Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Юрій Лавріненко. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
Дмитро Фальківський
1898-1934
Після В. Сосюри і поруч із Олексою Влизьком — найбільш відважний щодо інтимної і громадської щирости лірик 20-х років. Це стало одною з головних причин його ранньої загибелі, якій передувало цькування в пресі, як «занепадника», «невіри», «песиміста», речника ворожого партії світу.
Трагічна біографія Фальківського відома тільки в загальних рисах. Народився 22 жовтня 1898 в селі Липеси колишнього Кобринського повіту на Поліссі. Сім'я була бідняцька — батько працював робітником на цегельні. Вчився в сільській школі, потім у гімназії в Брест-Литовську. Гімназію не скінчив, бо 1915 в ту місцевість насунув фронт Першої світової війни. З молодих років «брав участь у революційній роботі» — в якій саме і як — невідомо. Скорше всього, що юнак потрапив у засяг впливу РКП(б), бо відомо, що, перебуваючи в Червоній армії 1920—23, знаходиться там у відділі особливого призначення. Може й не випадково перший друкований твір Фальківського називається «Чекіст», поема («Глобус», 1924, ч. 25, стор. 1—4).
З 1924 по 1930 рік Фальківський багато друкується по журналах «Червоний шлях», «Життя й революція», «Всесвіт», «Глобус» тощо. В ті ж роки виходять чотири книжки його поезій: ЧАБАН. Поема (Харків, ДВУ, 1925, 16 стор,); ОБРІЇ (Київ, в-во «Маса», 1927, 62 стор.); НА ПОЖАРИЩІ (Київ, 1928); ПОЛІССЯ (Харків-Київ, 1931).
Його гарна, пройнята теплом людської душі лірика — це суцільна сповідь молодої людини, яка, віддавши свою першу юнацьку віру і запал більшовизмові, побачила безглуздість жертв і навіки лишилась з комплексом провини та туги за чистою первісністю людини і природи. Клясова боротьба, якою освячувалися вбивства, встає перед ним, як образ безглуздої боротьби батька з сином, яких обох скошує кулемет справжнього ворога. Тоді й романтика революційних воєн набирає похмурого зловісного відтінку, позначеного більше фаталізмом, ніж чиєюсь там цілеспрямованістю. Тоді в уяві змальованого Фальків-ським чекіста встають його жертви в іншому світлі: І жах один, що жертви душу, — Подумать тільки — душу мають...
А так — усе до болю просте... Рука пером сім раз чирикне, І вийде слово просте: «Розстріл» (Папір німий... мовчить ... не крикне).
(З циклу «Минуле»)
Безглуздою здається недавньому червоноармійцю і солдатська служба в чужій армії задля чужої імперії: Пригадую чомусь я новобранців, Що з фронту не повернуться назад. Мов лист берез, укриють їхні кості Чужі піски чужих полів і лук, І тільки вітер, залетівши в гості, Над ними проспіва про біль розлук. Та що їм до пісень, до сліз матусі, До туги сіл, до нарікання міст: У золотій осінній завірюсі Спадає лист...
Ридає лист....
(«Осінь»)
Тікаючи від брудного бюрократизму і бездушного машиніз-му радянського міста, Фальківськии повертається до колиски свого життя, до села, природи, до рідного Полісся: Поклонюся я низько житам: — Ви простіть мене, блудного сина...
(«Та й піду ж я за місто в село»)
Упослідженому і прекрасному українському селу присвячує Фальківськии свою останню книжку ПОЛІССЯ, в якій пори року чергуються з настроями і картинами життя людини та природи. Потрапивши під жорстокий обстріл партії, Фальківськии на закиди про його «реакційність» і «відсталість» відповів 1929 року віршем, у якім висловив гордість свою тим, що в його поезії не було забріханости, а була любов і тепло для людини: Комусь дано діла творить великі, Що ниткою простягнуться в віки, А з мене досить, що не був дволикий, Що серця не міняв на мідяки;
А з мене досить, що маленькі вчинки, І пориви свої, й діла дрібні
Я не виносив продавать на ринки, Мов той крамар в базарні дні.
Я все ж радий, що кожну кому В своїх піснях я напоїв теплом: Я все ж радий, що вмів співати просто, Благословляючи людей і кожну мить, Що моє серце, виснажене доста, Учили прагнути, горіти і любить.
Фальківський не вніс в поезію свого часу якихсь нових поетичних засобів. Його «модернізм» полягав у тому, що він оберемком захопив і приніс у свою поезію всю суму своїх життьових переживань, і що він це зробив дійсно «просто» і без фальшивої інтонації.
Нема жодних остаточних підстав казати, що він працював у ЧК. Але він, мабуть, бачив роботу ЧК зблизька. Москва не могла простити поетові, що він витягнув свою власну науку і висновок із баченого та всією силою своєї скромної душі став на оборону людини. 13—15 грудня 1934 року виїзна сесія московської військової колегії найвищого суду СРСР під головуванням Ульріха та за участю Ричкова і Ґорячова розглянула «справу» 28 українських громадян і засудила їх до розстрілу. Серед них був і Дмитро Фальківський та з півтора десятка інших письменників — Косинка, Буревій, Близько та інші. В акті обвинувачення говорилось, що більшість обвинувачених прибули в СРСР із бомбами та револьверами через Польщу і Румунію, маючи на меті здійснити ряд терористичних актів. Звичайно, Фальківський ніколи не мав щастя бути за кордоном. Але Москва розстріляла поета, показавши цим, що для неї щира непідкупна поезія страшніша за бомби.
ЧАС КОЛЕСАМИ ЧАВУННИМИ
...Срібна паморозь над скронями Заіскрилась...
зацвіла. На чолі від бур, від холоду Чорна-чорна борозна. Це від горя, що замолоду Довелось мені зазнать. І тепер...
З зимою сірою І пісні й думки сплелись. Не скажу, що й досі вірю я В те, що вірив я колись. Не скажу, що й досі вірю я У правдивість юних дум... Хто із вас, якою мірою Змірять може біль і сум? Хто із вас життя покручене Розмотає, розплете? Хто розкаже про засмучену Осінь...
листя золоте? Що на брук за тротуарами Упаде в холодний день І розтоптане, покаране Не співатиме пісень.
♦Життя й революція», 1925, ч. 10, стор. 4-5; тут подано лише уривок вірша.
Одна нога в стременах. Сніги. Вітри. Зима... Розрубані рамена, І голови нема.
А кінь стоїть і дремле: — Куди ж його іти? — До болю вгрузли в землю Залізні копити.
Поглянув скоса оком: — Хоч би уже сідав! — І знову дрібним кроком У далеч почвалав...
Іде, іде снігами На південь, північ, схід, — А вслід червоні плями, А вслід червоний лід.
Іде, іде і стане, До місяця ірже: Невже ж таки не встане?
Невже?
Одна нога в стременах. Сніги. Вітри. Зима... Розрубані рамена, І голови нема.
Ще вчора був веселий: Чи думав, що кінець? Сьогодні ж... Леле! Мрець.
♦Життя й революція», 1926, ч. 12, стор. 5.
Зійшлись обоє на багнетах: Старий-старий і молодий. В одного: — сину, з-під кашкета; В другого: — батьку, одійди. Зійшлись і стали на хвилину, Схрестили погляди на мить; Кашкет мовчить і жде на сина, А син осикою тремтить.
На перекошені обличчя —
Не біль, не втома: дикий сказ...
— Хоч би вже швидше... хоч би
швидше...
Хоч би за раз...
І довго ждали б два багнети, (В очах кривавий перелив), Та хтось іззаду з кулемета
Обох скосив.
«Вапліте», ч. 2, 1927, стор. 36.
Книга: Юрій Лавріненко. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
