Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Юрій Лавріненко. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
Микола Бажан
1904-1983
З юних дебютантів другої половини двадцятих років Бажан єдиний устиг за короткі п'ять хвилин до «дванадцятої» (1928—31) вивершитись на богатиря поезії нашого сторіччя. Його виступ із першою книжкою стався в час, коли кремлівський Вій уже показав пальцем на викритого Кагановичем автора СИНІХ ЕТЮДІВ і КАМО ГРЯДЕШИ. Москва вже йшла в другу фронтальну атаку проти України і російсько-українська політична, культурна й усяких інших форм війна дійшла критичного пункту. 21-річний Бажан приєднується до найвідважніших, кличе іти назустріч бурі, «рубати ланцюги причалів»; «в часи смертельного авралу і компасу і серцю метнутись не даси убік». (НІЧНИЙ РЕЙС, 1927). І дійсно наступних кількох аварійних років Бажан (подібно, як Микола Куліш п'єсами) капітально зміцнює позиції молодого українського відродження своїми найкращими творами — БУДІВЛІ, ГЕТТО В ГУМАНІ, РОЗМОВА СЕРДЕЦЬ, СЛІПЦІ... Тоді на межі тридцятих років російська радянська поезія вже нічого рівновартного цьому не могла протиставити.
І ще одно диво: серед терористичного шалу московської розплати зумів він уникнути не тільки російської кулі, ґрат чи колючого дроту на Соловках, а й, так би мовити, остатися «при владі», «ходити в білих сенаторських штанах».' Його свіжа могутня суверенна українська сила була врахована і «пошанована» остільки, що коли після поразки він підняв руки, то його Сталін потрактував як маршала, що дав згоду на капітуляцію. Щоб схилити його також до коляборації, то одною рукою йому весь час показують цівку пістоля, а другою дають аж дві сталінські премії, орден Леніна, орден Червоного прапора, орден Червоного трудового прапора, роблять його членом президії верховних рад СРСР і УРСР, членом Академії Наук, речником радянської делегації в Об'єднаних Націях, віце-прем'єром України, нарешті членом ЦК партії. В лютому 1941 вперше в історії КПУ на київському партактиві звіт за конференцію ВКП(б) робить не перший секретар ЦК КПУ (тоді Хрущов), а Бажан, про якого не знали навіть, що він уже став членом партії. Офіційно перша сталінська премія (1946) була за антинімецькі КЛЯТВА (1941), ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ (1942) і СТАЛІНГРАД-СЬКИЙ ЗОШИТ (1943). А друга — за антианглійські АНГЛІЙСЬКІ ВРАЖЕННЯ (1948). Але фактично сталінські премії Бажан, як і Тичина та Рильський, здобув головно одами до Сталіна й Москви («Людина стоїть в зореноснім Кремлі» — 1932, «Клич вождя» — 1939, «Ранок у Горі» та інші). Сюди належать також такі його виступи, як промова в Об'єднаних Націях з вимогою видачі української радянської еміграції Москві (див. «Радянська Україна» за 6 і 7 лютого 1946) чи стаття «До кінця викорчувати буржуазно-націоналістичні погляди в питаннях історії і літератури України» («Радянська Україна», 17 листопада 1946). Чи мусив поет платити ще якусь «дань» за своє життя? Хто знає культурну й національну вартість СОНЯШНИХ КЛЯРНЕТІВ і ЗАМІСТЬ СОНЕТІВ І ОКТАВ чи РОЗМОВИ СЕРДЕЦЬ і СЛІПЦІВ, той може повірити, що навіть для Москви і Сталіна оди Тичини, Рильського і Бажана прямим катам України і культури — ціна фантастично найвища — ціна духового єства людини і нації. Такі речі були можливі тільки на вістрі ножа при горлі, коли навколо росли гори трупів. Ще в 1934 році, після загибелі кількох мільйонів українців і перших віршів Ста-лінові, Москва ясно грозила поетові: «Тільки зрозумівши катастрофу, яка чекає тих, хто відірвався від широкого шляху пролетарської революції, може Бажан досягти переломового пункту в його творчості» («Червоний шлях», ч. 1, 1934, стор. 186).
Народився Бажан 9 жовтня 1904 р. в Кам'янці-Подільсько-му, але його юнацькі роки пройшли в Умані. Батько його Платон був військовим топографом, за неперевіреними чутками генеральського рангу. Кам'янець-Подільський і Умань визначні центри української історії і традиції. Тут віяв дух глибокого історичного простору, перехрещувались шляхи впливів грецького та італійського Півдня, католицького Заходу, магометанського і жидівського Сходу. Тут ще були свіжі спомини про останні вибухи козацької України — Ґонту, Залізняка, Кармелюка. В Умані під час революції 1917—21 pp. кипіла місцева національно-державна і культурна ініціятива, тим часом, як через місто проносилися найрізноманітніші воєнні вихори — галицькі Січові Стрільці і Махно, німецькі гусари смерти і полки Тютюнника, денікінська біла гвардія і кіннота Котовського. Гостював тут довго і театр Леся Курбаса (1919—20).
Десь коло 1922 року Бажан, що закінчив Уманський кооперативний технікум, їде до Києва учитися тут в Кооперативному інституті, а потім в Інституті зовнішніх зносин. Семенко вводить Ба-жана в літературне життя (перший друкований вірш Бажана «Сурма юрм» у «Жовтневому збірнику панфутуристів», Київ, 1923). Та куди більший вплив, ніж Семенко, мали, мабуть, на юнака експресіоністичні вистави Курбаса в «Березолі», а пізніше Олександер Довженко, з яким Бажан познайомився, працюючи у ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління). Бажан був одним із перших відкривачів і захоплених пропагандистів геніяльного кіномистецтва Довженка, а пізніше видав книжку про нього (О. ДОВЖЕНКО. Київ, ВУФКУ, 1930, 32 стор.).
Листи Хвильового до літературної «молодої молоді» та запекла дискусія навколо них остаточно розлучають Бажана із футуризмом, і він опиняється в числі 25 «вільних академіків», що утворили Вапліте. Роки життя в Харкові і співпраці з Хвильовим і «романтиками вітаїзму» під постійним вогнем партійної критики були найпліднішими творчими роками в усьому дотеперішньому житті Бажана.
Перша книжка поезій Бажана 17-Й ПАТРУЛЬ (Харків, «Книгоспілка», 1926, 68 стор.) позначена впливами футуризму, конструктивізму, завдяки яким Бажан уник утертих шабльоно-вих колій попередньої української поезії. У другій книжці РІЗЬБЛЕНА ТІНЬ. Лірика («Книгоспілка», 1927, 32 стор.) Бажан здає в архів і футуризм, намацуючи свій власний експресіоністично-бароково-романтичний стиль і охоплюючи великий круг українських тем. Все це була лише підготовка до справжньої сенсації літератури того часу — книжок: БУДІВЛІ (1929), ДОРОГА (1930), підсумкова збірка ПОЕЗІЇ (Київ, «Книгоспілка», 1930, 64 стор.); також велика історична поема СЛІПЦІ (нам доступні лише дві її перші частини з «Життя й революції», 1930, чч. 7 і 8—9 та 1931, чч. 1—2 і 3—4). Тут Бажан іде по найвищих верхів'ях, його суверенність проявляється в усіх напрямах. Поет, що горів спрагою політичного і культурного відродження та пориву своєї нації із тюрми в майбутнє, з якоюсь нелюдською силою дає анатомічний розтин свого — чужого — світового «ґетто», розкриває «хитливість і жах» шовінізму «всіх рас і натовпів»: «на інших нивах родиться твоє прийдешнє, замучений, знеславлений народе!» (ҐЕТТО В ГУМАНІ, 1928).
1928 рік був найурожайнішим роком Бажана. Крім ҐЕТТО В ГУМАНІ в тому році він написав монументальні БУДІВЛІ — трилогію Готичного собору, барокової української брами і модерного будинку. Це надхненна синтетична анатомія трьох різних світів, стилів, душ; спроба (правда, не цілком успішна) синтезу Готичного сп і ритуального пориву вгору із всеохопною земною силою бароко.
Того ж 1928 року є і поема РОЗМОВА СЕРДЕЦЬ — пристрасна дискусія з одвічним «всеросійським» ідеологом, нищівна відповідь на «всеросійські» і всесвітні претенсії того месі-янства, з його комплексом «язви, як великої чести», з його місією «світового городовика» (поліцая), що радий би сповідати в своїх поліціиних участках «грішників» з усього світу. Тут математично точно схоплена і реконструйована поетичними засобами структура і суть явища, і то явища найбільш непроглядного, замаскованого, що складалося віками від Петра І до Сталіна. Сьогодні, коли в СРСР знову у фаворі Достоєвський епохи ДНЕВНИКА і коли програмовим виданням Москва випускає ДВЕНАДЦАТЬ і СКИФЫ Блока, а ЦК КПРС, русифікуючи Україну, хоче «визволити» і всю Азію та Африку, — РОЗМОВА СЕРДЕЦЬ звучить ще більш актуально, як у 1928 році. Але ж і сліду в цій поемі нема реторики, розумувань, деклямацій — лише чистої води поезія, досконала естетична асиміляція колосальних звалищ позаестетичних елементів, отої «сировини» життя.
«Гофманова ніч» (1929) — клясичне і вершинне втілення власного стилю Бажана — вичаровує образ і ритм душі поета, придавленого прусською бюрократично-феодальною суспільною тюрмою. В шинковій оргії вчинив Гофман романтичний бунт і від «смерти ще раз видер кипучу ніч з надхненням і вином», щоб потім знову піти на дно буднів своєї мертвотної доби. Ця річ у Бажана має гіркий автобіографічний присмак.
Ця гіркість почувається в найбільшому розміром, а може й вартістю, творі Бажана СЛІПЦІ. В цій історичній епічній поемі поет, озброївшись великим історичним матеріялом і велетенським специфічним словником, малює з докладним знанням цех лірни-ків-прошаків 18 сторіччя. Колорит епохи, людей, речей, психологія і дух часу схоплені в точних образах, ритмах, словах. «Незрячі жебраки», що «бачили багато», що грають віками для ярмаркових натовпів і вождів усіх епох, після Сагайдачного і Ко-нашевича — модерним Кочубеям і т. п. — це сучасні Бажанові поети України, це сам Бажан, що бачить більше за інших, а все ж зараховує й себе до сліпців. Сюжет розгортається на основному конфлікті між старим лірником, якого прикрашують струпи і все-охопна мудрість, і молодим сліпцем, що хоче «здолати, пробитися, вийти як муж, а не мученик... Чуєш? Як муж!» Тут знову поди-вугідна здібність Бажана перетопити в естетичний витвір колосальну складність, різноманітність, різноголосість та внутрішню різнодинаміку світу, уйняти весь хаос мікро- і макрокосмосу в потужний ритм, в архітектурний плян, обертати все те на своїй вісі і спрямувати в потрібному напрямі. СЛІПЦІ були останньою з його речей поетичною вершиною Бажана. Поеми «Число» (1931), «Смерть Гамлета» (1932) — твір цікавий для вияснення комплексу чи проблеми гамлетизму в Бажановій творчості — уже позначені компромісом із переможним ворогом.
Основний доробок Бажана 30-х років, по розгромі України, не у власній поезії, а в перекладах. Це насамперед незрівняний переклад клясики грузинського середньовіччя — «Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі (1937). Він, як і Тичина, приділяв східним літературам особливу увагу та розглядав Схід, як «шкурну» проблему України. Схід є органічним складником і стилю Бажана.
Що ж таке стиль Бажана? Футуризм? Експресіонізм? Бароко? Романтика а ля Гофман? Даремно було б втискувати суверенного поета в рамці, вироблені іншими суверенами. Правда, футуризм дав Бажанові внутрішню свободу від тиранії психологічної і естетичної інертности, від якої на українській поезії були витворились «пролежні». Експресіонізм дав йому смак пристрасної сили свідомости, спраги до життя і до формування життя, індивідуального вислову. Бароко (українське і західне) — всеохопність деталей і патос цілости. Романтизм Гофмана і Гоголя дав йому уяву про масштаби фантазії, фантастичности буденного, сміливого розтину по живому і зрощування розірваних світів.
Але все це Бажан брав тільки як матеріял, яким оперував надзвичайно свідомо. Стиль Бажана — це стиль людини і доби 1917—33 pp., що їх дитиною він був, їх любив і ненавидів, аналізував і давав їм власну синтезу. Хвильовий ще до появи Бажана назвав цей стиль «романтикою вітаїзму», розуміючи цей термін так широко, що й неоклясиків уважав якоюсь мірою причетними до нього. Але великий інтуїтивіст утримався від точнішого окреслення створеного ним поняття, сказавши, що це зроблять ті молодші, що приходять чи прийдуть в літературу. І дійсно, вже через два роки Бажан своїм ліричним епосом дав один із найбільш автентичних вкладів у романтику вітаїзму — поруч Тичини-лірика, Куліша-драматурга, Хвильового і Яновського — прозаїків, Курба-са-режисера і Довженка-кіномистця. І коли Хвильовий прочитав «Гофманову ніч», то на очах компанії колеґ-літераторів у клюбі Блакитного буквально упав до ніг Бажана.
Безумовно, бароко і романтизм — головне успадкування Бажана. Романтизм, як слушно зауважив Дмитро Чижевський, не зменшив, а збільшив наслідки бароко. Цікаво, що майже одночасно українське бароко і «барокову людину» 17—18 сторіч відкрив Бажан в УРСР (його «Брама» з БУДІВЕЛЬ — пряма маніфестація того відкриття) і Дмитро Чижевський на еміграції у своїх нарисах про українське літературне бароко. У зміні і пов-торах культурно-історичних типів і циклів ніби знову повіяло в нашому столітті духом і настроєм бароко. Якою мірою, доба самостійницької і бурхливої Хмельниччини і «Малоросійської Колегії» подібна до доби Української Революції і держави 1917—19 pp. та УРСР, такою мірою і дух «барокової людини» присутній у стилі Бажана. Якою мірою доба прусського мертвотного феодального бюрократизму подібна до московського комуністичного тоталітаризму, такою мірою і романтично-сатиричний бунт Гофмана відлунюється в поезії Бажана. Та аналогія не тотожність. На Україні, яку Сталін 1918 року назвав «світовим узлом» суперечностей, розігралась і досі триває гра велетенських сил — Заходу і Сходу, України і Росії, аграрного і індустріального світу, принципу здиференційованої єдности і принципу тотального моноліту. Може тому і в стилі Бажана не грає ролі «краса», а насамперед діє в його естетиці сила. Сила стихій, сила закономірносте сила суперечностей, гра сил і їх ритмів. А найбільше сила людини на тлі вищих від неї законів світу. І в цю гру поет кидає і велику силу свого таланту, цілої своєї незвичайної особистости. З несамовитістю експресіоніста й романтика, з точністю конструктора, оперуючи брутальною метафорою, антитезами сил і їх ритму, копальнями життьової фактури і найбагатшим в українській поезії словником, розпікаючи вогнем сатири і трагічного па-тосу мову, він опановує бароково-романтичний хаос свого розбурханого до дна часу і своєю естетичною інтуїцією дає йому цілеспрямованість і плян: О, земле юрб і добр, о, земле сил і дій!
Я кожну яв твою зв'яжу і відокремлю
В єдиній складності твоїй.
Тебе до пня, до дна тебе й до краю
Всю вичерпать і розітнути суть!
Тебе, немов мету і жертву, розкриваю
Й не можу до кінця збагнуть, Бо мудрости й буття неісходима путь.
Тут діє фавстівський активістичний дух проникнення і всеохоп-лення. І може й ґетівська «філістерська» теза брати своєчасно необхідність за основу підшепнула Бажанові одним із перших написати оду Сталіну. Та от загадка: що рухало ним у його багатьох пізніших «партійних» творах, що мають вони сліди його «музи» і богатирської поетичної сили? Може він і Сталіна, і сталінську добу і себе в їх складі брав лише, як матеріял? Занадто живий іще цей поет, щоб робити якісь остаточні судження.
КРОВ ПОЛОНЯНОК
Б'є космогрудий кінь копитом на припоні.
Кипить на дні подовбаних барил
Солодке молоко розпалених кобил.
Пахілля пахнуть, дикі та солоні.
Войовники так сплять, що смерти не почули б, І нерухомо на землі лежить
Узор карбований могутніх верховіть, Мов левня мускулястий тулуб.
Додолу хиляться рясні кущі багаття, І дим струною в небозвід зіперсь.
Рвучи нитки ялозеного шмаття, Немов квічена брость, так гнеться повна персь.
У добру вільгість, в плідний піт Зарошено тіла ясних вкраїнських бранок, І рот розтерзано, і проросте на ранок В дівочих черевах їдкий монгольський плід.
Ростуть роки, одвічний цвіт отав, І в сайдаках сердець зотліли стріли згадок, Та кров стару століттями нащадок
У гудзуватих жилах схороняв.
І любимо слова, важкі, мов чорний дим
Зловіщих ватр, що сяяли татарину, Викохуємо кров тугу і міцно зварену, І просторінь — безмежну царину
Вітаєм серцем круглим і простим.
ПОЕЗІЇ. Київ, «Книгоспілка», 1930.
ЗАЛІЗНЯКОВА НІЧ
До яру підійшли, і одностальні тіні
Погнулися від їхніх тіл назад.
Риплять вози, ладнаючись у ряд, Колеса грузнуть в глей в понурому рипінні.
Поволі родяться слова нічних нарад, Що рознесуть їх по Вкраїні
З холодноярської святині
Козак і гречкосій, ченець і конокрад.
Скотилася луна по згорнутих шляхах. Козак, і хлоп, і злодій, і монах Почули зойк пророчих півнів третіх.
Хитнувся ґвалт стривожених церков. Шарпнувшись із-під ніг, нечувано зійшов На темний степ бунтарських тіней кетяг.
1925
ПОЕЗІЇ. Київ, «Книгоспілка», 1930.
ДОРОГА
Ретельно тіні складено в штахети, І над пустелищем степів, Як хвіст скаженої комети, — Огонь рахманних вечорів.
Упали тіні гострі осторонь! Чіткіш лягли риски гілок, Перехилились в темну просторінь Кущі здичавілих зірок.
Іду, й дороги переламані, Гнучись, плазують із-під ніг. Так важко на жорстокім камені Класть лінії твердих доріг.
Так важко на жорстокім камені Шляхів вирізблювати грань. Невже і справді заважка мені Дорога зустрічей і тиха путь прощань?
Дорого зустрічей і тиха путь прощань. Людська дорого, — просто стелься, Відбивши на холодних рельсах Огні ночей і дотики світань.
І кожному іти тобою, Людська дорого меж і мір, І тягнуться над головою Сліди скривавлених су зір.
І знатиму, куди іти, І терени, що проходитиму. Людському захвату неситому Невже не вистача мети?
Не всі серця дадуться хробаку, Не всі шляхи у круг закуто, І проросте зелена рута На жовтому піску.
1927
ПОЕЗІЇ. Київ, «Книгоспілка», 1930.
НІЧНИЙ РЕЙС
ю
Підноситься зневажливо рука, І щерблене перо, неначе шпага, гнеться, І пада, зломлений, в покресленій чернетці
Рядок, мов щогла неструнка.
Та напина вітрила плавні строф, Скрипить холодним тросом літер
Вітер
Вишуканих катастроф.
Шукання катастроф, і мандрів, і надхнень —
Утіха всіх утіх, розрада всіх розрад.
Хай спинається твій патетичний фреґат, Фреґат патетичних пісень, Що чує крізь шторми, і ночі, і тьму, Стенувшись од керми до носа, Що судились йому, Простяглися йому
Мужні мандрівки матроса.
Рівні та прості
Лягли на морях
Дороги матроські, Як шрами од шпаг.
Тінь неспокійна й крилата
Корсарського злого фреґата
Морями облудними буде пливти, Струмітиме хмуро повз чорні борти
Вітер одвертий солдата, Що кричить альбатросом між рей, Тугий, як дуга арбалета, Прямий, як удар стилета, Шаршавий, як іржа
Корсарського ножа.
Рубай же ланцюги, Зривайся із причалу, Бо не в чорнильницях фреґат шукає шквалу, Бо ти, як муж і войовник, В часи смертельного авралу
І компасу, І серцю
Метнутись не даси убік.
1927
ПОЕЗІЇ. Київ, «Книгоспілка», 1930.
ҐЕТТО В ГУМАНІ
Жахтить земля, жахтить іржа і пил, Як жар фурункула чи виразка трахоми, І сонце над усім — як вибух плям і стріл, Як вибух мовчазний і тяжко нерухомий, Цей маньякальний круг, що виплива в зеніт, Це коло, зроджене в огні ґалюцинацій, І осьмисвічники розлючених акацій Підносять перед ним свічки убогих віт. При корені дерев вирує й пломеніє Плескатих одблисків рябий калейдоскоп, І вкручуються так маленькі чорториї У монотонний соняшний потоп.
Самум небесного страшного Ханаану, Безодні жару, хлані мовчазні, Що перекинулись, мов мідні казани, На землю спалену, розпадену та пряну.
І в пил проллято, втоптано й прибито •
Мозаїку з движких червоно-жовтих кіл —
Плямистий тиф розпачливого літа.
То жовч живу калюжками у пил
Проллято витворно.
І звився над землею, Як вихор, ореол палаючих корон, Що коронують ветху Іудею, Цей одногорбий, цей старий Сіон.
Сіон у полум'ї — і так стоїть віки
Над ним огонь без трепету й пощади, Чи то огонь кривого Торквемади, Чи райських огнищ гострі язики, Чи віхола пожеж, розхристана й крута, Залізнякової порвистої ватаги...
О, пагорбе жалю, і розпачу, і згаги, Голгото нації, Жорстоким полум'ям Сіон себе вінча —
В'язниця й царство, ватра і химера
Оскаженілого у мандрах Агасвера, Безумця, мрійника, раба і шукача.
На лобі пагорба, як віра прирекла, Вчепивсь обшарпаний, обсмалений і строгий Ковчег квадратної рудої синагоги, — Ковчежець з торою, прип'ятий до чола. Зачумлений мокрець — огидний сірий мох, Що тхне гниллям і склизею на трупах, Повзе по каменях, по ребрах і по слупах Худих і лютих синагог.
Стовп сонця вковано чи вкопано стовма У жовтий щовб плюндрованого ґетта... Не спи, Ізраїлю!
О, шма Ісроель шма! Ізраїль твердо спить, — і серць, і сонця летарг Сліпучий свій туман над ґеттом підійма, Не спи, Ізраїлю!
Не спи і проклинай Туман огню і погар синагоги! Твої, Ізраїлю, не всі ідуть дороги На зганьблений Сіон, на страту і одчай! Не спи, Ізраїлю!
Не спи і проклени, Як чорну неміч, молитов судому, Тих молитов хасидського Содому, Що спалюють роти, що рвуть серця і сни! В ротах розпечених, шаршавих і кривих Горить язик безумного хасида. О, рот роззявлений — благань глухий барліг, Де віра — як ганьба, де плач — як зненавида!
Діра розбещена, —
і бовтається в ній
Та шарудить язик, скрегочуть чорні зуби.
Правець релігії, трясущий та жахний, Хижацтво віри, радість самозгуби, Оргазм безумства, апогеи і шал, Шал тріюмфальної надсади Гримить, немов органні колонади, Що з циклопічних нот споруджують хорал. О, темні сховища на людському шляху — Святебні урвища, оргазму пишні ями! Всіх рас і натовпів розкриті навстіж храми Ревуть тим голосом хотливости й жаху.
0, душе людська, зморена й жива! Ще не закрилася, мов язва, під тобою Оргазму віри яма трупова, Смердюче й пишне лігво супокою. Прадавні молитви, знесилені жалі, Тисячолітні привиди одчаю, — Вас, лементуючи, ще часто зустрічають, Немов володарів недужої землі.
1, впавши ниць, з печер порожніх душ Виводять, як мерця, зламавши кустодії, Сповиту у сувій, завжди одну і ту ж Молитву-плач сліпого Єремії. її ведуть, як речника скорбот, її ведуть, як воїна й пророка, — Кричить юрба сторота і стоока, Немов один епілептичний рот. На згарищах Каббал і на руїнах біблій, Між трощених колон, повержених метоп Своїй могилі й вірі вже загиблій Вклоняється скажений гробокоп. І, щоб в останній раз покласти в землю сів, Рука стареча, хижа й ненажерна, Збирає слів тверді і чорні зерна З рядків Талмудових, як з лущених стрючків. На землю ятрену, на рани і на близни Впаде зерно зловіщої сівби, І родять висохлі Сіонові горби Іржаві трави розпачу й гнилизни. Та жнець уважний нивами не ходе — Проклятий урожай на корені гниє. На інших нивах родиться твоє Прийдешнє, мучений, знеславлений народе! Сіон у полум'ї —
огню важкі корони. Сіон у полум'ї —
огонь, і тлін, і твань. Сіон у полум'ї —
нехай горять Сіони, Катівні нації і плахи мордувань!
1929
ПОЕЗІЇ. Київ, «Книгоспілка», 1930.
БУДІВЛІ
І. Собор
У тіні пагорбків процвівши потаймиру, Звучить колона, як гобоя звук, Звучить собор камінним Dies irae, Мов ораторія голодних тіл і рук. Встає огонь святобливої ґотики, Як ватра віри, як стара яса, І по-блюзнірському піднеслись в небеса Стрільчасті вежі —
пальців гострих дотики. Рукою обійми холодні жили твору І дай рукам своїм німим Піднести серце власне вгору На грановитих списах рим, Щоб в очі скнарі темних веж Заглянуло воно, мов дзвін сухий, забилось І тінь впаде із пальців веж, як стилос, І почерку її на серці не знесеш. Немов кістляві й люті пута, На серце ляже слів важкий узор. Залізом, полум'ям, єлеєм, кров'ю
куто Зловіщу повість про собор. Як в захваті баданних юрм, У скреготі зубів
і скреготі ґраніту, Мов смертний спів, мов клик одчайних сурм, Щоб пломеніти і гриміти, Вставав собор на славу феодалу, Яскиня віри, кішло прощ, І на лункі тарелі площ Вже дзвін його упав помалу, Мов мідний шаг, офіри мідний шаг. Так в католицьких висохлих руках Бряжчать разки з пахучого сандалу. На дзвін не йшли, а плазували лігма Раби та блазні, дуки й королі, І роззявлявсь собор, немов солодка стигма Безвольної й самітної землі. І падали, і дерлись під склепіння Тіла без рук і руки, що без тіл, Роти, розірвані навпіл, В камінну бистрину вплітали голосіння.
І, як худа стріла, злітав над ними вгору, Як рук голодних гостроверхий сніп, Надхненний корабель собору У фанатичнім, виснаженім сні.
Крутилися в похмурій веремії, Та не згасали, щоб ізнов блищать, Вогні готичних яросних багать
На щерблених мечах і косах Жакерії, Бо уставав собор — гнобитель і захисник, Юрби благання і юрби прокльон, Й ґотичний розцвітав трилисник, Мов хрест, мов квіт, мов псальма і мов сон.
II. Б р а м а
У грі нелюдській, в спразі неприродній, Потрясши ланцюги прикрас, Важкою зморшкою напнувся владний м'яз, Обняв краї
спокійної безодні. Підніс, як пожаданий келех, Широку браму в вишину, Широку браму, грішну і земну, Мов круглий перстень на руках дебелих. І творчий хист, що не втомивсь, не вистиг, Снопи принадних зел на камені поклав, Як груди дів, гарячих і нечистих, У шпетних ігрищах уяв. Так щедро кинув семенасту брость, Як звик на ложе кидати коханку, Що зна любовний піт, важких запліднень млость, І ситий сон, і спрагу на світанку. На брості — квіт, на брості квіт, мов око
Розпаленого самкою самця Ще тих століть, коли в серця Вливалась пристрасть хтивого бароко, Що плинула з віків старого лябіринту, Що поєднала іздаля Вкраїнських брам рясне гілля З вільготними акантами Корінту. І той акант — не лавр
на голові державця, І брами щедрої ніхто не розчиняв, Щоб бранців пропустить
з подоланих держав, Бо шлях побід крізь браму не прослався. То брама пристрасті пригнобленій і лютій Старих століть.
Одягнені в шарлат, Тоді здвигав свої дзвіниці злотокуті, Мов пишні бунчуки, бундючий гетьманат, Тоді, немов тремкий вінець, На кошлане волосся степу Поклав церкви свої Мазепа, Поет, і гетьман, і купець, Тоді, програвши гру одчайну, Навчився бігати назад
Мазепин білий кінь, оцей Пегас без стайні, Безхвостий Буцефал
прийдешніх гетьманят, Женіть того коня, хода його хай втихне! Мов списа ржавого, дзвіниць ламайте тінь!
І мовкнуть дзвони, дзвони з-під склепінь, Бо серце наше більшеє за їхнє!
III. Будинок
Мов райдуга, що викута в гамарні, Уже нагнувсь над домом вія дук, Але ще юрбами навколо ходить гук, Стає в стовпи громохкі й незугарні.
Стовпи громохкі. Палі риштувань. Підойми зігнуті. Поламані домкрати. Кипить могутніх будувань Гарячий бунтівничий кратер. В'їдається у степ
цупка робота та, Як смерч, поставлений донизу головою, Трясе рівниною і двигає горою, Мов аркуші, шари земні горта.
І вибуха, як постріл, рух, Розряд міцних натуг.
Тут
Буяє труд, І пруг
ляга на пруг, І кут
ляга на кут; Луна іде навкруг Споруд.
Ідуть потужні голоси, Як лави невгамовні, І відгукаються баси Тяжкої електровні, Де на моторах, з-під щіток, Між нафтових калюжок, Повзе, закручуючись, ток, Немов стальний остружок. Наллявши сяйва в склянку лямп, Він п'є свою спіраль Від паль
До дамб, Від дамб
До паль, Кваплячись у даль, Де хаос ям і хаос куп
Піску й рудої ржі, Де на твердий, упертий шруб
Наґвинчуються етажі.
Колонки електричних гроз
В дротах прогримотіли, І лопає тривалий трос, Як лопаються жили.
І смерчі звуків випряда
Оскаженіла хуґа, То крутиться мерщій труда
Велична центрофуґа.
Обертається мерщій, Луну на гони й гони
По рельсах гомінких колій, Як вагонетки, гонить.
Копають степ, свердлять масив, І закладають тут же
Не арки брам, а дула димарів
І кратери споруджень.
Зубами чорними зубил
Рубають ромби брил, Бетон громадять в кучугури;
І пахне, як озон, їдкий металу пил, І котяться важкі акорди сил, Широких спин і мускулястих тіл
З залізної клявіятури.
Залізо б'ють і гнуть прекрасну мідь
В горбатих м'язах руки чоловіка.
Як марш нечуваних століть, Над землею гримить, Над старою землею гримить
Будування висока музика.
I стогне степ, і стугонить країна, Стальна запінена турбіна Електростанцій вікових. І рухається день, як верств одвічний здвиг, І другий день уже чекає черги, Бо кожен день, — як вибух і як штурм, Шалений марш напружень і енерґій, Салют, і сальва сурм, і виклик
і алярм.
1928
ПОЕЗІЇ. Київ, «Книгоспілка», 1930.
ГОФМАНОВА НІЧ
По рубаних щаблях —
в провалля, в яму, в тьму, По рубаних щаблях, по сходах обважнілих, І по обвислих, висклизаних схилах — В брухатий льох, в забрьохану корчму. В корчму без вивіски, без назви і наймення, В корчму скажених бюрґерів, голодних волоцюг, В корчму фантастів, візників і шлюх, В корчму огидного й ганебного надхнення.
Роззявилась вона, закопана в землі, Мов кислий рот п'яниць, де, наче зуби трухлі, Стирчать свічки, ллючи жовтавий лій
На стіл дубовий і дебелі кухлі.
Мов кулаки бубняві й круглі, Мов яблука важкі, плоди добра і зла, Лежать на випнутих, на кремезних столах
Налляті оливом, вином і лоєм кухлі.
Скриплять, вискрипують, вилискують столи, Вином закаляні і пальцями залапані. Смердючий лій шкварчить в окапинах, Що зі свічок поволі попливли. Поважно правиться затаєний обряд Бенкетів виспренних, замислених пиятик, Де кожен із п'яниць — філософ і фанатик, Сновида й брат, Серапіонів брат.
Тут тисячі годин, тут тисячі ночей
Регоче й п'є яхидний Амедей, Поет злих слів і вигадок свавільних, Король нічних, врочисто-божевільних
І похоронних асамблей.
Ось він сидить, цей куций Мефістофель, Недобрих учт похмурий бенкетар.
Ах, що йому до жінчиних пантофель, Врядовницьких чинів і орденів, і чвар!
Ковтає* мовчки дим, вино слизьке і слину, Мовчить і дивиться, і гне свою жизу, Загострену, мов голий нерв, брову, Неначе сласний кіт худу і хтиву спину.
То ж він, — гігантський кіт, улесливо солодкий, То ж він, — замучений уявою маньяк, В гурті розпутників, поетів і кривляк
Сидить з лицем диявола й девотки.
То ж він, — гігантський кіт, добрячий котик Мур, То ж він гне спину й випускає кігті
І тут в сліпій корчмі, й в нуднім камерґерихті, У веремії кішл, у млі магістратур.
Театр потвор, театр п'яних калік —
Він одкривається для мрійника й фантаста, И презирливо брова згинається зубчаста, І в ясна б'є розбещений язик.
— «Я не п'яний! Як смертник той, я щедрий!
Хазяїне, свічок! Хазяїне, вогню!
Хазяїне, вина! Нам цукру, спірту й цедри...
Віват, поезіє! Так випиймо ж за ню!
Підпалюй спірт! Святе автодафе, Де спірт пала, мов християнські душі...
Кричіть, захоплені клікуші, В берлінському блюзнірському кафе!»
Шумує зграйний пунш, і майорять огні, Блакитні язички підплигують угору
В лункім, як черево, й блискучім казані.
— «Панове, пуншу Теодору! Надхнення й істина в вині...»
І наче ватра тайних інквізицій — Холодна заграва гарячого вина.
— «Так що ж, черпаймо з казана, З товстого казана пекельної водиці!»
Парують і шумлять отруйні пугарі, І вогники стоять, як пальці сяйні й сині, А над людьми кружляють угорі
І діри в тьмі, і дим, і тіні.
Розплившися, пливуть в його уяві хворій
Червоні ліхтарі зашарених облич;
Підносяться шляхетні шпаги свіч;
Рушає карнавал нічних фантасмагорій, Лютують блискавки страшної тишини, Роти провалюють, розтявши губи лезом, І котячи слова по кручах фрази в безум, Неначе в прірву круглі валуни.
Встає огонь, як стовп, встає, як стовп, гармидер, Як стовп і стогін, — над старим столом.
— «Яв смерти ще раз хитро видер Кипучу ніч з надхненням і вином. Кладу на плечі ніч кипучу, Як хрест ганьби, як чорний с луп.
І труп, свій власний, бідний труп, Мов некрофіл, ґвалтую й мучу.
В ганьбі, огиді, шалі й трясці
Наказую я привидам-словам: —
Із прірв свідомости, з найглибших людських ям
Ви павуками тихими вилазьте!
Мов павуки пухкі й ослизлі, У тільці несучи отрут скупий пухир, Повзіть з шпарин проламаної мислі, Щоб я, поет, святоха і блюзнір, Поклав вас трупами на зляканий папір, Щоб череп репнув, й звідти, з чорних дір, Потворні мрії вистромляли ссальця.
Тоді перо, як крик, наки дується в пальцях
На плеканий, заплаканий папір...
Так хорони ж, скрипучий манускрипте, Пекучу порохню з сандалів сатани!..
Брати! Вина! Вина мені насипте!
Нехай киплять ізнов бурхливі казани!
Хай гугонять ключі напружено і густо, Прозористі бурштинові ключі...
Приходь! Чекаю уночі
На тебе, творча зганьблена розпусто!
Сердите серце рве на ланцюгу, —
На ланцюгу, проклятий волоцюго!..»
І келеха бере із рук старого друга, Щоб загасить суху свою жагу.
Кричать розмовники. А він стоїть і слуха, Стоїть і дивиться скажений Амедей.
Мов краб, чіпляється ущиплива ядуха
У голе горло втомлених людей.
Наважившись бенкету край покласти, Знесилівши від слів і від вина, Просмолений, тягучий, чорний квастер
Уважно в жмені мокрій розмина.
Ще в казані хвилюється заграва, Та тиха тьма росте й шепоче круг стола.
Служниця заспана недбало принесла
У картузах тютюн масний і кучерявий.
Пливе вихлястий дим з фаянсових люльок, І довгі чубуки гарчать, уже захрипши.
Хвилини мовчазні, найлюбші і найліпші, Хвилини млявих мрій, поплутаних думок.
Приклавши до ротів люльки, немов клярнети, Струю із чубуків висмоктують смачну
Утихомирені, замислені поети.
О, музико люльок, кантати тютюну, Злетівших вгору струй блакитні піруети!
— «Ax, ax! Доволі слів, надхнень, верзінь і смерти! Він не страшний — німецький добрий чорт!
Де ноти, Гофмане? Де Ґлкжові концерти? Музикусе, на нас чекає клявікорд...»
Акорд би стиснути оцим рукам блідим, Щоб наливався звук й стенався композитор!
І він підводиться, і стеле вірний вітер
Йому під ноги, наче стяги, дим.
Кладе свою правицю волохату
На білі щелепи приборканих клявіш.
Та б'є дванадцять раз. Стискаються щільніш
Два чорних пальці цифербляту, Мов діючи нічну посвяту
Серапіоновому брату, Вмочивши пучки в час, в свячений час і тиш.
— «Панове, час іти. Подайте но плащі! Не будьмо, друзі, надто романтичні...»
— «Надворі дощ...»
Скриплять ізнов дощі, Мов над папером пера педантичні. Старий Берлін розписують дощі Ґотичним почерком, рясою крапель гострих... І крізь колючий дощ, мов крізь густі кущі, Хто продереться, подолавши острах? То радник Гофман по калюжах човга, Підплигуючи, йде і марить у півсні, А вулиця за ним, як гама рівна й довга, Пливе, кружляючи, притихши в далині. Плискаті площі заросли дощем, Струмким кущем дощів глухих і нерухомих, І над п'яницею, безумцем та митцем, Хитається, як звук, їх виміряний помах. Ах, колонади тонкостеблих струй, Ах, дощ химерний — в прорізах і стрілках, Хитайся і злітай, хитайся і лютуй, Трощи в трикутничок знайомого причілка! Знайомий дім, де жінка й тепла грілка, Знайомий дім з шухлядками кімнат, Ковпак нічний, бавовняний халат, Огрядна пічка, і приємний чад Із мідного прокислого кадилка...
— «Амеліє, ти спиш? Амеліє, — та де ж ти? Йди двері відчини, бо тричі стукав хтось...»
— «Це, Амедею, ти? Приплентався нарешті? Скидай но туфлі, бруду не нанось...»
І, туфлі кладучи до груби, щоб протряхли, Сміється Амедей замислено собі, І посміхаються з полив'яної кахлі Рожеволиці лицарі й дівиці голубі, І черевань, розцвічений у блейвас та цинобру (Полив'яна ідилія голляндських мулярів), До себе пригортаючи свою коханку добру, Теж посміхнувся ввічливо й замріяно зомлів. Флямандська піч розпарена, в квітках, пташках та бантах, Мов дівка угодована, паруючи, стоїть. Полива жирна топиться, гладкі блищать драбанти, Червець на них вилискує, зелінка і блакить. Рипить підлога повагом, скриплять кульгаві двері, І Гофман — у притулкові своїх буденних чар, Де на пузатому старому секретері — Перо крилате й ситий каламар...
1929
ПОЕЗІЇ. Київ, «Книгоспілка», 1930.
РОЗМОВА СЕРДЕЦЬ
І
Труський, як лихоманка, дощ. Осіння ніч, їдка та чорна. І б'ється на квадратах площ Людина й тінь її потворна. Ідуть вони. Спокійні. Вдвох.
Плекають впевненість глибоку, Що десь дано їм аркушик підлог, Де вільно ставити
крапки сухого кроку І не боятися
крапок над власним «і», Писать собі, читать собі свій вирок, В брудний конверт
брудних кватирок Сховавши свідчення свої. В смердючому, в плескатому конверті Заховано слова дрібних тремтінь та мук, І пані Вічності, шановній пані Смерті Заадресовано до їхніх власних рук. І так лежать листи, життя малі цидулки, І труситься над площами сльота, І розбігаються в усі кінці провулки, Немов рядки предсмертного листа. Я теж іду.
І ось уже я вдома: Хрещатик, № 50. Я зупинився. Постать невідома Заходить теж сюди
і не верта назад.
На сходах пахне цвіль і сеча, І купи тьми гниють в кутку.
А я несу на утлих плечах, Як чадну лямпу, голову важку, І серця виссаний кавалок, І тіло втомлене своє, —
І наді мною дім встає, Мов божевільний катафалок.
На нього мовчки і без руху
Кладеться поверхів труна, І гостро колеться на скалки тишина, Струмком тонким снується біля вуха.
Всі двері замкнено.
Опущено фіранки.
У скриню запхнуто злигодну тишу й мир. І на шнурку метляється пухир Налитої ріденьким світлом склянки.
По сходах щойно хтось пройшов, Бо чую судорожний подих, І шамотню широких підошов, І як шуршить об стінку одяг. Якийсь підпилий шалапут, Бо для відвідин пізно доста! І раптом зворухнувсь, Ожив холодний кут, І вийшла звідти темна постать. І бачу я туманний обрис тільця, Що з закутка ступило наперед, І через тільце — чорні бильця, Іржавий сходів парапет.
II
Стоїть, зіпершися на трость, В старенькім синім віцмундирі...
— Чого вам треба, ваша мосць, В моїй неприбраній квартирі?
І поповзли дві п'явки брів, І два шматки м'якого м'яса Проплямкали пробачливу ґримасу, Нужденну посмішку й привітних пару слів. І то не сни химерні сняться, — Вони відснилися сливе, — І вир яких ґалюцинацій Сухі клітинки мозку рве? Я запитав: — Ви хто такий, Що стурбували супокій? Чи то не вас на вулиці я стрів? Чому ви не спите
і хто вас пробудив?
— Ночі сухі. Сни сухі.
В петлях вулиць заплутався крок, За які гріхи, за чиї гріхи Мені серця дано шматок? Воно задихнулось, воно звиса, І слина тече з язика. Так кров'яна дешева ковбаса Шкварчить на блюді кабака. Великий, величний
російський каЄ І розжоване серце моє! Синя габа, від петлі габа На серці у кожного є. Кожен серце кричуще своє розіп'яв На столах кабаків, на хрестах перехресть, І ніхто не закрив
і ніхто не сховав Язви велику честь. Язва віків, язва століть, Благословенна язва та На тому ж небі процвіта, Де й п'ятикутний знак горить... — Ти брешеш, тінь, ти брешеш, тінь! І гниль із слів твоїх тече! Наш день, що знявсь у височінь, Не на твоє зіперсь плече. І язв твоїх беркі герби З сердець здирали ми. Віддали кабаків доми На самосуд юрби. Ішла юрба, моя юрба, Не бруком — по серцях!
Розбито впень, ущент, упрах Великий твій кабак. І марно намагався ти
Ховать свої герби.
Ламали людям ми горби, Щоб вирівнять хребти.
Коли ж зламався, то впади
І серце з рук роняй.
Ми звикли з'єднувать ряди, Бійців лічить щодня, І нести серце, як трофей, Порубаний в боях, Як славний стяг, почесний стяг, Цей знак живих людей, Знак вітру, бурі й зненавид, Вогню й заліза гордий слід...
III
— Б'єте в громохкий барабан, У барабан із людських шкір! В людей замало в серці ран, Зате багато дір.
І то не вітер — протяг то В грудях людей свистить. Не змиє і не змив ніхто Клейна з людських лахміть...
— Клену і рву твоє клейно!
— Не рви, бо я — то ти, Бо ти і я — завжди одно, І нам у парі йти.
І тінь моя країною бреде, Столика тінь оця, І не зустріла ще ніде
Зачинені серця...
Я на бенкет безумства й глупства
Несу в кишені серце й карт
Колоду повну.
Милий жарт, Дотепніший за самогубство! І в кабаках землі веду одчайну гру, Як божевільно п'яний банкомет.
І трьох партнерів я собі беру: То вбивця, шлюха і поет.
І карти кидаю з руки
На лишаї процвілі столика, І ніч розлазиться в боки, Мов чорні вени в серці алкоголіка.
І вбивця перший робить знак, —
Стиснув у руку похололу, Мов круглу рану, мідяний п'ятак, І ми згинаємось до столу.
Повія в банк для гри дарунок, Мов перстень, здерши з губ, дає, —
Дання невитворне своє: Смердючий шлюхи поцілунок.
Поет блідий сидить між нами, За столиком, на самому краю, —
І частку сплачує свою
Дешевими й фальшивими словами.
Зім'явши серце в довгих пальцях, Найбагатіший я між них...
О, серце, серце, не печалься; На ешафот столів брудних Кладу тебе, нічну офіру, Серед вселюдського трактиру, І граю партію свою, І програю, і завше програю... Лишаю серце на столі, Нехай лежить у бруді плазма. Усі вітри землі, всі подихи землі, Немов надхнень надлюдських спазма, Стискають горло, в груди б'ють, І ніч кінчається, й мені лисніє путь... Але не знаю я, куди тепер іти, Коли у грудях цупко — тиша, І бідне серце — бідна миша Не прогриза тупі кути... Й не треба знати!
Я пройшов Багато кабаків, і більше ще церков І цвинтарів країн. Ніде нічого не знайшов, Крім серць пощерблених, і звихнутих голов, І зігнутих колін. А я шукав (чи то верзеться?) І слів, і женщин, і уяв, Лише одного не шукав: — Загубленого серця. І під сльоту нічних хвилинок, Серед брудного кабака, Не простягав, як руку жебрака, Незґрабний серця втинок. Благословенна кішл імла І сухоребрих стін осуга! Худа печаль і довга туга, Мов потопельник, попливла. Але приходять рівні ранки, Часи уважности, години самоти, І потрясаєш тіло ти, Машинко лихоманки! І подаєш до герцю знак ти, І марширують по мені Упевнені, нахабні і нудні Твої прокляті такти. І я тебе не переможу Ніяк, ніколи і ніде... І серце в путь мене веде, І я не йти — не можу...
IV
Він замовчав, і губи труться білі, І очі розкрива, мов вікна зачапілі, І чоловічок, наче чоловік, Зіперся на лутки запалених повік, Як гострий орден в грудь худу, Вчепилась лямпа в тьму. Я в очі зазирну йому І одійду.
І зникне час, і буде тиша Шукати, де лягти...
— То тінь твоя
за тінь хреста святіша? А що нам хрест, і що нам ти? На смітниках чужих
твоя сконала Русь Собакою голодною й худою. Твій юродивий пристав Іісус В вінку з шипшин
не стане наді мною. Святий городовик
і пристав ницих душ, Цей лицемірний бог
Распутіна й Малюти, Мене не подола, за ним я не піду В його нудний участок для покути.
І я знущаюся, глузую і сміюсь Із цього сторожа смиренности й моралі, З наглядача тюрми, що ви її назвали Струнким і ясним словом — Русь. Мені не храм —
бордель твій і трактир, Запльовані столи —
мені не сповідальні, Ненависні мені
акафісти печальні, Надсадні молитви
твоїх холопських вір. Тримай же серця випнуту ґилу
Безсилими і хтивими руками, Як синій жмут кишок, тягай попід ногами Потворну тінь свою, Потворну і гнилу. І всі слова твої —
то шорох тих інерцій, Що зсовують серця людей набік, Тому влютовуєм ми в ребра кожне серце, — Так цвях вганя в будівлю будівник. Ти кажеш, що я твій, а я клянусь —
готовий Дволике серце розламать навпіл І дати псам напитися із жил, Коли є крапля там
твоєї злої крови. Я знаю — ти живий, я знаю — ти не здох; Кричу, кричу тобі я: доки Ще шкутильгатимуть лякливо кривобокі Серця людські по трьох сажнях підлог, В тинькованій труні, в коробочці труни, Ковтаючи слова горлянками вузькими? І дикі, як одчай, припадки тишини, Ці діри в вічність, ломляться під ними. І клоччям котиться із уст і піт, і слизь, Із уст, що випнулись глибоким, чорним
колом... І зашморгом шляхи всі заплелись Оцим христосикам, хлистам і богомолам. Столоначальники, убивці, сутенерики, Раби раба і служники слуги, Сини російської великої гістерики І всеросійської великої нудьги, Всесвітнє падло і вселюдська гнусь, Здихайте у своїй зачиненій конурі! Повстала у вогні, в пожежі, в герці й бурі Вкраїна інша й інша Русь...
І ЩО, і що тепер мені Твій зойк, твій біль і зненавида? І мево лямпи, як сновида, Пройшло повз мене в тишині. І було чути, як парує вільгіть, І випар тьми, мов тінь густа, застиг, Тлетворна тінь, де сіпається тільки Скажений живчик на кістках сухих. Не заховає хижа тьма Відблиска глухої муки, І Достоєвський сухорукий Горбатий лоб, як брилу, підійма. І мружаться, мов ласі звіри, вилиці І рот слова несказані жує... Серце, тихе серце моє, —
Той помиливсь, хто не милиться. Тож хай сьогодні швидше буде вчора, І в двері хай твої не стука гість нічний... Як штопор, в горло коридора Вкрутився протяг довгий і в'юнкий. Шарпнувшись, тіні стали строго В чіткі і правильні ряди, І темний кут...
Вдивившися туди, Я не побачив там нікого, Лиш пліснява полізла по стіні, Де звикла з року в рік тулитись. Спинялись, — не могли спинитись Дрібненькі хвилі маячні. Але все стало просте й звичне: Пошарпана підлога, і стіна, І лямпа на стіні, й простора тишина, І водогону стукання ритмічне. І кожен стук — життя міцного знак, Життя земного, простого, як подих. І серце так мені сказало: «Так», І вітер шелестів по сходах...
Післяслово
Читальнику! Вельмишановний мій!
Невже ж насправді це лише цинічна містика, Розхристана, без фігового листика, Симптом моїх психостеній?
0, ні, бо я не гірш од Вас
Сам знаю твердо, аж на диво, Що бачить привиди в наш час —
Невитримано і шкідливо.
Тому — це так собі, чи вправа, чи прийом, Бо вчити тут когось я не бажаю зовсім;
Адже ж не йти ж на тебе напролом.
1928
ПОЕЗІЇ. Київ, «Книгоспілка», 1930.
СЛОВО О ПОЛКУ
Масивні коні, п'яні коні Мотуззя рвали, пруги шлей... Тягли в проклятім перегоні Тупі потвори батарей. Услід подоланій колоні Тьма волочила мокрий шлейф.
Квадратний крок і коней і людей Котився в строгім ескадроні. Бійці замислились — ачей Іржатимуть ще їхні коні Перед атакою на лоні Бездонних галицьких ночей.
Ніч одступу. В арієрґарді
Йде смерть, схиляючись до тих, Що зранені при окраях доріг
Лежать у варті, марній варті Шляху, що значився на карті, Як шлях походів вікових!
Полки проходили повз них
І вивертали солдатські очі з корнем, Мов білі пні з крутих орбіт, Щоб подивитися услід
Колонам кінним — чотам чорним, Що йшли на схід, що йшли на схід...
І хлинувши у хлані літ, Лягли, як на струну, на шлях стрункий
зі сходу Знов тупоти підтоптаних коней І туркоти голодного походу — Шоломом із Збруча черпали чорну воду, Змиваючи з лиця кров, пил і піт...
Проходили віки, приходили онуки На ті поля, де вмер достойно дід, І жовті черепи побожно брали в руки І клали їх очицями на схід. 0 жовті черепи, камені межові На скорбних перехрестях війн!
Знаки потужного маршруту
Ці жовті черепи очицями на схід.
Повз мертву голову забуту
Йдуть люди в радісний похід, О, жовті черепи, очицями на схід!
ПОЕЗІЇ. Київ, «Книгоспілка», 1930.
СЛІПЦІ
Поема історична (Уривок із розділу другого)
— Я не товариш вам, діду, й не недруг, Хоч і приблуда сліпий між людей, Ні датку собі ні дівчат товстобедрих Я не шукаю...
Ви, діду, ачей Не перший десяток вакуєте з лірою І знаєте добре сліпецькі путі, Що я їх ніколи не взнаю, не зміряю...
Діду! Скажи — чи дороги оті, Замучивши згагою душі, виводять Співців та їх вірних в ясний вертоград? Чи певність та звагу, чи просто байстрят. Блукаючи світом, бандурники родять? Чи всохла остання краплина води В бандурній лункій та сухій шкаралущі? Чи, може, вже води могутніші й дужчі Гримлять об пороги мужицьких твердинь?! Ти ходиш по світі не перший десяток, Не на першому стовквищі ницьма лежиш, І ліра стара та посвячений ніж, Та, може, ще мудрість і скруха — твій статок... Запльований, зганьблений більш над усіх, Це ж ти —
найнещасніший з відданих лірі, І розпач холоне на більмах твоїх, Одчай, що зневажливу зроджує щирість... А лірник мовчить, і пливуть, і пливуть, Нерухомо спливають два ока підласі, Несучи білий мул і гнилу каламуть З продавлених ям в зашкарублому м'ясі. А лірник мовчить, наче він не зловив Глухого, мов скрип, шепотіння приблуди. Навколо сліпців порозходились люди, Не добравши в тій бесіді глузду і слів. А лірник мовчить, і видзвонює муха, Принаджена соком м'ясистих повік. Він спить?
Десь ширяє думками?
Чи слуха? І, поруч, присівши, веде чоловік Все далі своєї: — Я вчився три роки І очі склепились зогнивши.
Отак Пішов придивлятись до світу, безокий Мандрований лірник, незрячий жебрак. Я бачив багато, й питаю не вперше, Востаннє?
Не знаю.
Знаю — не вперш. Ти відаєш, діду, —
є всякі тверджі, А сумнів, певне, найбільша з твердж. Ламаюся в сумнів, як в браму обвалену, Розкопую, б'ю, вивертаю її. У кожну шпарину, у кожну прогалину Вставляю заюшені пальці свої. Ти думаєш — так, засурмивши у сурми, Пройдеш крізь облоги, крізь мури й рови? Ні!
Треба в страшні і розпачливі штурми Кидати чорне ядро голови. Маячня повсякденна, шугання думок, наче струменів, Що дзвонять у скроні
та геть відлітають у мить.
Легко зломити голову —
важко зломити сумнів, Здолати його і на горло йому наступить. Порожнеча вирує так боляче й глухо.
Шалій ти! Кругойдуче вагання засмоктує трупики душ! Здолати! Продертись! Пробитися! Вийти! Як муж, а не мученик...
Чуєш?
Як муж! Відповідай, перехожий!..
Невже безсоромно й довічно По торжищу людському сумнів тягтиму я свій? І чоло скривавлено біле, —
тільки око кричить дихавично, Наче здавлений розпачем рот, закам'яніло блідий.
«Життя й революція», 1931, січень-лютий, ч. 1-2, стор. 116-118.
Книга: Юрій Лавріненко. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
