Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Марк Твен. Пригоди Гекльберрі Фінна. Переклад Ірини Стешенко
Розділ ХL
Після сніданку настрій у нас був чудовий, і ми захопили з собою їжі та й попливли моїм човном на той берег ловити рибу. Ми добре провели час. Там же оглянули плота [472] й побачили, що з ним усе гаразд. Додому вернулися пізно; а там усі стривожені, перелякані, ни#ають> мов оч' манілі; відразу ж по вечері нам звеліли йті* спати, навіть не пояснили, що сталося, і про нового листа ні слова; та нам і байдуже! Ми й так усе знали не гірн*е за них. Коли ми зійшли сходами до половини й побачилш Щ° тітка Селлі повернулася до нас спиною, в ту ж митв шмигнули до льоху, набрали собі харчів на цілий обід, віднесли все те до нашої кімнати та й полягали, а близько дванадцятої встали. Том надягнув тітчину сукню, що поцупив у неї, і вже хотів був з харчами рушати, але раптом запитав:
- А де ж масло?
- Я поклав грудку на кукурудзяний корж, кажу.
- Ти тільки думав те зробити - масл£ ТУТ нема.
- Обійдемося й без масла,- сказав я.
- Воно нам не завадить,- відповів вії-- Скочно до льоху та принеси його. А тоді можеш спуститися по громовідводу і - сюди. Я тим часом напхаю соломою Джі-мів одяг,- ніби це його перевдягнена мати» а тільки-но ти повернешся, замекаю, як овечка, і ми втечемо всі разом.
І він поліз у вікно, а я подався до льоху. Грудка масла, з добрячий кулак завбільшки, лежала нг* тому самому місці, де я її залишив; я взяв її разом із кРРжем> загасив свічку й почав обережно підніматися схо^ами вгору. На перший поверх вийшов щасливо; аж рапт<?м назустріч тітка Селлі зі свічкою в руці; я хутенько масло в капелюх, насунув його на голову; тут тітка побачила мене й питає:
- Ти був у льоху?
- Еге ж, тітонько.
- Що ти там робив?
- Нічого.
- Як то нічого?
- Еге ж, нічого.
- А чом це ти надумався лазити туд^1 вночі.
- Не знаю, тітонько.
- Не знаєш? Ти мені хвостом не метляв Томе, я мушу знати, що ти там робив.
- Нічого я там не робив, тітонько Се/ллі. Їй-богу, нічого не робив!
Ну, думаю собі, тепер вона відчепиться, а в добру годи-ну вона б так і зробила; але тепер у наші господі коїлося багато такої дивовижі, що тітонька помітить щось підозріле, то аж тремтить від страху; тож вона рішучим тоном сказала: [473]
- Марш звідси до вітальні й сиди там, поки я не прийду! Ти, здається, пхаєш свій ніс у чужий заміс! Гляди, я таки виведу тебе на чисту воду,- не встигнеш і оком змигнути!
І вона пішла геть, а я відчинив двері й зайшов до віталь ні. Ой лишенько, а там же повнісінько люду! П'ятнадцять фермерів зібралося - і кожен з рушницею. Мені аж млос но стало; ледь дочалапав я до стільця та й бехнувся на нього. Вони теж порозсідалися по всій кімнаті; дехто з них перекидався словом-другим та й замовкав, і всі сиділи як на жару, хоч і вдавали, ніби зовсім спокійні. Проте я добре знав, що їм таки було моторошно, бо вони то ски нуть свої капелюхи, то знову їх надягнуть, то голову по шкрябають, то раз у раз із місця на місце пересідають та за ґудзики себе торгають. Я й сам сидів, як на голках, про те капелюха свого не скинув.
Мені не терпілося, щоб швидше з'явилася тітка Селлі й розквиталася зі мною - відшмагала абощо,- тоді я по біжу до Тома і скажу йому, яке ми тут осине гніздо розво рушили, тож годі нам дурня клеїти, треба - ноги на плечі та й чухрати разом із Джімом, поки цим молодчикам терпець не увірвався й вони за нас не взялися
Нарешті увійшла тітка Селлі та й ну мене розпитувати, тільки я не міг відповісти, бо й сам не знав, на яку ступи ти; а фермерів розбирала нетерплячка, й декотрі ладні були зараз же взятися за тих розбишак та все нагадували, що до півночі лічені хвилини лишилися; інші стримува ли їх та радили почекати, поки замекають; а тут ще й тітка до живого допікає мені своїми розпитами, і я тремчу з пе реляку, ледве на ногах тримаюсь; в кімнаті ставало все гарячіше й гарячіше, і масло в мене під капелюхом почало топитися та й потекло по шиї й за вухами; коли ж один із сусідів сказав: «Як на мене, треба негайно йти до тієї халупи, причаїтися там і схопити їх, тільки-но вони на дійдуть»,- то я мало не впав; на додачу ще й масло по текло у мене по лобі. Тітка Селлі, як побачила - аж побіліла, мов хустка, та як скрикне:
- О господи, що це з дитиною сталося! Напевно, запа лення мозку'.. Он він уже з голови витікає!
Всі кинулися до мене, а вона зірвала з моєї голови капелюха, і з нього випав хліб та рештки масла; вона схопила мене, пригорнула та й каже:
- Ох, як же ти мене налякав! Яка ж я рада, що не ско їлося чогось гіршого! Відвернулася доля від нас - напасть за напастю! А як побачила я, що в тебе по лобі щось тече, [474] ну, думаю, це вже край, він конає! Та й колір - ну чисто як мозок, коли... Господи, ну чого ж ти мені не сказав, чого до льоху лазив? Я б не турбувалася! А тепер забирайся спати, і щоб я тебе до ранку не бачила!
В одну мить я був уже нагорі, а в другу - спустився по громовідводу на землю й метнувся в темряві до комірчини. Я був такий схвильований, що й говорити не міг, а все ж одним духом випалив Томові, що треба скоріше тікати, не баритися й хвилини: в хаті повно люду, всі озброєні, з рушницями!..
Очі в нього заблищали, і він вигукнув:
- Та ну! Справді? Оце так-так! Ну, Геку, коли б можна було почати все знову, я зібрав би тут щонайменше чоловік із двісті! От якби можна було тропіки перегодити...
- Швидше! Не барись! - кажу я до нього.- Де Джім?
- Біля самого твого ліктя; простягни руку й доторкнешся. Він уже переодягнувся, і все готово. Зараз ми вислизнемо звідси й замекаємо.
Але саме в цю мить ми почули тупіт,- чоловіки підійшли до наших дверей, а тоді почали біля колодки длубатися; раптом один із них озвався:
- Казав же я, що прийдемо зарано. Вони ще не з'явилися, двері замкнені. Знаєте що: я замкну кількох із вас у халупі, ви посидьте в темряві, підстережіть їх та перестріляйте всіх, коли з'являться; а решта хай тут навкруг розташуються та хай .прислухаються, щоб ті розбишаки не напали на нас.
Кілька чоловік увійшли до халупи, але було зовсім темно, і вони нас не побачили, хоч мало не спіткнулися об нас, коли ми порачкували під ліжко. Ми встигли залізти у підкоп і швидко, але тихенько вилізли крізь нього; Том наказав, щоб Джім ліз перший, я за ним, а Том за мною. Ми опинилися в комірці й добре чули, як вони тупотять у дворі, зовсім поруч. Ми підкралися до дверей, але Том зупинив нас, і сам припав оком до шпари, проте було так темно, що він нічого не міг побачити; він прошепотів, що прислухатиметься і, тільки-но кроки віддаляться, штовхне нас ліктем,- тоді нехай Джім вибирається перший, а він сам знову вийде останній. Том приклав вухо до шпари й почав прислухатися - слухав, слухав, а кроки надворі ніяк не віддаляються. Нарешті він нас підштовхнув, і ми вислизнули з комірчини, пригнулися й, затамувавши віддих, почали нишком крастися до паркана - один за одним низкою, як індіанці. Добралися до паркана без перешкод, і ми з Джімом перелізли на той бік, а Том зачепився штаниною [475] за сучок у верхній планиці; тут він почув чиїсь кроки, щосили шарпонув, і сучок затріщав і відламався; коли Том сплигнув і побіг за ними навздогін, хтось крикнув:
- Хто йде? Відповідай, стрілятиму!
Ми, звісно, не відповіли нічого і як рвонули, то тільки ногами замелькали. Переслідувачі - за нами, і раптом - бах, бах, бах! - навколо нас засвистіли кулі! Чуємо - кричать:
- Он вони! Подалися до річки! За ними, хлопці, хутчій спустіть собак!
Чуємо - насідають щодуху. Чули ми їх добре, бо вони гупали чобітьми й галасували, а ми бігли босоніж і ні пари з уст. Ми гнали до тартака, а коли вони були вже зовсім близько - шаснули вбік до чагарів і пропустили їх повз себе, а тоді знову побігли слідом за ними. Ще на початку собак позамикали, щоб вони не сполохали розбійників; а тепер хтось їх повипускав, і вони чухрали просто [476] на нас, зчинивши таку гавкотню, наче їх там цілий мільйон. Тільки ж собаки були свої, вони знали нас; ну, ми зупинилися й зачекали, поки вони надбігли, а коли вони побачили, що нічого цікавого для них тут нема, то пометляли'хвостами й помчали далі, туди, звідки долинав страшенний галас та гупотнява. Ми знову пустилися слідом за ними й так і добігли майже до самого тартака, а там повернули вбік, продерлися крізь чагарі до того місця, де був прив'язаний мій човен, повскакували в нього і давай з усієї сили веслувати на середину річки, тільки так, щоб весла не дуже хлюпали. Потім, уже не кваплячись, повернули до того острівця, де був прип'ятий мій пліт; ми чули, як перегукуються наші переслідувачі, а собаки ганяють понад берегом та гавкають. Що далі ми відпливали - то й гамір поволі затихав, і зрештою все завмерло. Коли ми перелізли на пліт, я сказав:
- Тепер, друже Джіме, ти знову вільна людина, і, я ручуся, вже ніколи не будеш рабом.
- Ну й ловку ж ми штуку втнули, Геку! І придумали добре, і виконали чудово. Нікому в світі не вимудрувати такого заплутаного й хитрого плану!
Всі ми раділи, а Том найбільше, бо в литці в нього засіла справжня куля.
Коли ми з Джімом довідались про те, радість наша відразу потьмарилася. Томова рана дуже боліла, з неї текла кров; ми поклали його в курені, подерли герцовогу сорочку й хотіли перев'язати ногу, але він сказав:
- Дайте мені це ганчір'я, я й сам зумію це зробити. Не кидайте весла, не марнуйте часу. Втеча вийшла пречудова, тож відв'язуйте мерщій плота й беріться за весла! Хлопці, ми добре влаштували втечу. Ну просто чудо, та й годі! Шкода, що Людовік Шістнадцятий не потрапив у наші руки. Тоді б у його біографії не писали: «Нащадок святого Людовіка полинув на небо!» Ні, сер, ми переправили б його через кордон, от що б ми зробили, та ще й як спритно! Налягайте на весла, налягайте на весла!
Але ми з Джімом порадилися й почали міркувати. Подумали хвильку, і я мовив:
- Кажи ти, Джіме. І він почав:
- Ну, моя думка така: якби на моїм місці сидів у в'язниці містер Том, а звільняли його ми і когось із нас підстрелили, хіба сказав би він: «Скоріше рятуйте мене, ніколи нам із лікарем морочитись!» Чи ж схоже таке на містера Тома Сойєра? Чи сказав би він так? Ніколи в [477] світі! Ну то й Джім не може так сказати. Ні, сер, я й на крок не зрушу з цього місця, доки лікаря тут не буде, хоч би довелося мені тут просидіти сорок років!
Я давно знав, що в Джіма добра душа, і знав наперед, що він саме це скаже,- тепер усе було ясно, і я заявив Томові, що йду по лікаря. Ну, Том, звісно, збив страшенну бучу, але ми з Джімом твердо стояли на своєму й нізащо не піддавались. Він хотів навкарачки вибратися з куреня та відв'язати плота, але ми його не пустили. Тоді він почав лаятися з нами, але й це анітрохи не допомогло. А як побачив, що я лаштую човна, то сказав: - Ну добре, якщо ти вже так напосівся привезти лікаря, я тобі скажу, що треба робити, коли приїдеш до містечка. Замкни двері, зав'яжи лікареві очі й примусь його за присягти ся, що він мовчатиме як могила, тоді поклади йому в руку гаман, повний золота, і поповоди його в темряві по різних закутках та завулках, а тоді посади в човен і вези сюди, та не навпростець, а манівцями, петляючи поміж острівців; та, дивись, обов'язково обшукай його, відбери крейду та не віддавай, поки привезеш його назад у містечко, а ні, то він позначить крейдою цього плота, щоб можна було згодом його відшукати. Так завжди робиться в подібних випадках.
Я пообіцяв, що зроблю все, як він сказав, і повеслував до містечка. Джімові ж було наказано сховатися в лісі, тільки-но побачить, що лікар наближається, й сидіти там, аж поки лікар поїде назад.
Книга: Марк Твен. Пригоди Гекльберрі Фінна. Переклад Ірини Стешенко
ЗМІСТ
На попередню
|
|
