Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Василь Шкляр ЗАЛИШЕНЕЦЬ Чорний Ворон
4
Що його знов повело до Лящевого хутора?
Вони із Грицем заїхали туди вночі, й отаман завважив, що ні вітри, ні дощі не вибавили духу згарища. Завели до стодоли коней і, зморені, попадали на солому. Ворон ліг на тому місці, де колись розстилав бекешу. Снилося йому чи привиджувалося? Малиновий будяк… фіолетове око коня… пагорки білих грудей… і світ… цілий окремий світ, де є свої ліси, долини, озера, пахощі, дороги…
І побачив він чужу країну. А в тій країні у великому храмі, що потопає в золоті і хоралах, вони вінчаються з Тіною. Повно чужих людей: чоловіки в сурдутах, жінки у довгих сукнях. А він, запізнившись, влітає до храму, як є, у своєму лісовому вбранні, обвішаний гранатами; довжелезна шабля підстрибує на коліщатку, як колись у чорноліського отамана Хмари.
«Крук! Крук!» — шелестять голоси довкола.
Їх вінчає отець Олексій. Тіна в рожевій сукні пахне, як квітка.
Вона хоче зодягнути йому на палець обручку, але та замала, не налазить. Потім вислизає з її руки й падає на підлогу. Погана прикмета, думає Ворон, однак вона його не лякає. Він знає, що це сон.
І прокидається з важкою душею. Церква сниться не на добро.
У щілини між дверима пробивалося вранішнє світло. Та не тільки світло. Знадвору долинали якісь підозрілі звуки. Ворон легенько поторсав за плече Гриця і, коли той розплющив очі, приклав палець до вуст.
Потім підійшов до дверей, припав оком до круглої дучки, яка утворилася в дошці після того, як випав сучок.
Прокляття! Лящів хутір оточувала червона зграя.
* * *
«Ранним утром 19 августа, по донесению нарочного, на запустевшем хуторе были обнаружены два бандита, ночевавшие в клуне. Наш отряд немедленно отправился на указанное место. Взяв объект в оцепление, мы решили действовать на выжидание, дабы взять бандитов живьем. Обычно «рыцари леса» в таких случаях вступают в длительную перестрелку и, только когда кончаются патроны, предпринимают решительные действия. Здесь же мы еще не успели оградить клуню, как оттуда внезапно выскочило два всадника и, внеся суматоху двумя гранатами, помчались в сторону леса. Одного из них удалось сразу сбить с лошади посредством ранения последней, и здесь нам довелось быть свидетелями случая исключительного и даже жуткого. Щупленький, весьма заурядный бандит поднес к виску револьвер, чтобы покончить с собой, но вышла осечка. Наши бойцы уже готовы были схватить его, как вдруг бандит разогнался и прыгнул в колодец. Причем колодец этот оказался настолько глубоким, что достать оттуда злоумышленника не представлялось возможным. Поэтому мы на всякий случай бросили в колодец гранату. Что касается второго бандита, то с ним получилось нечто непредвиденное. После первых же наших выстрелов он опрокинулся с седла, но не упал на землю, а повис в стременах побоку лошади вниз головой, как это часто бывает с убитым или раненым всадником. При этом руки его безжизненно болтались, почти касаясь земли. Бойцы ожидали, пока он вытрясется из стремян или остановится лошадь, как вдруг уже почти под самим лесом бандит каким-то невероятным движением, как это делают кавказцы или циркачи, опять оказался в седле. Пока было понято его притворство, злодей скрылся в лесу. Дальнейшее преследование оказалось безрезультатным. В связи с этим прошу выслать на поимку бандитов дополнительный конный отряд из кадровых кавалеристов, а также дать разрешение на более суровое изъятие заложников из близлежащих сел». (Із рапорту командира ударгрупи ББ П. Орлова начальникові Черкаського окружного відділу ҐПУ С. Бергавінову від 19 серпня 1923 року.) РОЗДІЛ П'ЯТИЙ 1 Майже триста літ прожив чорний ворон на білому світі, а такої мокрої осені не пам'ятав. Від середини вересня як задощило, то вже зо два місяці не було ні тепла, ні сонця. І хоч ворон умів ховатися від негоди, але й там — у печерках, дуплах чи в піддашші старого льоху, як ось тепер, — його пір'я натягувалося сирістю до кісток. Дощило скрізь — і над Холодним Яром, і над Ірдинськими болотами, і над Лебединським лісом. Ще добре, що вода вигнала з нір і потопила лісових мишей, а то ворон помер би з голоду. Він і так став худий, як болотяний журавель, чи, може, як отой чоловічина в чорній хламиді, що тиняється цими краями невідь із яких часів. Воронові деколи навіть здавалося, що він знає Варфоломія двісті літ, але ж люди не живуть так довго. Не живуть і ніколи не житимуть, — чомусь зловтішно подумав ворон, хоч мав добре і чуйне серце. Через те й прожив оно скільки — рідко яка ворона дотягує до такого віку, хоч їй і відведено триста років. Утім, і рік, і сто, і триста пролітають, як один день, — тямкував собі далі ворон, сидячи під замшілим дашком монастирського льоху, до якого вже давно ніхто не заходив. А чого заходити? Старезний льох міг обвалитися будь-коли. Нічого немає вічного. Навіть Свято-Троїцька церква горіла і падала на його очах не раз, ворон її пам'ятає ще дерев'яною із блакитними банями у срібних зорях (як поглянеш було на неї згори вночі, то таке, наче небо лежить під тобою), а це років сто вже минуло, як перебудували її в кам'яну, та й то була завалилася, зводили наново, бо все, що не є, минуще, будь ти камінь, ворона чи зірка на небі. Вічна лише сама вічність. А цей льох, що стояв біля валу, був набагато старіший за обидві монастирські церкви, тому своє вже оджив. Дивно, як він досі не завалився. Ворон не повірив своєму єдиному видющому оку, коли раптом із ночі випливла темна постать і підкралася до дверей льоху. Від несподіванки він ледь не тріпнув крилами, але стримався. Вискнули двері — і до льоху прослизнула черниця. 2 Нас зосталося шестеро. Біжу, Ладим, Невіруючий Хома, Василинка, Ходя і я. Небагато, але ще можна себе показати. Жаль, що нам не усміхалася навіть погода. Такої дощової осені ми ще не знали. Моква вже в'їлася в печінки: погано займалися дрова, погано горіли сільради, дороги розгасли, патрони відсиріли. Ми так обносилися, що після вилазки з лісу не мали в що перевдягнутися. Була ще «святкова одіж», але ми її берегли на особливий вихід. Сутужно було з харчами. Коні світили ребрами. А дощ лив і лив. Ладим щодня, здіймаючи руки долонями до неба, благав Мокошу, щоб та зупинила потоп. Невіруючий Хома дивувався, як можна вірити богині-жінці. Василинка бідкався, що не може в таку негоду піти «у найми». Ходя журився, що урвалося лучне полювання. Звірина, як і птаство, так поховалася, ніби її ніколи не водилося в лісі. Ходя з нудьги сідав у кутку землянки й мугикав свою моторошно-монотонну мелодію, оту, що я вперше від нього почув на переговорах у Дибенка й Кузякіна. Біжу давно вже не бігав, не метушився, і здавалося, йому було байдуже, що там надворі: дощ чи каміння з неба. Я сушив голову, як бути далі. Не вистачало Вовкулаки. Так, ніби позад мене утворилася порожнеча — яма, в яку ось-ось оступишся. Як він умів роздрочити хлопців до гарячого діла! Як його розбурхував запах московської крові… Досі мучила совість, що Гриць загинув з моєї вини. Скільки не казав собі, що небезпека підстерігала нас на кожному кроці, але ж на Лящів хутір повів його я. Так лягла карта. Потрібно було вберегти хоч тих козаків, що лишилися. А потім знову настане весна, вона підкаже, що робити далі. І ось після довгих умовлянь мені вдалося відправити додому Василинку. Все одно зараз роботи немає, сказав я йому, а після дощів прийде зима, доведеться залягати в барлогу. Так що давай — сідай на свого чалого, поки він не погубив підкови, і їдь додому; ти хлопець кмітливий, відбрешешся; скажеш, наймитував. Я дав йому грошей і поправив на Василинці шапку-кубанку, бо вона з'їхала йому на мокрі очі. — А на весну, якщо не візьмете, сам воюватиму, — шморгнув він носом. — Авжеж… Коли я обняв худющого Василинку, мені здалося, що я відчув кожну його кісточку. Мокоша добралася й до моїх очей. Василинка попрощався з Ладимом, Біжу й Невіруючим Хомою. Потім обнявся з Ходею. У Василинки впала з голови шапка. Він підняв її і надів на Ходю. — Дарую. Ми всі вийшли на дощ і мовчки дивилися вслід Василинці. Ходя помахав йому шапкою. Мовчанку ми внесли і до землянки. Ця тиша була гірша за сварку. Минув ще тиждень. Дощі падали й далі, а моїх козаків напосідала нудьга. Якби ж то тільки нудьга. Туга. У коротких розмовах дедалі частіше згадували тих, хто пішов на амнестію. Я казав, що їх уже немає живих. А якщо хтось випадково вцілів, то полює на нас. Може, колись і зустрінемося. Одного разу Невіруючий Хома згадав Пилипа Хмару, в якого він воював у двадцятому. Хома, звісно ж, не вірив, що Хмара загинув. Хлопці казали, що, коли Пилипа тяжко поранило, вони вночі занесли його до сестри у Цвітну. Там він нібито помер, і його поховали на городі. Але не таким був отаман, щоб померти — Хома на власні вуха чув од цвітнянських людей, що Хмара вижив. Змінив свою зовнішність — висмалив брови, обстриг вії, які в Пилипа були довгі, як у дівчини, ще там щось зробив зі своїм лицем і подався до Криму. Там тепер і живе під чужим прізвищем. Кажуть, ніби Філіпов. Я знав, що це не так, та що сперечатися з Невіруючим Хомою? Він би все одно не повірив. З одного боку, це було добре, що про отамана складалися легенди, однак вигадка з Кримом мені не подобалася. Такі байки сіяли сумнів у доцільності подальшої боротьби. Та якщо він, цей сумнів, у когось з'явився, його вже не розвієш. Він чіпляється до людини, як невиліковна хвороба. — Думаю, що він вибрався на Донбас, — підіграв я Хомі. — Туди з'їжджається стільки непевного люду, що загубитися там найлегше. Під землею не шукатимуть. Чи зрозумів Невіруючий Хома, що я благословляв його в дорогу? Невдовзі я переконався, що сумнів — хвороба перехідна. Поїхати з Хомою на Донбас зголосився й Ладим. Удвох все-таки веселіше. — Може, й ти приставай до них? — запропонував я Біжу. — А що я не бачив на тому Донбасі? — здивовано спитав він. Я, грішний, зрадів. Любив цього хлопчину. Нехай ще трохи побуде коло мене. Сумно було дивитися, як Невіруючий Хома і Ладим збираються в дорогу. Ладим довго крутив у руках свою шапку, лічив на шлику хрестики. Останнього вишив наприкінці серпня, коли на зсипному пункті «погладив» кольбою по голівці неслухняного продзагонівця. Невже це все? Хрестики розпливалися в Ладимових очах, він не міг їх порахувати і замість пишатися ніби соромився своєї шапки. А як величатися нею, коли навіть не можна забрати з собою? Однієї ночі Хома з Ладимом поїхали в Сигнаївку і домовилися, кому збути коней перед тим, як піти на станцію й сісти на поїзд у тій-таки Сигнаївці. Потім вони по черзі підстригали одне одного, голилися, приміряли «вихідне» вбрання, тамуючи якесь дурне хвилювання (Ладим, як голився, двічі порізався). А вдосвіта ми провели їх майже до самої Сигнаївки. Попрощалися в полі. — Якщо там не сподобається — вертайтеся. — Хіба що на весну, — зітхнув Невіруючий Хома. Та я відчував, що ми більше не побачимося. Хоч як це дивно, але після прощання наш понурий Біжу помітно ожив. Може, через те, що нас зосталося лише троє, він раптом ніби прокинувся. На останній межі з'являється нове дихання. Біжу навіть запропонував перепинити під Сигнаївкою який-небудь поїзд. — Слухай, май совість, — сказав я. — Дай людям на Донбас доїхати. — Справді, — погодився Біжу. — Тоді що? — Тобто? — Давай десь заскочимо, якщо вже на конях. Ще й не розвиднилося, коли ми під'їхали до артільної олійні, яка стояла за селом. Це була невелика цегляна будівля, що зосталася від панської економії. Я чемно постукав у двері, але ніхто не обізвався. Погрюкав дужче — те саме. Біжу, не витримавши, садонув кольбою в невеличке, заґратоване знадвору вікно. Задзеленчало скло. — Хто там? — почувся за дверима зляканий чоловічий голос. — Свої, відчиняй! — наказав Біжу. — Чи тебе, щоб розбудить, треба вкинуть у вікно бомбу? Мені подобалося, що Біжу бере на себе почин. Він був рішучий і в міру сердитий. Олійник прочинив двері, ми з Біжу, залишивши Ходю біля коней, зайшли. Я сказав, що ми не завдамо ніякої шкоди, але не проти перекусити й позичити трохи олії. Яка там олія, — простогнало в пітьмі, — дощі не дали зібрати соняшник, усе догниває на пні, он навіть прес сухий. Коли він засвітив гасничку, я побачив, що це молодий, жилавий комнезамівець у смугастій натільній матросці. На столі «черствіла» недоїдена вечеря — шмат житньої хлібини, порізане сало, квашена капуста і три пироги. Біля випитої до половини літрової сулійки стояло дві чарки. — Де другий? — спитав я, роззираючись по кутках. — Хто? — Твій почарківець. Він теж подивився на стіл, побачив дві чарки і зрозумів, що краще не відбріхуватися. Та замість злякатися — зніяковів. — Там, — кивнув він на двері, що вели до комірчини. — Я дам вам усе, що треба, тільки туди не заходьте. Тут навіть твердоголовий чоловік здогадався б, хто там ховається, але обережність — понад усе. Кивнувши Біжу, щоб він не зводив очей з комнезамівця, я обережно прочинив ті двері. Ну, звісно, — на тапчані сиділа напівроздягнена дівуля і, мов шкодлива кішка, світила на мене сполоханими очима. Мені навіть здалося, що її губи в сметані. Але замість того, щоб сором'язливо застібнути пазуху, вона обома руками стискала револьвер. — Не підходь, бо застрелю! — засичала дівуля. — Дурненька, — сказав я. — Ви зараз продовжите, але цю іграшку краще дай сюди. Я підійшов і забрав у неї револьвер. — Ти така хоробра. Мабуть, комсомолка? — ховаючи трофейного бравнінга в кишеню чумарки, я вийшов з «будуару». Нам пощастило: хоча «маківки» пресу справді були сухими, зате в олійні комунари, окрім комсомолок, ще дерли крупу. Біля круподерні стояли мішки із збіжжям. Я сказав Біжу, щоб він виніс лантух ячменю коням (але не дуже розщедрювався — перегодований кінь може впасти на ноги), а потім хай зайдуть сюди разом із Ходею. — Ти, комуна, вибач, але нам треба поснідати. Коли Біжу й Ходя зайшли в олійню, я саме знайшов алюмінієву кварту. Пити чарочками нам не було коли. «Комуна» здивовано витріщився на Ходю. — Що, косичка сподобалася? — спитав я. — Та ні… — він геть спантеличився. — А що? — Цей… теж за Україну? — спитав обережно «комуна». — Теж, — сказав я. — А ти хіба ні? — Я за трудовий народ. — Бачимо, як ви трудитесь, — я показав очима на «будуар». — Через те й прес ваш сухий, і дівка незадоволена. Цікаво, що до олійника я злості не мав. Це був баран, який хотів тільки їсти, пити й разом з усією отарою лизати заслинену цицьку. І цей валах здивовано дивився, як Ходя, надкусивши пиріжізок із сиром, запихає до рота сало й капусту. Але це ще не все. Підснідавши і розм'якнувши від «кварти», Ходя повів приплюснутим носом у бік «будуару». Мабуть, Біжу встиг йому розповісти, хто там ховається. Чи взяв на нюх? Біжу запитально поглянув на мене. — Майте совість, — сказав я. — Поїхали! Наші коні підкріпилися. Ми взяли ще мішок ячменю та два клумачки круп. Я подякував «комуні» за частування і побажав, щоб його прес був завжди змащений, як і «маківка» його любки. Адже цілком можливо, що ми ще навідаємося… Коли доїжджали до лісу, надворі раптово посвітлішало. Ми відчули, що сталося щось незвичайне. І разом озирнулися. Сходило сонце.
* * *
У Лебединському лісі я звернувся до хлопців так, ніби нас був цілий загін. Не люблю красномовства, але ці слова йшли від серця. Я сказав, що нас залишилося троє, однак трійка — це організація. Бойова ланка партизанів. Тож продовжимо боротьбу за Україну, за її волю, за честь нашої зброї. Біжу і Ходя притулилися плечем до плеча. Ніби стояли в шерензі. Потім я наказав збиратися. Поїдемо до Холодного Яру. Туди, де заховано наш бойовий прапор. Узяти з собою все, що зможемо, а решту сховати. — Кулімет, люс, люс, — Ходя тикав пальцем собі у груди, і я зрозумів, що він напрошується в кулеметники. Після Козуба до «люйса» був приставлений Ладим. Я погодився. І подумки подякував Ході — пудовий «люйс» у поході був не великою радістю.
Дося не знала, чи ще коли-небудь зустріне Чорного Ворона, але виглядала його завжди. Вона й у монастир пішла, хай Бог простить, через нього. Не судилося стати парою, думала Дося, то буде йому за сестру. Якщо випаде таке щастя. А випало більше. Там… на березі Великоднього озера… Тепер насувалася зима, а його не чути було. Обіцяв подати вісточку, коли прийде до Холодного Яру, але відтоді — ні слуху ні духу. Дося чекала. Чекала і готувалася до зими. Вона знала, що таке повстанська зима, і вже припасла два горщики смальцю, кадібець меду, трохи сала, слоїк спирту, дві теплі ковдри. Ховала все у такому місці, куди ніхто не добереться. Ця таємниця найбільше тішила Досю. Таємниця, яку їй відкрив божий чоловік Варфоломій. Вона ледве не вмерла зі страху, коли однієї ночі він тихенько постукав у двері келії (тепер тут Дося вдень строчила на швейній машинці «Зінґер»), викликав її надвір, а потім повів до валу і майже силоміць затягнув у старий льох. Те, що він показав, приголомшило Досю до оніміння, хоч вона чула про цю таїну не раз, чула і вірила в неї, але не думала, що все так близько. Тримаючи Досю за руку, Варфоломій завів її щербатими східцями вниз і тільки тоді запалив товсту воскову свічку. Вогник освітив напіврозвалене черево льоху з купами глею і заглибинами в земляних стінах. В одній заглибині відкривалася нора заввишки в третину людського зросту. — Там світ, — прохрипів Варфоломій, опустився на землю й поповз у нору. Дося лишилася в темряві ні жива ні мертва, та за хвилю побачила в проймі вогник. Варфоломій свічкою кликав її до себе. Дося відважилася. Для пустої забавки Божий чоловік її сюди не покликав би. У цьому було якесь знамення. Вона поповзла на вогник свічки. Нора дедалі ширшала і через два сажні вивела Досю до печери. При хисткому полум'ї свічки вона побачила два вузькі хідники, й одним із них Варфоломій нагинці рушив далі. Дося йшла слідом, їй здавалося, що вона ось-ось задихнеться, що це підземелля поховає їх тут живцем. Попереду відкрилася печера, схожа на землянку. Її стіни й стеля були укріплені дубовими колодами. Дося подумала, що на цьому й скінчилася підземна мандрівка, та де там! Звідси знов-таки відкривалося два тісні хідники, і, коли Варфоломій пішов далі, вона згадала розповідки про те, що стародавні печери розгалужуються тут не лише під монастирем. Вони тягнуться далеко попід валами Холодного Яру, й один підземний хід веде аж до Жаботина. Дося ледве встигала за Варфоломієм, який час від часу повторював лише одне слово: — Сльоза! Сльоза! Вони дійшли до просторої печери, в якій вільно дихалося. Недалечко дзюркотіла вода. Цей круглий кам'яний грот колись був язичницьким капищем — посередині навіть уцілів обкладений камінням жертовник. Варфоломій, схилившись над ним, запалив просякнуте лоєм клоччя, яке спалахнуло високим полум'ям й освітило похмурі бриласті стіни. Однією стіною струмком спадала вода, збігаючи до камінного жолоба, де губилася у круглій горловині. Брила, з якої било джерело, нагадувала висічене в камені скорботне жіноче обличчя, і Дося тільки тут зрозуміла, про що говорив Варфоломій. Сльоза… Ніби вгадуючи її думку, він викинув уперед кістляву руку, яка оголилася з-під широкого рукава хламиди, й вигукнув хрипким голосом: — Сльоза Богородиці. Так називалося це джерело.
* * *
Потім Дося й сама ходила тими печерами, бо знала: Варфоломій відкрив їй цю таємницю не для того, щоб здивувати. Вона так само боялася тісних лазів, на неї так само тиснуло підземелля, але Дося, пересилюючи моторош, щораз діставалася джерела. І хоч у стінах тієї печери відкривалося ще два хідники, які дихали на Досю тисячолітньою таїною, вона не ступила туди ані кроку. Та коли буде треба, Дося здужає страх і пройде всі рукави лабіринту, навіть якщо вони справді ведуть аж до Жаботина. А поки що в неї інша турбота — все зробити для того, аби в цій печері можна було перезимувати. Мовби яка звірина, що на зиму стягує до своєї нори поживок і все, чим можна зігрітися, так Дося зносила до печери всяке добро. І як та звірина, вона готова була перегризти горлянку тому, хто підгледить її потаємний сховок. Однієї ночі, взявши торбинку борошна, Дося тихенько вийшла надвір і знов подалася до льоху, що бовванів біля валу. Ніч була темна й холодна, після затяжних дощів низькі хмари вже дихали снігом. Прислухавшись до темряви, Дося взялася за двері льоху, як раптом відчула, що біля валу вона не сама. Спершу подумала: може, то всюдисущий Варфоломій вештається тут ночами? Та потім сказала собі: ні. Холодний протяг війнув поза спиною в Досі. Так дихає небезпека. Вона мимохіть відсахнулася від дверей льоху, хоч це вже нічого не змінювало. Якщо лихе око запримітило Досю, тоді все пропало. Вона відкинула на плечі клобук, щоб краще прислухатися. Ніде ні звуку. Заціпенівши, Дося так вслухалася в тишу, що в неї почало дзвеніти у вухах. Вона переконувала себе, що то страх навіяв підозру, що тут, крім неї, нікого немає, але й далі не могла зрушити з місця. І тут знову почула, як воно дихає. Те дихання наближалося. Дося притисла до грудей торбину з борошном, щоб не так було чути, як гупає її серце. Зовсім близько виринула цибата постать черниці, і Дося навіть у темряві впізнала «сестру Ольгу». Про рябу сексотку її попередив ще Ворон, хоч Дося й сама приглядалась до неї. Міцна, дебела, вона вдавала з себе причинну і часто «блудила» лісом. Ось і тепер серед ночі приблудила до льоху. Якийсь час вони напружено вдивлялися одна в одну, знаючи, що на цій стежці їм уже не розминутися. Але Дося сказала привітно: — А подивися-но, сестро, що я знайшла. Розшморгнувши зав'язку, вона показала «сестрі Ользі» торбину і, коли та нахилилась, жбурнула їй межи очі жменю борошна. Нишпорка відсахнулась, затуливши лице руками, й наступної миті Дося вгатила її ногою в живіт. «Сестра Ольга» перекинулась навзнак, та швидко схопилася на рівні. Запорошена борошном, схожа на поторочу, вона вихопила з-під ряси револьвер. Дося не любила револьверів. Грушківська козачка Дося Апілат любила шаблю. Розгубившись, вона заточилася і вперлася спиною у двері льоху. Господи, отак по-дурному попастися! Отак безглуздо загинути разом зі своєю таємницею. І від кого! Від руки якоїсь плюгавки. «Сестра Ольга» підійшла ближче, але відстань тримала обачно. — Падимі рукі! І нє двіґайся, а то я сдєлаю тєбє єщьо адну дирку! У нічній тиші її басовитий голос міг розбудити й мертвого. Із піддашшя льоху зненацька вилетів чорний ворон. Залопотівши крилами над «сестрою Ольгою», він полетів собі далі, але тієї миті вистачило, щоб Дося стрибнула. Вона з такою силою зацідила «сестрі Ользі» кулаком у голову, що сексотка полетіла в один бік, а револьвер у другий. Дося не любила револьверів, Дося любила шаблю, яка ніколи не давала осічки. Тому вона навіть не глянула, куди залетіла та цяцька, й підскочила до сексотки, яка вже зводилася на ноги. Дося довбонула її у щелепу, однак, падаючи, «сестра Ольга» вхопилася за Досину рясу й вони обидві полетіли на землю. Так і котилися, опиняючись зверху то одна, то друга, поки не зупинилися під валом. У цю мить Дося якраз «осідлала» сексотку і, розмахнувшись так, ніби в руці була шабля, рубонула її по горлянці. Під ребром долоні голосно й смачно кавкнуло. — Бувай, — сказала Дося. — І більше не блуди. Труп вона затягла за вал і там у рову присипала землею. Біля льоху знайшла револьвер, підібрала торбину з борошном. Тієї ночі Дося під землю вже не спускалася. 3 «Бесследное исчезновение нашего секретного сотрудника, внедренного в монашескую среду Мотронинского монастыря, свидетельствует о том, что в этом районе до сих пор оперирует банда. Считаю необходимым немедленно выслать в Холодный Яр отряд ББ и произвести операцию по истреблению бандитов. Начальник Черкасского окрото ГПУ Бергавинов». (Із рапорту начальника Черкаського окружного відділу ҐПУ до Губернського відділу ҐПУ від 26 листопада 1923 року.) Негоже козакові скаржитися, але наприкінці листопада для нас настали чорні часи. Повернувшись до Холодного Яру, Біжу, Ходя і я осіли в печері під Великодньою горою і вже міркували, кому довірити на зиму наших виснажених коників. Зійшлися на тому, що прилаштуємо їх на Мельничанських хуторах. Кажу про охлялих коней, а про нас і мовчу. З голоду ми хитались од вітру. Варили жменю-друту якоїсь крупи, часом пекли замішані на воді підпалки та тим і жили. Ходине полювання урвалося — качки з озер відлетіли, лини зарилися глибоко в мул. Козулю чи зайця встрелити з лука непросто, а коли немає снігу, немає слідів, то й не старайся. У нас закінчилася сіль, відсиріла остання коробка сірників. Уже й не закуриш. Справдешня мука для козака, хоч на стіни дерися. Тоді Біжу й поїхав на Мельничанські хутори прикупити солі, сірників та, може, який клуночок картоплі, а заразом поговорити з «нашим чоловіком» про коней. «Наші люди» ще не перевелися по селах та хуторах, хоч сказати, що вони були раді нашим відвідинам, — не скажеш. Та й хто міг ручитися, що вчорашній панібратчик тебе не продасть сьогодні. Хіба ж не так вийшло з лісником Гудимою? І якби ж тільки з Гудимою. Але дідько з ними, запроданцями. Була в мене тут неподалік справді вірна людина, що винесла б не тільки солі, а спекла б яйце на своїй долоні, тільки не хотілося її, сердешну, тривожити. Не міг я перед нею кривити душею, тому й не лишив у дуплі старої верби жодної вістки, хоч обіцяв це зробити, коли повернуся до Холодного Яру. Совісно було споживатися її добротою. Таке наше щастя — як ота підкова, що її знайшов Ходя в печері. Видлубав із землі, «Пітькова, пітькова!» — защебетав радісно, наче знайшов свій талан; тоді землю обшкріб, роздивився, а то не підкова, а людська щелепа. Не менш цікавий трапунок вийшов із Ходею, коли ми ждали й не могли діждатися Біжу з сірниками і сіллю. Минув день, минув другий, а він не вертався. Мерзенне передчуття, як і голод, смоктало під «ложечкою». Ми з Ходею часом тільки поглядали один на одного, а казати щось уголос не наважувалися. На третій день Ходя, втративши терпець, узяв лука й пішов шукати удачі. Невдовзі він повернувся… з убитою вороною. — Ходя, — сказав я. — Це ж ворона. — Птаська, ко-ко, — відповів Ходя. Далі було ще цікавіше. Він ту ворону не скуб, не патрав, а, випустивши нутрощі, якось так спритно обдер з неї шкіру разом із пір'ям, наче панчоху стягнув. Потім відрізав стегенце й подав мені. Щоб не образити Ходю, я взяв воронячу ніжку — м'ясо на ній було червоне, але чисте і свіже, нічим поганим не пахло. Поки я придивлявся до цієї потрави, почув, як Ходя вже плямкає. Він так смачно вплітав воронятину, що я подумав: а яка тобі, чоловіче, різниця, чи це ворона, чи куріпка? Люди охоче їдять горлиць, перепелиць, дроздів, ремезів, куликів, то чим за них гірша ворона? Ну, добре, хай, може, не така смачна, хай, може, м'ясо її жорсткіше, але яке це має значення, коли дошкуляє голод? Врешті-решт я з'їв те стегенце. Не скажу, що з апетитом, але й огиди не відчував. І от що цікаво: переконуючи себе, що ворона нічим не гірша за всяку гидоту, яку споживають люди, я навіть не думав про те, що це м'ясо сире і без солі. А ще через день почав пролітати легенький сніжок. Потрібно було щось вирішувати. Біжу навряд чи повернеться. Якщо він і живий, то або поранений, або вже в лабетах чекістів. Скрута змусила мене таки написати записку й покласти в дупло старої верби біля Великоднього озера. Там, де навесні цвіла азалія… Нам би хоч одну сірничину, тоді можна було б підтримувати жар у багатті. Тоді можна було б і закурити, адже правду казала колись моя пташка, що тютюн перебиває голод. Моя пташка… Де ти тепер? Увечері тривожно зафоркали наші коні. Мудей і Ходин монгол-степовик рвалися з поводів. Я попросив Ходю, щоб він їх, заспокоюючи, потримав за вуздечки, а сам вирішив піднятися вище на гору й розглянутися, чи ніякого чорта сюди не принесло. Став там, прислухався і раптом відчув, що на мене хтось дивиться. Повів очима туди, сюди — й закляк. Під кущем, кроків за двадцять від мене, сидів величезний вовк. Сидів він на задніх лапах, білястим животом до мене, і сумно дивився темними вузькими очима в очі мої. Холодок пробіг у мене за коміром. — Це такий твій знак з того світу? — пошепки спитав я. Він якось так по-вовчому повів писком угору, наче хотів завити, проте не подав ані звуку. Потім став на чотири лапи, повернувся й поплентав у ліс. Саме так — не пішов, а поплентав, бо навіть хода в нього була сумна й неохоча. Сам не свій повернувся я до печери. — Ну, сьо там? — спитав Ходя. — Нічого, — сказав я. — То коні так чогось. Буває. Уночі я знов побачив той сон. Залитий золотом храм і наше вінчання. Тільки холодно, дуже холодно було в тому храмі. Мені ще нічого, я в чумарці та білій баранячій шапці (кінець довжелезної шаблі їде на коліщатку), а Тіна в тоненькій рожевій сукні. На підлогу падає перстень, але це вже мене не лякає. Я знаю, що це сон.
* * *
Коли ми зустрілися з Досею, я найдужче зрадів сірникам. Відразу скрутив товсту цигарку, жадібно затягнувся. У мене так запаморочилося в голові, що спершу й не розібрав, про який льох вона говорить. Казано ж — тугодум. Нарешті второпав. — Раптом що, — сказала Дося, — за дверима лежатиме свічка. — Яка ж ти хороша… Я ніжно її обняв. 4 Після того, як біля Мельничанських хуторів ударгрупа схопила кінного гайдамаку, командир зведеного загону ББ Орлов уже не мав сумніву: в Холодному Яру діє партизанський загін. Верховий лісовик — перший тут доказ. Цей гайдамака також показав би їм спину, та підвів перевтомлений кінь — упав на передні ноги вже під самісіньким лісом. Бандит, видно, добре вдарився об землю, бо не встиг приставити револьвер до скроні. Найкращий боєць ударгрупи Кукушкін викрутив йому руку. Коли командир Орлов підняв важкеньку торбинку, що лежала біля партизана, з дірки, пробитої кулею, посипалась сіль. — Наканєц-то! — зрадів Орлов. — Теперь хоть єсть каво дапрасіть. Ти, Кукушкін, каналья, с нім панєжнєй. Вішь, душа єлє в тєлє. — Заґаваріт лі? — засумнівався Кукушкін, ніби вони зловили звіра. — Нєт такіх людей, таваріщ Кукушкін, у каторих нє развязиваєтся язик, — повчально сказав Орлов. — Сєкрєт толька в спосабє дастіжєнія целі. Но сначала пусть аклємаєтся. Того ж дня Орлов вирішив розташувати загін у Мотронинському монастирі і звідти щодня виходити кількома групами на прочісування лісу. Сестрички, звичайно, не дуже зрадіють, але хай стулять роти. Хай скажуть спасибі, що їм взагалі дозволено тут залишитися та ще й відкрити швацьку артіль. Як на нього, Орлова, то цих чорнорясниць треба було давно розігнати всраною мітлою. А після щезнення «сестри Ольги» притиснути всіх до стіни, бо ще невідомо, чиє тут рило в пуху. Коли москалі зайняли монастир, матушка Рафаїла не сказала ні слова. Черниці сиділи в келіях тихо, як миші, боячись показати носа надвір. Ну, це вже даремно. Орлов суворо заборонив їх кривдити. Увечері він вишикував загін на подвір'ї монастиря. — Таваріщі арловци! Надєюсь, ви нє пасрамітє чєсть нашєво атряда. Каждий, кто нє ваздєржіт сваі плотскіє папалзнавєнія, будєт строжайше наказан. Тем болєє, нам завтра рано вставать, — додав Орлов, і всі чомусь засміялися. Вони три дні нишпорили лісовими яругами, але не знайшли ніякого сліду. Орлов зганяв злість на бандитові. Здається, той і справді був німий. Биття не допомагало. Та й не було вже на ньому живого місця. Вставляли пальці у двері, припікали вогнем. Гайдамака сичав, рикав, корчився, але мовчав. — Ну, что ж, — усміхнувся до нього Орлов. — Ти нам такой большє нє нужен. Тєпєрь ми тєбє атрєжєм рукі. Правільна, таваріщ Кукушкін? Патом атрубім ноґі, чтоб ти знал, как бєґать по лєсу. Ти вєдь любіш бєґать? Ну, вот і пабєґаєш. Кукушкін, прінєсі-ка тапор і пілу, каналья! — Не треба, — раптом обізвався гайдамака. — Я скажу. Орлов із Кукушкіним вражено перезирнулись. Ніби до них заговорив камінь. — Нєт, ти нам пакажеш! Сєйчас же. А єслі ашібьошся… Орлов знав, що зволікати не можна. Мине шок — і бандит передумає. Треба мерщій вирушати. Ось як воно буває: ти збиваєшся з ніг у найвіддаленіших нетрях — «Да сколька ж іх здєсь, етіх праклятих яров, каналья!» — а банда зачаїлася майже під носом, за версту-півтори від монастиря. Гайдамака йшов зі зв'язаними руками, «орловці» їхали верхи. До Великодньої гори підкрадалися якомога тихіше, та внизу біля озера зненацька заіржала кобила Орлова. Видно, схотіла пити. Аж тут під горою теж почулось іржання. Орлов спершу подумав, що то відлуння, однак схаменувся й замахав руками. Гайдамака не збрехав. На коротку команду кіннотники розсипалися в лаву, загинаючи крила. — Тікайте!!! — раптом закричав гайдамака. — Тікайте! Я зрад… Орлов вистрілив йому в голову майже впритул.
* * *
Коли попереду замаячіли вершники, Ходя сипонув по них з «люйса». Але й ворожі кулі задзижчали так густо, що важко було вгадати, у який бік прориватися краще. Мусили гнати коней навмання — пан чи пропав. Трималися ближче один до одного, Ворон стишував трохи Мудея, бо він був прудкіший за Ходиного степовика. — Отяман, ти цюв Бізю? — крикнув Ходя. — Ходюню, вперед! — «не почув» його отаман. Крутнули в один бік, у другий — скрізь натикалися на рушничні постріли. Кулі цвьохкали об дерева, залишали на стовбурах білі цятки. Ворон махнув Ході, щоб той не стріляв — не треба привертати до себе увагу. Та куди вони не кидалися, назустріч сипало розпеченим оловом. Аж ось здалося, що все — прорвалися! — і тут удруге заіржав Ходин коник. Першого разу він одгукнувся на голос чужої кобили, а тепер заіржав від болю й одчаю — упав на бік і, сунучись по землі, вдарився об прикоренок. Куля, зрикошетивши від дубового стовбура, пробила йому здухвину. Коли Ворон озирнувся, Ходя вже схопився на ноги й накинув на голову Василинчину кубанку. Потім, прикипівши до «люйса», врепіжив короткою чергою у бік ворога. — Ходя, сюди! — закричав Ворон. — До мене! Але Ходя вже знав, що робитиме далі. Пробач, отамане, цього разу він вирішив сам. І навіть не заліг, а стоячи полоснув короткою чергою і пішов уперед. — Ходя, тікай! Та де там! Ходя вирішив. Він знав, що ніхто вже, крім нього, не прикриє отамана, і коли його вдарила перша куля, він тільки стріпнувся й пішов далі. А як ще одна куля увігналася в груди, Ходя заточився, та знову ступив уперед. Тоді третя куля пробила чоло, а він ще зробив крок уперед, постояв і впав горілиць. — Пльобась, отяман… Кров залила Ході очі, але він бачив, як його душа, схожа на маленьку пір'їнку, відлітає в піднебесся на місце світле, на місце квітуче, місце спокійне, де немає болю, печалі й немає… голоду. Чорний Ворон летів на коні, й у грудях у нього теж не було ні печалі, ні болю — лише холодна чорна діра. У горлі зробилося солоно, він ту сіль не міг проковтнути. Завернув Мудея під крутосхил, дивуючись, як він, його змучений кінь, може ще йти. Мудей, змахуючи головою, натужно ступав угору. Уже в сутінках він виніс Ворона до монастирського валу. На валу темніла самотня постать. Дося вийшла туди, як тільки почула постріли. Вона відразу здогадалася, що то за стрілянина. Угледівши Ворона, Дося скотилася з валу й побігла йому назустріч. Він ніби й не здивувався, що вона опинилася саме тут. Скочив з коня чорний, як ніч. — Ти сам? — спитала вона. — Хіба не бачиш? Голос у нього теж був чорний. Дося все зрозуміла. — Маю до тебе прохання, — сказав він. — Кажи, я зроблю. — Віддай у добрі руки Мудея. — Гаразд, — кивнула Дося. — Зроби це зараз. Віджени його звідси чимдалі. Він подав Досі повід, потім зняв сідельну сакву, дістав дві гранати «репанки». — Не барися, — подивився на неї ніжно і твердо. Дося задерла рясу і скочила на коня. Ворон обняв Мудея за голову. Притулився зарослою щокою до його щоки. Яка ж вона гаряча. Яка ж вона… — Ти теж не барися, — сказала Дося. — Зараз їх тут налізе… Заплющивши очі, він обіймав коня. — Прощавай. Провів рукою по гриві, торкнувся Досі. І притулився чолом до її стегна. — Спасибі, сестро… Знай, що ти завжди була мені любою. Вона пустила коня. Ворон дивився услід. Треба було поспішати, та не міг відірвати погляду. Тоді взяв карабін, сідельну сакву і швидко піднявся на вал. Спустився до льоху. Підійшов до дверей, озирнувся. — Стой! Із-за церкви Івана Златоуста вихопилося троє «червінців». Бахнули постріли. Ворон обернувся в бік валу — там теж виросли москалі. Заплутуючись у шинелях, вони бігли до льоху. — Стой! Ні с мєста! «Бах! Бах!» — кулі дзизнули біля вуха. Ворон однією рукою звів карабін, і передній москаль зарився носом у землю. Та на валу вже з'явилися вершники. Він заскочив у льох, знайшов за порогом свічку. Спотикаючись, наосліп пішов униз. Щербаті східці обвалювалися під ногами. Насподі перечепився об якусь купину, відійшов убік і засвітив свічку. Нагорі наростав такий тупіт, що здавалось, льох ось-ось завалиться. Земля вже осипалась на голову. — Вихаді, бандіт! Нє то забрасаєм ґранатамі! Ворон поліз у пройму. Через два сажні свічка освітила печеру. Він розглянувся, подумав, сам собі кивнув головою: сюди не полізуть. Та обачність — понад усе. Дві гранати одна за одною покотились через пройму до льоху… Те, що сталося потім, приголомшило навіть старого ворона. Він сидів на перетинці хреста Івано-Златоустівської церкви і після першого пострілу шарпнувся злетіти, аж раптом відчув, що крила не піддаються. Ворон ще побачив, як бородатий лісовик пірнув до льоху. Переслідувачі скупчилися довкола, дехто поліз навіть на погребицю, але сунутися до льоху не було дурних. Та й навіщо? Лісовик сам себе зачинив у холодній. І тут сталося несосвітенне. Там, під землею, пролунав такий вибух, що здригнулася навіть Івано-Златоустівська церква. Погребиця спершу осіла, а потім у всіх на очах провалилася під землю. Старий ворон відчув, що серце його зупиняється. Це смерть, спокійно подумав він і навскоси полетів донизу. Вдарившись об землю, ворон перекинувся на бік і єдиним своїм видющим оком востаннє подивився у небо… ВІД АВТОРА На цьому ми й попрощаємося з отаманом Чорним Вороном. Більше немає достовірних джерел, щоб простежити його шлях до кінця. Відомо тільки, що цей шлях не завершився втечею до монастирських печер, вхід до яких Чорний Ворон «опечатав» гранатами. Чекістські архіви за 1924 рік мовчать про отамана. Та ось у їхньому звіті від 1926 року натрапляємо на скупу звістку: «Банда Черного Ворона ликвидирована 6 июня 1925 года». Отже, підірвавши вхід до печер, отаман зорієнтувався у лабіринтах Мотрониного монастиря і вибрався звідти на білий світ. Схоже, він зібрав новий загін і воював щонайменше до 6 червня 1925 року. Згадка про ліквідацію «банди Чорного Ворона» дає надію — в ній немає свідчення про загибель отамана. Москва, яка споконвіку проголошувала анафеми борцям за волю України, щодо лицарів лісу повелася вкрай обережно — вона заборонила згадувати їхні імена навіть у прокльонах, щоб не будити в пам'яті «сірої маси» того, за що вони боролися. Та залишилась легенда. У березні 1964 року в село Товмач заїхав на таксі високий сивий чоловік, зодягнутий не по-тутешньому. Він ні з ким не говорив, не зустрічався, а тільки зайшов на цвинтар. Кажуть, то був Чорний Ворон. Ця розповідь викликає довіру, бо саме в березні 1964-го Звенигородщина вперше приймала багато закордонних гостей — світ відзначав сто п'ятдесяту річницю Тараса Шевченка. Чисельні делегації одна за одною навідували Моринці і Керелівку, а звідти до Товмача — палицею кинути. Легенда? Та ні, жива правда. Бачу його в тому таксі із красивою сіроокою жінкою. Він просить водія завернути до Шполянського лісу. Весна! Ніхто не виглядав її так, як вони. Ніхто не любив її дужче за них. Він довго стоїть біля рову під лісом. Чи не тут було поховано В'юна? Потім сідає в машину й шукає по кишенях чи то цигарки, чи валідол. — Серце? — питає вона. — Все добре, — одказує він. — Усе гаразд, моя пташко.
* * *
А як повелася доля з іншими? Про отамана Веремія можна тільки здогадуватися. Швидше за все, його розстріляли в черкаському тюрподі. Сліпа Євдося зійшла з Ірдинських боліт невідомо куди. Я був на тому місці, де колись стояла її хатина. Мені показав його лісник Павло Вакулюк. Був кінець травня. Я вперше побачив, як цвіте понтійська азалія. Ладим і Невіруючий Хома на Донбасі не прижилися. Працюючи «під землею», вони експропріювали касу Чистяківського шахтоуправління. Під час операції охоронець смертельно поранив Ладима в живіт. Хома не зміг винести товариша з «поля смерті» і відтоді носив у собі невигойний жаль. Згодом оженився на кацапці, взяв її прізвище і вже як Фома Голіков повернувся на Звенигородщину. Працював у Будищах колгоспним конюхом. У 34-му хтось на нього доніс, і Хому спровадили на Соловки. А хто звідти вертався? Веремієва мати і стара Танасиха померли з голоду навесні 33-го. Дося вийшла заміж у Грушківці, народила семеро дітей (троє із них померло) і прожила дев'яносто літ. Вона мала дуже красиву скриньку, яку нікому не дозволяла чіпати. Лише у 1986 році відкрила її перед онукою Лідою. Там зберігалися старі фотографії. На одній із них Ліда побачила свою бабусю-козачку — молоду, при шаблі, у смушевій папасі з довгим шликом. Поруч стояв бородатий чоловік у білій баранячій шапці, оперезаний портупеями. — А Мудей твій нікому не дав себе осідлати, — радісно казала до нього бабуся Дося, і сльози текли по її щоках. — Кусався, хвицав копитами, ставав дибки — не підійти. А як запрягли у воза — обсіли, бідного, вавки, лишаї, і він тихо собі одійшов. Козубова Ярина народила хлопчика, але вигодували його інші люди. Ярина збожеволіла від туги за Козубом. Малий Івась потрапив до дитбудинку, згодом закінчив військове училище і став червоним командиром. Загинув під Курськом 1943 року. Посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Ось така примха долі. «Полковника Гамалія» — Петра Трохименка — розстріляли в 37-му до 20-ї річниці Жовтневої революції за «петлюрівське минуле».
1996–2009 рр.
Автор глибоко вдячний письменникові-історику Романові Ковалеві за документальну та консультаційну підтримку в написанні цього роману. У книжці використано факти з його документальних видань «Героїзм і трагедія Холодного Яру», «Отамани гайдамацького краю. 33 біографії», «Коли кулі співали», «Отаман святих і страшних», «Операція «Заповіт». Джерелами також прислужилися документальні та мемуарні книги осавула 1-го (основного) куреня полку гайдамаків Холодного Яру Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр», Звенигородського отамана Івана Лютого-Лютенка «Вогонь з Холодного Яру», підхорунжого Чорноліського полку Михайла Дорошенка «Стежками холодноярськими» та начальника штабу медвинських повстанців Миколи Василенка «Спогади про пережите». У романі використано документи Галузевого державного архіву СБУ.
ПРИМІТКИ * Калавурити — стерегти. * Амнестія — застаріла форма слова «амністія». * Луг — водний настій попелу, що вживався замість мила. * Продрозверстка — непосильний податок, яким радянська влада обкладала українських селян і забирала його силоміць. * Полотнянка — документ, посвідка на полотні. * Одукований — освічений. * Начміл — начальник міліції. * Упродком — повітовий продовольчий комітет. * Неп — нова економічна політика, яка тимчасово полегшувала становище селянства з метою відвернення його від антирадянської боротьби. * Насправді Пташинський — зросійщенний хохол-ренегат. * Мельхиседек — Матвій Значко-Яворський, визначний церковний діяч, настоятель Мотронинського монастиря за часів Коліївщини у третій чверті XVIII ст. * Гранати Мільса. * «Мотря» — так гайдамаки любовно називали Мотронинський монастир. * Чекісти, росіяни та покручі тоді, як і тепер, зневажливо називали українських патріотів «щирими». Навіть чекістська операція з ліквідації холодноярського підпілля мала цинічну кодову назву «Щирые». * Бурлаками називали гайдамаків, одірваних від родин. Коли на зиму повстанський рух пригасав, багато хто з козаків розходилися по домівках, щоб навесні знов повернутися до лісу. А були такі, що залишалися на всю зиму в землянках, — вони або не мали куди йти, або остерігалися з'являтися до своїх осель, бо всі вже знали, де вони були до цього. * «Червінці» — так повстанці іноді називали червоноармійців. * Гусакове — село Звенигородського повіту, в якому в березні 1917 р. було засноване Вільне Козацтво — селянське військове формування, покликане обстоювати національні права українців. Одним із його авторів був Семен Гризло. 3 березня 1922 року, будучи пораненим у нерівному бою, застрелився, щоб не потрапити до рук червоних. * Ідеться про ще одного з п'ятьох братів Чучупаків — Олексу. * Заприсяжені — повстанці, для яких ліс став постійною домівкою. * Хао — браво (кит.). * Ідеться про Другий зимовий похід (Листопадовий рейд) українського війська 1921 року, який закінчився трагедією під Базаром. * Брутальна російська лайка. * 17 грудня — день св. Варвари Великомучениці, коли перестає збільшуватися нічна пора доби. * Гасло — тут: пароль. * Журавель — пляшка з довгою тонкою шийкою. * «Дайоші» — кримінальні бандити з дезертирів Червоної армії, котрі часто маскувалися під повстанців. Від російського слова-гасла «дайош!». * «Чопи» — бійці частин особливого призначення, від абревіатури ЧОП. * Журнал «Син України» — орган військової місії УНР у Варшаві, його редактором був видатний український поет Микола Вороний. * Залізний хрест — вища нагорода армії УНР. * Гамалій додає уточнення — Лебединський, оскільки в той час був ще один отаман під псевдо Чорний Ворон (Платон Черненко), але діяв він на Криворіжжі і Миколаївщині. * Твар — обличчя. * Хатина — окрема кімната в хаті, переважно через сіни. * Вейз мір — Боже мій (жид.). * «Арісака» — японська гвинтівка 6,5 мм калібру з тонким шомполом. * Тюрпод — скорочення-покруч у стилі тодішніх каральних органів: рос. мовою «тюремный подотдел», тут — відділ Київського відділу ҐПУ. * Бик — ватаг із кримінальним ухилом, який діяв в околицях Холодного Яру. * «Смоки» — тобто насоси, продзагонівці, які викачували продовольчий податок у селян. * Комеза — так у народі називали комнезам. * «Бебехи» — від абревіатури ББ — спецчастини, призначені для боротьби з бандитизмом. * Ходя — так тоді називали китайців. * Варги — губи. * Маюфес — жидівський танець. * Зсипний пункт — місце, приміщення, де збирали забране в селян зерно. * Китайська делікатесна страва із гнізд, які ластівки морського узбережжя ліплять із пережованої риби. * Чавунка — залізниця. * Відклінне — прощальний подарунок коханому (чи коханій) перед розлукою назавжди. * Тобто внесли до списку відповідачів, яких більшовики визначали серед «неблагонадійних» селян і розстрілювали без суду на знак помсти за повстанський опір. * Насправді Денисові Гупалу було тоді 24 роки, Ларіонові Загородньому, як Мефодію Голику-Залізняку, — 25. Переважна більшість отаманів були приблизно такого ж віку, але суворі умови повстанського життя накладали глибокий відбиток на зовнішність лісовиків, тому сексоти перебільшували їхній вік. * Мухомори — місцеві мешканці, які під загрозою смерті або з корисливих цілей переходили на бік червоних. * «Каесемівець» — від абревіатури КСМ (Комуністична спілка молоді), першої назви комсомолу. * Отамани брати Блажевські воювали до 1930 року, Курінний — до 1924-го, Шпильовий — до вересня 1925-го. * Гепева — так у народі називали ҐПУ, перейменовану ЧК. * За валом у Мотронинському монастирі розстрілювали ворогів і зрадників.
Книга: Василь Шкляр ЗАЛИШЕНЕЦЬ Чорний Ворон
ЗМІСТ
| 1. | Василь Шкляр ЗАЛИШЕНЕЦЬ Чорний Ворон |
| 2. | ЧАСТИНА ПЕРША РОЗДІЛ ПЕРШИЙ 1 |
| 3. | 2 |
| 4. | 3 |
| 5. | 4 |
| 6. | РОЗДІЛ ДРУГИЙ 1 |
| 7. | 2 |
| 8. | З |
| 9. | РОЗДІЛ ТРЕТІЙ 1 |
| 10. | 2 |
| 11. | 3 |
| 12. | 4 |
| 13. | 3 |
| 14. | ЧАСТИНА ДРУГА РОЗДІЛ ПЕРШИЙ 1 |
| 15. | 2 |
| 16. | 3 |
| 17. | РОЗДІЛ ДРУГИЙ 1 |
| 18. | 2 |
| 19. | 3 |
| 20. | 2 |
| 21. | 3 |
| 22. | 2 |
| 23. | 6 |
| 24. | РОЗДІЛ ТРЕТІЙ 1 |
| 25. | РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ 1 |
| 26. | 2 |
| 27. | 2 |
| 28. | РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ 1 |
| 29. | 2 |
| 30. | З |
| 31. | 4 |
На попередню
|
|
