи, то ли какие-то свои соображения…

Информатор Реут.

Верно: делопроизводитель Хлопушин».

(Із оперативного зведення Кременчуцького відділу ҐПУ від 30 серпня 1922 року.)

За п'ять днів Вовкулака, Ходя й Біжу повернулися до Чорного лісу і знайшли Чорного Ворона в іншому місці, щоправда, теж на галявинці, на тій же бекеші, з тим-таки записником, у якому він лежачи щось мережив олівчиком, тільки цього разу тримав олівчика в правій руці. Побачивши козаків, Ворон звівся на рівні, і Вовкулака завважив, що отаман уже без перев'язі, правиця його одужала, він вилюднів навіть з лиця, а Ворон помітив, що хлопці в доброму гуморі, видно, таки зробили щось путнє. Правда, коней загнали до білої піни а самі нівроку, світять до нього цятками очей на чорних, як засмалені горщики, фізіономіях.

Вовкулака тримав у мішку чималого кавуна, і Ворон ждав, що він зараз причепиться зі своїм частуванням (думає, що всяка червона їда збагачує кров), та якщо Вовкулака це зробить раніше, ніж розповість про їхні мандри, Ворон розтрощить того кавуна об його головешку.

Проте Вовкулаці стачило розуму почати з того, що треба, хоч зайшов він так здалеку (як вони виїхали, де ночували, кого зустрічали), що Ворон його перебив:

— То ви знайшли тих «дайошів» чи ні?

— Зажди, отамане, спершу послухай про все по порядку, бо я забуду головне сказати, — винувато закліпав Вовкулака і знов завів, як вони скрізь питали-розпитували, чи ніхто не бачив таких і таких, — ні, не бачили й не чули, — аж поки не доїхали до Веремієвого села, й ось там таке й таке трапилося; Ворон, почувши ту страшну новину, звісно, вже не перебивав Вовкулаку, і той тепер розкошував у мислі, як сам хотів, поки не добалакався до того, що саме малий Веремійчик-Ярко і вивів їх на банду «дайошів». От як буває в житті, дивувався Вовкулака, це ж треба, як воно часом збігається, філософствував він і так довго розводився про силу провидіння, що навіть Біжу не витримав і вставив свого гривеника:

— Тоді ми побігли на Деменці, прибігаємо, стали під лісом, рознюхали, і Вовкулака пішов до хати, щоб спершу домовитись за дитину, а я побіг…

— Цить! — гримнув Вовкулака на Біжу, аж той голову втягнув у плечі. — Мовчи, коли тебе не питають. Це тобі не Хранція!

І Вовкулака повів далі про те, як вони заїхали з того боку Холодного Яру на Лубенецький хутір біля села Деменці, звідки родом Прокіпко Квочка, а там же на хуторі — його старша сестра; з чоловіком, у них дітей ціла купа, одне від одного менше, Вовкулака у них колись гостював разом із Квочкою, бачив ту дрібноту, через яку чоловік Квоччиної сестри й до лісовиків не пішов, хоч йому в лісі було б краще, ніж дома; тож Вовкулака подумав, що коли ще одну дитинку вкинути в цей табунець малечі, то воно й непомітно буде, хай і цього пуцьвірінка водить-глядить Квочка, сестра Прокіпка.

Він зоставив хлопців з дитиною на узліссі, а сам пішов до Квоччиної хати, щоб спершу розвідати, що там робиться, чи нікого чужого чорти не принесли, — ні, не принесли; Вовкулаку одразу впізнали, чоловік Квоччиної сестри саме порався коло хліва, а вгледівши Вовкулаку, кинув вила, завів його в хату, де аж кишіло дітвори, яка, побачивши страшного дядька, відразу сипнула до маминої спідниці; Прокіпкова сестра сиділа на ліжку й саме годувала з цицьки дитину, вона зраділа Вовкулаці й навіть не думала ховати від нього повну, налиту молоком грудь, таку білу, аж голубу, а зраділа, бо думала розпитати його за брата, що вже рік не з'являвся додому, й ніхто Не знав, чи він хоч живий.

Не знав цього й Вовкулака, бо теж не бачив Прокіпка звідтоді, як вони — пам'ятаєш, отамане? — позаминулої осені зійшлися були докупи з отаманом Деркачем і витовкли сотню «червінців» у Жаботині, отоді ж Вовкулака й подружився з Квочкою, котрий воював у Деркача, й однієї ночі вони разом заглянули до сестри на хутір. Вовкулака знав, що минулого літа Деркач з багатьма козаками піддався на амнестію, може, серед них був і Прокіпко, хто його знає, та хіба зараз про це міркувати? — і Вовкулака відразу розповів Квоччиній сестрі та її чоловікові, з чим прийшов: чи не взяли б вони до себе дитятко бодай на тиждень-другий, поки йому підшукають надійне місце?

Сестра, утерши сльозу за Ганнусею, сказала: неси, та мерщій, воно ж там, бідне, голодне, а чоловік її якось так похитав головою, зам'явся: це ж ту дитину можуть шукати, а як хтось наведе і прийдуть до нас, то не будуть розбиратися, де тут Веремієва, а де не Веремієва дитина, порішать усіх. Отак зразу не прийдуть, заспокоїла його Прокіпкова сестра, а там далі — чув же? — вони заберуть дитину і десь притулять; неси швидше її сюди, звеліла вона Вовкулаці, поки я пазуху не застібнула. І він побіг, приніс немовля і хотів уже дати тягу, поки вони не передумали, та й сам же мав спішну роботу, але, задивившись, як мале Веремієня припало до цицьки, спитав у Квоччиної сестри, чи не заходять червоні на хутір.

— То як же це дитя вивело вас на «дайошів»? — урвався терпець у Чорного Ворона. — Що ж ти ото городив?

— А ти не перебивай, пане отамане, — перевів подих Вовкулака. — Послухай, як воно часом збігається завдяки Божому промислу і провидінню.

І він знов почав з того, як запитав, чи не заходять червоні на хутір, а Прокіпкова сестра й каже: ні, давно не було, тільки осьдего вчора вночі приблуди якісь забрели, добра б їм не було, — зайшли, покрали курей, півня і навіть забрали гарбузове насіння, що сушилося за хатою на рядюзі. Я й почув, додав її чоловік, як на сідалі кудахкають кури, здогадався, що то грабіжники, але ж спробуй вийди до них, то й сам чи живим зостанешся. Тоді таки виглянув у вікно, бачу, їх троє вже потягли до лісу.

Вовкулака послухав, поворушив мізками, а тоді, дивлячись на Ярка, що вже доминав спорожнілу цицьку, дістав із кишені дві золоті монети, які забрав у Гоцмана, й поклав на стіл. Це щоб у матусі молочко не пропадало, сором'язливо сказав Вовкулака, а ти, звернувся він до господаря, йди за мною. На узліссі, де стояла його кобила Тася (ця красуня замінила Вовкулаці вбитого румака), він витяг із сідельної сакви галіфе і віддав Прокіпковому шваґерові. Не переживай, я повернуся, запевнив його на прощання.

Вони так і поїхали б через ліс на Телепине, Пастирське, але тут на траві Вовкулака помітив лушпиння від гарбузового насіння — приблуди, видно, зголодніли, що відразу заходилися лузати зернята, й оскільки вони були піші й голодні, то далі як за версту не зайшли — зупинилися патрати здобич.

А стежка туди — ось вона, що не крок, то й гарбузове лушпиння. Вовкулака, Ходя й Біжу рушили слідом і за версту-півтори почули на ніс димок від багаття. Спішившись, підкралися ближче, а там біля струмка сидить троє обшарпаних, з плескатими мордами, варять у казанку якесь вариво, та яке ж, курку чи півня, звісно, доварюють, не відаючи, що ту птицю не їм доведеться їсти.

Козаки спокійно так до них підійшли, привіталися, як до своїх, не хапаючись за зброю, і хоч ті не зраділи зустрічі, але мовчки, навіть запопадливо дивилися на трьох богатирів — ікластого Іллю Муромця, кругловидого Альошу Поповича й косоокого Добриню Микитовича, бо чого проти них були варті ці троє приблуд — Тюха, Матюха й Ванька Долубай. Іншого разу Ілля Муромець навіть не глянув би в їхній бік, а тут у нього тенькнуло серце, коли вгледів на щоці одного обідранця велику родиму пляму бурякового кольору, і Муромець-Вовкулака звернувся до нього весело: здоров, ми з тобою бачилися в Лебедині, пам'ятаєш? — а той Тюха чи, може, Матюха, якщо не Ванька Долубай, засміявся до Муромця, мовляв, так-так, може бути, «прошлим летом ми там втрайом ґулялі на Маковєя», тоді Вовкулака моргнув Ході й Біжу, вони їх умить обеззброїли, повалили на землю і так «залоскотали», що друзяки, спихаючи вину одне на одного, виказали все до грамини.

Після цього «дайошів» було кастровано — Вовкулака власноруч вичистив їх, як кабанчиків, тільки кабанчики після того живуть і нарощують сало, а ці поздихали відразу.

— А я тим часом біжу… — знов устромив свого носа Біжу, але Вовкулака гримнув на нього:

— Цить! Цить мені, бо я тобі зараз як побіжу, то не знатимеш, у який кінець бігти!

І сам-таки доказав далі. Поки вони виховували «дайошів», у казані якраз і півень вкипів, тоді Вовкулака, Ходя й Біжу гарненько вимили у струмку руки і вкутали того півня, «хальос кукуліку», — прихвалював Ходя, перемелюючи зубами кістки, а потім накинувся на гарбузове насіння, відібране у грабіжників, тільки Вовкулака заборонив його лузати в дорозі, ти ж, Ходю, бачиш, чим це кінчається? «Кабацька хальос», — плямкнув Ходя, але послухався Вовкулаку і в дорозі жував лише дикі грушки, недостиглу шипшину, молоденькі ліщинові горішки, молотив кінський щавель та вовчі ягоди, від яких наш чоловік ще, чого доброго, врізав би дуба.

Нарозкошувавшись у слові та мислі, Вовкулака запевнив, що все казане ним є достеменна правда, он Ходя й Біжу не дадуть збрехати, а якщо хтось матиме сумнів, то осьде-го вам документ і печатка, — Вовкулака тріпнув мішечком і викотив з нього людську голову. На посинілій тварі^[*] було видно кров'янисто-бурякову пляму на півщоки.

— Молодці, — похвалив Чорний Ворон, — добра робота. Тільки занесіть це стерво чимдалі, щоб не смерділо.

— Біжу! — вискочив наперед Біжу, вхопив якусь ломаку й закотив довбешку назад у мішок.

— Біжи та вертайся, будемо полуднувати, — сказав Ворон. — Там на чавунці ми прикупили в'яленої риби до картоплі.

У Ході на шиї заїздив борлак.

— Либа халясо, — ковтнув він слину.

— Іди вже, йди, — всміхнувся до нього Ворон. — Там вона тебе жде не діждеться, твоя либа.

Коли вони залишилися вдвох з Вовкулакою, отаман запитав упівголоса:

— А про самого Веремія ти там нічого не чув?

— Ніде нічого, — похитав головою Вовкулака.

— Гаразд, — сказав Ворон. — А за дитину не турбуйся. Я знаю, де її заховати.

* * *
Тижнів за два, вже у вересні, Чорний Ворон зустрівся в лісі Чута з Ларіоном Загороднім, який ожив духом. Раніше він нервувався, що Гамалій зволікає з отаманською радою (тобто не сам Гамалій, а хтось там нагорі вичікує слушної години, коли буде готовність і в партизанських лавах, і в українському війську, яке з дозволу поляків уже начебто зосереджувалося біля кордону), а це Ларіон збадьорився, почав переконувати Ворона, що Гамалій таки не кидає слів на вітер. — Ось почитай ці накази, — Загородній перед тим, як відкрити польову сумку, подивився на Вовкулаку й свого ад'ютанта Тимоша Компанійця. — Хлопці, ану підіть пошукайте дикого цапа! Це означало: залиште нас самих. Коли хлопці пішли «на лови», Ларіон засипав Ворона наказами Гамалія. «Дуже таємно. Тільки для командирів дивізій, полків і начальників штабів персонально в руки. Після прочитання спалити. Оперативний наказ № 6. Негайно подати до штабу групи такі відомості, необхідні для пляну загального руху. 1)1109, 01249 7055 0199 мається на їхньому терені 63 09 4018, 7402 9953… 2) 7042, 8610 9738 7218 кожного і всіх загалом 6032, 0946…» Це був наказ, закодований шифром «Заповіт», який вимагав цілковитого звіту щодо кількісного складу партизанських загонів та їхнього озброєння. — Поки не буде справдешнього гасла, — мовив Ворон, — поки я не побачу, що все так і є, як він каже, нікому ніяких звітів не збираюся давати. І тобі, Ларику, не раджу. — Тоді прочитай ось це, — спокійно сказав Загородній. Інший наказ Гамалія, писаний на аркуші в лінійку, був, скоріше за все, декларацією. «Дуже таємно. Наказ № 8 військам Чорноморської повстанчої групи. За тяжкі роки боротьби із загальної маси вирізнилося не так багато лицарів-проводирів, котрі розуміють усю важливість нинішнього менту і все роблять для нашої перемоги. Багато маємо несвідомих отаманів, старшин та козаків, які не виконують наказів штабу групи і продовжують діяти на власний розсуд. Щотижня доводиться знищувати зрадників, які проникли в наші лави. Але, незважаючи на труднощі, настрій у Чорноморській групі бадьорий, справи успішно посуваються вперед. Усе це завдяки залізній волі та копіткій праці отаманів Загороднього, Чорного Ворона-Лебединського, Голика-Залізняка, Гупала, Лютого, а також їхніх старшин і козаків, які усвідомлюють свою відповідальність за долю Краю. Одержані від отамана Гупала двісті мільйонів рублів — використати на організаційні питання групи. Від уряду У. Н. Р. і Вищої Отаманської Ради приносю щиру подяку цим лицарям. Прочитать усім дивізіям і загонам.
Командувач Чорноморської повстанчої групи генштабу полковник Гамалій. Начальник штабу групи сотник Завірюха. Запілля. 10 вересня 1922 року».
І знов щось насторожило Ворона в цьому наказі, щоправда, тепер він швидко впіймав комарика за хвіст і спитав: — Ти, Ларику, нічого не бачиш тут дивного? — А що там дивного може бути? — Хоча б те, що декого за непослух убивають, а нам з тобою, Денисові й Мехтодю полковник Гамалій виносить подяку. — А чого він вартий без нас? — задер носа Загородній. — З ким же тоді йти на повстання? — Не знаю, щось мені тут не до шмиги. — А в цьому листі й тобі є вітання, — Ларіон дістав із польової сумки ще один аркуш, де зверху олівцем було написано «п. Загородньому». І далі: «Пане отамане, маймо терпіння, не впадайте в зневіру, бадьоріться, держіться сміливіше, і хай хлопці не падають духом. Я все, що треба, зробив і зроблю, ми, як ніколи, близькі до мети. Будьмо гідні нашого чину й покликання. Моє вітання отаманам і всім козакам! Полковник Гамалій». — Дякую за вітання, — не без іронії сказав Ворон, повертаючи лист. — Духом ми не впадемо, аби в декого штани не спали. — Тоді прочитай і це, — Ларіон аж тремтів од збудження (Ворон його не бачив таким давно), коли діставав із сумки клаптик паперу. Це також була записка, адресована особисто йому, отаманові Загородньому, командирові Першої холодноярської кінної дивізії. Але почерк був інший: «Іларіоне Захаровичу! Опісля завтра я від'їжджаю до Звенигородки для остаточного визначення місця з'їзду. На превеликий жаль, я не зміг побачитися з Вами, але всі Ваші побажання взято до уваги. Кріпіться, зосталося зовсім мало. Сотник Завірюха». Оце вже діло!.. Та раптом і з цієї записки вилізла якась колька, хоча Ворон знову не міг допетрати, що його непокоїть. — Ну як? — спитав Загородній. — Що як? — думав про своє Ворон. — Невже не второпав? Крига скресла. Готуйся до поїздки у Звенигородку. — А я, Ларику, й зараз готовий. Він ще раз перечитав записку, шукаючи, звідки вилізла колька, але все було правильно, обнадійливо. Комісар Дибенко й комбриг Кузякін, із якими Ворон вів у Звенигородці переговори, давно звідти пішли. Саме це містечко лежить якраз посередині між Чигирином та Уманню, і до нього найзручніше добиратися від Городища, Корсуня, Лисянки… Усе дуже правильно і логічно, дідько б його вхопив. На мить Загородній теж спохмурнів. — Якщо й цього разу нічого не вийде, то проситиму Гамалія, щоб перекинув мене за кордон, — сказав він. — У мене тут ні родини, ні хати, — додав, виправдовуючись. Ворон дивився повз нього по-риб'ячому неживими очима. — Як твоя рука? — раптом поцікавився Загородній. — А так! — він узяв за стовбур молоденьку вільху і вирвав її з корінням. — Немає на тебе Василя Чучупаки, — засміявся Ларіон. — Дав би він тобі двадцять шомполів за понівечене дерево. — Немає, — сказав Ворон. — Як жаль, що з нами нема Василя… А в мене, Ларику, буде до тебе прохання. Хочу відлучитися днів на три. — Справи сердечні? — прискалив око Загородній. — Ні, маю роботу по той бік Холодного Яру. — Їдь. Тільки не забарися. РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ 1 Старша сестра Прокопа Квочки не хотіла віддавати дитя, мовляв, як же я буду без нього, воно ж тепер як своє, цицьку у мене брало, діти до нього звикли, ні, хай лишається в нас, а там буде видно, проте Вовкулака похитав головою: дякую тобі, сестро, за добрість і душу правдиву, але мене послали забрати Ярка, і тут ще й чоловік її, шваґер Прокопа Квочки, сказав, що він теж звик до дитини й готовий узяти її за рідну, але, жінко, одумайся, тут не нам із тобою вирішувати. Квоччина сестра, плачучи, спорядила Вовкулаку з дитиною в дорогу — замотала Ярка в чисту пелюшку, потім зав'язала у вовняну хустку так, що Вовкулака міг почепити дитину на шию і везти її, як у колисці, дала пляшечку молока, якого вцідила зі своїх грудей, і вся родина провела Вовкулаку з Ярком за ворота. Старий чорний ворон споглядав те слізне проводжання з висоти осокора, і хоча його крила були вже не ті, що колись, він таки простежив, куди Вовкулака поїхав далі, простежив і побачив, як той біля Ірдинських боліт передав дитину Чорному Воронові. Там, на болотах, отаман подався путівцем, що його серед нетечі-трясовини міг намацати копитами тільки Мудей, поїхав, звісно ж, до сліпої Євдосі, став перед нею і попросив: візьми, Євдосю, це дитя на певний час, бо тільки ти його зможеш доглянути, вберегти від лихих людей, хвороб і напасті. Надворі вже поночіло, але сліпа Євдося світла не запалювала, зате лампадка горіла біля божниці, і в її відсвітах Ворон бачив, що Євдося, слухаючи його, усміхається сама до себе невидющими очима, аж тут дитя якось так тихо і знехотя зарипіло, ніби лінувалося плакати, але хотіло нагадати про себе. — Дай же я його хоч побачу, — вона забрала у Ворона дитину, розкушкала її на ліжку, а потім обмацала з ніг до голови. — Моцар! — Моцар-то моцар, але ще манюнє, — сказав Ворон, дивуючись, як дитина принишкла біля Євдосі. — У тебе коза доїться? — Хочеш ряжанки? — Вона пам'ятала його забаганки. — Хочу. Але я питаю за молоко для дитини. — За дитину не журися. А якщо хочеш ряжанки, то ночуй у мене. Зроблю тобі й ряжанки, й масла такого, що потім себе не впізнаєш. — Хіба з козиного молока б'ють масло? — З таким козаком, як ти, і з цапиного б'ють, — заусміхалась Євдося. — Зоставайся, хоч викупаю тебе, волоцюгу твердоголового. Ти ж любиш, як я тебе купаю? Десь із далини на нього знову війнуло дикою орхідеєю, понтійською азалією, кадилом духмяним… Ворон почув цей гірко-солодкий повів, як тільки-но в'їхав на мочарі, що тяглися вздовж річечки Ірдинь, але довго не міг зрозуміти, що це за духмяність така хороша, й аж тепер здогадався: орхідея, кадило й азалія зацвітали на острівцях серед багон, які ніколи не замерзали. — Люблю, — погодився він. — Але зараз ще та пора, коли можна і в Тясмині викупатися. — Можна, — сказала Євдося. — Твоєму жеребцеві. І то, якщо він у милі. — А Дося давно навідувалася? — спитав Ворон, пропускаючи Євдосину шпильку повз вуха. — Давно. Казала, як одвоюється, то пострижеться в черниці. — Це ж чого? — Через тебе, твердоголового. — Ну, не з Досиною косою іти на постриг, — сказав Ворон. — Вона так звикла до Мотриного монастиря, що може піти туди і в послушниці. Я чула, що після того розбою обитель трохи ожила, знов приймає насельниць. — Такою, як була, «Мотря»^[*] більше ніколи не буде.

— Не буде, але я до того, що, може, Дося одвоювалася та й пішла до «Мотрі» уже не з шаблею, а з молитовником. Давно не з'являлася. А ти чого допитуєшся за неї?

— Так. Згадалась чогось. Ти мені вибачай.

— За що я повинна тобі вибачати?

— За все. І за клопоти, яких завдаю, і за поспіх мій повсякчасний. Мушу й тепер вирушати.

— Атож. Коли не кину на карти, то все коло тебе червова дама лягає.

— Дама тут ні до чого, — сказав Ворон. — У мене робота.

— Руки не болять од тієї роботи? — спитала вона.

— Болять. Але тільки ночами.

— Тут я тобі не в поміч. Одно лишень можу.

— Що, Євдосю?

— Молитись за тебе.

Вона взяла з полички під божницею великий кухонний ніж, приклала його до однієї Воронової долоні, потім до другої. І — до чола.

— Будь мені здоровий та дужий.

— А якщо зі мною щось станеться, ти цього хлопчика… — почав було Ворон, проте вона його перебила:

— До дідька! Скоро ти прийдеш до мене.

Книга: Василь Шкляр ЗАЛИШЕНЕЦЬ Чорний Ворон

ЗМІСТ

1.	Василь Шкляр ЗАЛИШЕНЕЦЬ Чорний Ворон
2.	ЧАСТИНА ПЕРША РОЗДІЛ ПЕРШИЙ 1
3.	2
4.	3
5.	4
6.	РОЗДІЛ ДРУГИЙ 1
7.	2
8.	З
9.	РОЗДІЛ ТРЕТІЙ 1
10.	2
11.	3
12.	4
13.	3
14.	ЧАСТИНА ДРУГА РОЗДІЛ ПЕРШИЙ 1
15.	2
16.	3
17.	РОЗДІЛ ДРУГИЙ 1
18.	2
19.	3
20.	2
21.	3
22.	2
23.	6
24.	РОЗДІЛ ТРЕТІЙ 1
25.	РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ 1
26.	2
27.	2
28.	РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ 1
29.	2
30.	З
31.	4

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate