Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Юрій Лавріненко. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
Степан Бен
1900-1937
Якщо правда, що оригінальну духову культуру (не цивілізацію!) здебільша творила сільська місцевість, хліборобський світ, а не космополітична імперська метрополія, яка вміє застосовувать і поширювать, то Степан Бен і його маленька Лозо-ватка на Звенигородщині (недалеко від Шевченкової Кирилів-ки) дали цьому хоч і маленький, але світючий приклад. Московська метрополія терпіти не може, щоб на нічних просторах її володінь світились десь вогники оригінального місцевого духового життя. Тому Степан Бен разом з мільйонами селян потрапив в «українські націоналісти» та «вороги народу» і був викинений у північний Сибір.
Народився він 29 жовтня 1900 року, а коло 1930 вже був поліційно зісланий з України і літератури. Революція 1917 кинула 17-літнього здорового парубка у вир національно-державного і культурного відродження, яке, зокрема на Звенигородщині, з казковою швидкістю творило новий соціальний лад, місцеві українські органи самоуправи, нижчі і середні українські школи, культурно-освітні товариства, бібліотеки... та ще й поставило сторожем коло «молодого саду» місцеві збройні відділи «Вільного козацтва», що берегли від внутрішньої анархії і зовнішнього напасника. С. Бен, син бідного селянина Федора Бендюженка, здобув собі вищу освіту й культуру, не по-кидаючи села Лозоватки і її околиць! Навіть новозасновану в Кирилівці українську учительську семінарію він мусив покинути на другому році, бо треба було щоденною працею плугом і косою здобувати хліб для сім'ї. Поразка Української Республіки і російсько-большевицька окупація спричиняються до мобілізації Бена в Червону армію (1920—22), з якої він знову повертається до своєї Лозоватки.
1923 року Бен вперше відвідує Київ. Тут на літературному вечорі Української Академії Наук Зеров читає кілька поезій Бена. Селюк, із його велетенською дозою скромности, не захотів сам виступити перед столичною авдиторією (О. Филипович. «Степан Бен». «Київ», ч. 1, 1954. стор. 10—11). Того ж 1923 ро-ку вперше появилися у київських журналах поезії Бена. Група «неоклясиків» вітає його як свій блискучий «доріст».
Як міг оформитись такий культурний оригінальний поет у глибоких і, здавалось, глухих нетрях України, у Лозоватці, не бачивши міста й університету? У Лозоватці був осідок батьківської родини Павла Филиповича, людини європейської культури. Тут у роки революції і пізніше проживав довшими періодами сам Павло Филипович. Тут утворилась добірна бібліотека і добірна місцева культурна сільська верхівка. Бен досконало вивчив французьку мову і читав французьких найновіших поетів в оригіналах. Перекладав їх. В Лозоватці було чимало культурних селюків. Автор цих рядків знав одного з них, Онопрія Тургана, Бенового товариша; Турган читав напам'ять цілі оповідання Мопассана, Чехова, «Брати Карамазови» Достоєвського, всю модерну українську і російську поезію. (Турган — поет і прозаїк — був безслідно засланий за часів «єжовщини»; він міг щодня оповідати десятки все нових і все дуже дотепних анекдотів, які, мабуть, його і погубили).
1924 року Бен блискуче склав іспити до Київського університету, але на політичній перевірці якийсь політком єхидно запитав його: «Скажіть, як ви відбивали революцію у своїй творчості?» — «Як відчував — так і відбивав», — відповів Бен, і з тим мусив вернутися назад до Лозоватки кінчати університет самотужки під селянською стріхою. Багато читав, писав поезії, використовуючи кожну хвилину, вільну від праці хлібороба. В цей час його поезії друкуються в ліпших журналах Києва і Харкова. В 1929 році виходить у Харкові збірка його поезій СОЛОДКИЙ СВІТ.
С. Бен опанував модерну поетику різних шкіл, але, здається, найближче йому був імпресіонізм. За короткий час він зумів виробити власне поетичне обличчя. Його поезія позначена ясністю, прозорістю, кольористою пластичністю та філософічною і психологічною «підтекстовкою». Велике здоров'я природи віє з його поезій, здоров'я людини, яка глибоко розуміє і любить свій світ («Хороше бути ліриком степу, молодим косарем і поетом»; або: «Слухай, як ніжно кругліє зерно»; або: «0, хутори ... хто вип'є сон і сум ваш давній...»). Знав він також і ворога та вмів алярмувати про його появу. Місяцеві найбільшого московського свята (більшовицька революція 7 листопада) він присвячує спе-ціяльну поезію «Листопад»: 0 море днів, розбурхане вітрами! Де хмурий листопад
Під дзенькіт чоток і лопат Бреде в село розгаслими шляхами. Не відчиняйте, люди, хат, Замкніть на засуви всі брами!
Сільський духовий виднокруг Бена ані трохи не хворіє на провінціяльну обмеженість і включає в себе безконечність «білого світу», універсальність людської особистости, в якій опосередковується і живе велика збірна всеохопна Людина всіх часів і рас («Ода»).
Приблизно десь в 1931 році, в масовій руйнації села, того села, що так недавно і так імпозантно прокинулось до нового життя в результаті української революції, впала і на Лозоватку масова колективізація, арешти, депортації. Сільська інтелігенція Лозоватки пішла з першими ешельонами селян на заслання. Степан Бен опиняється на три роки аж біля Ігарки недалеко від впадіння Єнісею у Північний Крижаний океан.
Пам'ятаю одну строфу вірша з його листа, писаного не без гумору в ритмі тунгузького бубона: Привіт од тюленів
І білих ведмедів, І від жовтих тунгузьких дівчат, Що рядом зо мною сидять...
Відбувши трирічний термін заслання, Бен кидається на Україну; вжахнений картиною тотального фізичного і духового нищення нації, він забирає свою родину і зникає назад у нетрі Сибіру. З того часу чутка про нього пропала.
Дзвенять хрущі, цвітуть черешні, Дівчата водять журавля. А вечір ловить на гнуздечку Золотогривого коня.
Стою у присмерку діброви, І думи вечора таю. Весна кує комусь дороги, Чи скоро викує мою?
Які слова я там зустріну, Кому зародять ці поля? Останні птиці долетіли... Цвіте туманами земля.
«Нова громада», 1923, ч. 7-8; передрук із журналу «Київ» (Філадельфія), 1954, ч. 1, стор. 13.
ПОЛЬОВА ЗУСТРІЧ
Глянула...
Таким гарячим золотим рум'янцем
Заблищав серп коло пояса.
Пригадую: На його блискучій поверхні
Коливались дві сині веселі волошки.
«Червоний шлях», 1924, ч. 8-9, стор. 35.
О, хутори, Пронизані полинною печаллю, У згустках золотих і синіх вечорів, Хто вип'є сон і сум ваш давній
І вийде сам із цих задимлених дворів.
О, хутори!
«Життя й революція», 1926, ч. 2-3, стор. 3; передрук з пам'яті упорядника.
ода
Я мов мембрана: в шелесті, в шумах, в згучанні...
Я чую, як згуки проходять крізь мене, від мене, і далі...
— Згуки людей, що родились раніше, і тих, що народяться після, і тих, що живуть і працюють зо мною...
Людино, я завжди з тобою!
Ось ти повертаєш додому;
Галуззя пройдених літ
шумить за тобою.
Галуззя літ, що колись розцвітали й давали плоди.
— Людино, це ж ти!
Шумиш надо мною, крізь мене
і далі
руки свої простягаєш
в прийдешнє, за обрії наших орбіт.
— У новий золотіючий світ.
«Червоний шлях», 1930, ч. 7-8, стор. 29.
Книга: Юрій Лавріненко. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
