Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Юрій Лавріненко. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
Євген Плужник
1898-1936
Дуже своєрідне місце посів Плужник у складній добі, коли свіжоджерельну течію молодого українського відродження почала перекривати каламутна повінь північного тоталітаризму. Як у перетині цих двох різних стихій кристалізувалася оця чітка і ясна, мов шляхетний камінь, індивідуальність? Вона світилася негаснучим внутрішнім світлом і вірою відродження, що відкривало «прекрасний світ єдиний». І вона (індивідуальність) витворювала протиотруту спасенного скептицизму і тоскної нудьги видющого самотника проти мухоморного суспільно-духового розчину більшовицької нівеляції і «колективізації» людини, забріханости і самофальшування та спромоглася на протест проти тиранії поліцая і догми. Велика віра великого скептика!.. А жив же Плужник без найменших ілюзій і, між іншим, точно спророкував кінець своєї долі в снігах далекої російської Півночі. Хворий на невигойну спадкову туберкульозу поет виявив рішучість загубити все, крім свого кредо і своєї ін-дивідуальности.
Цей парадокс звертає нашу увагу на цілком своєрідну у Плужника здібність до інтроспекції — бачити самого себе на точно схопленому тлі речей і явищ, і доби. Еспанський філософ Ортеґа-і-Ґассет вважає здібність бачити самого себе рисою найвищих культурнотворчих можливостей людини. Може з цим зв'язаний і філософізм поезії Плужника, і його замкненість у собі, як у останній надійній фортеці.
Як і у випадку Свідзінського, зовнішня біографія Плужника бліда, майже відсутня, тоді як внутрішньо, духово його коротеньке життя було інтенсивне та багате. В цій замкненій немногословній душі перетоплювався на вогні невідомости і болю велетенський матеріял велетенської своїми зломами і наслідками доби. На 27 році життя Плужник міг певно сказати: Бачив життя до останнього дна Сотнями ран!
Народився Євген Плужник 1898 року наймолодшим у чималій селянській родині («Я — як і всі. І штани з полотна») в слободі Кантемирівській колишнього Богучарського повіту на Воронежчині. Гімназію закінчив 1918 року в м. Боброві. Українська національна революція потягла його до Києва, але по дорозі він мусив осісти вчителем у селі Багачка Миргородського повіту на Полтавщині. Учачи дітвору, він ще більше учив сам себе. Але самоосвіта не задовольняє його. Він їде до Києва, учиться у Ветеринарному інституті, — кидає; учиться в Театральному інституті ім. Лисенка, — кидає. І надалі весь свій час, що лишався в нього після робочого дня в редакції чи як перекладача, віддає літературній і самоосвітній праці. 1923 року Зеров залучає Плужника до Асоціації письменників (АСПИС), що об'єднувала тоді всю «непролетарську» літературу Києва. В 1924 році Плужник стає членом письменницької групи Ланка, яка 1926 року перетворюється на МАРС (Майстерня революційного слова). На чолі МАРСу, як раніш Ланки, стояли такі «неупокорені», як Борис Антоненко-Давидович, Валеріян Підмогильнии, Григорій Косинка. МАРС вважали за київську неофіційну філію харківської ВАПЛІТЕ; обидві організації були і громлені та ліквідовані одночасно (1928).
Писати Плужник почав на 25 році життя, друкуватися — на 27. Його літературний шлях почався пізно. Він ішов повільно, але все вгору і вгору, з кожною своєю поезією і книжкою підносячись високо над більшістю своїх сучасників. Широкі щаблі лежать між його першою збіркою поезій ДНІ (Київ, в-во. «Глобус», 1926, 96 стор.), другою — РАННЯ ОСІНЬ (Київ, в-во. «Маса», 1927) і третьою та останньою — РІВНОВАГА (Авґсбурґ, 1948, 64 стор.). РІВНОВАГА писалася в дні московського геноциду на Україні (1928-35); завдяки дружині письменника рукопис РІВНОВАГА був вивезений за кордон та надрукований там 12 років після смерти поета.
Дебют Плужника не був «зелений». З першого ж свого кроку він з'являється як поет вершинний, великий. Уже в ДНЯХ видно його індивідуальність, як людини і як поета, з його вимовним лаконізмом і незбагненною мистецькою щирістю та логікою. Фахова критика не без підстав назвала Плужника «най-видатнішим майстром імпресіоністичної поезії 20 сторіччя» (Володимир Державин. «Лірика Євгена Плужника. До десятих роковин смерти, 1936—1946». «Літаври», ч. З, червень 1947, стор. 54). Справді, деякі риси імпресіонізму, як, наприклад, інтелектуальна гра на нюансах емоцій, уникання дієслів, пуантилізм тощо, зразу помітні в поезії Плужника; а сентенційно-афористичний жанр у нього розроблений не менш, ніж, наприклад, у такого німецького майстра імпресіоністичної прозової мінія-тюри, як Петер Альтенберґ.
Проте, є в Плужника і нетипові для імпресіонізму риси, як-от прагнення до мужнього ясного погляду на явища, підкреслене оречевлення чи конкретність образу, нахил до звичайної розмовної прози, рівновага ритмічних і змислових елементів.
Та всі ті засоби Плужник не запозичив як цілісні системи, а взяв їх, як окремі прийоми для власної оригінальної системи. Імпресіоністичний засіб в нього, наприклад, не раз дає експресіоністичний образ. Плужників поетичний лаконізм родиться із прагнення вилущити ядро, суть речі, дійти до найістотнішого, вирвати голу правду із лахміття масок і фальшу, здобути артистичну природність і підняти весь дійсний вантаж свого дня і своєї доби.
А вантажем його був і поточний день, і вічність; і цілий «світ єдиний», і приреченість глухої української провінції («сум світовий в масштабі повітовім»), і топтана власним безвихіддям тисячолітня страта українського селянства — «темного і босого» — що прагне вирости на модерну основу нації, і трагедія молодого українського відродження та людини, що прокинулася до життя в кам'яному мішку московського тоталітаризму. Поет-філософ, Плужник викриває протиріччя між метою і здобутком людини, між справжнім сенсом людського життя і його нікчемними зовнішніми виявами: отим «музеєм дрібниць» і злочинів. У нього було рідкісне відчуття простору часу — нового виміру, відчуття таке гостре, що поет мусив говорити про «біль моїх хвилин».
Критики в СРСР і за кордоном любили говорити про скептицизм, зневіру, втому і нудьгу Плужника. І справді, їх не одняти від цього поета. Вони просто частина його долі. Тільки ж це не «занепадництво розбитої і гнилої буржуазії», як твердила більшовицька критика. Ані блискучий «сплін» джентльмена, що все бачив, усе пережив, усьому «знає ціну» і тому не має чого прагнути й любити. І вже зовсім нічого тут нема від «перекислої» слабої внутрішньо вичерпаної натури. Це в основі той великий «біль», та (мовляв Плужник) «мука свята» сково-родинської і шевченківської «духової людини», у яких звільняється, самостверджується людина і нація, торуючи свій власний шлях життя. Пригадаймо Плужників «Отченаш» із поеми «Галі-лей» — цю молитву муки, віри і осанни «убієнним синам» українського відродження. Оце той ґрунт, на якому майстер лаконічного мистецького слова здобув духову перемогу та оту, слушно відзначену критикою, «небувалу в нашому письменстві ілюзію абсолютної природности», потрясаючу мистецьку щирість, визволення з-під тиранії забріханства, «фрази» і «літературщини». Тому віриться Плужникові також і тоді, коли в нього проривається скромне признання своєї готовости поділити долю замученої людини своєї нації: «Я такої смерти не боюсь!»
Остання збірка поезій Плужника РІВНОВАГА — це є документ перемоги «духової людини», що серед какофонії доби знайшла собі «тишу», душевну рівновагу, певність своєї правди, красу «світу єдиного», серед загального розпаду — «міцний зв'язок між днем біжучим і простором часу» (див. В. Пор-ський. «Євген Плужник і його РІВНОВАГА, передмова до згаданого вище авґсбурзького видання РІВНОВАГА 1948). В одній із своїх останніх і кращих поезій «Вона зійшла до моря...» Плужник несподівано вражає читача такою антично-прозорою і гармонійною лінією краси, якій позаздрив би і найбільший з неоклясиків. І такою палаючою повнотою «жаркої, важкої і повної квітки», повнотою сили — якій позаздрив би і найвищий майстер подібного типу образів Микола Бажан. Як могло статися таке чудо у поета, якого дожирали сухоти і на якого чигала смерть від руки варвара-окупанта, чудо — зроджене у трупній атмосфері тотального голоду і терору?..
Плужник не є винятком серед тих своїх колеґ-сучасників, що опинились у ролі казкового скрипаля, який упав у вовчу яму і пробував відкупитися від вовка своєю грою. Є і в нього вірш про Леніна. Одкуплювався він більше в своїх (слабших за його поезії) прозових (роман НЕДУГА, Київ, 1928) і драматичних творах («Шкідники», «Професор Сухораб», «У дворі на передмісті»). Але вовк боявся і був жадний знищити живу душу, серце, нчузу поета.
Зразу після розстрілу 28, серед яких були його друзі по Ланці і МАРСу, Плужник потрапляє в чергову пачку призначених до розстрілу. 25 березня 1935 року йому призначають кару смерти. В присуді йому закидають і... «терор», до якого він мав хіба тільки те відношення, що геніяльно затаврував його в своїх поезіях. Кара була замінена на найдовший у той час термін каторги — 10 років. В журналі «Наші дні» (Львів. 1943, ч. 11, стор. 8) був опублікований хвилюючий лист поета, написаний до його дружини в той день, коли він довідався про заміну смерти на далекий концтабір. Його, в останній стадії туберкольозу, вивезли в «телятниках» на Соловки у Білому морі.
Семен Підгайний у своїй книжці УКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ НА СОЛОВКАХ. Спогади 1933-1941 (Новий Ульм, вид.
«Прометей», 1947, стор. 80) пише: «На острів привезли його умирати. Він не міг уже працювати і ліг до соловецького шпиталю. З того шпиталю на весні 1936 (точніше: 2 лютого. — Упор,), не зважаючи на всі спроби з боку української соло-вецької громади (в'язнів) йому допомогти, його винесли мертвим. Могила Євгена Плужника на Соловках — відома, бо з його смерти ГПУ не робило таємниці, як це робилося, звичайно, в інших випадках».
Я — як і всі. І штани з полотна... І серце моє наган... Бачив життя до останнього дна Сотнями ран!
От! І не треба ніяких слів! — За мовчанням вщерть зголоднів. Зійде колись велетенський посів Тишею вірних днів!
Ось і не треба газетних фраз! — Біль є постійно біль! Мовчки зросте десь новий Тарас Серед кривавих піль!
ДНІ. Київ, в-во «Глобус», 1926, стор. 9.
Для вас, історики майбутні, Наш біль — рядки холодних слів! О, золоті далекі будні Серед родючих вільних нив!
Забудь про надхненні свята, Що в них росила землю кров!
Мовчи, мовчи, душе підтята, — — Агов!
Якийсь дідок нудний напише, — Війна і робітничий рух...
О, тихше!
— Біль не вщух!
ДНІ. Київ, 1926, стор. 10.
Уночі його вели на розстріл. Хтось тримав ліхтар, мов смолоскип. На неголенім обличчі гострі Волоски...
Віддалік, немов цілком байдуже, Офіцер димок цигарки плів. Тільки неба хмарний, темний кужіль Чув нудне і коротеньке — плі!
Відбулось. Мета моя далека, Я такої смерти не боюсь! — Зійде кров, немов всесвітня Мекка Для твоїх майбутніх синіх блюз!
ДНІ. Київ, 1926, стор. 11.
Притулив до стінки людину, Витяг нагана...
Придивляйтесь, дітлахи, з-за тину, — Гра бездоганна!
Потім їли яєшню з салом, До синців тисли Мотрі груди... О, минуле! Твоїм васалам І в майбутньому тісно буде!
ДНІ. Київ, 1926, стор. 15.
Зустрів кулю за лісом. Саме там, де посіяв жито! За яким бісом Стільки було прожито!
Прийшла баба, поголосила... Невеличка дірка поміж ребер... Ну, звичайно, — краса і сила! Marche funebre!
ДНІ. Київ, 1926, стор. 20.
...І ось ляжу, — родючий гній, — На скривавлений переліг...
— Благословен єси, часе мій! Навчи мене заповітів своїх!
Розцвітайте, нові жита!
— А на кожному колосі — мука моя... О, воїстину час ратай! Славословлю його ім'я.
Благословен єси, часе мій! О, жорстокий! І весь в крові!
— Це нічого, що я мов гній — Під посіви твої нові!
— Бо ось вірю, зросту колись, — І до когось вітрами, — жни!.. Серце, серце моє! навчись Тишини...
ДНІ. Київ, 1926, стор. 45.
ІЗ ПОЕМИ «ГАЛІЛЕЙ»
— Нехай буде воля твоя, Часе мій, На землі натомленій цій! Комашинка маленька я На твоїй байдужій руці...
Ой, упали ж та впали криваві роси На тихенькі — тихі поля... Мій народе!
Темний і босий! Хай святиться твоє ім'я!
Хай розквітнуть нові жита Пишним цвітом нової слави! Гей, ти, муко моя свята, — Часе кривавий!
Убієнним синам твоїм
І всім тим, Що будуть забиті, Щоб повстали в безсмертнім міті, Всім
їм
— Осанна!
ДНІ. Київ, 1926, стор. 51-52.
ІЗ ПОЕМИ «КАНІВ»
(Кінцеві рядки)
Бо не дозволять мрійникам робити Якихсь купюр історія і дні — Випереджає ранкові огні Світанок тихий, тінями повитий. Але закон — це не причина скніти, І не джерело розпачу, о, ні! Спокійно мудрий стане у багні, Бо прийде час, коли себе омити. Це тільки учні, хворі і піїти Завжди в сучасному такі смутні, Бо треба нервів дужих, щоб зуміти Відчути шовк в цупкому полотні, Щоб в смузі днів сіренькій і нудній Часів нових початок розпізнати — Коли в розлогах світових ланів Почне життя своє минуле жати! І, над колискою схилившись, мати Про час минулий творчости й руїн Візьме не раз таких пісень співати, Що, літ дійшовши, зрозуміє син І дні мої, і біль моїх хвилин — Усе, що ним колись земля боліла — І всю тебе, моя Вкраїно мила, Найнепомітніша з усіх країн — Мільйони сел серед німих долин... Десяток міст... Земля на хліб збідніла... Десь на горбку позаколишній млин І над Дніпром занедбана могила!
ДНІ. Київ, 1926, стор. 99.
* * *
Косивши дядько на узліссі жито, Об жовтий череп косу зазубив... Кого й за віщо тут було убито, Хто і для кого вік свій загубив, Йому байдуже...
Тут, на місці бою, Таке дорідне жито і густе, А що на гній хтось жертвував собою, — Пусте...
Косар схиливсь над річчю дорогою — Косою срібною, що череп пощербив, І, череп той відкинувши ногою: Порозкидало вас! — проговорив.
РАННЯ ОСІНЬ. Київ, в-во «МАСА», 1927.
Ніч... а човен — як срібний птах!.. (Що слова, коли серце повне!) ...Не спіши, не лети по сяйних світах, Мій малий ненадійний човне!
І над нами, й під нами горять світи... І внизу, і вгорі глибини... О, який же прекрасний ти, Світе єдиний!
РІВНОВАГА. Поезії. Авґсбурґ, 1948, стор. 3.
* -к
Тепер на півночі горять сніги... Стрункі на півночі біжать олені... І, знак північної снаги, Високі заграви студені Сліпучо міняться...
Повій В остиле серце, Аквілоне!— Я зрозумію голос твій, Бо кров, млявіючи, холоне;
Бо нижче й нижче никне голова, Як буйність барв байдужий зір зустріне;
І все частіш пустиня снігова
Мені ввижається...
Вітай, пустине!
РІВНОВАГА. Поезії. Авґсбурґ, 1948, стор. 12.
Що менше слів, то висловитись легше.
Горни, поете, їх замети цілі!
Гасай у колесі своєму, векше...
Ах, марний біг! Ах, марний труд без цілі!
Що висловиш? Чужої голови
Про людське серце домисли готові?
Сум світовий
В масштабі повітовім?
Твори!
Твори!
РІВНОВАГА. Поезії. Авґсбурґ, 1948, стор. 23.
* *
Суди мене судом своїм суворим, Сучаснику! — Нащадки безсторонні Простять мені і помилки й вагання, І пізній сум, і радість передчасну, — їм промовлятиме моя спокійна щирість.
РІВНОВАГА. Поезії. Авґсбурґ, 1948, стор. 34.
* *
Подолано упертість Ізабелли, Довершено змагання многих літ, — І от Колюмб виводить каравели Здійснити мрію і створити міт.
Діб сімдесят пливуть вони. Пустелі Незнаних вод то ясні, то мрякі... Невже ж брехня і мапа Тосканеллі І здогади бувалих моряків?
Невже шляхів до Індії немає? Невже ганьба їх подвигу й труду? І море це ніде не підіймає З безодень темних землю молоду?
Та проліта в смерковому міражі Землі близької вісник, голуб сиз! — І вже дзвенить в подертім такелажі Легенький, пряний, відбережний бриз.
Земля! Земля! Прочувані країни! Вони знайшлись! По слову! Румб у румб! Що то вагання, голод, глум і кпини, — Довершено! Колюмб!
Колюмб!
Колюмб!
І він виходить і салют приймає На честь відваги, мудрости й снаги... ...І, Індію відкривши, обіймає Америки якоїсь береги...
РІВНОВАГА. Поезії. Авґсбурґ, 1948, стор. 40.
Мовчи! Я знаю. За всіма словами — Холодний смерк, спустошені сади... Це наша пристрасть стала поміж нами, Нас розлучаючи назавсігди.
Шалій, шалій, від розпачу сп'янілий! Що розпач той?! Річ марна і пуста! ...Як пізно ми серця свої спинили! ...Як роз'єднали рано ми вуста!
О, друже мій! Останні трачу сили, В країні тій уявній живучи, Де образ твій, утрачений і милий, Де голос твій... Мовчи!
Мовчи!
Мовчи!
РІВНОВАГА. Поезії. Авґсбурґ, 1948, стор. 55.
Вона зійшла до моря. Хто вона — Навіть самій їй байдуже віднині...
...Хіба ж не всі ми — єдности луна В скороминущій і пустій відміні?
Лінивий рух, — і ось під ноги ліг Прозорий вінчик — кинута намітка, І на стрункім стеблі високих ніг Цвіте жарка, важка і повна квітка — Спокійний торс, незаймано-нагий!
Спадає вал... Німують береги... І знову плеск... І затихає знову... То пальцями рожевої ноги Вона вгамовує безодню бірюзову.
І відкрива обійми їй свої
Ця велич вод, усім вітрам відкрита, —
Здається, повертає Афродіта
У білий шум, що породив її!
РІВНОВАГА. Поезії. Авґсбурґ, 1948, стор. 60.
Книга: Юрій Лавріненко. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
